* * *
Пригадуеш свое метро?
Щит, вагонетки, шпали?
Коли душа цвiла добром,
хоч i добра не знала,
яке на смак воно. Коли
робилось i творилось;
там тихим голосом незлим
так гарно говорилось
про цiлий свiт. А Киiв спав
у нас над головою.
Та вже тодi ти прочував
час зустрiчi з бiдою,
що закушпелить – не збагнеш,
де гаряче, де зимно.
Тепер доходь найдальших меж,
як закурiла димно
твоя iзвомплена душа,
iз неi бiль валуе.
Але душа й без кунтуша
i в злиднях козакуе.
27.[1]
* * *
Тут сни долають товщу забуття
i виринають з темiнi, як змii.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедii
вертепних iнтермедiй. Тут живе
ховаеться у смерк i так iснуе,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирае i вартуе,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, нiби нiж, прокльон,
i провертаеться в душi розверстiй,
бо вiн – найбiльший ворог мiй – спiшить
моею кров’ю лезо окропить,
щоб став i ти такий, як треба, – черствий.
* * *
Буднi тут тобi про свято,
а про свято – буднi правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильнi погляди буравлять,
хоч твое зголiле серце
тут обмацують руками -
не зважай на те, не сердься:
те одвiчне, що над нами,
стрiли повиймае з рани
i губами обцiлуе -
адже хвиля пожадана
убиваючи рятуе.
СПОГАД
Край золотого бережка
вода струмiла,
щока, солона i гiрка,
менi щемiла.
Єдвабом теплим обдало
мiй зiр колючий,
вечiрне сонце вiдiйшло
за дальнi кручi.
І захiд дзвоном калатав,
i звiстувала
зоря мiж радiсних заграв,
що нiч настала.
* * *
На однаковi квадрати
подiлили бiлий свiт.
Тiльки нащо це? Не знати,
нащо. А вселенський гнiт
чавить ката, чавить жертву,
безневинного – нема.
Всiм судилося померти
за замками сiмома.
На квадрати людське горе
подiлили – i радiй,
укоряючись покорi,
бо Господь нагородив
божевiллям переселень,
конкуренцiею зла.
Ти мене даремне, леле,
в свiт неправди привела.
Душ намарне гвалтування
без причини, без мети.
Соти ярого страждання,
пустографки самоти.
28.1.
* * *
