Закоханi у львiвський дощ
Анастасiя Ізотова
Кожна дiвчина хоче бути щасливою, перетворитися на Попелюшку та жити зi своiм принцем довго та щасливо. Але у життi все зовсiм iнакше. Живучи щасливо зi своiм Принцем, зiштовхуешся з життям. Ольга звичайна львiв’янка, яка у своi 20 рокiв нiколи не закохувалась (якщо не враховувати книжкових героiв), в дощовий день потрапляе у полон зелених очей. Сашко виявися саме тим принцем, на якого чекае кожна дiвчина. Але любов переплiтаеться зi страхами, переживаннями, очiкуванням, трагедiею. Героям на протязi всього роману доводиться приймати важкi рiшення та робити нелегкий вибiр. Деколи, ситуацiя буде здаватися безвихiдною. Особливiсть коханню Олi та Сашка надае присутнiсть ще одного головного героя – старовинне мiсто Львiв зi своiм ароматом кави та дощем. «Закоханi у львiвський дощ» це типова казка про попелюшку з нетиповим фiналом.
Анастасiя Ізотова
Закоханi у львiвський дощ
Де б не була, як би не вирувало життя,
я завжди буду повертатися у рiдне мiсто…хоча б на годину.
Тому що побачивши Львiв один раз, закохуешся назавжди,
а народившись тут, не зможеш попрощатися з ним нiколи
Я нiколи не любила осiнь… Хоча часто вона у Львовi прекрасна! Так я люблю це мiсто за його красу i любила завжди. Цi будинки, брукiвку, кав’ярнi, особливо коли мало вiдвiдувачiв… Менi подобаеться сидiти ось тут, у цiй маленькiй кав’ярнi (вона завжди тут була) та спостерiгати за трамваями та машинами через вiкно (сьогоднi мокре вiд дощу, як вiд слiз) i мрiяти, або не думати нi про що. Ранiше я рiдко роздивлялася людей… Хоча iх останнiм часом тут дуже багато, особливо туристiв… Дивно, чому я ранiше нiколи не спостерiгала за людьми. Всi кудись поспiшають… йде дощ. Он старенька у дощовику гуляе з маленьким песиком, вiн теж у дощовику. Таке кумедне явище змушуе мене посмiхнутися, а це рiдно вiдбуваеться останнiм часом… Можливо все ще буде добре… Хоч якось.
Всi кудись iдуть з певною метою, навiть осi тi закоханi… Не хочу нi про що думати! Краще просто дивитися i нi про що не думати! Просто сидiти i спостерiгати, щоб час швидше спливав i нiби е люди навколо. Всi кудись спiшать пiд цим дощем. А я… Власне, а що я? Який я вже день чи тиждень сюди прихожу? Навiть не знаю… Мене тут знають за стiльки часу. Столик, за яким сиджу завжди вiльний для мене. Невже в мене на лобi написано, що менi це так необхiдно?! Напевне…. Звичайно! Приходить якась дивакувата та цiлими днями п’е чай та дивиться у вiкно… Я майже перестали пити каву.
Боженько!!! Ну нехай це все буде неправда!!! Нехай це просто менi здалося!!! Сиджу i мрiю… Нi не треба про це думати, будь-ласка! Мозок! Замовкни!
Нi! Знову все щемить у грудях…
Чому я саме тут? Прихожу кожен день сюди, сiдаю за цей стiл? Тут все почалось… Знову все щемить до болю…. нестерпного болю! Але сьогоднi я вже не плачу… Можливо менi вже краще? Добре, що хоч не розмовляю сама з собою…
Господи! Як я хочу кричати!!! Машу головою, вiдкриваю очi… i я там само – у кав’ярнi…
Власне хто я? Я зараз нiхто. Нi! Не можна так казати! Я не одна… напевне.
Теж менi… Попелюшка…
Колись все було iнакше. Колись…у минулому життi… Як же боляче!
1
Я – середньостатистична дiвчина з середньостатистичноi родини. Все як у всiх: школа, iнститут, робота, друзi. Все як у всiх. Правда я дещо вперта i дуже шкiдлива. Нiколи не любила гомiн, дискотеки, набридливiсть звичайних хлопцiв i, як всi дiвчата, чекала принца на бiлому конi. Перший поцiлунок чомусь не викликав у мене бурхливих емоцiй, пiсля чого я вирiшила бiльше не зустрiчатися з хлопцями, хiба зустрiну принца. Це звiсно був пiдлiтковий максималiзм, але принца все ж не було.
Я дуже любила i люблю читати книги. Не електроннi, а паперовi, якi дуже приемно пахнуть. Вони (книги) i були моiми новими вiдкриттями у сферi почуттiв. Як зараз пам’ятаю першi сльози пiд час читання: це була «Джейн Еiр». Ох! Я тодi декiлька днiв ходила сама не своя. Невже бувае так? Таке кохання. Це не зрiвняти з дурними жартами однолiткiв, або залицянням старших хлопцiв у кафе. Невже е чоловiки здатнi на вчинки, не на дурнi «слабо», а вчинки? Невже е той, хто може вiдкрити перед жiнкою дверi, подати руку, бути галантним, гарним, небiдним, романтичним…? Чим бiльше я розумiла, що принцiв не бувае, тим бiльше читала. У школi це була класика, потiм iсторичнi романи… Я нiколи не намагалася шукати iсторii про казкове кохання, але чомусь завжди читали саме такi книги. Навiть кохання Мастера та Маргарити було для мене взiрцем вiдданостi. В iнститутi дiвчата «пiдсадили» мене на любовнi романи. Дуже хотiлося знати чи iснуе таке доросле кохання. Але звiдки?
Я нiколи не вважала себе красунею, якщо не навпаки. Завжди вмiла знайти у собi недолiки. Подруги всi мають хлопцiв i вже вмiють не лише цiлуватися. Мене намагалися знайомити, але якось нiчого не складалося. Поступово мое спiлкування з подругами практично зникло, оскiльки нам просто нi про що було говорити.
Пiсля школи я пiшла працювати продавцем у маленький книжковий магазин i поступила на заочне вiддiлення вивчати менеджмент (як i всi) приватного ВНЗ. Мiж роботою та сесiями заповняла час лише книгами та пiлатесом. Дивно, але я завжди думала, що коли прийде час знайомитися з принцом, в мене мають бути пiдтягнутi м’язи, окрiм цього, заняття завжди вiдволiкали вiд буденностi.
Напевно в кожноi дiвчини бувае час вiдчаю. Коли пiсля закiнчення школи всi подруги з кимось зустрiчаються, бiгають на побачення, висять на телефонах, ходять на дискотеки, святкують день Валентина (о як я його не люблю), плiткують про хлопцiв, а ти… В мене в життi нiчого цього не було, все це було лише в книгах i у мрiях. Один час, наслухавшись iсторiй про щасливе кохання пiсля спiлкування в iнтернетi, я намагалася знайомитися з хлопцями на сайтах знайомств. Ох стiльки iх там дивакуватих, ненормальних, закомплексованих, страшних i збочених… З декiлькома навiть ходила на побачення. Це було ще одне мое розчарування.
І ось я в своi 20 рокiв вважала себе старою дiвою, без перспектив: моя зовнiшнiсть мала безлiч недолiкiв; я не мела вiльного часу (або не хотiла його мати); уникала допомоги подруг у налагодженнi мого особистого життя; я жила з мамою; а ще, я до цього часу тiльки декiлька разiв цiлувалася i 2 рази ходила на побачення. Тобто перспектив жодних. Жах! Це остаточно знижувало мою самооцiнку i переконувало, що читати книги про кохання краще (однозначно цiкавiше i менш проблемно), нiж з кимось знайомитись.
Все змiнилося раптово. За що я можу сказати спасибi своi добрiй знайомiй Іринi. До речi, вона теж вважае себе старою дiвою (у своi 22 роки) i теж дуже любить читати книги.
2
Якось у п’ятницю ми з Іриною ходили у театр iм. Заньковецькоi (я дуже люблю театр i з задоволенням ходила б туди з якимось джентльменом, але я таких не знаю. Тому ми ходили з Ірою вдвох, можливо з якоюсь надiею на диво), де дивилася чудову п’есу про кохання «Неаполь – мiсто попелюшок» i плакали, зачарованi грою акторiв та таким реальним життям. Пiсля перегляду, пiд враженням п’еси (зi змiшаними почуттями) ми вирiшили пройтися через мою улюблену частину мiста – Площу Ринок, вулицi Кракiвську та Князя Романа до зупинки на Петрушевича. Дуже хотiлося дещо заспокоiти почуття холодом жовтня. Вже було темно i мокро, як завжди.… На щастя, дощ лише ледь накрапав.
Якiсь час ми йшли мовчки, жалiючи, що не в нас закохався той господар i що принцiв не бувае… Майже перед зупинкою транспорта Іра згадала, що так сильно ii вражала лише книга, яку вона нещодавно прочитала. І звичайно, подруга принесла ii менi, як поцiновувачу такоi лiтератури. Зраз вже не пам’ятаю назви тоi потертоi книжечки у м’якiй палiтурцi та саморобнiй обкладинцi. Але цей твiр захопив мене. Книга просто заволодiла всiм моiм вiльним часом та викликала безлiч емоцiй. І як завжди, мова йшла про кохання…
Останнi години п’ятницi та практично всю суботу я читала, читала, читала…., деколи згадуючи про те, що треба змiнити позу, та задовольняти основнi потреби органiзму. Моя мамуля вже почала допитуватися як в мене справи, де подруги, та чому дома цiлими днями. Тому в недiлю я вирiшила пiти читати в кав’ярню. Нi матуся мене не виштовхувала з дому, просто вона переживае за мене: знае, що майже у всiх подруг е хлопцi, або просто симпатii, а я нiчого про себе розповiдаю та сиджу дома.
На щастя недiля зустрiла мене дощем (хоч я його i не люблю), який завадив туристам приiхати на екскурсii i тому практично всi кав’ярнi в центрi мiста були вiльнi.
Коли е великий вибiр, то вибирати дуже важко, це стосуеться й кав’ярень у Львовi. Бiльше тридцяти хвилин я блукала вуличкам Старого мiста, аж поки не дiсталася Арсеналу. Тут у куточку е затишна кав’ярня (здаеться Арсенальська), вiкно якоi виходять на вулицю Пiдвальну, так що можна спостерiгати за життям мiста. А затишний куточок бiля Арсеналу нiби оберiгав цю ка’ярню вiд шуму повсякденностi.
Нiби спецiально стiл бiля вiкна був вiльний (хоча у кав’ярнi вже було декiлька вiдвiдувачiв), я замовила свою улюблену каву лате, снiданок та поринула в читання.
У Львовi нiхто на тебе не тисне, не пiдганяе, не нав’язуеться. Це настiльки приемно, що менi здалося нiби я у якiйсь затишнiй бiблiотецi. Деколи я дивилася у вiкно, та замовляла чай або каву. Навiть не знаю скiльки пройшло часу. Єдине на що я звертала увагу, це музика, яка менi дуже подобалася: пiдбiрка хiтiв 75-80х рокiв, та пiснi сучасних украiнських виконавцiв, майстерно мiксованi вмiлим звукорежисером.
3
Книга та музика викликали в мете такi бурхливi емоцii, що мiсцями я плакала або посмiхалася. Нещасне кохання, яке от-от стане самим щасливим у життi героiв… Їм треба просто сказати про своi почуття, зустрiтися i сказати. Тодi вони будуть щасливi разом i «нехай весь свiт зачекае». Ще одна сторiнка i….
– Щоб йому! – в мене вирвалося вголос. Це просто жах! Вiдкритий фiнал! Я ненавиджу вiдкритi фiнали! Тепер я буду як очманiла ходити декiлька днiв i думати чим все могло закiнчитися! А ще лунае «Love Harts» Nazareth… Мммм серце зараз просто вирветься з грудей! Наскiльки ж це несправедливо, таке кохання, така пiсня i три крапки…. Я зовсiм забула де я. Треба тихенько пiдняти голову и переконатися, що нiхто на мене не витрiщаеться через це «щоб йому».
Я навiть не встигла повнiстю пiдняти голову, як побачила на столi руки. Чоловiчi… дуже добре доглянутi. На лiвiй руцi годинник дещо виглядае з пiд свiтло сiрого рукава. Я не розбираюсь в годинниках (я iх не ношу), але цей виглядае дорого.
Мое обличчя в один момент стало червоним. Зi мною за одним столом сидить чоловiк, i невiдомо як давно, а я тiльки що голосно крикнула i ще я тупо розглядаю його руки. Треба хоч подивитися хто це… е якась надiя на те, що це хтось знайомий.
Нi це точно не знайомий. Боже, якi очi!!! Зеленi, зеленi. Вiн сидить просто навпроти мене та посмiхаеться. Не можу сказати, що красень, але в цих очах точно е щось чаклунське. В головi одразу лунае «так дивляться на мене, що цiлий свiт навколо нiжно зелений» з пiснi Океану Ельзи[1 - Океан Ельзи – Зеленi очi]. Здаеться, що вiд подиву в мене вiдкрився рот. Жах! Напевне мое обличчя по кольору схоже на помiдор.
– Привiт. – сказав незнайомець – Завжди кричите на сусiдiв?
– Яких сусiдiв? – я навiть не вiдповiла привiт, де ж моя ввiчливiсть.
– Наприклад на мене. – посмiшка ще бiльша! Вiн надi мною смiеться. Цiкаво давно вiн тут сидить.
– Я не знала що Ви тут сидите. Вибачте. – дивитися в очi було соромно, тому довелося розглядати кристалик цукру на столi.
– Дивно… я ж спитав, чи можна менi тут присiсти, адже всi мiсця у моiй улюбленiй кав’ярнi були зайнятi, Ви вiдповiли «авжеж». – весело сказав зеленоокий сусiд, а я навiть не пам’ятаю цього.
– А давно Ви мене про це спитали? – обережно запитала я.
– Напевно хвилин 40 тому. – мiй сусiд схилив голову на бiк та зацiкавлено почав розглядати мою книгу. – Ви були дуже зайнятi читанням, тому я бiльше до Вас не звертався. Наскiльки розумiю, роман скiнчився? – додав вiн посмiхаючись.
– Так. – Чому я досi така червона i менi так нiяково. Треба швидко розрахуватися i тiкати звiдси. Я нiколи не бачила таких зелених очей… взагалi не бачила зелених очей. Можливо тому зараз я так в них вдивляюся i нiяковiю ще бiльше. Але треба щось казати – Вибачте, менi треба йти. Дякую за компанiю. – нарештi менi вдалося посмiхнутися, але якось сумно… чомусь не хочу йти. Давно я не спiлкувалася зi стороннiми людьми.
– Зачекайте, будь-ласка, ми ж з Вами останнi 40 хвилин були сусiдами, але навiть не познайомилися. Мене звати Олександр, можна просто Сашко. – сказав мiй зеленоокий сусiд, подаючи руку.
Дивний вираз обличчя: очi нiби перелякалися, а рот посмiхаеться настiльки привiтно, що можна розтанути.
– Я Оля – нiяково посмiхнувшись вiдповiла я.
