По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності

«Beāti possidentes,» – як казали в давнину римські мудреці – «Щасливі ті, хто володіють».

Додамо: мистецтвом обирати.

З багатьох варіантів один.

Якщо й не ідеальний, якого в дійсності не існує й не може існувати, то, принаймні, оптимальний.

1. МІЖ СЕНСОМ І НОНСЕНСОМ

Немає сенсу робити вибір між сенсом і нонсенсом.

Вибір для людини, для людських спільнот, для людського суспільства, в решті решт – для людства – не самоціль, а засіб досягнення бажаного.

Обирати варто лише між різним гідним вибору.

Не гідне вибору не варто того, щоб розглядати його як варіант для вибору.

Удаваний вибір, запропонований Арнольдом Джозефом Тойнбі (див. епіграф), насправді є відчайдушним закликом звернути, нарешті, увагу на цілком реальну небезпеку самознищення людства через його вперте небажання «навчитися жити, як одна сім’я».

Навчитися цьому – завдання надзвичайно складне, однак для будь-якого завдання бути складним не означає бути не вирішуваним.

Якщо ж оминути складність не є можливим, її необхідно долати.

Оскільки на сьогодні в людства немає більш грандіозного, більш важливого, більш суттєвого, більш оснóвного завдання, аніж «навчитися жити, як одна сім’я», остільки й доведеться починати, як сказав Декарт, «з самої основи» [30; с. 335].

Ідейною основою ж усіх тих безкінечних розбіжностей, які не дають людям змоги досягти взаєморозуміння, є суттєві відмінності у їхніх світоглядах.

Відмінності, доведені ідеологічними інституціями до антагонізму.

Не існує жодної людини без притаманного їй світогляду. Цей факт настільки ж беззаперечний, наскільки й не небезпечний: ані для самої людини, ані для людських спільнот, ані для людського суспільства.

Небезпечність того чи іншого світогляду починається не з факту його наявності в людині, а з акту його ствердження як єдино істинного через тотальне нав’язування його саме в такій якості.

Безвідносно до змісту того чи іншого світогляду, форма його пропонування в якості єдино істинного, в решті решт, призводить до його спотворення й понівечення, яким би розумним, гуманним і прекрасним він би ні був первісно.

Саме з акту «пропозиції, від якої не можна відмовитись», починається розподіл людей на «своїх» і «чужих», «чистих» і «нечистих», «правовірних» і «невірних» за «світоглядним принципом»: на тих, хто приймає цю «пропозицію», й на тих, хто відмовляється це робити.

Такий розподіл анітрохи не менш небезпечний, ніж за ознаками расових, національних, кастових, класових, цивілізаційних чи культурних відмінностей.

Під час «холодної війни» на державному рівні відбувся «енциклопедичний» обмін «контрольними пострілами в голови» з боку обох ворогуючих ідейних таборів: відверто офіційної ідеології СРСР і – завуальовано імперативної – США.

Велика Радянська Енциклопедія в статті «Ідеалізм» вміщує таку сентенцію: «Оскільки ідеалістичне або матеріалістичне рішення основного питання філософії виключають одне одного, остільки істинним може бути лише одне з них. Таким є матеріалістичне рішення, оскільки саме воно підтверджується історією науки, а також розвитком людської практики» [14; с. 36].

Тобто, в підтексті цього тексту міститься майже пряма вказівка на те, що протилежне «матеріалістичному рішенню» – ідеалістичне – є таким, що не «підтверджується історією науки, а також розвитком практики», тобто, однозначно є хибним і, відповідно, шкідливим для людства.

З цього приводу видатний вітчизняний філософ Павло Васильович Копнін висловився влучно й дотепно: «Створивши картину суцільної реакційності світогляду Нільса Бора, Альберта Ейнштейна і Вернера Карла Гейзенберга (усі троє – лауреати Нобелевської премії – Б. П.), ми потім самі не можемо вирішити, яким чином з такими поглядами вони змогли зробити все те, що вони зробили для науки й навіщо тоді взагалі потрібний науковий світогляд, якщо й з реакційним не так вже погано виходить» [47; с. 461].

У свою чергу в своїх нападках на наперед визначено недолугих своїх ідейних ворогів заокеанський опонент авторів статті «Ідеалізм» в боргу не залишився, давши в Американській Енциклопедії статтю-відповідь під назвою «Materialism», в якій, зокрема, говориться: «Матеріалісти» – це люди, які лише невиразно запевняють, що все є сукупність, або взаємодія фізичних об’єктів без будь-якої визначеної концепції відмінності між фізичним і не-фізичним» [95; с. 424–425].

Тут вже прямо й відверто вказується на апріорну розумову недієздатність прихильників матеріалізму. В такому разі стають зовсім незбагненними такі факти, як, наприклад, розробка теоретичних засад створення лазера лауреатами Нобелевської премії матеріалістами Олександром Прохоровим і Миколою Басовим.

Тобто, кожна з ворогуючих сторін зайняла абсолютно принципову позицію, звинувативши іншу в, принаймні, недолугості, якщо не в інтелектуальній неповноцінності. Без звертання щонайменшої уваги на такі докучливі речі, як факти, керуючись, знову ж таки принципом: якщо факти суперечать позиції, тим гірше для фактів.

Як казав Блез Паскаль, «Les extremites se touchent…» («Крайності збігаються…»). В тому числі – крайності світоглядні.

З цього приводу Карл Маркс зауважив: «Грубий матеріалізм рівнозначний грубому ідеалізму й навіть фетишизму» [57; с. 198].

Грубість – в обох її іпостасях: і як примітивізація, й – через неї – спотворення змісту справи; і – як брутальність форми висловлювань – застосовувалась в даному випадку з обох боків лінії «ідеологічного фронту» по відношенню до людей з іншим світоглядом.

Однак бути іншим не означає бути гіршим.

Не є Дев’ята симфонія Людвіга ван Бетховена ані кращою, ані гіршою за Сорокову симфонію Вольфганга Амадея Моцарта: вона є іншою.

Не є троянда ані гіршою, ані кращою за волошку: вона є іншою.

На клумбі народів з їхніми культурами, мовами, світоглядами немає ані «ріп’яхів», ані «будяків», гідних лише того, щоб бути викинутими на смітник Історії: квітка кожної культури, кожної мови, кожного світогляду є своєрідною, неповторною, унікальною.

Не є дванадцять карикатур на пророка Мухаммеда, що були оприлюднені в датській пресі, а згодом передруковані у періодичних виданнях деяких інших європейських країн, проявами свободи: ані слова, ані віросповідання, ані преси, а є за своєю сутністю нічим іншим, як знущанням з іншої культури, образою й приниженням іншого тільки за те, що він інший.

Немає справжньої величі в приниженні іншого: чи то людини, чи то нації, чи то роду, чи то племені, чи то культури, чи то мови, чи то світогляду.

Немає ані справжньої мудрості, ані справжньої мужності в проявах зверхності по відношенню до іншого й презирстві іншого тільки за те, що він не поділяє твої власні погляди й переконання.

Те сучасне грандіозне «зіткнення цивілізацій», про яке в своєму однойменному творі Самюель Хантінгтон пише з неуд авано екзальтовано-есхатологічним настроєм, є фактично обумовленим тим методом мислення й тим способом діяння, що спираються на три «логічних принципи»: «хто не з нами, той проти нас»; «хто проти нас, той – наш ворог»; «якщо ворог не здається, його знищують».

Саме такою є логіка ненависті до іншого тільки за те, що інший не поділяє твоїх поглядів і не сповідує твоїх «глибоких переконань».

Але, якщо вже існує логіка презирства іншого, логіка ненависті до іншого як логіка негативної небайдужості до нього, то цілком природно припустити, що мають існувати ще, принаймні, дві логіки: логіка байдужості й логіка позитивної небайдужості.

Першу з них втілює принцип толерантності (від лат. tolerans (tolerantis) – терплячий). Цим терміном сьогодні прийнято визначати гаданий універсальний засіб від дедалі більш поширюваного соціального захворювання: агресивного ставлення людини до людини в безперервній виснажливій боротьбі за «місце під сонцем».

«Homo homini lupus est», – казав Томас Гоббс, посилаючись при цьому на Плавта. Але, насправді, Тіт Макцій Плавт такого ніколи не казав. За його словами, людина людині вовк, якщо вона її не знає: незнайомець ніколи не переконає нормальну людину дати йому гроші в борг. Тобто, як бачимо, відірвавши шматок від справжнього висловлювання, стає цілком можливим викривити його зміст до невпізнанності й спотворити його сутність.

Змінюються часи, змінюються норови. Глобальна «Bellum omnium contra omnes» – «Війна всіх проти всіх» (Томас Гоббс, «Левіафан), про яку й гадки не мала людина за часів Плавта, війна, яка тільки вгадувалась Гоббсом, сьогодні набуває всіх ознак тотальності: від зіткнення інтересів за зручне місце паркування автомобіля й до нещадної битви «до останнього подиху конкурента» в боротьбі за покупця (клієнта, замовника, платоспроможного споживача), битви, в якій всі засоби гідні бути застосованими.

В будь-якій «війні всіх проти всіх» переможеною завжди стає людяність.

Панацеєю ж (від грец. Πανάκεια, «все лікуючою») – богинею цілителькою від глобально-тотально-епідемічного захворювання суспільства войовничістю: «всіх проти всіх»; «кожного проти всіх»; «всіх проти кожного» й «кожного проти кожного» – сьогодні стало «хорошим тоном» вважати те, що називається вишуканим словом толерантність.

Безумовно, вишуканість є достоїнством, що підкреслює оригінальність, неординарність, елітарність, неодмінно притаманні тому, що є вишуканим. Але вишуканість форми не є достатньою запорукою наявності гідного змісту: лицарські обладунки не гарантують шляхетності того, хто їх на себе одягає.

Для кожної людини, яка не хоче ані бути ретроградом, ані набути репутацію реакціонера, толерантність як суспільне явище, беззаперечно, має всі ознаки зовнішньої привабливості: очевидну незадогматизованість; незашореність, яка просто не може не впасти в око; ретельно підкреслену розкутість.

Всі ці ознаки надихають шанувальників, гарячих прихильників й активних пропагандистів толерантності якнайширше, якнайенергійніше й якнайспритніше запроваджувати її в усі сфери суспільного життя: від сімейно-шлюбної – через легалізацію одностаттєвих шлюбів, й – до введення курсу «Толерантність» в навчальні програми загальноосвітніх шкіл.

Але, як відомо, не все те – поживний горіх, що має запах гіркого мигдалю: це може бути також і ціанистий калій, який аж ніяк не стає кориснішим для людини, якщо його вкласти в золотий коштовний медальйон роботи, припустимо, Фаберже.

Термін толерантність як означення певного суспільного явища був вперше застосований на початку XIX-го ст. у Франції для найменування легалізованих державою домів розпусти – «maison de tolérance» (дім терпимості, інші назви: бордель; бардак; блудиліще) – місць для організованого власниками таких домів заняття проституцією. Ця легалізація означала, що держава готова терпіти проституцію, поставивши її під свій контроль (податковий, інші фіскальні, а також – медичний) та під жандармсько-поліцейський нагляд.

Якщо терпеливість насправді є виразом і проявом як стійкості в подоланні небезпек, труднощів, негараздів, незручностей, неприємностей, так і вибачливості по відношенню до малих, старих (згадаємо народну приказку: «старий – що малий»), і милостивості до хворих, травмованих, слабких і немічних, стаючи в такий спосіб необхідним атрибутом професійної придатності для справжнього вченого, хлібороба, шахтаря, металурга, лікаря, вчителя, космонавта, військовослужбовця, криміналіста, митця, спортсмена, тренера (продовження цього переліку – на Ваш власний розсуд), водночас вона ж є й визначальним критерієм наявності чи відсутності безвідносних до певної професії якостей: мужності й великодушності, то толерантність як терпимість є суттєвовідмінним від терпеливості.

Ідея терпимість (толерантність) сьогодні активно насаджується і пропагується в якості як терплячості одних до будь-яких витівок інших.

З боку тих, хто вимагає терплячого ставлення до себе, толерантність означає латентне (від лат. latentis – прихований) прагнення набути певних преференцій (від лат. praefero – волію, бажаю кращого), пільг і привілей (лат. privilegium, від privus – особливий і lex – закон) в боротьбі за «місце під сонцем»: у знак визнання їхньої непересічної особливості. При цьому вимагачам толерантності для себе глибоко байдуже те враження, яке вони справляють на тих, від кого вимагається терпимість: «Навіть якщо те, що ми робимо, активно насаджуємо й пропагуємо вам огидно, ви все одно зобов’язані ставитись до нас толерантно», – саме таким за своєю суттю є їхній категоричний імператив.

Що ж до тих, від кого вимагається терпляче ставлення до тих, хто його для себе вимагає, то по відношенню до них толерантність (терпимість) є насильство, тільки, на відміну від насильства над іншим, здійснюватись воно має над самим собою через примус самого себе терпіти те, що викликає стійку, тривку, перманентну, безперервну, постійну відразу. При цьому єдиним засобом захисту власної психіки від необоротних негативних наслідків такого насильства над собою може бути лише щит байдужості.

Недарма Мартін Бубер визначив толерантність як холодну «ввічливість без розуміння» [15; с. 7].

Отже, за своєю суттю логіка толерантності – як з боку тих, хто вимагає її для себе, так і з боку тих, від кого вона вимагається, є логікою байдужості. Побудована вона на доволі простому силогізмі (грец. συλλογισμός, від συλλογιξομαί – міркую, роблю висновок: дедуктивний умовивід, у якому з двох суджень, що називаються засновками, одержують зумовлене ними третє судження – висновок): ті, хто не з нами, не обов’язково є тими, хто проти нас; ті, хто не проти нас, можуть бути просто байдужими до нас; отже, для того, щоб ті, хто не з нами, були б не проти нас, а просто байдужими до нас, ми маємо бути просто байдужими до них.

Для суспільства ця логіка аж ніяк не є ані безневинною, ані не-небезпечною: встановлення її гегемонії означає вимогу толерантного ставлення до будь-кого особливого, байдуже до того, в чому саме полягає його особливість: чи то – в його нудизмі; чи то – в ексбіціонізмі; чи то – в гомосексуалізмі; чи то – в педофілії, чи то – в геронтофілії, чи то – в некрофілії, чи то – в зоофілії; чи то – в мазохизмі; чи то – в садизмі; чи то – в расизмі; чи то – в фашизмі; чи то – в нацизмі, тощо.

Ідея толерантності, яка – за задумом тих, хто активно впроваджує її в суспільну практику – має стати панацеєю від утиску меншин (за расовими, національними, релігійними, культурними ознаками, за їхньою ідейною чи іншою орієнтацією, за станом їхнього здоров’я, тощо), набуваючи в суспільній свідомості статусу абсолютизованого принципу, фактично перетворюється в засіб захисту катів від їхніх жертв: якщо толерантність, тобто, терпимість, стає абсолютним, універсальним принципом, то вона має поширюватись, в тому числі, й на осіб фашистської, нацистської, садо-мазохистської, ку-клус-кланівської, педо-зоо-некрофільскої орієнтації – за умови, що вони знаходяться в меншості в суспільстві.

Цінність (не цінність, безцінність) будь-якої думки (як інструменту проникнення в суть речей), будь-якої ідеї (як поєднання об’єктивного знання з суб’єктивною метою), будь-якого принципу (як такої ідеї, що наскрізь пронизує всю концепцію чи доктрину) виявляється через доведення її (його) до логічного завершення.

Логічним завершенням ідеї толерантності як всезагального принципу побудови суспільних відносин є абсурд: толерантність має розповсюджуватись на все існуюче як меншість в суспільстві, байдуже до того, чи є це існуюче прийнятним, чи – неприйнятним, нешкідливим чи шкідливим для існування та розвитку Людини Розумної Добродіяльної.

Насправді ж ідея толерантності (терпимості), як і будь-яка інша ідея, має межі своєї дійсної застосовуваності, за якими вона неминуче вироджується в абсурд, суть якого полягає у вимозі терпіти від будь-якої меншості будь-що, включно з деструктивним, небезпечним і шкідливим для і психічного, і фізичного здоров’я кожної людини.

Межею застосування принципу толерантності має стати давно і повсюдно відомий принцип «батька» медицини Гіппократа: «Не зашкодь», – ані психічному, ані фізичному здоров’ю, ані розуму кожної людини.

Саме цей принцип Гіпократа, ніким і нічим досі не тільки не спростований, але й навіть не поставлений під сумнів, має бути покладений в основу світогляду спільності й, відповідно, філософії спільності як його теоретичної основи.

2. ОБИРАЮЧИ ГІДНЕ

Les extremites se touchent…» – «Крайності збігаються…», як казав Блез Паскаль – людина, гідна того, щоб її називати мудрою.

Логіка позитивної небайдужості до іншого виражає собою дуже просте за формою й дуже складне за змістом судження: той, хто не з нами (той, хто виконує свою партитуру за своїми, іншими по відношенню до наших, нотами), не обов’язково є тим, хто проти нас, або ж тим, хто є байдужим по відношенню до нас, бо він може бути за нас – за те, щоб ми разом подолали ті проблеми, які є спільними для нас, слухаючи й чуючи одне одного, як різні музиканти одного оркестру, де скрипка виконує свою партію за своїми нотами, барабан – свою, за – своїми, а музика в них має бути спільна.

Диригентом же цього оркестру, координуючим дії всіх музикантів, в ньому задіяних, може бути лише об’єднуючий всіх нас розум людини добродіяльної.

Ми не маємо воювати проти людей – навіть дурних і підлих.

Ми маємо воювати за людей.

Це – єдина війна, гідна того, щоб її вести: війна проти дурості й підлоти, ракові клітини яких можуть з’являтися в кожного з нас, і якщо з ними не вести непримиренну боротьбу, розповсюдження цих клітин може набути в нас характеру метастазу.

Ми – це Люди Розумні Добродіяльні.

Бути саме такими – це не наше право, й не наш обов’язок, а вияв і прояв нашої родової ознаки, нашого життєвого призначення, нашої визначальної властивості. Це – наша «якість як сутнісна визначеність» [18; с. 169].

Усі ми належимо до одного й того ж роду-племені, що гордо йменує себе Homo Sapiens, і кожен з нас народжується для одного й того ж: бути щасливим самому й нести щастя іншим людям.

Вже через це маємо шукати «точки дотику», спільні точки опори, на яких нам належить будувати спільний дім нашої спільної долі, адже з часу появи на світ «Основ нової науки про спільну природу націй», що належать перу «батька» філософії Історії Джамбатіста Віко, став усвідомленим безперечний факт: людство є єдність, пов’язана спільною долею. Що ж до самої долі, то, як було сказано ще за дві з половиною тисячі років до нашого тривожного й буремного часу й за тисячі кілометрів від Європи назавжди невідомим автором «Рігведи» («Мандала I») в його зверненні до кожного з нас, «та, дійсно щаслива доля, що знаходиться за межами заздрощів, була вкладена в твої руки» [74; с. 28].