Великий Гетсбі. З ілюстраціями

Повернувся дворецький і прошепотів щось Тому на вухо. Том насупився, відсунув крісло і, не мовивши слова, пішов у кімнату. В ту ж мить Дейзі схилилася до мене знову, наче його відсутність оживила щось у неї всередині; голос її лунав радісно і співучо.

– Я так рада бачити тебе за моїм столом, Ніку! Ти нагадуєш мені… так, троянду, справжню троянду! Хіба я помиляюся? – вона повернулася до міс Бейкер за підтвердженням. – Хіба він не схожий на троянду?

Це була неправда. Я і близько не схожий на троянду. Це була лише імпровізація, але від неї йшла якась бентежна теплота, ніби серце її намагалося прорватися до вас і сховатися в одному з цих зворушливих, вимовлених з придихом слів. Потім вона раптом кинула свою серветку на стіл, вибачилася і пішла в будинок.

Ми з міс Бейкер обмінялися короткими байдужими поглядами. Я вже відкрив рот, щоб почати говорити, коли вона, насторожившись, випросталася на стільці і застережливо засичала. Глухий пристрасний шепіт долинав до нас з-за дверей, і міс Бейкер, нітрохи не соромлячись, нахилилася вперед, намагаючись розібрати слова. Шепіт цей спочатку тремтів на межі ледве чутного, потім затих, потім різко посилився до збудженого і повністю зник.

– Цей містер Гетсбі, про якого ви говорили, – мій сусід, – сказав я.

– Давайте помовчимо. Я хочу чути, що там відбувається.

– А хіба щось відбувається? – запитав я невинно.

– Ви хочете сказати, що ви не в курсі? – сказала міс Бейкер, щиро здивувавшись. – Я думала, всі вже знають.

– Я – ні.

– Невже…, – сказала вона нерішуче. – У Тома є жінка в Нью-Йорку.

– Жінка? – повторив я байдуже.

Міс Бейкер кивнула.

– Вона могла бодай з почуття пристойності не телефонувати йому під час обіду. Ви так не вважаєте?

Перш ніж я збагнув сенс її слів, почулися шелест сукні і хрускіт шкіряних черевиків – Том з Дейзі вже знову повернулися за стіл.

– Було просто неможливо всидіти на місці! – вигукнула Дейзі з удаваною веселістю.

Вона сіла, подивилася допитливо спочатку на міс Бейкер, потім на мене, і продовжила: – Я вийшла на хвилинку в сад – як там романтично, в саду! На газоні сидить якась пташка – я гадаю, соловей. Мабуть, він прибув сюди на пароплаві Кьюнарда або «Уайт Стар Лайн». Він так гарно співає… – І далі вже зовсім співучо: – Це та-а-к романтично, чи не правда чи, Томе?

– Авжеж, романтично, – відказав він їй, і скорботним голосом промовив до мене: – Якщо після обіду ще буде світло, я хочу показати тобі стайні.

У будинку пронизливо задзвонив телефон, і по тому, як рішуче Дейзі замахала головою Тому, я зрозумів, що тема стаєнь відпала сама собою, втім, як і всі інші теми. З останніх п'яти хвилин, проведених за столом, я пам'ятаю тільки те, що були для чогось знову запалені свічки, і те, як мені хотілося зазирнути всім просто в очі всім і уникнути при цьому їхніх поглядів. Я не міг сказати, про що в той момент думали Том і Дейзі, але я сумніваюся, щоб навіть міс Бейкер, яка, схоже, вже виробила в собі певний незворушний скепсис, змогла повністю стерти враження від пронизливого металевого наполегливого дзвінка цього п'ятого невидимого гостя. Можливо, комусь ця ситуація і здалася б інтригуючою; моїм же інстинктивним поривом було негайно зателефонувати в поліцію.

Про коней, ясна річ, вже не йшлося. Том і міс Бейкер, тримаючи в сутінках дистанцію у кілька футів один від одного, пройшли до бібліотеки, ніби для чергування біля якогось цілком реального мерця, тоді як я, намагаючись виглядати приємно зацікавленим і трохи глухуватим, йшов за Дейзі по верандах, з'єднаних ланцюгом навколо будинку, поки ми не опинилися на центральній веранді. У темному мороку ми сіли поряд на плетеному канапе.

Дейзі обхопила обличчя руками з двох сторін, ніби виводячи дотиком його красиві обриси, поволі вдивляючись в густі сутінки. Я бачив, що в ній вирувала буря почуттів, тому запитав її про маленьку дівчинку, що, як мені здалося, мало її заспокоїти.

– Адже ми зовсім не знаємо один одного, Ніку, – несподівано промовила вона, – навіть незважаючи на те, що ми кузени. Ти не був на моєму весіллі.

– Я тоді ще не повернувся з війни.

– Справді. – Вона замовкла. – У мене на душі зараз дуже тяжко, Ніку, і я дуже цинічно ставлюся до всього.

Очевидно, вона мала істотну причину бути циніком. Я мовчав в очікуванні, що вона щось додасть, але, не дочекавшись, досить ненав’язливо повернувся до теми її дочки.

– Я так гадаю, що вона вже добре розмовляє, а також самостійно їсть… ну, і все інше.

– О, так, звісно. – Вона подивилася на мене відсутнім поглядом. – Послухай, Ніку; хочеш, я тобі зараз скажу, які я вимовила слова, коли вона тільки народилася? Хочеш дізнатися?

– Атож!