– Ти з яйця вилупився?! – знову другий…
Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирсае нiгтем пiд нiгтем.
– Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала… в бур’янi, – одмовляе понуро та все копирсае пiд нiгтем…
Регiт – аж вигiн розлягаеться…
– Так ти, Чiпко, з бур’яну взявсь?…
– Нi…
– А де ж твiй батько, коли ти не з бур’яну?
– Не знаю…
– То-то й е… ти байстрюк!..
– Брешеш!.. – зиркнув, як той вовк, Чiпка.
– А хто ж ти?
– Я… Чiпка.
– Ти – Чепiга, а не Чiпка! – крикне хто з середини – i вскубне Чiпку…
– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чiпка. – Постiй, я бабусi скажу, – вона тобi дасть!
– Боюсь я твоеi бабусi, – куди ж пак! – одказуе хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третiй. Повертаеться Чiпка на всi боки в крузi, як ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чiпка. Тодi вiзьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чiпка додому, – iде та й плаче.
– Чого ти, Чiпко, плачеш? – стрiва Оришка.
Чiпка жалiеться, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..
Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця… Чiпка слухае – й дума: «І чого отой дiд з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?… І чому тiй билинi зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!.»
Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рiвняло казку до життя, а життя до казки – i само собi мiркувало, дивувалося… В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди… А так – птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І нiхто не знае, що вони кажуть… «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiвае пташка в лузi?… І чого – однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi – тiльки цвiрiнькають?!. І про що то розмовляе травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…»
– Чи воли, бабусю, говорять?… – питае Чiпка в Оришки.
– Бог iх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.
– А птицi?
– І птицi говорять…
– Як же вони говорять? Про що вони говорять?… – допитуеться.
І розказуе баба, як умiе, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди… як вертаеться додому та реве – то вiн радiе, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поiсть, пiдживиться… А птицi щебечуть так, як сам Господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй – нi. От соловейко – як гарно спiвае? Вiн був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своiх дiток, – сина й дочку, – що вбили ii мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла iх. Синовi ж каже: «Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!» – От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, – щоб i городини не глушило, й людей не жалило!»
Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились… Од билинки перелiтали до птицi; од птицi до скотини; од скотини до чоловiка – поки не засягали всього свiта! І здавався вiн йому увесь живим, балакучим. І скот, i травиця, i навiть камiння – все те мало свiй говiр, свою мову, – тiльки вимовляло якось iнакше… А колись усе те було – люди, i все балакало однiею мовою… А тепер – нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?… Через людей… Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби – одiбрали людську мову! Вони людей – своiх рiдних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла, виростала – i сторонився вiн людей далi та далi… Та й люди його не жалували.
– Бабусю! – питае раз Оришки. – Чи в мене батько був?
– Був, сину.
– Де ж вiн тепер?
– У москалi пiшов.
– Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.
– То – дурнi хлопцi!
– А хiба що?… Що то воно – недобре що?
– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тiльки злi дiти так кажуть…
– Я не буду злий, бабусю!.. – одказуе Чiпка, – та й задумаеться.
Трохи перегодя знову питае:
– А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?
– Люди оддали.
– За вiщо ж вони оддали його?
– Так треба було… Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.
– Чому, бабусю?
– Так. Малий ще ти дуже…
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, iй любо було одкривати свiт його очам, – утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте ii онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своеi староi в молоду Чiпчину голову усе, що заховала ii шестидесятилiтня пам’ять. А Чiпка не брав – гарбав усе те!
Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собi й давай розмовляти… Чiпка бiльше слухав, – iнодi й засне, слухаючи бабиноi мови, що, як струмiнь, тихо журчала… А iнодi й сам розщебечеться… Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили… Задивився Чiпка на небо.
– Що то, бабусю? – указуе на зорi.
– То? – Зорi.
