– Ну, нехай вона побуде в мене хоча б один-единий день, не будь же скнарою! – просила Маран, додаючи личковi першого жiночого кокетства i даруючи посмiшку.
Колiр синьоi намистинки здавався Маран усе знадливiшим, до того ж сховане було в нiй якесь незрозумiле тепло. Ах, як гарно було б, якби намистинка залишилася у неi хоча б на один-единий день!
У саду – нiкого; зрiдка чулося лише лопотiння крил птахiв, що пролiтали у своiх справах; Карук i Маран сам на сам.
І вiд цiеi iхньоi усамiтненостi Карук несподiвано вiдчув, як у нього влилося незнайоме тепло. Маран здалася йому ще вродливiшою вiд того трепетного, сором’язливого голосу, коли просила вiддати iй намистинку.
– Маран… – вимовив хлопець.
Голос, здавалося, виходив iз самоi глибини його душi.
– Що, Каруче?
Карук не змiг одразу вiдповiсти: в його тiлi росло тепло, душа палахкотiла так само тремтливо, як синя намистинка на долоньцi в Маран.
Ах, вiн нiяк не мiг iй сказати цього! А якщо вона вiдмовить?
Вiн злегка нахилився i прошепотiв дiвчинцi на вухо:
– Якщо поцiлуеш мене, я вiддам тобi цю намистинку.
Маран ще бiльше засоромилася, зашарiлась i опустила очi. Чи мала погодитись? Аж якщо мати дiзнаеться?… Нi, того не можна й припустити!
І все ж, утримуючи маленьку прикрасу, вона вже не хотiла ii вiддавати. Намистина в ii долонi немов потеплiшала, а колiр став яскравiшим…
– Нi, не хочу, Каруче, – заговорила Маран.
– Ну, якщо так, то поверни менi, – зажадав Карук.
Але Маран нi за що не хотiла розлучатися зi своiм чудом. Завтра ж вона могла б повiсити на шию цю кругленьку, теплу i синю намистинку!
– Нi, Каруче, якщо я тебе поцiлую, ти неодмiнно комусь скажеш.
– Та щоб менi ослiпнути, Маран, та щоб менi провалитися на мiсцi, та щоб менi живим у могилу зiйти, – забожився Карук.
Маран знову замовкла, наче далi непевно роздумуючи. Вiдмовити?
– Все… поверни менi мою власнiсть, – наполiг Карук.
– Та… – вимовила Маран сором’язливо…
… І з наче пiдсолодженою, награною неприязню наблизила личко до уст Карука…
О, якi ж теплi були вуста в Карука. Навiть теплiшi, нiж синя намистинка, що горiла на ii долонi.
м. Нью-Йорк, США (переклад Гурген Баренц, Елiна Заржицька)
Валентин Бердт
Про що шумiли дощi
(фрагмент роману)
…На кiнчику вечiрнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вiкна, повис тягар ночi, яка неминуче насуваеться на мiсто.
За балконом – сутiнки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжi Камчатки. Хочу побачити свiтанкову зорю над чорним i холодним океаном, яку вже нiколи не побачу такою, якою милувався двадцять рокiв тому.
Сутiнки – це та мить, коли час зупиняеться; час без кольору i звукiв; мертвий i сумний. Писав Кастанеда, «Сутiнки – це прошарок мiж свiтами». В цьому мiстичному промiжку причаiлась якась таiна – печальна, нелегка для душi, але важлива для розуму, вона таiть в собi велику суть дрiбних речей.
Почуваю себе забутою книгою на схололому пiску порожнього пляжу. Нудьгуючий вiтер потрiпуе сторiнки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набiгають на гальку. Чи буде ще лiто? І чи не набридне в цьому життi бути предметом чужого дозвiлля?
Зрештою, над чим я розмiрковую? Адже в тридцять п’ять життя закiнчуеться. Далi – повтор i закрiплення пройденого матерiалу. Багато з того, що наповнювало життя i було його сенсом – вiдпрацьований матерiал. Мiсце йому на смiтнику. Залишились порожнеча, яка претендуе стати смислом i виправданням всього теперiшнього. І за таких обставин було б добре вiдшукати в собi сили, щоб знайти того, хто змiг би наповнити смислом ранковий дзвiнок будильника.
Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горiлки, банкою шпрот, традицiйним лимоном, кiлькома яблуками, четвертинкою чорного хлiба i завмерти на пару секунд перед дверима, перш нiж натиснути чорний гудзик дзвiнка.
– Ти???…
– Невже я так змiнився?
На ii обличчi нi подиву, нi радостi. І питання, що прозвучало замiсть «привiт», – всього лиш iнформацiя про те, що колись в ii життi був я, i не дивно, що з’явився знову.
– Нi, не змiнився.
– Увiйти можна?
– А чи варто?
– Ти не одна?
– В мене такий безлад.
– Вiн менi завжди подобався.
– Чому?
– Бо вiдтворюе порядок речей у космосi. Приготуй що-небудь, – протягую пакет, в якому пляшки пiдступно дзенькають боками.
– Ти переоцiнюеш нашi можливостi, – коментуе вмiст пакету. На мить менi здалось, що мiж нами все залишилось як i було ранiше.
– Гм-м-м, Воронiн, час пити щось шляхетнiше.
– Ти вiдвикла?
– Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповiси, чому це ти вирiшив завiтати. Тiльки не говори, що скучив. До речi, ти як i ранiше запиваеш горiлку водою?
– Якщо е.
– В кранi завжди е.
