Сонячнi кларнети
Павло Тичина
«Сонячнi кларнети» Павла Тичини – перша збiрка автора, яка засвiдчила неповторний поетичний талант митця***. Використовуючи багатство зорових та слухових образiв, автор змальовуе нiжнi лiричнi пейзажi, започатковуючи у книзi свiй оригiнальний iдiостиль творчостi. Свiтову славу авторовi принесли поетичнi збiрки «Сонячнi кларнети», «Замiсть сонетiв i октав», «В космiчному оркестрi», «Плуг», «Вiтер з Украiни», публiцистичнi видання «З минулого – в майбутне», «Читаю, думаю, нотую», поеми «Шабля Котовського», «Сковорода», «Похорон друга», «З щоденникових записiв». Павло Тичина – поет i перекладач, майстер украiнського символiзму, який створив свiй унiкальний поетичний стиль – кларнетизм.
Павло Тичина
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
НЕ ЗЕВС, HE ПАН…
He Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,—
Лиш Сонячнi Кларнети.
У танцi я, ритмiчний рух,
В безсмертнiм – всi планети.
Я був – не Я. Лиш мрiя, сон.
Навколо – дзвоннi згуки,
І пiтьми творчоi хiтон,
І благовiснi руки.
Прокинувсь я – i я вже Ти:
Над мною, пiдо мною
Горять свiти, бiжать свiти
Музичною рiкою.
І стежив я, i я веснiв:
Акордились планети.
Навiк я взнав, що Ти не Гнiв,—
Лиш Сонячнi Кларнети.
1918
ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ…
Закучерявилися хмари.
Лягла в глибiнь блакить…
О милий друже, – знов недуже —
О любий брате, – розiп'яте —
Недуже серце мое, серце, мов лебiдь той ячить.
Закучерявилися хмари…
Женуть вiтри, мов буйнi тури! Тополi арфи гнуть…
З душi моеi – мов лiлеi —
Ростуть прекраснi – яснi, яснi —
З душi моеi смутки, жалi мов квiтоньки ростуть.
Женуть вiтри, мов буйнi тури!
Одбивсь в озерах настрiй сонця.
Снуе про давне дим… Я хочу бути – як забути? —
Я хочу знову – чорноброву? —
Я хочу бути вiчно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрiй сонця.
І смiх, i дзвони, й радiсть тепла. Цвiте веселка дум…
Сум серце тисне: – сонце! пiсне! —
В душi я ставлю – вас я славлю! —
В душi я ставлю свiтлий парус, бо в мене в серцi сум.
І смiх, i дзвони, й радiсть тепла.
1917
ГАЇ ШУМЛЯТЬ…
Гаi шумлять —
Я слухаю.
Хмарки бiжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душi моiй
так весело.
Гей, дзвiн гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластiвку.
Я йду, iду —
Зворушений.
Когось все жду —
Спiваючи.
Спiваючи-кохаючи
Пiд тихий шепiт трав
голублячий.
Щось мрiе гай —
Над рiчкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото – поколото,
Горить-тремтить рiка,
як музика.
1913
АРФАМИ, АРФАМИ…
Арфами, арфами —
золотими, голосними обiзвалися гаi
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квiтами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
паче море кораблями, переповнилась блакить
