Ця мить – як трiщина у каменi,
загусла на смолу пiтьма.
Анi минулого нема менi,
анi майбутнього – нема.
Уводноволенi течуть
як ноче-днi, так i дне-ночi,
лиш серце вiрити не хоче
i цiдить сiру каламуть
на вечори, i днi, i ранки,
i ночi – вискалки ждання.
Був вiщий сон: мов коло ганку
приспала зграя вороння
i голу хату облiпила,
i довго каркала в вiкно.
Зимова блискавка розбила
твiй дiм надвое – колуном.
І як злiпити половинки,
з’еднати як – сам Бог не зна.
І плаче син, голосить жiнка,
немов зигзиця, край вiкна.
* * *
Якими нападами рвусь до вас,
своеi спроневiри гострим краем.
Валуе з мене самота, як сказ,
i лють, немов пропасниця, стрясае
напругле тiло. Розтопився час,
його змертвiла хвиля нас гойдае.
Чи вiльного життя ми ще назнаем?
Ачи повернемо – бодай по нас,
бодай душею голою? Бодай
пречистими i бiлими кiстками?
Чи ж нами втiшиться наш рiдний край?
Заграе радiсна зоря над нами,
рабованими янголами мук?
Чи вже вгорi на нас чигае крук?
30.1.
* * *
То як тобi пенати?
Тягнись, як шарий вiл.
Десь шамотить Хрещатик
i кiшлиться Подiл.
Подзенькують трамваi,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
пиячать i жують.
І п’ють мое здоров’я
i многая лiта.
Край мого узголов’я
Мати пресвята
маною сновигае,
нi оком не змигне,
слiпа рука блукае -
вiдшукуе мене.
Шепочуть спраглi губи:
синочку, сину мiй,
за вiщо тебе губить
Господь усеблагий?
30.1.
* * *
Пiрнаю в ночi, наче в сни,
до ранку не прочахну.
А три весни, як три стiни,
пополотнiли з жаху.
Ще видиться: тонка сосна
пiрнути в небо хоче,
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
