Знову тиша. Зайчик рад.
Йде мурашечка назад.
Крiзь штахетиння рiдке
Бачить заець ще й таке:
На однiй нозi ведмiдь
То плигае, то стоiть.
Щось iз вуха витряса,
З гнiву сам себе куса.
Заець думае: «Ого!
Ти шукай всю нiч того,
Хто у вусi був твоiм,
А ми спатоньки ходiм!»
1965
КАЛАЧІ
Несе киця на хвостi
Три калачi золотi.
Один калач буде мати
Моя мати.
Другий калач для тата
Несе киця хвостата.
Третiй калач для сестри.
То вже три.
Що ж, для всiх не вистача —
Буду я без калача.
Киця каже: – Пробач,
Загубився твiй калач.
Сестра каже: – Тихо! Цить!
Дам тобi свого вкусить!
Тато каже: – Сину!
Бери мого половину!
Мати каже: – Не плач!
Бери собi мiй калач!
А я вибiгаю з хати
Калача свого шукати.
Через гори, через луки
Стежкою бiжу навскач…
Гей, куди ж це закотився
Мiй калач?
1965
НЕПОРОЗУМІННЯ
Пес у нашого сусiда
Називаеться Снiжок.
Бiлий вiн, немов зi снiгу
Мае вшитий кожушок.
Вiн бiленький, вiн гладенький,
Але ж лютий, мов яга.
Пiвсела перекусае,
Як зiрветься з ланцюга.
От вам хитрощi природи,
Непорозумiння знак.
А якщо помiркувати —
Мае бути все не так!
Снiг повинен бути синiм,
Бо вiн падае з небес.
Пес повинен бути чорним,
Бо то чортiв син – не пес.
1965
ДЯДЬКО ДОЩ
Дядько Дощ стоiть над лiсом
Неба велетень сяга.
Вiн смiеться, мов залiзом
Дудонить: – Га-го! Га-га!
Одягнувся, мов на свята,
Запорозький в нього шик:
Тучi шапка сивувата,
Блискавки червоний шлик.
Довжелезнi срiбнi вуса
Люто вiтер розвiва.
І тремтить пшениця руса,
І втiка за горб трава!
1967
КАПЕЛЮХ
В одному лiсi бiлий гриб
В iсторiю печальну влип.
Вiн у брилi посеред трав,
Як пасiчник, собi стояв.
І, звiсно, змалку боровик
Скидати капелюх не звик.
Вiн мамi й батьковi на злiсть
У капелюсi спить i iсть.
Або зайде, бувало, в клуб
І стане в шапцi, наче слуп[4 - Стовп.].
«Скинь, – кажуть, – грибе, малахай!»
А вiн як гляне – хоч тiкай!
В кiнотеатрi гриб сидить.
«Скинь капелюх!» – народ кричить.
А вiн собi сидить, як мур, —
Анiтелень, анi мур-мур.
