І хмари проковтують iх, як море зерна пiску, як вiчнiсть хвилинку.
Здаеться, що нi боги, нi темнi сили не мають вiдваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снiгу.
Небо, хмари, гори й людськi тiнi – все зникае й обертаеться в одну безконечну мряку, сiру, як життя, сумну, як смерть.
Здаеться, свiт поволi зiсуваеться в якусь бездонну прiрву.
З безоднi виринае срiбно-бiла хмарка.
Як сонна мрiя, знiмаеться над ними i пливе настрiчу понурiй тьмi небес.
Нi, це не хмарка…
Це якесь дивне ество, що спiвчувае людському стражданню.
Це одинокий ясний, добрий дух.
Вiн запитуе когось у чорних хмарах:
– Чому велиш серцю тiней ще слабо битися?
Розбий те серце на шматки!
Хай воно не кривавиться останнiми каплями кровi!
Що це?
Здаеться менi… передi мною… якесь дивне, змарнiле дерево… двi тонкi… всохлi гiлляки…
Нi, це людина.
Вiн пiдняв руки до неба.
Чого вiн пiдняв руки до неба?
Чи вiн молиться?
Чую шепiт:
– О, жорстокий, жорстокий!..
Я глянув на його руки i здригнувся.
Нi, не гляну на своi…
Знаю: i моi такi.
Нараз чогось так жаль менi стало наших рук.
Так жаль кожноi людини, що тiльки й на те думае, щоб терпiти.
Жаль усього людства, що в пеклi свiтовоi вiйни так тяжко караеться.
Щось пiдступило менi пiд горло.
Щось тиснеться до очей.
Нi, нi, нiхто не побачить iх…
Вони всi вже виплаканi.
Очi висохли, замерзли.
Де ти, Василю, мiй друже единий?
Ти упав серед снiгу.
Чи ще живеш?
Чи вже бiльше не чуеш болю?
Чи вже глядиш з недосяжних висот на мене?
І
Штранцiнгер, який iшов зi своiми шiстьома товаришами на кiнцi довгого ряду, станув.
– Що тобi? – питав Добровський, котрий у цiй хвилинi вiв його.
Штранцiнгер мовчав i тiльки притискав мiцнiше до себе скрипку, яку весь час нiс iз собою.
Його скрипка – це було все, що военна доля йому лишила.
Куля забрала йому очi.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в рiку, й нiхто ii бiльше не бачив.
Вiн дiзнався про iх долю й вiд того часу онiмiв.
Замкнув увесь бiль у темрявi своiх очей i своеi душi i скам’янiв.
А може, вiн у пiснi скрипки бачив день, бачив бодай один промiнчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
Але люди чули тiльки один раз пiсню його скрипки пiсля смертi його матерi i його дiвчини.
І була це пiсня, вiд котроi навiть ворог заплакав.
– Хто покине його? – застогнав Нiколич.
– Не йдiм далi. І сили вже в нас немае. Вмираймо тут.
Шiсть товаришiв стануло.
Злякалися, бо перший раз вiд довгого часу почули Штранцiнгерiв голос, який вийшов з його уст, як iз нутра землi.
– Ідiть! Я тут останусь.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
