Психологія спільнот і аналіз людського "Я"

І. Вступ

Протилежність між індивідуальною психологією й соціальною психологією (або психологією спільнот), що видається на перший погляд вельми помітною, внаслідок ретельного дослідження виявляється не такою різкою. Хоча індивідуальна психологія вибудувана на спостереженні за окремою людиною й вивчає ті шляхи, йдучи якими індивід прагне домогтися задоволення своїх потягів, однак у цьому їй доводиться лише зрідка, за певних виняткових умов, не брати до уваги стосунків цього індивіда з іншими індивідами. В душевному житті однієї людини інша завжди оцінюється як ідеал, як об’єкт, як спільник чи як супротивник, і тому індивідуальна психологія від самого початку є водночас і соціальною психологією у цьому поширеному, але вельми правильному розумінні.

Стосунки індивіда зі своїми батьками, з братами й сестрами, з об’єктом свого кохання, зі своїм лікарем, а отже, всі ті взаємостосунки, що були дотепер переважно предметом психоаналітичного дослідження, можуть вважатися соціальними феноменами й бути протиставленими деяким іншим процесам, які ми назвемо нарциссичними, за котрих задоволення потягів уникає втручання інших людей або відмовляється від контакту з ними. Отже, протилежність між соціальними й нарциссичними – Блейлер сказав би, можливо, аутистичними – духовними актами належить до сфери індивідуальної психології й не може бути ознакою, що відокремлює її від соціальної психології або психології спільнот.

У згаданих вище взаємостосунках з батьками, з братами й сестрами, з коханою людиною, з другом і з лікарем людина завжди зазнає впливу лише з боку однієї особи або дуже обмеженого кола осіб, кожна з-поміж яких має величезне значення для неї. Стало звичним, кажучи про соціальну психологію чи про психологію спільнот, не звертати увагу на ці взаємостосунки й виокремлювати як предмет дослідження одночасний вплив, якого зазнає людина з боку великої кількості людей, з котрими вона пов’язана чимось одним, тоді як в багатьох інших стосунках вона може бути для них чужою. Отже, психологія спільнот досліджує окрему людину як члена племені, народу, касти, суспільного стану, інституції чи як складову одиницю людського натовпу, що зорганізувався в спільноту у певний час і для певної мети. Після того як цей природний зв’язок уривався, можна було давати оцінку явищам, що відбувалися за цих особливих умов, як вираження особливого, такого що не піддається подальшому розкладу потягу, соціального потягу – herd instinct, group mind[1], – котрий не проявляє себе в інших ситуаціях. Супроти цього ми маємо заперечення, що нам складно надати моменту численності такого великого значення, через котре він сам собою міг би пробуджувати в душевному житті людини новий, дотепер не активний потяг. Звернемо увагу на дві інші можливості: що соціальний потяг може не бути початковим, може підлягати подальшому розкладу і що корені його розвитку можна знайти в тіснішому колі, наприклад, у сім’ї.

Психологія спільнот хоча й знаходиться в зародковому стані, охоплює неозоре коло індивідуальних проблем і ставить перед дослідником неозору кількість завдань, котрі в наш час навіть не відокремлені ще цілком одне від одного. Одна лише класифікація різноманітних форм спільнот і опис психічних феноменів, що виявляються включення у спільноти, потребують пильного спостереження й старанного викладу; з цього питання вже існує багата література. Той, хто порівняє розміри цієї невеликої праці з обсягом психології спільнот, той, звісно, одразу зрозуміє, що мова тут лише про невелику кількість питань з усього матеріалу. І справді, тут будуть розглянуті деякі питання, до котрих дослідження глибин психоаналізу виявляє особливу цікавість.

ІІ. Опис духу спільнот у Лебона

Замість визначення духу спільнот мені видається доцільнішим почати з виявлення його проявів і вихопити з них деякі особливо вражаючі й характерні факти, з котрих можна почати дослідження. Ми досягнемо і тієї й тієї мети, якщо звернемося до деяких сторінок з книжки Лебона «Психологія спільнот»[2], що цілком заслуговує на широку популярність.

З’ясуємо для себе знову суть справи: якби психологія, предметом дослідження котрої є схильності, потяги, мотиви й наміри індивіда аж до його вчинків і стосунків із своїми ближніми, цілковито виконала своє завдання й з’ясувала б всі ці взаємостосунки, то вона опинилася б раптом перед новим завданням, котре вона не змогла б виконати: їй довелося б пояснити той вражаючий факт, що індивід, який став для неї зрозумілим, за певної умови відчуває, мислить і чинить інакше, ніж на це можна було б очікувати, й цією умовою є залучення до людського натовпу, що набув якостей психологічної спільноти. Що таке «спільнота», завдяки чому вона набуває здатності справляти такий потужний вплив на духовне життя індивіда і в чому полягає духовна зміна, до котрої вона підштовхує індивіда?

Відповідь на ці три питання є завданням теоретичної психології. Вочевидь, краще за все починати з третього питання. Спостереження за зміненою реакцією індивіда дає матеріал для психології спільнот; кожній спробі пояснення має передувати опис того, що має бути пояснене.

Я цитую слова Лебона. Він пише: «Найдивовижніший той факт, котрий спостерігали в одухотвореному натовпі (psychologische Masse), був такий: якими б не були індивіди, з яких він складається, яким би не був їхній спосіб життя, справи, їхній характер чи розум, самого їхнього перетворення на натовп достатньо для того, щоб у них виник різновид колективної свідомості, що примушує їх відчувати, думати й чинити зовсім інакше, ніж думав, чинив і відчував би кожен з них окремо. Є такі ідеї й почуття, котрі виникають і перетворюються на вчинки лише в індивідів, з яких складається натовп. Одухотворений натовп є тимчасовим організмом, утвореним з елементів різного роду, котрі на одну мить об’єдналися разом, так само, як об’єднуються клітини, з котрих складається живе тіло, що вони утворюють шляхом такого об’єднання нову істоту, яка має властивості, відмінні від тих, котрі має кожна клітина окремо».

Ми дозволимо собі перервати виклад Лебона нашими коментарями й висловлюємо тут наступну заувагу: якщо індивіди в спільноті поєднані в одне ціле, то має існувати щось таке, що поєднує їх одного з одним, і цією об’єднувальною ланкою може бути саме те, що властиве для спільноти. Проте, Лебон не дає відповіді на це питання; він досліджує зміни, що відбуваються з індивідом в спільноті, й описує його словами, котрі цілком узгоджуються з головними передумовами нашої психології глибин:

«Неважко помітити, якою мірою окремий індивід відрізняється від індивіда в натовпі, та набагато важче зрозуміти причини цієї різниці.

Для того щоб бодай якось з’ясувати ці причини для себе, ми повинні пригадати один з постулатів сучасної психології, а саме: що прояви несвідомого грають видатну роль не лише в органічному житті, але й у породженнях розуму. Свідоме життя розуму є лише дуже невеликою частиною порівняно з його несвідомим життям. Найтонший аналітик, найуважніший спостерігач у змозі помітити лише дуже невелику кількість несвідомих рушіїв, котрі ним керують. Наші свідомі вчинки беруть початок із субстрату несвідомого, що створюється переважно під впливом спадковості. У цьому субстраті містяться численні спадкові залишки, котрі є, власне, духом раси. Крім причин, які ми визнаємо відкрито, які керують нашими діями, існують ще потаємні причини, у котрих ми не зізнаємося, але за цими потаємними є ще більш таємничі, тому що вони невідомі навіть нам. Більшість наших щоденних вчинків викликані прихованими рушіями, котрі вислизають з нашого поля зору».

У спільноті стираються, на думку Лебона, індивідуальні досягнення людей, і завдяки цьому зникає їхня оригінальність. Расове несвідоме виходить на перший план, гетерогенне тоне в гомогенному. Ми скажемо: психічна надбудова, що так по-різному розвивалася в різних індивідуумів, розсипається, й при цьому спостерігаємо однорідний у всіх несвідомий фундамент.

Таким чином була б втілена середня характеристика індивідів, з яких складається спільнота. Проте Лебон вважає, що у них проявляються нові риси, яких вони дотепер не мали. Обґрунтування цього він шукає в трьох різних чинниках:

«Перша з цих причин полягає у тому, що індивід у натовпі набуває, завдяки лише чисельності, усвідомлення нездоланної сили, й це усвідомлення дозволяє йому керуватися такими інстинктами, котрим він ніколи не дасть волю, поки залишається на самоті. У натовпі він тим менш схильний до загнуздання цих інстинктів, бо натовп анонімний і тому не бере на себе відповідальності. Відчуття відповідальності, яке завжди стримує окремих індивідів, цілковито зникає у натовпі».

Ми, з нашого погляду, не надаємо великого значення появі нових рис. Нам достатньо сказати, що індивід знаходиться у спільноті в таких умовах, які дозволяють йому відкинути витіснення своїх несвідомих потягів. Нібито нові риси, котрі з’являються в індивіда, є проявами цього несвідомого, у якому міститься все зло людського єства; нам нескладно зрозуміти зникнення совісті чи відчуття відповідальності за цих умов. Ми вже давно стверджували, що ядром так званої совісті є «соціальний страх».

Деяка відмінність погляду Лебона від нашого виникає завдяки тому, що його уявлення несвідомого не цілком поєднується з уявленням про те саме в психоаналізі. Несвідоме Лебона містить перш за все найглибші відмінні риси расового духу, що знаходиться власне поза розглядом психоаналізу. Щоправда, ми визнаємо, що ядро людського «Я», котрому належить «архаїчна спадщина» людської душі несвідоме; але крім того, ми відокремлюємо «витіснене несвідоме», що є результатом певної частини цього спадку. Це поняття витісненого відсутнє у Лебона.

«Друга причина, – заразливість, також сприяє утворенню в натовпі певних властивостей і визначає їхній напрям. Заразливість є таким явищем, на котре легко вказати, але не пояснити; її треба зарахувати до ґатунку гіпнотичних явищ, до яких ми зараз наблизимося. У натовпі всіляке почуття, будь-яка дія заразна, та ще й такою мірою, що індивід дуже легко кладе свої особисті інтереси в жертву інтересу колективному. Така поведінка, проте, суперечить людській природі, тому людина здатна на неї лише за умови, що вона є частинкою натовпу».

Ця фраза слугуватиме далі підставою для одного важливого припущення.

«Третя причина, до того ж найважливіша, що обумовлює з’яву в індивідів у натовпі таких спеціальних рис, які можуть не зустрічатися в них у ізольованому стані, – це сприйнятливість до навіювання; заразливість, про яку ми щойно говорили, є лише наслідком цієї сприйнятливості.

Щоб зрозуміти це явище, слід пригадати деякі новітні відкриття фізіології. Нам відомо тепер, що в різний спосіб можна надати індивіду такого стану, коли в нього зникне свідома особистість, і він підкориться всім навіюванням особи, котра змусила його до перебування в такому стані, здійснюючи за її наказами вчинки, що часто цілковито суперечать його особистому характеру й звичкам. Спостереження свідчать, що індивід, котрий знаходився певний час у активному натовпі, чи то під впливом струмів, що йдуть від цього натовпу, чи з якихось інших причин, невідомо, набуває скоро такого стану, який дуже нагадує стан загіпнотизованого суб’єкта… Свідома особистість у загіпнотизованого цілковито зникає, так само як воля і розум, і всі почуття й думки спрямовуються волею гіпнотизера.

Такий само приблизно стан індивіда, що є часткою одухотвореного натовпу. Він вже не усвідомлює власних вчинків, і в нього, як у загіпнотизованого, одні здібності зникають, інші ж доходять до стану найвищого напруження. Під впливом навіювання такий суб’єкт буде робити відомі вчинки з нестримною швидкістю; у натовпі ж ця нестримна швидкість проявляється ще з більшою силою, оскільки вплив навіювання, однакового для всіх, посилюється через взаємність».

«Отже, зникнення свідомої особистості, переважання особистості несвідомої, однаковий напрямок почуттів та ідей, визначений навіюванням, і прагнення перетворити негайно в дію навіяні ідеї – ось головні риси, що характеризують індивіда у натовпі. Він вже припиняє бути самим собою й перетворюється на автомат, у котрого відсутня власна воля».

Я навів цю цитату так детально заради того, щоб підтвердити, що Лебон справді вважає гіпнотичним стан індивіда у натовпі, а не лише порівнює його з ним. Ми не бачимо тут жодної суперечності, ми лише хочемо підкреслити, що обидві останні причини тієї зміни, що сталася з індивідом в спільноті, заразливість і підвищена навіюваність, очевидно, не рівноцінні, бо заразливість теж є проявом навіюваності. Нам здається, що вплив обох моментів теж нечітко розмежовано в тексті Лебона. Можливо, ми краще за все розтлумачимо його думку, якщо порівняємо заразливість із впливом окремих учасників спільноти один на одного, хоча суггестивні явища в спільноті, пов’язані з феноменами гіпнотичного впливу, вказують на інше джерело. Але яке? Ми повинні отримати відчуття неповноти від того, що одна з головних складових частин цього впливу, а саме: особа, котра є гіпнотизером для спільноти, не згадана у викладі Лебона. Все-таки він відрізняє від цього вкритого пітьмою чарівного впливу заразливу дію, котру чинять окремі особи одна на одну, завдяки котрій підсилюється початкова суггестія.

Лебон вказує на ще один важливий момент для судження про індивіда, котрий є учасником спільноти. «Таким чином, стаючи часткою організованого натовпу, людина спускається на кілька сходинок нижче по щаблях цивілізації. В ізольованому стані вона, можливо, була б культурною людиною; у натовпі – це варвар, тобто, істота інстинктивна. У неї з’являються схильність до свавілля, безчинства, лютості, але так само й до ентузіазму й героїзму, котрі властиві первісній людині. Вона зупиняється особливо ще на зниженні інтелектуальної діяльності, котрої зазнає внаслідок приналежності до спільноти» [3].

Та облишмо зараз індивіда й звернімося до опису масової свідомості у тому вигляді, в якому вона окреслена в Лебона. Стосовно цього немає жодної риси, походження й виявлення котрої становило б труднощі для психоаналітика. Лебон сам вказує нам шлях, відзначаючи аналогію з душевним життям первісних людей і дітей.

Спільнота імпульсивна, мінлива, дратівлива. Керує нею майже винятково несвідома сфера[4]. Імпульси, перед котрими скоряється спільнота, можуть бути, зважаючи на обставини, благородними або жорстокими, героїчними або боягузливими, але в усякому разі вони настільки владні, що перемагають особисте, й навіть інстинкт самозбереження. Спільнота нічого не робить зумисне. Якщо спільнота навіть пристрасно бажає чогось, то все ж таки це триває недовго, вона нездатна до тривалого хотіння. Вона не зносить жодної затримки між своїм бажанням і здійсненням його. Вона має відчуття всемогутності, для індивіда в натовпі зникає розуміння неможливого[5].

Спільнота надзвичайно легко зазнає навіювання, вона легковірна, вона не сприймає критику, неймовірне для неї не існує. Вона мислить образами, котрі виникають однин за другим так, як вони з’являються в індивіда у стані вільного фантазування. Вони не можуть бути виміряні жодною розумною інстанцією за аналогією до дійсності. Почуття спільноти завжди дуже прості й надмірні. Отже, спільнота не знає ні сумнівів, ні вагань.

У тлумаченні сновидінь, котрому ми зобов’язані найкращим пізнанням несвідомого духовного життя, ми чинимо за технічним правилом, згідно з яким ми не звертаємо уваги на сумніви й невпевненість у переказі сновидіння й потрактовуємо кожен елемент явного змісту сновидіння як щось цілком достовірне. Ми відносимо сумніви й невпевненість на рахунок впливу цензури, котрої зазнає робота сновидіння, й припускаємо, що первинні думки сновидіння не знають сумнівів і невпевненості, як різновиду критичної роботи. Як зміст, вони здатні, звичайно, існувати, як усе інше, в денних залишках, що ведуть до сновидіння. (Див. «Тлумачення сновидінь»).

Спільнота негайно переходить до найбільш крайніх дій; висловлена підозра перетворюється у неї зразу ж на беззаперечну істину, зародок антипатії – на дику ненависть.

Таке саме наближення усіх емоційних спонукань до крайності, до безмежності властиве афективності дитини; воно повторюється в житті сновидіння, де, завдяки панівному у несвідомому ізолюванні окремих емоційних імпульсів, легка досада вдень проявляється як побажання смерті для винної особи, а натяк на якусь спокусу перетворюється на причину злочинної дії, відображеної у сновидінні. Д-р Ґанс Закс зробив чудове зауваження з цього приводу: «Те, що сновидіння повідомило нам про наші взаємостосунки зі справжньою дійсністю, те ми потім знаходимо у свідомості, і нас не повинно дивувати, якщо ми знайдемо чудовисько, побачене нами під збільшувальним склом аналізу, у вигляді інфузорії» (див. «Тлумачення сновидінь»).

Схильна сама до всього крайнього, спільнота збуджується лише через надмірні подразники. Той, хто хоче впливати на неї, не потребує жодної логічної оцінки своїх аргументів; він повинен малювати найяскравіші картини, перебільшувати й повторювати все одне й те саме.

Оскільки спільнота не сумнівається в істинності або хибності своїх аргументів і має разом із цим усвідомлення своєї сили, то вона так само нетерпима, як і довірлива до авторитету. Вона поважає силу й мало піддається на вплив доброти, що є для неї всього лиш певного роду слабкістю. Вона вимагає від своїх героїв сили й навіть насильства. Вона хоче, щоб нею володіли, щоб її гнітили. Вона хоче боятися свого володаря. Маючи надзвичайно консервативну основу, вона відчуває глибоку відразу до всіляких нововведень і успіхів – і безмежне благоговіння перед традицією.

Щоб мати правильне судження про моральність натовпу, треба мати на увазі, що за сукупності індивідів, з яких складається натовп, відпадають всі індивідуальні сповільнювачі; й усі жорстокі, грубі, руйнівні інстинкти, що дрімали в людині як пережиток первісних часів, пробуджуються заради вільного задоволення потягів. Але спільноти здатні під впливом навіювання й на вчинки вищого ґатунку: зречення, відданість ідеалу, безкорисливість. Тоді як у індивіда особиста вигода є дуже сильною, майже єдиною рушійною силою, у натовпу вона дуже зрідка виходить на перший план. Можна казати про облагороджуючий вплив спільноти на індивіда.

Тоді як інтелектуальна діяльність спільноти завжди далеко відстає від інтелектуальної діяльності індивіда, її поведінка в етичному розумінні може: або значно переважати поведінку індивіда, або далеко відставати від неї.

Деякі інші риси характеристики, котру дав Лебон, висвітлюють правильність ототожнення масової свідомості зі свідомістю первісних людей. У натовпі можуть існувати й жити поруч одна з одною найсуперечливіші ідеї без того, щоб з їх логічної неузгодженості народжувався конфлікт. Але те ж саме відбувається й у несвідомому духовному житті окремих людей, дітей і невротиків, як це вже було давно доведено психоаналізом.

У маленької дитини існують, наприклад, протягом дуже тривалого часу амбівалентні налаштування почувань до найближчої особи без того, щоб одна з них заважала прояву іншої, протилежної до неї. Якщо справа наближається, нарешті, до конфлікту між обома налаштуваннями, то він вирішується таким чином, що дитина змінює об’єкт, переводячи одне з амбівалентних почувань на об’єкт заміщення. З історії розвитку неврозу у дорослого можна також дізнатися, що пригнічене почування часто продовжує існувати протягом тривалого часу у несвідомих чи навіть свідомих фантазіях, зміст яких, зрозуміло, прямо протилежний панівному прагненню, без того, щоб з цієї протилежності народився протест «Я» проти того, що воно відкидає. Фантазія протягом якогось часу припустима, поки раптом – зазвичай внаслідок підвищення афективного стану – не народжується конфлікт між нею і «Я» з усіма наслідками, що беруться звідси.

У процесі розвитку від дитини до дорослої людини справа взагалі доходить до все більше й більше поширюваної інтеграції особистості, до поєднання окремих потягів і цілеспрямованих прагнень, що виросли в ній незалежно одне від одного. Діалогічний процес у сфері сексуального життя здавна вже відомий нам як поєднання всіх сексуальних потягів у завершену генітальну організацію (Три статті про теорію статевого потягу. Психотерапевтич. библиот., вып. ІІІ, М., 1911, изд-во «Наука»). Численні відомі нам приклади показують, втім, що поєднання «Я», як і поєднання лібідо, може зазнати невдачі: такими є, наприклад, природознавці, що продовжують вірити в Святе Письмо і т. ін.

Далі натовп підвладний воістину магічній силі слова, що викликає в масовій свідомості страшенні бурі й здатного так само заспокоїти його. «Ні розум, ні переконання не можуть змагатися з відомими словами й відомими формулами. Вони виголошуються перед натовпом з благоговінням, – і тут таки вираз облич стає шанобливим, і голови схиляються». Варто лише пригадати при цьому табу на імена у первісних народів і ті магічні сили, котрі вони ототожнюють з іменами й словами[6].

І нарешті: спільноти ніколи не знали потягу до істини. Вони вимагають ілюзій, від котрих вони не можуть відмовитися. Ірреальне завжди має перевагу у них перед реальним, неіснуюче справляє на них такий самий вплив, що й існуюче. У них є виразна тенденція не робити різниці поміж ними.

Ми показали, що це переважання фантастичного життя й ілюзій, котрі виникають як наслідок нездійсненого бажання, є визначальною засадою для психології неврозів. Ми відшукали, що для невротика має значення не звичайна об’єктивна реальність, а психічна реальність. Істеричний симптом заснований на фантазії і не відтворює справжнього переживання; нав’язливе невротичне усвідомлення своєї провини засноване на факті злого умислу, який ніколи не був реалізований. Як у сновидінні й у гіпнозі, так і в душевній діяльності натовпу принцип реальності відступає на задній план перед силою афективно напружених бажань.

Те, що Лебон повідомляє про вождів натовпу, є менш вичерпним і у ньому не можна вловити певної закономірності. Він вважає, що як тільки живі істоти зберуться в певній кількості, – незалежно від того, чи буде це зграя тварин чи натовп людей, – вони інстинктивно скоряться перед авторитетом вождя. Спільнота – це слухняна череда, що не може жити без володаря. У ній настільки сильна жага покірності, що вона інстинктивно скоряється перед тим, хто оголосить себе її володарем.

Якщо натовп потребує вождя, то він повинен все ж таки мати відповідні особисті чесноти. Він повинен сам гаряче вірити (в ідею), щоб пробуджувати віру в спільноті; він повинен мати сильну імпонуючу волю, що передаватиметься від нього до безвільної спільноти. Далі Лебон обговорює різні типи вождів і прийоми, за допомогою яких вони впливають на спільноти. Загалом він вважає, що вожді чинять свій вплив завдяки ідеям, до яких вони самі ставляться фанатично.

Цим ідеям, так само як і вождям, він приписує зверх того таємничу нездоланну силу, котру він називає «престижем» (привабливістю). Престиж – це тип панування над нами індивіда, ідеї чи речі. Це панування паралізує всі критичні здібності індивіда й виповнює його єство шанобливістю й здивуванням. Воно може викликати відчуття, подібне до гіпнотичного засліплення.

Він розрізняє набутий чи штучний і особистий престиж. Перший виникає завдяки імені, багатству, репутації; престиж (привабливість) думок, літературних і художніх творів виникає завдяки традиціям. Оскільки у всіх випадках він корениться в минулому, то дає мало матеріалу для розуміння цього загадкового впливу. Особистий престиж мають небагато осіб, які завдяки ньому стають вождями; все скоряється перед ними нібито під впливом магнетичного зачарування. Однак будь-який престиж залежить також і від успіху й може зникнути через якусь невдачу.

У нас не склалося враження, що у Лебона роль вождя й значення престижу мають правильний зв’язок з таким видатним описом масової свідомості.

ІІІ. Інші оцінки колективного душевного життя

Ми скористалися викладом Лебона як вступом, оскільки він, надаючи великого значення несвідомому душевному життю, цілком суголосний нашим власним психологічним поглядам.

Але ми змушені сказати, що власне жоден із постулатів цього автора не є чимось новим. Все те, що знеособлює й принижує, що він говорить за прояви масової свідомості, вже було виголошено до нього іншими авторами з такою ж визначеністю й такою ж ворожістю; все це неодноразово вже повторювалося від найдавніших часів літератури мислителями, державними людьми й поетами[7]. Обидва постулати, в котрих містяться найважливіші погляди Лебона, постулат про колективне сповільнення інтелектуальної діяльності й постулат про підвищення афективності в натовпі, були нещодавно формульовані Сігеле[8]. Особливостями викладу Лебона залишаються лише обидва погляди несвідомого й порівняння з душевним життям первісних народів. Але й вони, звісно, проголошувалися часто й до нього.