Земля вiдцуралася iх.
Вона кликнула iх у тi високi гори, мiж дикi строми й безвiстi, де на кожному кроцi чатуе смерть.
Вiдгородила себе вiд них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гiрського хребта i схожа на розбурхане, сiре море, що застигло i скам’янiло.
Чорне море хмар на небi глядить понуро на сiре море хмар над землею.
А всерединi мiж двома морями йдуть тiнi по срiбло-бiлому хребтi гiр.
Вони наче висять мiж небом i землею.
Мiж життям i смертю.
Гiрський хребет розпустив могутнi, розколенi, пошарпанi й нагi ребра, якi мiсцями тонуть пiд ногами тiней у сизiй млi, то знов виринають iз неi i гинуть на крайнебi в чорних хмарах.
І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.
І бiлiють, мов срiбнi острови серед сiрого моря мряки, то чорнiють стрiмкими обривами скель над безоднями, то пiдносять гордо i грiзно кам’яне чоло до хмар.
А там недалеко на крайнебi гори-велетнi сховали бiлi голови в чорних хмарах, а iх темнi, гранiтнi стiни, роздертi в титанiчнiй боротьбi стихiй, навислi над пропастями великанськi звали, брили i строми, являють собою образ безмiрного знищення й руiни.
З снiжних верхiв, з чорних обривiв, з пропастей, з кожноi скелi i з кожного закутка визирае бездонна глибiнь грози, суму й безнадiйностi.
Та проте здаеться, що дух руiни не завершив ще свого дiла знищення. Могутнiй володар тих диких безвiстей – мороз скував i приспав його i все кругом закляв.
І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля – все нараз замовкло i скам’янiло.
Та серед цiеi заклятоi, скам’янiлоi тишi небес, хмар, гiр i глибини царить якесь повие грози й таемне ожидання.
Хмари до хмар, гори до гiр притулилися в нiмiй тривозi i наче шепчуть до себе:
– Хтось небаром явиться…
Хто це буде? Що це буде?
Чи оркан струсне горами й безоднями?
І порве всi iскри життя, яке аж тут заблукало, в божевiльний вир, i одним ударом усе загасить, усе розiб’е, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нiчогостi?
Вже довго вони блукають по албанських безвiстях.
Два невiдступнi товаришi: голод i мороз ведуть iх на стрiчу смертi.
В останнiх днях загнiздився в iх душi третiй i найтяжчий ворог: безнадiйнiсть.
Вiд десятьох днiв вони вже нiчого не мали в устах.
Нема вже диких овочiв, нi трави, нi хопти, нi кори з дерева.
Тiло з них майже зникло.
Останки обшарпаного одiння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахмiття на кiстяках.
Ноги, опухлi з голоду й зимна, здебiльшого обвинутi онучами, якi щораз розлiзаються, доки зовсiм не облетять.
І не одна людина йде по замерзлому снiгу босонiж.
У них уже ледве видно слiди обличчя.
Замiсть щiк двi ями, мов двi глибоко розкопанi могили.
Лице покрите, здаеться, не шкiрою, лиш якоюсь чорно-сiрою, землистою поволокою, що схожа на плiснь у грибiв.
На лицi кожноi людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнiлий, розтоптаний бур’ян на розоранiй скибi.
– Очi сховалися глибоко в лобi.
Шукають душi, щоб разом iз нею покинути останки тiла, нужденну, розвалену тюрму.
Однi очi погасли, другi блищать гарячковим огнем i виразом недалекого божевiлля.
Коли одна людина гляне в лице другiй, здригаеться.
Вiдвертаеться з жахом, а тремтячi уста шепчуть:
– Смерть…
Лиш деякi слiпi люди не видять смертi в обличчях других.
І не мають втомленi очi людей на чому спертися, нi на чiм вiдпочити.
Шукають неба.
Та неба немае.
Тiльки байдужа i скам’янiла гроза чорних хмар наче посилае iм лише одну думку:
«Смерть».
Очi вiдвертаються вiд неба i блукають по безкрайньому морi сiрих хмар над безоднями.
А те море бездонно сумне, безмежно безнадiйне.
І очi людей ховаються ще глибше в ямах i замикаються.
І шукають у замученiй душi свiтла.
Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночi й холодом смертi.
