Еге ж…

Тепер Чорт бачив все. Довго дивився на босі, брудні ноги. Згодом зрозумів, що вони його. Він чомусь не відчував рук. Вони оніміли і здавалося знаходилися десь далеко звідси… Солодкий сон не відпускав, знову кликав у свої липкі обійми. Перехилившись через край човна, занурив голову у воду. Витягнув. Подіяло. Кволі, ще не зовсім свідомі, думки, наповнені нічними спогадами, дали відчути де він і хто він:

«Заснув у човні… Дивно, не перший раз рибалю вночі. Тверезий. Здається… Пам'ятаю. Тягнув сітку. Вона заплуталась в водоростях… Мабуть втомився. Не наснилося ж… А може я взагалі не спав? Все… Нічого не пам'ятаю. Хм… Ти глянь. Так і залишилася на тому місці…»

…Після непорозумінь з самим собою Чорт швидко, та не без зусиль, справлявся з нею.

Він говорив сам до себе. Чув свій голос. Ставив питання, відповідав:

– Ого! Там таки щось є. Нарешті пощастило.

Зовсім важко і цікаво, і страшно, і…

– Може щука або сом? Кілограмів… Ого!

Мимоволі Петра почав лоскотати холодок страху. Коли з води виглянув хвіст – зовсім втратив контроль. Такого з ним ще ніколи не було. Руки тремтіли, пальці стали дерев'яними і зовсім не слухалися свого господаря. Було схоже на те, що вони навіть заважали тягти сітку, чіплялися за неї, немов великі гачки…

Нарешті затягнув її у човен. Цікавість, підігріта адреналіном, змусила обережно розгорнути водорості… Серце закалатало так, ніби приготувалося вистрибнути з грудей аби втекти безвісти. Холодний піт цівочками стікав по голій спині, і, великими краплями вкрив розпашіле лице. Він закривав та відкривав очі, щипав себе. Вона не зникала. Залишалася лежати в якійсь непристойно відвертій позі.

Місячне сяйво та перші спроби світанку сонця додали таємничості. Його наповнило відчуття неприкритої «солодкої» загрози. Відверта краса заворожила і ніби кликала до сороміцьких випробувань. Він безуспішно намагався відповісти на свої ж питання: «Що зі мною? Хто вона?» Розум чинив спротив, а непідвладне перемагало, штовхало до невідомої прірви, примушувало його до жаху і безумства. Всі заборони раптом зникли, залишилася тільки її зваблива невідомість. Він насмілився доторкнутися. Відчув гладеньку, вологу шкіру, волосся… Воно переплелося з водоростями і ледь прикривало маленькі, налиті груди, залишаючи назовні соски. Раптом він почув слова дуже сумної пісні, співаної тоненьким жіночим голоском: «Мене мати породила, нехрещену схоронила…»

Неначе від удару струму відсмикнув руку.

– Нежива! Невже я? Я… Я не хотів. Я… Може штучне дихання? Та це ж не…

Вона ніби у відповідь посміхнулася, поволі відкрила очі. Великі, чорні, бездонні… Перша поцілувала його, в засос – мокрими, холодними і водночас нестримними вустами, намагаючись забрати залишки його свідомості солодким, липким язичком. Не існувало нічого, окрім неї. Та він спромігся не переступити заборонену межу, за якою була невідомість. Петру забракло повітря. Він відсторонив її від себе.

– А ти часом не Чугайстер? – пристрасно дивлячись на Чорта, несподівано запитала незнайомка.

Петра огорнув невимовний жах. Волосся на голові стало дибки, очі округлилися, але він знайшов в собі сили відповісти.

– Н-ні. Я Ч-ч-чорт. Петро Чорт. Ч-ччи я схожий на Чугайстра? – запинаючись, прошепотів Петро.

– Ніби так. Борода он яка. Скільки ти вже тут рибалив? – продовжувала зводити з розуму письменника мокра красуня.

– Нема в мене ніякої… бороди і зросту я нормального, – невпевнено промурмотів Чорт, хоча помацав своє підборіддя тремтячими руками.

– Жартую. А ти симпатичний блондинчику і окуляри тобі до лиця. А в твоїх волошкових очах я хочу втопитися…Заспокойся, – лагідно промовила русалочка і ніжно провела кінчиком хвоста по його брудним ногам. – І тіло в тебе ладне. Зніми свій одяг. Запацьорився ти з цією рибалкою. Я його виперу. Буде чистим-пречистим.

– Не треба, – майже благав Петро.

– Добре, як скажеш любчику. А в тебе є гребінець?

– Нема. Я тебе можу розчесати своїми пальцями.

– Розчеши. Розчеши мене, красунчику.

Чорт, тремтячими руками, замість розчісувати, просто гладив їй скуйовджене волосся.

– Любий, який ти вправний, які ніжні в тебе в руки…

Петро трохи оговтався, руки вже не тремтіли. «Розчісування», як на диво, його заспокоїло.

– Чого тобі боятися Чугайстра? Він їсть мавок, а ти русалка, – вже впевненіше продовжив розмову Чорт.

– Не вгадав. Я не русалка і не мавка. Я – Настуня, – заявила красуня, – Захочу, буду ким завгодно…

Опісля, не в змозі ні наполягти, ні стримувати себе, тільки спостерігав за тим, як вона вистрибнула з човна. Вже з води, на прощання, помахала рукою і зникла.

Несказані Настунею слова, відчеканились в його свідомості: «Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…»

В човні не було жодної рибини. Тільки порвана, забруднена мулом сітка, непотребом, лежала під його ногами. Та ще мокрий рюкзак з речами…

Чорт перевів погляд на свої брудні руки, які втомлено лежали на бортах човна. Вони, виявляється вже не десь далеко, а поряд. Спробував ворухнути пальцями. Пальці, переплетені водоростями, неохоче йому підкорилися. Деякі, найдовші стеблинки, в перших променях світанку, як йому здалося, були дуже схожі на русяві волосинки. Через силу підняв свої руки і почав звільняти від водоростей. Потім перехилився через борт, занурив їх у прозору воду. Подивився на долоні. Вони виблискували чарівним світлом золотавих кружалець луски. Потер їх одна об одну, змиваючи бруд разом з відблисками нічної пригоди. Золотаві кружальця вкрили собою пурпурову поверхню озерця, утворивши невеличкий килимок, біля борту човна, на якому вималювалося дуже знайоме, усміхнене дівоче обличчя. Петро зачерпнув пригорщу води разом з килимком. Тепер воно було в його долонях. У нього не залишилося сумніву, хоча він відмовлявся вірити своїм очам, але це була дійсно… Дівчина з риб’ячим хвостом. Вона змовницьки підморгнула.

Чорт почув знайомий голос, від якого по тілу побігли мурахи. Руки затремтіли і вода крізь пальці стекла йому на коліна. За мить образ зник. Перед ним знову були золотаві відблиски луски. Зачарований цим мерехтінням, він незчувся, як почав знову говорити сам до себе. Слова, несказані Настунею, перетворилися на шепіт його пересохлих губ:

– Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…

– Ось він – справжній вихід. Несказані слова мають бути записані. Якщо тут для тебе буде завтра. Якщо буде завтра! Треба почати писати казку тут і зараз.

В даній ситуації це говоріння з самим собою, як йому здалося, стало єдиним засобом від божевілля.

Він витягнув із рюкзака вологу газету:

– От, Тринда так Тринда. Газетка. Чистий лист. Тільки назва «Гора№ 13».

Порвав її на шматки. Взяв огризок олівця…

– Тут і зараз, – Петро декілька разів повторив ці слова. – Так я й почну нову казку.

Вже було списано декілька аркушів. Підстругано разів зо три олівця. Петро Чорт все писав та писав свою казку, аж доки не закінчилися шматки газети і не списався до пальців олівець. Петро Чорт переможно тримав тринадцять аркушів вологого паперу списаного словами, скоріше схожими на дитячі каракулі.

Тепер його крок через поріг печери був справжнім. Промені вранішнього сонця примусили примружити очі. Голос мольфара Тринди остаточно повернув йому реальність:

– Здоров був. Знайомся, моя помічниця, Настуня. Молода ще, зелена. Та нічого, буде з неї діло. Настуня, а це і є той чорт, про якого я тобі розповідав. Не даремно кажуть: «Не шукай чорта, він сам тебе знайде.»

Чорт ніяковіло потис дівчині руку:

– Петро. А де твій хвіст?…

– Настуня. Смішний ти Чорт. Папірчики розстели на камені. Хай сонечко підсушить твою нову казку, – дівчина загадково посміхнулася і поцілувала Петра в щічку. – Тепер ти мій…