– А ми й не намагатимемося. Велике дiло – на рiк-два старшi пацани…
Зрештою, хто i в кого був закоханий – достеменно не вiдомо. Кожен тримав почуття при своему серцi – у таемницi пiд великим замком.
– Всi мене уважно слухають, чи не так, Анно? – голос класного керiвника вертае до реальностi. – Дiвчата, що це сьогоднi з вами робиться? Хлопцi менше зауважень отримують. Поганий приклад показуете, шановнi. То про що я розповiдаю, Анно, не нагадаеш менi, будь ласка…
– Е… про Клеванський замок…
– А конкретнiше?
– Ну…
– … про те, що першi згадки про замок у письмових джерелах датуються 1458 роком як володiння князя Михайла Васильовича Чарторийського!
– Дякую, Романе, за екстрену допомогу. Але ти – не Анна.
– Вибачте…
Марiя Василiвна продовжуе розповiдь, iгноруючи порушену поведiнку школярiв:
– Остаточно будiвництво замку закiнчилось у 1561 роцi. Враховуючи вiддаленiсть вiд кордонiв Речi Посполитоi, Клеванський замок швидко втрачав свое оборонне значення. Свого часу князь Юрiй Чарторийський перестав жити в будiвлi, влаштувавши у замку госпiталь. Далi споруду вiддали езуiтам, якi утворили тут колегiю. На територii Клеванського замку вони господарювали бiльше, нiж одне столiття. Часи змiнювалися, на жаль, як i ситуацiя в десятому-А, бо дiти у ньому ранiше були слухнянiшими…
– Ми бiльше так не будемо, чесне слово! Але… Марiе Василiвно… Нам нудно слухати сухi iсторичнi факти. Якби щось цiкавiше…
– Любi моi, це – наша iсторiя. Ми повиннi ii знати.
– Може, i повиннi, однак вiд цього веселiше не стае.
– Саме тому я придумала для вас цiкаве завдання, яке суттево впливатиме на оцiнку з украiнськоi мови в кiнцi семестру.
– А до чого тут украiнська?
– Ви самостiйно прочитаете iсторiю Клеванського замку. А пiсля приiзду з екскурсii кожен напише твiр на основi iсторичних фактiв i ваших вражень.
– Можна вигадувати будь-що, наприклад, у жанрi фентезi, так?!
– Уся можлива фантазiя, окрiм нецензурних висловiв та iншого негативу, – до ваших послуг. Ваш твiр повинен мiстити виховний, духовний, культурний аспект.
– Класно! Оце я розумiю – цiкаво!
– Маркiяне, досить вигукувати, ти – не один у класi.
А решта, тим часом, починають перетворювати кабiнет на гамiрний вулик iз бджолами.
Глава 3
– Нарештi! Де вас так довго носить?
– Стривай, Руслано, чого нервуешся?
– Бо скоро перерва скiнчиться, а ми ще не починали розмови.
Квартет збираеться у звичнiй схованцi. Мiж третiм i четвертим поверхом лiвого крила дiвчата з хлопцями давненько облюбували втаемничене мiсце пiд сходами. Пiдйом веде до даху. Тут рiдко набридае непотрiбний люд. Якщо у товаришiв назрiвае потреба для засекречених розмов, вони йдуть сюди.
– Виникла необхiднiсть поговорити з директором, от i все. Я зовсiм трiшки затримався, – схоже на те, що Роман оправдовуеться.
– Ти щось приховуеш? Ану колись!
– Спробуй щось затаiти вiд вас… Все розкусять…
– Ну?! Що ти робив у директора?
– Не скажу… Це не так важливо. Руслано, давай краще ти…
– Починаеться, – усi гудуть хором. – Як заiнтригувати – то ти мастак, а довести дiло до кiнця… Так не чесно!
Розмову вiдволiкае настирливе дзижчання дзвiнка. Пора на урок.
– Прекрасно… Усi все встигли розказати i почути…
– Анно, не нервуй. Пропоную сьогоднi пiсля урокiв зiбратися в мене на хатi. Обговоримо все у спокiйнiй обстановцi. Нам нiхто не заважатиме. Предкiв не буде до вечора.
– Я не можу зразу пiсля школи, – перебивае Євген. – Комп’ютернi курси по вiвторках…
– Ну, то лети до нас вiдразу пiсля занять, у чому проблема?
– Гаразд… Тiльки без мене – не починайте!
Строга Інна Петрiвна плавно переходить вiд парти до парти, перевiряючи домашне завдання.
– Як в першому класi, чесне слово! – шипить дiловий Маркiян до сусiда.
– Матвiiв, я усе прекрасно чую. Зараз пiдеш до дошки розв’язувати останне тригонометричне рiвняння. Здаеться менi, що вдома тобi не судилося впоратися з ним. Хiба я не маю рацii?
– Е… Я не те мав на увазi…
– Зараз ми усi переконаемося, що саме ти мав на увазi… До дошки, швиденько.
Анна спостерiгае за Русланою. Та сидить схвильована. Вочевидь, зовсiм не через складне рiвняння. Скорiше б закiнчилися уроки. Чому так довго плине час? Що сниться заклопотанiй Русланi?
Думки хаотично бiгають туди-сюди. Яка там алгебра! Анна раз у раз нервово смикае пасма волосся. У цю мить вона ще бiльше уподiбнюеться казковiй мавцi чи то русалцi, чи, може, феi.
У дiвчини – довгi коси пшеничного вiдтiнку i великi очi кольору старого срiбла. Коли сонце кидае промiння на ii миловидне лице, пасма волосся грають золотом, а очi вiддають дивовижним сяйвом. Чарiвна юнка. Вона ще не знае достеменно сили своеi краси, i майже не реагуе на той факт, що пiвкласу i багато старшокласникiв по вуха закоханi у ii дивну вроду.
Анна ось уже кiлька тижнiв, як помiтила дивний стан Руслани. Подруга ходить весь час блiда. Нiби сили ii покидають, чи ще якась маячня вiдбуваеться. Невже це роблять iз нею дивнi сни? Чому Руслана тiльки тепер наважуеться зiзнатися друзям?
Маркiян пробуе робити розумний вигляд бiля дошки, але виходить не вельми майстерно. Напевне, вiн сьогоднi вхопить другу двiйку. Ото буде на батькiвських зборах…
Анна благально дивиться на стрiлку настiнного годинника, що по- зрадницьки повзе.
