Та е цiна усьому,
Будь-ласка, заплати.
Ти краще усвiдомлюй
Цю iстину просту,
Як просиш ти багатства
Отримаеш його.
Як бажання може перехитрити матiнку-природу
В якостi кульмiнацii до цiеi глави я хочу розповiсти вам про одного з найбiльш незвичайних людей, яких я коли-небудь знав. Я вперше побачив його двадцять чотири роки тому, через кiлька хвилин пiсля його народження. Вiн народився без вух, i на думку лiкаря ця дитина була приречена бути глухою та нiмою все свое життя.
Але я був не згоден з думкою лiкаря. Я мав на це право, адже я був батьком цiеi дитини. В мене теж була своя думка на цей рахунок, але я висловив ii НЕ вголос – я висловив ii своему серцю. Я прийняв для себе рiшення, що мiй син буде чути та говорити. Нехай Матiнка-природа i дала менi дитину без вух, але вона не може змусити мене змиритися з цим нещастям.
У глибинi душi я знав, що мiй син буде чути та говорити. Як? Я був упевнений, що е якийсь спосiб, i я знав, що знайду його. Я згадав слова безсмертного Емерсона: «З усiх бокiв нас навчають вiрi. Нам залишаеться тiльки бути слухняними i смиренними. Для кожного з нас е шлях, i, прислухаючись, ми зрозумiемо, який напрямок е правильним».
Що це за правильний напрямок, запитаете ви? БАЖАННЯ! НАЙБІЛЬШЕ НА СВІТІ Я бажав, щоб мiй син не був глухонiмим. І я нi на мить не зрiкся цього бажання.
Багато рокiв тому я писав: «Нашi единi обмеження – це тi, якi ми встановлюемо в нашому власному розумi». Але тодi я вперше замислився, чи дiйсно це правда. На лiжку передi мною лежала новонароджена дитина без природного органу слуху. Навiть якщо вiн i зможе чути та говорити, вiн буде явно знiвечений на все життя. Звичайно, це було обмеження, яке ця дитина не сама встановила у своему розумi.
Що я мiг вдiяти в тiй ситуацii? Я повинен був знайти спосiб прищепити цiй дитинi свое власне палке бажання вигадати спосiб i алгоритм передачi звуку в його мозок без допомоги вух.
Як тiльки мiй син став досить дорослим для цього, я почав наполегливо наповнювати його розум непереможним бажанням чути, щоб Природа, вiдомими тiльки iй методами, трансформувала це бажання у реальнiсть.
Всi цi думки постiйно крутилися у моiй власнiй головi, але я нiкому про це не говорив. Кожного дня я знову i знову повторював свою обiцянку не миритися з глухотою сина. Коли вiн пiдрiс i почав помiчати оточуючi його речi, ми помiтили, що вiн все ж трохи чуе. Коли вiн досяг вiку, коли дiти зазвичай починають говорити, вiн не намагався говорити, але по його дiям ми бачили, що вiн мiг чути певнi звуки. Це було все, що менi потрiбно було знати! Я був переконаний, що якщо вiн мiг чути, нехай навiть зовсiм трохи, вiн може розвинути цю здатнiсть ще бiльше. Потiм сталося те, що дало менi яскравий промiнь надii. І сталося це, як зазвичай бувае, геть несподiвано.
Ми придбали патефон. Коли наша дитина вперше почула музику, вона була просто в неймовiрному захватi, i, звичайно ж, забрала його собi. Незабаром в нашого сина навiть з'явилися певнi улюбленi записи. Якось вiн програвав одну платiвку знову i знову, майже двi години, затиснувши зубами край корпусу програвача. Ми не розумiли важливiсть цiеi самостiйно сформованоi iм звички до тих пiр, поки через деякий час не дiзналися про так звану «касетну провiднiсть» звуку.
Незабаром пiсля того, як син забрав собi патефон, я виявив, що вiн мiг чути мене досить чiтко, коли я говорив, торкаючись губами його скронi. Це вiдкриття дало менi необхiднi засоби, за допомогою яких я почав втiлювати в життя свое палке бажання – допомогти моему маленькому синовi розвинути слух i мову. На той час вiн почав робити короткi уривчастi звуки, намагаючись вимовити певнi слова. Перспектива була далеко не обнадiйлива, але БАЖАННЯ, пiдкрiплене ВІРОЮ, не знае слова «неможливо».
Переконавшись, що вiн розрiзняе мiй голос, я вiдразу ж почав вселяти своему синовi бажання чути та говорити. Незабаром я виявив, що йому подобаються казки на нiч, тому я почав вигадувати розповiдi, якi закликають його розвивати впевненiсть у собi, уяву та гостре бажання чути та бути нормальним.
Зокрема, була одна iсторiя, яку я часто йому повторював, надаючи iй все новi вiдтiнки та деталi. Метою цiеi iсторii було навiяти йому думку про те, що його недуга була не недолiком, а навпаки цiнним надбанням. Незважаючи на те, що фiлософiя, дослiдженням якоi я тодi займався, стверджувала, що КОЖНА НЕВДАЧА НЕСЕ У СОБІ рiвнозначну МОЖЛИВІСТЬ, я повинен вам зiзнатися, що не мав нi найменшого уявлення, як таке нещастя як вiдсутнiсть вух могло коли-небудь стати надбанням. Проте, я продовжив навiювати йому цю фiлософiю у виглядi казок на нiч, сподiваючись, що прийде час, коли вiн знайде який-небудь спосiб використовувати свое, вибачте на словi, калiцтво для якоiсь корисноi мети.
Розум прямо говорив менi, що у долi навряд чи знайдеться адекватна компенсацiя за вiдсутнiсть вух i слуху. Але мое Бажання було пiдкрiплене вiрою, тому воно заглушало голос розуму i надихало мене не здаватися.
Коли я аналiзую всi цi подii у ретроспективi, я бачу, що у значнiй мiрi саме вiра сина в мене принесла такi вражаючi результати. Вiн вiрив у все, що я йому говорив. Я навiяв йому iдею, що вiн мае очевидну перевагу перед своiм старшим братом, i що ця перевага не раз допоможе йому у життi. Наприклад, вчителi у школi, бачачи, що у нього не було вух, проявляли до нього особливу увагу та ставилися з надзвичайною добротою. Його мати подбала про це, домовившись iз вчителями, щоб тi придiляли йому додаткову увагу. Я також навiяв йому iдею, що коли вiн стане досить дорослим, щоб продавати газети (чим вже займався його старший брат), вiн отримае велику перевагу над братом, тому що люди будуть давати йому бiльше грошей за його газети, бачачи, як незважаючи на свою недугу, вiн так старанно працюе.
Згодом ми помiтили, що поступово слух нашого сина покращився. Бiльш того, вiн абсолютно не соромився своеi недуги. Коли йому було близько семи рокiв, вiн вперше продемонстрував, що нашi методи «навiювання» мали успiх. Протягом декiлькох мiсяцiв вiн дуже просив вийти на вулицю i продавати газети, але мати не пускала його. Вона боялася, що через глухоту йому буде небезпечно перебувати на вулицi одному.
Нарештi, вiн вирiшив взяти справу у своi руки. Одного разу вдень, коли вiн залишився вдома зi слугами, вiн вилiз на вулицю через кухонне вiкно i вирушив на зустрiч пригодам. Вiн позичив шiсть центiв у сусiдського шевця, купив на них газет, розпродав iх, на вирученi кошти купив ще, i продовжував так до пiзнього вечора. Пiдрахувавши свiй денний заробiток, вiн повернув борг своему «кредитору», i в результатi мав чистого прибутку на суму сорок два центи. Коли ми ввечерi повернулися додому, вiн вже був у лiжку. Вiн спав, стискаючи в кулачку заробленi грошi.
Мати глянула на монети i розплакалася. Що за дивна реакцiя! Ридати над першою перемогою сина менi здавалося зовсiм недоречним. Моя реакцiя була зворотною. Я вiд душi смiявся, бо знав, що мое прагнення прищепити дитинi вмiння вiрити в себе виявилося успiшним.
У цьому першому дiловому досвiдi його мати бачила маленького глухого хлопчика, який вийшов на вулицю i ризикував життям, щоб заробити грошi. Я ж бачив смiливого, амбiтного, впевненого у собi маленького чоловiка, чий дохiд був бiльш нiж стовiдсотковим, тому що вiн зайнявся бiзнесом за власною iнiцiативою i перемiг. Все це мене тiшило, бо я знав, що вiн довiв, що вiдтепер винахiдливiсть i вiдвага будуть супроводжувати його все життя. Подальшi подii тiльки пiдтвердили це. Коли його старший брат хотiв чогось, вiн лягав на пiдлогу, дригав ногами i руками, канючив – i в пiдсумку отримував свое. Коли ж цей «маленький глухий хлопчисько» чогось хотiв, вiн вигадував чiткий план заробiтку грошей, а потiм йшов i купував собi, що хотiв. Вiн i донинi так робить! Воiстину, мiй власний син навчив мене тому, що фiзичнi вади можна перетворити на трамплiн, який пiдкине вас до гiдноi мети, якщо тiльки ви не будете сприймати iх як перешкоди i використовувати в якостi вiдмовок i виправдань своiй немiчностi. Маленький глухий хлопчик закiнчив середню школу i коледж, навiть не чуючи своiх вчителiв, за винятком випадкiв, коли вони голосно кричали з близькоi вiдстанi. Вiн не ходив у школу для глухих. Ми НЕ дозволяли йому ВЧИТИ МОВУ ЖЕСТІВ. Ми вирiшили, що вiн повинен жити нормальним життям i спiлкуватися з нормальними дiтьми, i ми не вiдступали вiд цього рiшення нi на крок, хоча воно i коштувало нам багатьох гарячих суперечок зi шкiльними чиновниками.
Коли вiн навчався у середнiй школi, вiн спробував носити електричний слуховий апарат, але вiн йому не допомагав. Ми вважали, що це було пов'язано з операцiею, якоi наш син зазнав у шестирiчному вiцi, йому прооперували одну сторону голови i виявили, що там не було нiяких ознак природного слухового механiзму.
Пiд час його останнього тижня у коледжi (через вiсiмнадцять рокiв пiсля операцii) вiдбулося дещо, що ознаменувало поворотний момент в його життi. Так сталося, вiн отримав iнший електричний слуховий апарат, який його попросили випробувати. Але вiн не поспiшав тестувати його через минуле розчарування в аналогiчному пристроi. Врештi-решт вiн все ж взяв його недбало, надiв на голову, пiдключив батарейку i… вуаля! Немов помахом чарiвноi палички його довiчне прагнення нормально чути стало реальнiстю! Вперше в життi вiн чув практично так само, як i будь-яка людина з нормальним слухом. «Шляхи Господнi несповiдимi, чудеса трапляються».
Сповнений радостi, вiн кинувся до телефону, подзвонив матерi i прекрасно почув ii голос. Наступного дня вiн вперше почув голоси своiх професорiв у класi! Ранiше вiн мiг чути iх тiльки коли вони кричали, та ще й з близькоi вiдстанi. Тепер вiн чув радiо. Вперше в життi вiн мiг вiльно спiлкуватися з iншими людьми без необхiдностi говорити голосно. Воiстину, свiт для нього змiнився.
Ми вiдмовилися змиритися з помилкою Природи, i завдяки наполегливому бажанню змусили Природу виправити цю помилку, використовуючи доступнi нам практичнi засоби.
БАЖАННЯ почало втiлюватися в життя, але перемога ще не була повною. Хлопчику все ще потрiбно було знайти чiткий i робочий спосiб перетворити свiй фiзичний недолiк в рiвнозначне надбання.
Ледве усвiдомлюючи важливiсть того, що вже було досягнуто, сп'янiлий вiд радостi нещодавно вiдкритого свiту звукiв, мiй син написав лист виробнику слухового апарату, з ентузiазмом описуючи свiй неймовiрний досвiд. Щось у його листi дiйсно вразило компанiю-виробника, i мого сина запросили до Нью-Йорка. Коли мiй син приiхав, його повели на екскурсiю по фабрицi, i пiд час розмови з головним iнженером, розповiдаючи про своi вiдчуття i про те, як змiнився його свiт, в його головi промайнуло передчуття, iдея, натхнення – називайте це як хочете. Саме цей iмпульс думки перетворив його нещастя на надбання, ознаменувавши, що з цього моменту доля сторицею компенсуе всi його страждання як у виглядi грошей, так i у виглядi особистого щастя.
Суть цього iмпульсу думки полягала в наступному: йому спало на думку, що вiн мiг би допомогти мiльйонам глухих людей, якi ще не використовують слуховi апарати. Якби вiн тiльки мiг знайти спосiб розповiсти iм свою iсторiю, розповiсти, як змiнився його свiт. У цей момент вiн прийняв для себе рiшення присвятити залишок свого життя допомозi слабочуючих людям.
Цiлий мiсяць мiй син провiв за дослiдженням i аналiзом маркетинговоi системи виробника слухового апарату. Вiн розробив цiлу систему спiлкування зi слабочуючими людьми в усьому свiтi з метою розповiсти iм про «Інший чудовий свiт», який вiдкрив йому слуховий апарат. Вiн написав дворiчний план, заснований на його висновках. Коли вiн презентував свiй план, йому вiдразу ж дали посаду у компанii для реалiзацii його амбiцiй. Чи уявляв вiн тодi, тiльки починаючи свiй шлях, що подаруе надiю i полегшення тисячам глухих людей, якi без його допомоги так назавжди i залишилися б приреченими на глухоту?
Незабаром пiсля того, як вiн почав працювати на виробництвi слухових апаратiв, вiн запросив мене вiдвiдати заняття, якi проводила його компанiя з метою навчання глухонiмих чути та говорити. Я нiколи ще не чув про таку форму навчання, тому, зiзнаюся вам, ставлення мое було трохи скептичним. Але мiй скептицизм був марним. Цi заняття розширили мое бачення щодо того, що я колись робив, щоб пробудити i укоренити у свiдомостi мого сина БАЖАННЯ нормально чути. Я бачив, як глухонiмих дiйсно вчили чути та говорити, застосовуючи той самий принцип, який я використовував понад двадцять рокiв тому, щоб врятувати мого сина вiд одвiчноi глухоти. Таким чином, завдяки такому дивному повороту Колеса Долi, моему синовi Блеру i менi судилося допомогти глухонiмим людям, в тому числi i майбутнiм поколiнням, оскiльки, наскiльки я знаю, ми були единими людьми, якi довели (на власному прикладi), що глухота може бути виправлена до такоi мiри, щоб усi, хто страждае вiд цiеi недуги, могли жити нормальним життям. Якщо це спрацювало для одного, спрацюе i для iнших.
Я впевнений, що Блер так i залишився б глухонiмим на все свое життя, якби ми з його матiр'ю тодi не почали формувати його життеву позицiю. Лiкар, який був присутнiй при його народженнi, сказав нам тодi, що ця дитина нiколи не зможе нормально чути та говорити. Кiлька тижнiв тому вiдомий фахiвець з таких випадкiв дуже ретельно обстежив Блера. Вiн був вражений, коли дiзнався, наскiльки добре мiй син тепер чуе та говорить, i сказав нам, що «теоретично, хлопець взагалi не повинен чути». Але вiн чув, незважаючи на те, що рентген показав, що в його черепi немае отворiв, через якi звук мае надходити до мозку.
Коли я посiяв i виростив у його свiдомостi БАЖАННЯ чути i говорити, жити як нормальна людина, цей iмпульс змусив Природу побудувати мiст через тиху прiрву глухоти i вiдкрити моему синовi зовнiшнiй свiт з усiма його прекрасними звуками. Лiкарi розводили руками i не знали, як пояснити цей феномен. А я навiть не брався припускати, як Природа зробила таке диво. Я вважаю своiм обов'язком розповiсти свiту все, що знаю про цей дивовижний досвiд. Я дiйсно вiрю, i не без причини, що немае нiчого неможливого для людини, яка пiдкрiплюе БАЖАННЯ твердоi ВІРОЮ.
Воiстину, палке бажання використовуе найбiльш непередбачуванi i хитрi шляхи, щоб стати реальнiстю. Блер бажав нормально чути – i отримав бажане! Вiн був народжений з калiцтвом, з яким iнший би просто змирився i у кращому випадку заробляв би на життя тим, що просив би милостиню на вулицi. Але приклад Блера надихае i даруе надiю мiльйонам людей з вадами слуху, а також забезпечуе його роботою з адекватною фiнансовою пiдтримкою.
Маленька «невинна брехня», яку я навiював йому, коли вiн був дитиною, спонукала його ВІРИТИ у те, що його недуга стане величезним надбанням, i це безсумнiвно виправдало себе. Істинно, поняття правильного i неправильного вiдходять на заднiй план, коли ВІРА i палке бажання можуть зробити щось реальним. І найголовнiше те, що цi якостi не будуть коштувати вам нi цента, адже всi вони вже живуть у вас.
Протягом усього мого досвiду роботи з людьми, ще жоден випадок не демонстрував СИЛУ БАЖАННЯ так яскраво i наочно. Інодi автори книг роблять помилку, починаючи описувати випадки i ситуацii, про якi вони мають поверхневi або дуже примiтивнi знання. Менi пощастило, що я мав можливiсть випробувати СИЛУ БАЖАННЯ на прикладi власного сина. Можливо, це було провидiння, що цей досвiд прийшов до нас у формi таких життевих випробувань, тому що iсторiя цього маленького глухого, але поза всякими сумнiвами вiдважного i сильного хлопчика, служить яскравим прикладом того, чого може досягти ваше БАЖАННЯ.
Якщо матiнка-природа пiдкоряеться волi бажання, то логiчно припустити, що люди можуть пiдпорядкувати ii своiм палким бажанням.
Сила людського розуму дiйсно дивна i незбагненна штука! Часом ми не розумiемо методи, за допомогою яких вона використовуе кожну обставину, кожну людину, кожну фiзичну рiч, яка знаходиться в межах ii досяжностi як засiб перетворення БАЖАННЯ на його фiзичний реальний аналог. Можливо, коли-небудь науцi вдасться розкрити цей секрет.
Кожного разу, коли доля приголомшуе нас важким випробуванням, у нас е лише два варiанти розвитку подiй, двi стратегii поведiнки, якi в подальшому вплинуть на весь наш життевий шлях. Перша з них – впасти у глибокий вiдчай, звинувачувати всiх i вся у своiх невдачах, нити та бубонiти «Чому я?!». Інша стратегiя поведiнки – боротися. Боротися до самого кiнця, з вiрою у серцi та надiею у розумi. У свiтi немае нiчого, що не можна змiнити, пiдлаштувавши обставини пiд себе, а не себе пiд обставини. Саме у цьому i полягае секрет людей, якi встигли за свое життя досягти величезних успiхiв, а деякi створили навiть щось на кшталт дива. Адже iнакше як дивом не можна назвати кар'еру Блера Гiлла, мого любого сина, народженого глухим, який попри своi природнi вади став повноцiнним членом суспiльства завдяки мiцнiй вiрi та величезному бажанню. Спосiб, яким був досягнутий цей вражаючий результат, неважко описати. Вiн складався з трьох простих i чiтких елементiв: по-перше, я змiшав ВІРУ з БАЖАННЯМ нормального слуху. По-друге, я розповiдав i навiював йому це бажання всiма можливими способами (завдяки наполегливим, безперервним зусиллям) протягом декiлькох рокiв. По-трете, вiн менi ПОВІРИВ!
Голос генiя не заглушити
Коли я дописував цю главу, на очi менi потрапила звiстка про смерть панi Ернестiни Шуман-Гайнк. Один короткий абзац мiстив у собi ключ до розумiння надзвичайного успiху цiеi спiвачки. Я процитую цей абзац, тому що ключ цей i е БАЖАННЯ.
«На початку своеi кар'ери, панi Шуман-Гайнк прийшла до директора Вiденськоi придворноi опери (зараз Вiденська державна опера) на прослуховування. Але вiн навiть не став ii слухати. Поглянувши на незграбну i погано одягнену дiвчину, вiн доволi грубо крикнув: «Як ви взагалi очiкуете досягти успiху в кар'ерi оперноi спiвачки з таким обличчям i зовнiшнiстю? Дитя мое, вiдмовтеся вiд цiеi iдеi. Купiть собi швейну машинку i йдiть працювати швачкою. НІКОЛИ НЕ БУТИ ВАМ спiвачкою!».
Що ж, «нiколи» це досить довго! Директор Вiденськоi опери багато знав про технiку спiву, але вiн мало знав про силу бажання, коли воно приймае масштаби одержимостi. Якби вiн знав бiльше про цю силу, вiн не зробив би помилку, засудивши генiя i не надавши iй можливостi показати себе.
«Що ми говоримо богу смертi?» – «Не сьогоднi!»
Кiлька рокiв тому один iз моiх дiлових партнерiв захворiв. Згодом йому стало гiрше, i, нарештi, його вiдвезли до лiкарню на операцiю. Безпосередньо перед операцiею я глянув на нього i в моiй головi промайнуло питання, як такий худорлявий i виснажений чоловiк, як вiн, зможе успiшно перенести таку серйозну операцiю. Лiкар попередив мене, що шансiв на те, що я коли-небудь знову побачу свого друга живим, було мало. Але це була ДУМКА ЛІКАРЯ. Думка ж пацiента була зовсiм iншою. Незадовго до того, як його вiдвезли до операцiйноi, вiн прошепотiв: «Не турбуйтеся, шеф, вже через кiлька днiв я виберуся звiдси». Медсестра з жалем подивилася на мене. Але як не дивно операцiя пройшла успiшно i пацiент вижив. Пiсля того, як все було скiнчено, його лiкар сказав менi: «Його врятувало лише його бажання жити. Вiн нiколи б не пережив цю операцiю, якби не вiдмовився миритися з можливiстю смертi».
Я вiрю у силу БАЖАННЯ, пiдкрiплену ВІРОЮ, тому що я на власнi очi бачив, як з ii допомогою люди долали шлях вiд злиднiв до багатства i влади. Я бачив, як ця сила рятувала людей вiд смертi. Я бачив, як ця сила допомагала людям досягати успiху пiсля сотень невдач. Я бачив, як ця сила забезпечила моему синовi нормальне, щасливе i успiшне життя, незважаючи на те, що Природа послала його у цей свiт без вух.
Промiжнi пiдсумки
Але як розвинути i використовувати силу БАЖАННЯ? Вiдповiдь на це питання ви знайдете у наступних роздiлах цiеi книги. Особливо помiтним вплив цiеi сили був наприкiнцi найдовшоi i, можливо, найбiльш руйнiвноi свiтовоi кризи, яку Америка коли-небудь бачила – Великоi депресii 1929 року. Ця сила допомогла тим, хто був побитий депресiею, тим, хто втратив своi статки, своi позицii в бiзнесi та суспiльствi, тим, хто готовий був почати все з чистого аркуша i вибратися на поверхню з цiеi прiрви.
Всiм цим я хочу донести до вас думку про те, що всi досягнення, незалежно вiд iх природи, повиннi починатися з iнтенсивного, палкого та пристрасного бажання досягти чiткоi та КОНКРЕТНОЇ мети.
