– Бiс менi вас послав, хлопцi-молодцi-задрипанцi, а змiй i кат вашiй шльондрi-матiнцi й вам, розтриклятим бовдурам, помийникам i рознощикам бидла! Хай мене, вражу скотину, поб’е грiм i Божа кара або начисто спопелить своiм мечем архангел Михаiл, та шоб я отут провалився до бiсового дiдька ув саме занюхане пекло до мого чортового i самого падлючого свата Архипа, хай вiн перевернеться сто сорок раз у трунi на поминi, а я б вас, сучих бусурменят, послав би ок бiсовiй суцi вашiй матерi на пiки ляхам да нiчорта б i не пожалiв, i не перехрестився б, i нi разу б не випив за упокiй ваших продажних душ, шоб вас кат спiк i вивернув набiк!
Як се – набiк, мабуть, не зрозумiв не тiльки Іван iз тим, як його, Матвiем, а ще ж i два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.
Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дiйових осiб – цiлком само собою здiйснилося. Хто його зна, а тим бiльше сам Іван, чого вiн потрапив у руки саме цим двом, тому нiмому Матвiю та матюшнику Панасу (а той Панас, повiрте, гнув таке, що я не те що казати тут – натякнути на ту хвору брань не можу).
– Шо ти, гнида, закрив свою роздовбану пащеку, наче вареником чи галушкою подавився?! А, iрод окаянний i сволота немислима?! Ти думаеш балакать чи нi?! Ану пiдставляй гузно, хрищ!
Панас розмахнувся широко ногою, тримаючи таким чином Виговського за лiкоть, щоб влучити носаком точно нижче спини Матвiю. Якийсь iз хлопцiв, що йшли позаду, правда, при тому намiрi притримав свого (як потiм з’ясувалось) ватажка – хорунжого. Стався поштовх, i Виговський упав одним колiном у крихкий грунт. Таким чином вiн i стояв якийсь час, бо Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвiй, не вiдводячи руки, зацiпенiв на мiсцi й просто спостерiгав, що воно робиться.
За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах вiдчути всю шир украiнськоi нацiональноi лайки.
– Ой ви ж, сучi упирята, свинi безмозкi та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хрiну потаскались обходити ляхiв – до короля в Варшаву чи до своiх затасканих хвойд-жiночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрiбна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!
– Дак цее… Осавул казав!
– Запхни менi того осавула, щеня юродиве, знаеш куди!.. Падло й вiровiдступник!
Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблi й гай-гай по козацьких головах.
На щастя, його хвацько спинили.
– Сюди давай менi те порося смердюче, в гною – колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!
Іван Остапович спостерiгав за чудним дiйством уже з бiльшою цiкавiстю, бо в нього зажеврiв у душi вогник надii втекти пiд той гамiр.
– Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та бiснуватих шмаркачiв! Уб’ю!!!
Виговський озирнувся навсiбiч i раптом спинив погляд на дивинi – серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавинi позицiй Хмеля сидить на травi, вiрнiш, на килимку обгорiлий татарин i натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослiвна i звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюеться.
Виговський не чуе того голосiння. Йому здаеться, що навiжений мусульманин кричить:
– Дiво Марiе, Спаси!!!
– Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..
Дiда Панаса пiдiймають.
Без ноги.
Гарматний обстрiл – кругом бiганина.
Бух! Бух! Бух!
Шмаття землi навiжено здiймаеться вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якоi п’янi холопи-повстанцi зривають товсте покривало. Земля стогнала.
«Ішла Божа Мати калину ламати», – прошепотiв спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасовоi ноги.
«Ішла Божа Мати Спасати…»
– Іди!
Якiсь геть iншi люди пiдхопили Виговського, потаскали у протилежний бiк.
– Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!
– Я?..
Іван хтозна чого знiтився.
– Я не кричу…
– Тiльки-но ж горлав на всю пащу!
Іван не помiтив свого горлання. Вiн усе шукав поглядом обгорiлого мусульманина мiж ряду мертвякiв.
– Маму звав… – промовив тихо.
– Яку в дiдька?!
– Марiю…
– Іди вже!..
Охоронець скривив принизливу гримасу.
– Іди!
Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятiвна божевiльна здогадка спалахнула в його головi i вiн вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»
Впав од стусана, знепритомнiв i таким чином був забраний геть вiд поля бою.
У Софii дзвенiли дзвони…
* * *
Причепилися до мене – розкажи жахалку i все тобi. Наче я який сiльський Стiвен Кiнг – жахалки розказувати. Хоча…
То все Свiтланка. Вона на такi справи охоча – щось про людожерiв у газетi вичитала й давай. Та в неi не вийшло нiчого – не вмiе вона людей жахати. Смiху було та й годi! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмiеш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмiю… Ото моя тiтка було – ще як у школу ходила, нарозказуе бабиних переказiв, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вiя… Страх та й годi – вночi заснути не можна!
Стривайте…
Є одна казочка – ще з дiда-прадiда переказуеться. От я вам i повiм.
Слухайте, товариство!
Нiч же ж яка – саме для жахалок.
Горить купальське багаття, потрiскуе – о пiв на другу ночi. Небо чисте-чисте, кожну зiрочку видно. Навiть молодь порозходилась. А ми, школярi, сидимо тут, коло Рiпоччиного ставка – хороше так! Грiе багаття, соловейки потьохкують – краса! Свiтить мiсяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далi-далi на Юрiвку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осiла та могила – перекопали, стовп електричний поставили, наче горбик просто. Тiльки мiсяць схили ii ясним свiтлом омивае.
