Це ii непокоiло зараз найбiльше. Думками про нього найчастiше й поглинута, коли вийде з дiвчатами на мури фортецi, ще теплi пiсля спекотного дня. Мабуть, i в Кураiвцi не раз пошкодуе за цими фортечними вечорами, за цим мурованим прадавнiм камiнням, що його до блиску вiдполiрують за лiто закоханi парочки. Легкий вiтерець повiвае з моря, пануе тут смiх i не дратуе транзисторна музика, i ждеш, як подарунка природи, тiеi митi, коли мiсяць проб'еться iз тьми, вирине десь iз глибин праночi, зiйде й вистеле на морi свою заворожливу свiтляну дорiжку.
Двадцять чи й бiльше вiкiв фортецi, тисячолiття минули вiдтодi, як уперше прийшли до цих берегiв озброенi кораблi пiд вiтрилами римлян. Порохнявою стало те, що було Августом i його легiонами, здобиччю археологiв та мiсцем для танцiв стали руiни фортецi – все змiнив непоборний час, незмiнною тiльки й лишилась оця свiтла тремтлива дорiжка над морем, дорiжка закоханих та поетiв. Коли сходить мiсяць i поволi виникае вона iз перламутрiв нiчноi води, iз тьми й мерехтiння, найгаласливiшi крикуни примовкають, i дiвчата ще ближче туляться до своiх водолазiв, погляди iхнi в задумi вбирають мiсячнi марева, бо це ж настае та мить особлива, коли, здаеться, сама природа звершуе свое одвiчне таiнство творення. Яке море стае велике такоi ясноi мiсячноi ночi, як до безмежностей виповнюеться воно простором!..
Виникло, утворилося в тишi свiтило нiчне, вiддiлилось вiд обрiю, i знову зчиняеться гомiн, хтось висипав на мур пригорщу мiдiй, дзенькнули в авосьцi пляшки з пивом, – водолази ще охочiше тепер похвалятимуться перед дiвчатами своiми денними подвигами.
– Комусь подобаеться топити, а наше дiло – пiдiймати…
– Скiльки днiв пiдiймаете, а воно все на днi сидить…
– Бо то ж, дiвчата, не фунт iзюму!
– Апендицит рiзати – рiч не проста, а пiд воду йти – це, по-вашому, просто? Коли тобi поверх власноi з вухами голови нагвинтять ще одну металеву без вух та вниз, у глибини – це прогулянка, авжеж? Сидить перед тобою на днi страховисько замулене, волохате, вгадай, з якого боку до нього пiдiйти. Гiдромонiтором спершу треба пробити пiд судном тунелi, пiдвести понтони, а тодi вже берись нагнiтати в понтони повiтря! Тiльки для цього спершу маеш сам крiзь тунель попiд судном пролiзти… А пролiзти пiд ним, знаючи, що нависа над тобою зо двi тисячi тонн залiза, – це просто?
І вiн уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись поза мур, у свое улюблене море, де вдень водолазить.
– Куди кидаеш, там дiти купаються!
– Вибачаюсь! Дикi ми…
– Дикiстю нема чого хизуватись.
Десь iзнизу аж сюди долинають сплески та галас наче – там пiд мурами рибальськi хлопчаки заволодiли водами лиману: купаючись при мiсяцi, пустують, виграють, як молодi дельфiни.
Пiдходять учасники експедицii – археологи, i виявляеться, не такi вже вони й черствяки. Причепуренi, поголенi,[5 - Котрий не носить бороди.] чемно запрошують дiвчат до танцю пiд чийсь аж захриплий транзистор, а потiм, вдовольняючи дiвочу цiкавiсть, розкажуть i про свое, що вони там за день нашкребли.
– Сподiвались знайти меч центурiона, а добули iржаву, з копiйку завбiльшки бляшку, – самi ж i пiдсмiюються. – Чи, може, це меч зiтлiв, звiвся до розмiрiв бляшки?
– Зате з дна моря – улов, – нагадуе дебелий археолог-водолаз, – цiла купа черепкiв, потовчених амфор… У декотрих збереглася еллiнська смола, канiфоль…
– Крiм того, – додае цибатий студент-практикант, – маемо ще одну стелу бiлого мармуру з написом. Багатющий текст!
– Що ж там написано? – цiкавиться котрась iз дiвчат.
– Хай ось Росавський розшифруе, вiн у нас полiглот, – кивають копачi на худорлявого бородатого юнака, що й сам, видно, трохи соромиться своеi мудрецькоi закучерявленоi бороди.
– Коли ж це ви розшифруете? – допитуеться в нього Свiтлана Вусик.
– Уже розшифровано, – вiдказуе вiн скромно.
– То подiлiться й з нами, якщо не секрет!
– Я народилась вiд афiнськоi матерi й вiд батька iз Гермiона, – речитативом проказуе вiн, не зводячи очей з Інни Ягнич, – а iм'я мое Теодора. Я бачила багато краiн i плавала по всьому Понту, бо мiй батько i мiй муж мореплавцi. Воiстину щасливими були моi днi серед любовi та муз!.. І зовсiм молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред надii i життя покинула цей сонячний свiт, переселившись у безкрайнiй край – хадес…»
– А далi? – чомусь хвилюючись, запитала Інна.
– Далi мармур надщерблений…
Інна знайома з цим хлопцем, – медички не раз зустрiчалися з археологами в районнiм Будинку культури. Для неi щось е в ньому навiть привабливе,[6 - Тiльки не борода!] очi такi яснi по-дитячому, а часом спалахують просто натхненням, коли хлопець почне про своi городища, про поему античних степiв – золоту пектораль чи про iншi найновiшi знахiдки в тутешнiх краях. Те, що для iнших черепок чи бляшка, для нього рiч унiкальна, заслухатись можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магiчного, навiть священного змiсту, в якiйсь ужитковiй речi розгледить, скажiмо, античну оберегу, що мала оберiгати скiфа-степовика вiд злих сил, вiд поганих очей, вiд поразки тощо. Росавський чомусь був певен, що археологiчнi зацiкавлення Інни мають характер глибокий, постачав ii книжками з античностi, альбомами, де так гарно були вiдтворенi художнi вироби давнiх майстрiв, коли людина ще почувала свою близькiсть iз птахом i звiром, з рослиною й зерном, лiсовим чи водяним божеством… Дiвчинi справдi був цiкавий той свiт розбурханих античних фантазiй, поетичних кохань i диких вакханалiй, свiт, у якому цей юнак-археолог почуваеться так упевнено й вiльно. Пам'ять у нього – з електронною машиною мiг би змагатись: тримае у головi цiлi поеми Овiдiя й трактати античних авторiв, у день знайомства декламував Іннi великий уривок iз твору стародавнього лiкаря Гiппократа «Про повiтря, воду й мiсцевостi», тепер ось так виразисте переказав послання цiеi Теодори, вiдкарбував твердо, нiде не затнувшись, – справдi сьогоднi тiльки розшифрував чи, може, десь вичитав ранiш? І чому передусiм iй, Іннi, адресував вiн цей текст, це дивне послання з античностi? Вiки та вiки розмежовують вас, а проте чимось тобi все ж торкнула душу ця сповiдь давньоi молодоi жiнки, видно, поетичноi й тонкоi натури: зустрiнься Інна з нею в життi, певне, подружились би… І таки ж зустрiлися – через тисячi лiт! Коли вiн читав, то, дивна рiч, текст набирав у його устах якогось мовби додаткового, значливого змiсту. Та ще й цей невiдривний погляд. Явно вiн видiлив Інну з-помiж iнших, насамперед iй адресував щемливе Теодорине звiряння… Тiльки чому саме iй, Іннi?
Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч i, схилившись на мур, знову повiв мову про давне, античне, Інна й цього разу вловлювала в його словах отой глибший, додатковий змiст, який лише iй призначався. Про скiфiв цiкаво було iй чути, про iхню вiдвагу та лицарськiсть, вiдзначенi ще Овiдiем. А скiф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модницi, просто елегантки степовi!
– А все-таки чому та вежа Овiдiевою зветься! – кивнула Інна на найвищу з веж. – Адже ж Овiдiй тут бути не мiг?
– Чому не мiг! – ожвавiв хлопець. – Дослiдники, звичайно, вважають, що не бував вiн тут, а я щодо цього зовсiм iншоi думки… Певен, що й на цiй фортецi топтали пилюку та печатали снiг його легкi римськi сандалii. Бо хiба так уже все й дослiджено? Хiба марно й сподiватися на вiдкриття разючих фактiв? Мiсцем заслання для нього була Істрiя, теперiшня Задунайщина, це так, але хто мiг заборонити йому обстежити i всю оцю, для нього тогочасну, Пiвнiч, вiдвiдати оцi нинiшнi нашi краi? Зрештою, мiг i самовiльно вiдлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам, пiшов з експедицiею обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був. Троi теж не було, доки не знайшовся смiливець, котрий прийшов i вiдкопав ii з-пiд нашарування вiкiв. І тiльки тому, що повiрив Гомеровим поемам. Чому ж не може щось подiбне статися й тут? Помiркуймо, звiдкiля стiльки вiдомостей у поета про степовi племена, про аборигенiв, що тодi вже населяли це надбережжя? Адже е засвiдчений факт, що серед гетiв були в нього справжнi друзi, вiн пробував навiть твори складати тутешньою мовою!..
Пристрасть хлопцева подобалась Іннi, почувалось, що не раз йому про це думалось, мае на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. І тi давнi, зниклi в туманах iсторii племена, видно, зовсiм були йому не байдужi, вiн шукав серед них свое родове корiння i нiби захищав iх перед кимось.
– Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча, власне, й це ще проблема, – гаряче провадив вiн далi. – Знали чи нi, але духом були високi. І Овiдiй, вивчаючи iх, саме це уловив.
– До Овiдiя ви явно не байдужi…
– Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептiв, – чому б не взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не все розшифровано. Що, скажiмо, означае отой його таемничий птах Ібiкус, зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти пояснення? Таемничi й самi причини заслання, той дикий i незрозумiлий гнiв всемогутнього Августа… Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв запитання.
Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам наповнюеться гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього хлопця перепадало, iм вiд нього не було пощади. Не приховував:
усi його симпатii на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну лозу, жили своею чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо iншого знаряддя ще тодi не було… А тi розбiйники римськi простягали руки й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей своiми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили, заковують у ланцюги: буде iм ще один гладiатор… І таким розбоем вони не соромились ще й похвалятись на своiх барельефах!.. На честь рiзанини помпезний монумент за Дунаем спорудили в степу… Та вiдомо, яка доля чекае грабiжникiв i iхню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч iхнi бiлi мармури, поробили з них довбанi корита – напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж така самiсiнька доля спiткала – стала поiлкою для овець. Ну, пiзнiше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музеiв, для нас такi речi завжди цiннiсть, але можна зрозумiти й тих, що, нiби у вiдомщення, з бiлих iмператорських мармурiв напували овець!..
Заспокоiвся трохи, лише коли про iнше став розповiдати, про знахiдку своiх задунайських колег: вiдлите з бронзи зображення фантастичного змiя, страшноi якоiсь химери, що, безперечно, таiть у собi поки що нам неясну, приховану символiку. Змiй величезний, тiло покрите лускою, хвiст лев'ячий, а голова вiвцi чи собаки…
– І головне, чуб i вуха людськi! І щось схоже на усмiх, дивний, ледь помiтний… Що означае? Хто вiдповiсть? Загадок тут ще та загадок. Та хiба ми й самi для себе теж не загадка?
– Ви так вважаете?
– А вам хiба все до кiнця уже ясно? То пояснiть i менi, завдяки чому людина з печери зумiла так круто пiднестись, по яких щаблях iшла вона з темних тих прачасiв до своiх вершин? І чи завжди рухалась по висхiднiй? У чому змiнилась, а в чому лишилась такою, як була i в античностi? Оленячий рiг змiнила на трактор, галеру – на космiчний корабель, а неспокiй, а потяг до вiчноi таiни, хiба вiн у людини зник? Жадоба пiзнання, – може, тiльки це неминуще…
Був уже пiзнiй час. Мiсячна дорiжка помiтно змiстилась, нiким не стривожена, як i ранiш, тихо зникала в далечi. Та сама, якою, може, Овiдiй прийшов колись до цих берегiв i по нiй, невагомий, вiддалявся звiдси, лишивши пiсля себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попiд вежами, попiд мурами де-не-де бовванiли усамiтненi парочки. В такий час, у такi теплi мiсячнi ночi – Інна iх так любить – нiби саме повiтря тут напоене коханням. Пройдись понад валом – i почуеш шепоти жагучi, побачиш, як цiлуються, тебе не соромлячись. Сплiтаються руки, не ховають пристрастi, замлiвають в обiймах. Очi до очей променяться ласками, чуттевою млостю, де щирою, де гаданою вiдданiстю… Блиск юноi сльози i млосний смiх щастя, солодка знемога й самобуття чиеiсь нiжностi – все поедналось тут, на валу, пiд всевидющими зорями.
Однiеi з таких ночей i склалась тут пiсня, отой «Берег любовi». Може б, i сьогоднi що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б йому йти гострити на завтра свою розкопницьку лопатку, однак вiн усе ще не вiдходив вiд Інни. Теж дивився на мiсячну дорiжку, мовби намагався якось i ii розшифрувати, зробити i iй, маревнiй, археологiчний розтин.
– Кажуть, ви вже одержали призначення? – звернувся до Інни пiсля мовчанки.
– Так, незабаром з училищем розпрощаюсь.
– Берете курс на Кураiвку. Кличе вас берег любовi…
– Звiдки ви знаете?
– Багато що про вас знаю. Цiкавлюсь. А от ви не хочете помiчати моiх зацiкавлень.
– Дивно чути.
– Нiчого дивного. Люди шукають скарби. Та не завжди шукають там, де вони лежать. А вони, може, пiд тобою. Отут, де стоiш, пiд нашаруванням пилу та смiття.
– Знов якось загадково.
– Скарб завжди загадковий. Десь вiн там лежить, терпляче сяе в курганнiй темрявi своiм золотим карбуванням… Жде вiдкривача. Глянеш на курган, i вже дух зайшовсь: е чи нема? Ще не вiдкритий, ще лиш можливий, а нас вiн уже хвилюе, той скарб. Одначе я маю на увазi iнший… Знайдiть, Інно, де коштовнiший скарб за щирiсть людську, дружбу та вiдданiсть… за перше безоглядне кохання, котре зараз, може, десь тут, поруч з вами… соромиться, паленiе i так невмiло… шукае вас!
– Не зовсiм вас розумiю.
