Та скiльки я ще жити буду,
Слуга панiв, слуга владик,
Нiколи, браття, не забуду,
Що я людина, хоч мужик.
І кожен, хто мене спитае,
Лише один почуе крик:
«Хоча мене всяк зневажае, —
Я житиму, бо я – мужик!»
1905
ЧОГО Я ХОТІВ БИ
Побратимiв багатих менi
Не потрiбно – я вiдаю iх!
За божками летять, як дурнi,
А всiм iншим – погорда i смiх.
Я не хочу сидiть за столом
З паничами – принизлива гра:
Обмине тебе келих з вином,
Пригадаеться кривда стара.
Я не хочу дiвочих принад,
Нiжних пестощiв бiлих грудей.
Студенить менi серце, мов град,
Зрада, хитрiсть огнистих очей!
Та любов пропадае в ганьбi,
Розвiваеться, начебто мла…
Тут клянеться в коханнi тобi,
А тут iншого вже обняла!
Я не хочу ясного життя,
Де народ стiльки горя терпить,
Де жебрачити ходить дитя,
Що не мае розради й на мить.
Веселитись не хочу я там,
Де бiда, сльози, скарги навкруг,
Де в неволi так тяжко братам,
Де завмерли i сила, i дух!..
Гей, сказати б, що мучить мене?
Що я хочу, чого б я жадав?
За що б горе прийняв не одне?
За що б серце згорьоване дав?
Ну, так знайте, чого б я хотiв:
Щоб не згинула пiсня моя,
Щоб народ ii в серцi пригрiв
Та щоб знав, чим та пiсня сiя!
З ПІСЕНЬ ПРО БИТВИ
Суремлять сурми клич до бою,
Вiтри розносять iхнiй дзвiн.
Той поклик пiснею палкою
Вiдлунюе з усiх сторiн.
Про славу-чудо грають сурми,
Про щастя рiвне для всього
Народу… Звуть ламати тюрми,
Звуть… ох, багато до чого!..
Та дзвонять надаремно труби,
Народ обдурений притих.
Той спить, а той боiться згуби
Розпука й жаль скувала всiх.
Лиш кат радiе, вiн крадеться
Шакалом до невинних жертв, —
На трупах, наче вовк, смiеться,
Здаеться, весь би свiт пожер.
Дивиться страшно на ту силу,
Що гине в путах-ланцюгах.
Ах, краще вже лягти в могилу,
Нiж знати цього свiту жах!
І ходиш, наче спопелiлий,
І крикнути хотiв би ти,
Та так, щоб свiт здригнувся цiлий:
Де правду, волю де знайти?!
А сурми грають клич до бою,
Вiтри розносять iхнiй дзвiн.
Той поклик пiснею палкою
Вiдлунюе з усiх сторiн.
З0 березня 1906 р.
ПОЕТАМ
Поети вчать, як треба жити,
Багатим бути, а самi ж
І на пiдошви заробити
Не вмiють нещасливий грiш.
Натхненi добрiстю й красою,
Оспiвують блаженний рай.
Та ситий пiснею самою
Не будеш ти, хоч як спiвай.
Тихiше, милi! Мiру мати
Повиннi спiви голоснi,
Бо вiк наш хитрий – оплювати
Готовий почуття й пiснi.
31 сiчня 1906 р.
НЕ КЛЯНІТЕ МЕНЕ
За печальнi пiснi
Не клянiте мене,
