Страшнi люди
Анатолiй Власюк
Роман про подii Помаранчевоi революцii, якi вiдбуваються в провiнцiйному мiстечку та Киевi. Рiзнi люди, рiзнi характери. Рушiйною силою для багатьох iз них е страх. Одним вдаеться його подолати, iншi назавжди залишаються в цьому полонi. Редактор провiнцiйноi газети Андрiй Чернюк працюе в штабi Януковича, але всiм серцем хоче сприйняти революцiйнi подii, якi вiдбуваються навколо. Проте вiн добре знае людей, якi закликають до змiн. Абсолютна бiльшiсть iз них хоче використати Помаранчеву революцiю заради власного збагачення i щоби дорватися до влади…
Анатолiй Власюк
Страшнi люди
Максимовi
«І пожалкував був Господь, що людину створив на землi. І засмутився Вiн у серцi Своiм».
«І почув Господь пахощi любi, i в серцi Своему промовив: «Я вже бiльше не буду землi проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий вiд вiку його молодого. І вже бiльше не вбиватиму всього живого, як то Я вчинив був».
«І промовив Господь: «Через те, що крик Содому й Гомори великий, i що грiх iхнiй став дуже тяжкий, зiйду ж Я та й побачу, чи не вчинили вони так, як крик про них, що доходить до Мене, – тодi iм загибiль, а як нi – то побачу».
(БІБЛІЯ. КНИГА БУТТЯ)
1
22 листопада 2004 року вiдомий дрогославський адвокат Олексiй Романiв святкував день народження. Йому виповнився сорок один рiк.
Це був понедiлок. Нiч минула у напруженому чеканнi. Вiн вiдчував, що Ющенко мав перемогти, сумнiвiв не було, але тiло стиснулося в один нервовий клубок.
Дружина i дiти спали, теща у сусiднiй кiмнатi перекидалася з боку на бiк. Хотiлося включити телевiзор у великiй кiмнатi, щоб почути останнi новини про результати президентських виборiв, але Олексiй не робив цього, боячись розбудити насамперед свого меншенького – улюбленця Ромка. Той був схожий на тата, копiював його мову, манери – i бiльшого щастя на свiтi для батька не було.
Романiв спробував зосередитися на своiх адвокатських справах, якi мав провадити цього тижня, але нiчого не виходило. Думки плуталися в головi, шпортались одна за одну, заважаючи вибудувати якусь логiчну лiнiю.
Сон явно втiк вiд адвоката до дрогославських людей, до iнших мешканцiв планети Земля, а до шостоi ранку було ще довго. Доволi часто Олексiй саме на цю годину приходив на роботу до свого офiсу, що розташувався навпроти мiськоi ратушi. В такий вранiшнiй час древне мiсто ще спало, навiть двiрникiв не було видно. До дев’ятоi, коли починали заходити першi клiенти, вiн устигав зробити багато речей: написати клопотання, залiзти в Інтернет… Тодi думалось особливо плодовито, думок не треба було пiдганяти, вони самi муштрували свого господаря, змушуючи його не розслаблятися нi на мить.
Олексiй пiшов на кухню, ввiмкнув ледь чутно маленький телевiзор, що стояв на холодильнику, сьорбнув компоту, сiв за стiл. Зображення на екранi мерехтiло, але все ж було чути, про що мова. Передавали заяву Юлii Тимошенко. Вiд iменi коалiцii «Сила народу» вона звернулася до украiнцiв: «Влада пiшла шляхом повноi фальсифiкацii виборiв. Я прошу всiх киян, всiх украiнцiв забути про всi справи i прийти завтра о дев’ятiй ранку на Майдан Незалежностi. Вiд того, скiльки нас там збереться, залежить майбутне нас усiх. Або ми здобудемо чесну Украiну, або кримiнал перетворить ii в товариство закритого типу».
Несподiвано телевiзор почав чiтко показувати, без мерехтiння i «снiжка». На екранi був Вiктор Ющенко, який iз примiщення Центральноi виборчоi комiсii заявив, що ця iнституцiя фальсифiкуе вибори. Вiн закликав громадян о дев’ятiй ранку прийти на Хрещатик.
І тiльки стали показувати iнший сюжет – телевiзор знову викинув коника, так що нiчого розiбрати на екранi було неможливо. Романiв спробував покрутити антеною, але це нiчого не дало. Вiн вимкнув телевiзор i пiшов до лiжка.
Завiбрував мобiльний телефон. Олексiй глянув, це була sms-ка вiд Чернюка. Андрiй, хоча й була глупа нiч, вiтав його з днем народження i запитував, коли Романiв виставить ящик пива. Адвокат усмiхнувся сам до себе i вiдписав Чернюку, що переможе Ющенко, а не Янукович, а тому ящик пива виставлятиме саме Чернюк. За привiтання з днем народження подякував.
Дивно, але пiсля цього несподiвана втома навалилася на Романiва. Вiн ще встиг подумати, що справи в Киевi, мабуть, кепськi i, здаеться, вперше засумнiвався в перемозi Ющенка. «О дев’ятiй ранку – це ж уже сьогоднi», – промайнуло в головi.
Ще довго Романiв борсався на лiжку, воюючи сам з собою, перекидався з боку на бiк, аж поки заснув. Йому приснився покiйний батько, який застерiгав його вiд чогось лихого.
Прокинувшись, Олексiй намагався пригадати побачене, але не змiг. Упродовж дня вiн знову повертався до нiчних видiнь, пам’ятав, що бачив увi снi тата, але що саме конкретно вiщували йому з того свiту, – не знав. Тривога на декiлька днiв оселилася в його душi, але потiм усе минуло, i Романiв навiть не згадував про той сон.
О пiв на шосту ранку вiн прокинувся. Голова була важкою, але Олексiй змусив себе встати з лiжка.
Вiн поголився на кухнi, стежачи, аби не втекла кава. З дзеркала на нього дивився змучений чолов’яга з сивими бакенбардами i холодно-сталевими очима. Олексiй пiдморгнув йому. Чолов’яга вiдповiв, i на цьому iхне нинiшне спiлкування закiнчилося.
Романiв запустив бакенбарди декiлька мiсяцiв тому, коли у маршрутцi випадково зустрiв колишню першу дружину. Вона була з новим чоловiком, який неприязно поручкався з Олексiем. Свiт затiсний, дiдько його вiзьми!
Вiн нi словом не перемовився зi Свiтланою, а вона навiть не попрощалася з ним, коли виходила з маршрутки. Лише ii новий чоловiк неприязно зиркнув на нього i теж не сказав: «До побачення!».
Старе кохання тьохнуло у серцi Романiва, хоча це тривало недовго. Але несподiвано для себе наступного ранку Олексiй вирiшив запустити бакенбарди.
Друга дружина, яка знала свого чоловiка, здаеться, краще за нього самого, запитала через декiлька днiв, коли бакенбарди вже виразно позначилися на його обличчi, чи не зустрiчав вiн, часом, свою Свiтлану, бо вона iй наснилася. Романiв щось рiзко вiдповiв, нiби Галя була винна у тому, що вiн зустрiв колишню дружину з ii новим вiдлюдькуватим чоловiком. Вони того дня посварилися. Згодом усе минуло, а бакенбарди залишились як згадка про несподiвану зустрiч зi Свiтланою.
Кава була несмачною, але Олексiй змусив себе випити до кiнця велике горнятко, аби сон остаточно покинув його.
Щоб нiкого не розбудити, Романiв на хвильку став кiшкою. Ледь чутно вийшов з хати, навiть теща не почула.
Уже на подвiр’i вiн на повнi груди вдихнув свiжого повiтря. Вiд цього на секунду замакiтрилося в головi, й адвокатове тiло – вiдчув це – попливло в просторi. Вiн зiйшов з дорiжки, але миттево опанував собою. Таке часто з ним траплялося, тому не надав цьому жодного значення.
До офiсу було йти декiлька хвилин. Романiв iшов пружним кроком, нiби все життя був професiйним вiйськовим, i подолав цю вiдстань доволi швидко.
Минулоi ночi випав снiжок, ударив морозець. На вибори багато людей йшло голосувати з якимось острахом, нiби вiдчуваючи попередження природи про щось лихе. Цiеi ж ночi мороз посилився, вчорашнiй снiг залишився. Вiн уже не був таким сиво-бiлим, а перемiшався з болотом.
Дрогослав, здаеться, ще спав. Проте це вiдчуття було оманливим. Якби Олексiй був уважнiшим, вiн би помiтив, що свiтилося набагато бiльше вiкон, нiж зазвичай, а там, де свiтла не було, блискотiв вогник телевiзора. Люди не спали, тримаючи кулаки за Ющенка.
Кожне мiсто, як i кожна людина, мае свiй колiр. Дрогослав у Божественному задумi був золотаво-жовтавим. А ось люди, якi його населяли, у своiй сукупностi складали сiро-сталеву гаму. Дисонанс був страшенний, i лише людське невiгластво не чуло його. Саме Олексiй був одним iз яскравих представникiв цiеi сiро-сталевоi маси, але це не було його мiсто за духом, за станом душi. Вiн уповнi не мiг розкрити у Дрогославi все, що йому було дано природою. Інколи, правда, вiн внутрiшньо вiдчував якусь невiдповiднiсть мiж тим, ким е, i тим, що робить, але не мiг пояснити самому собi, що з ним дiеться. Втiм, вiн не був единим у цьому внутрiшньому дискомфортi, адже мiльярди людей на планетi Земля мучились вiд подiбного i не знали, як вирватися з пастки, у яку самi ж себе загнали.
Романiв намагався бути далеким вiд того, що вiдбуваеться у Киевi та й по всiй Украiнi. Вiн сконцентрував свою увагу на тому, що мае завершити сьогоднi двi справи, аби не вiдкладати все на потiм, перед самим судовим засiданням, причому зробити це до того, як почне святкувати свiй день народження. Логiка захисту вимальовувалась сама по собi. Треба було лише зайти до офiсу, ввiмкнути комп’ютер – i друкувати, друкувати, друкувати…
Бiля пам’ятника древньому фiлософовi та медичному свiтиловi Олексiй помiтив чоловiка, який калачиком лежав на лавцi. Швидше iнтуiтивно, нiж свiдомо, адвокат пiдiйшов ближче. При свiтлi лiхтаря вiн побачив кров на обличчi й розкуйовдженiй бородi незнайомого, калюжа кровi була i пiд лавкою, на якiй той лежав.
– О, Боже! – мимохiть вирвалося з його грудей. Та це ж Степан Сосновський, вiдомий дрогославський художник! Минулоi п’ятницi вiн заходив в офiс до Олексiя попросити декiлька копiйок на самогонку. Романiв тодi рiзко вiдмовив йому та ще й грубо випровадив художника зi свого кабiнету, бо якраз мав важливу розмову по телефону.
Адвокат дiяв, як заведений механiзм. Панiки чи страху не було, хоча якби хтось збоку глянув на нього, то помiтив би як Олексiй побiлiв i як у нього тремтять пальцi. Звично заболiв шлунок. Так завжди бувало, коли щось несподiване виникало у Романiва. Це був навiть не бiль, а кволе нагадування про небезпеку. Все минало доволi швидко, коли володар тiла вчасно реагував. Коли ж нi – бiль посилювався, i тодi вже було непереливки.
Олексiй неслухняними ногами добiг до офiсу, нервово вiдчинив дверi, набрав спочатку «швидку», потiм мiлiцiю i сказав те, що мав у таких випадках сказати.
Вiдтак вiн проковтнув таблетку, запив ii ще п’ятничною водою, яка залишилася в горнятковi, скривився, закурив, зачинив дверi офiсу i неквапно, боячись не стiльки мертвого Сосновського, а усвiдомлюючи, що зробив зле, коли не дав тому декiлька копiйок на його життевi потреби, хоча того дня заробив чимало грошей, побрiв до пам’ятника. Всього було метрiв п’ятдесят, не бiльше, але Олексiй iшов, здаеться, не менше десяти хвилин. Втiм, це могло йому видатися.
Адвокат швидше зрозумiв, нiж побачив, що художника на лавцi бiля пам’ятника древньому фiлософовi та медичному свiтиловi не було…
Годинник на ратушi бамкнув один раз. Було п’ятнадцять хвилин на сьому ранку.
2
На час передвиборчоi президентськоi кампанii я записався у штаб Януковича. Вiрнiше, начальник штабу Михайло Орлов, депутат Дрогославськоi мiськоi ради i голова мiськоi органiзацii Партii регiонiв, запропонував менi, редакторовi приватноi газети «Дрогославщина», вiдповiдати за зв’язки з пресою у виборчому окрузi. Я погодився.
Роботи багато не було, але вiд неi нудило. Довелося на щодень складати плани робiт, i десь через два тижнi я навчився писати iх, що називаеться, зi стелi, знаючи, що нiхто нi в областi, нi у власному штабi не перевiрить що зроблено, а що нi.
Я згадав компартiйнi часи, коли працював iнструктором райкому партii i кожний начальник керував мною, як хотiв. Щось схоже було й тепер. Доводилося терпiти, дивуючись недалекоглядностi й тупостi тих, хто проводив передвиборчу кампанiю Януковича. Якщо в областi й у Киевi такi дiячi керують кучмiвським вихованцем, то це сумно. Втiм, менi платили, як i тим, хто керував мною, – а решта все дурниця. Нi, я не був цинiком, хоча сидiти довго на голодному пайку не побажав би навiть ворогу. Крiм того, я не вважав Ющенка лiдером нацii, i вiдчував це iнтуiтивно, звикши завжди довiряти своему внутрiшньому голосу. Вiдiграв роль i мiй одвiчний спротив тим, хто вважае, що саме так буде правильно. Я завжди зi своiм спротивом бiльшостi був у меншостi, але нiчого не мiг зi собою вдiяти. Про якiсь високi iдеi, матерiю менi не йшлося. Цинiзм полiтикiв я бачив неозброеним оком i не обожнював жодного, хоча з них лiпили чергового кумира.
Якраз у редакцii настала фiнансова криза (а коли ii не було?), i майже всi заробленi у штабi власнi грошi я вiддавав друкарнi, аби та видавала мою газету. Це був виклик iншим дрогославським газетам, якi гарно писали про Ющенка i зле про Януковича. Ну, майже зле. Втiм, тодi я не думав про те, що президентська кампанiя скiнчиться, а з нею i грошi на мою газету.
Уперше з Романiвим я посперечався шiсть рокiв тому. Тодi ящик пива виграв я, бо народним депутатом Украiни вiд нашого виборчого округу став рухiвець з Киева, а не шеф Романiва, у якого Олексiй працював керiвником юридичноi служби.
Нинi ставки були бiльшими: Ющенко чи Янукович. Я казав, що в першому турi виграе Ющенко з перевагою в декiлька вiдсоткiв, а в другому турi перемогу з такою ж перевагою здобуде Янукович. Романiв тодi лише посмiявся, бо не вiрив у поразку Ющенка, але на ящик пива посперечався.
