– А вiн на баранi iздить? – питае дiд. – Бач! Я й не туди, чого вiн так вигукуе… Ось я тобi, я тобi!! – свариться на Грицька дiд здалека герлигою.
Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе тiло. І Чiпка бiля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
– А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! – хвалиться.
– Навiщо ж ти iх надрав? – питае дiд, не пiдводячи голови.
– А щоб оця погань не плодилася!
– Хiба вона кому зробила що?… А грiх! – промовив Чiпка, придавивши на останньому словi.
– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцькiв з жовтими заiдами.
Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи iх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
– А куди?… куди!.. – закричав. Та – геп! герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…
– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукае Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою…
Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» – подумав Чiпка, та як схопиться… Очi горять, сам труситься…
– Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще iм голови поскручуемо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспiв оком моргнути, – в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй – головка.
– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чiпка…
– А що – жив! а що – жив!.. – вторуе за ним Грицько…
Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi…
– От тепер можна й герлигою, – каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м’ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.
– Ходiм ще драти, – каже Грицько, – там ще е.
– Ходiм, – згоджуеться Чiпка.
Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.
– А куди ви? – пiдвiвши голову, питае дiд. – Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звiрюка не заняв…
Дiд знову лiг. Скоро й заснув.
Хлопцi побiгли…
…Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi – поскручувавши голови, били герлигами… помiсили чисто на гамуз!
Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся…
– Ач, як угрiло! – обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. – Ану, ще понюхаемо та заграемо… Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть…
Дiд понюхав.
– А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув – i полiз у торбу за сопiлкою.
Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге – i зачав «Вiвчарика». Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, – тiльки сопе… А це зразу, немов опiк хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге… втрете… i полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi – дужче… дужче… сльози сохли… регiт замирав… понiсся веселий, танцюристий козачок…
– То дiд гра, – каже Чiпка. – Ходiм до його!
– Ходiм.
Побiгли.
– А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! – зустрiчае iх дiд.
Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву… Отара схарапудилась, сипнула вбiк – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс… Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув, що Лиско гавка на вовка, й собi надiйшов… Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.
Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який йому вовк здався: «Здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi iздив, щоб тiльки дiд не бачив… Потiм того вони полуднали… Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi… Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: «Пора, хлопцi, додому вертати!»
Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали iх люди, й кожне своiх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
