Осiннiй вiтер мчить над берегом струмка,
Листками всохлими встелилася дорога.
Блискоче золотом берiзка трепетка,
І в душу ластiвки вселилася тривога.
Летiти час! Куди? Дiзнатися незмога.
У серцi ти собi знайдеш провiдника.
Чаруе далечiнь блакитна i розлога,
І ластiвка летить, i в небесах зника.
Вернутись думала на рiднi оболонi,
Пiд стрiху затишну, в гнiздечка свого рай,
Та згинула в льоту над морем у циклонi.
Лауро! Мрiяв я, йдучи в далекий край,
Вернутися й спочить колись на твому лонi, —
Все марно! Прощавай! Навiки прощавай!
IV
Душе моя, засни! Ти стiльки мук терпiла!
Намучилась! Тебе покинув ангел твiй.
Спи, доки з забуття, зi сновидiйних мрiй
Тебе не визволить безсмертна Божа сила.
Спи, серце, вже пройшла хвилина щастя мила!
Нащо будитися, коли нема надiй,
І лютня вже мовчить, пропав бентежний стрiй,
І скоро вже й мене вiзьме на сон могила.
Як хворий мандрiвник, що, випивши вина
Отруйного, на смерть чекае, стогне, блiдне
І корчиться вiд мук, допоки не скона,
Так тяжко я живу, бо щастя пив погiдне,
Я випив смерть свою, солодку аж до дна,
Та доки я засну… ах, серце мое бiдне!
V
Чи хтось моiй душi надiею сяйне?
Чи висохне вiд слiз моя сумна зiниця?
Нi, та, що я кохав, божественна дiвиця,
Скорботностi з мого чола не прожене.
Я, може, припаду до iнших рук… Мене
Осяе щастя знов на мить, як блискавиця,
Та швидко те пройде, знов потемнiють лиця,
Душа за втраченим тужити знов почне.
Троянда повеснi цвiте, але бувае,
Що й восени вона пелюстки розкривае,
Слабкi й блiдi, бо з них дух молодостi зник.
Хоч щастя втрачене не йде на поклик серця,
Але конаючий, бувае, усмiхнеться,
Та в тому усмiху вже видно смертi лик.
Вiльно, 1827
ГИМН
Богородице, сталось диво!
Слухай нас – то не сниться,
То пiсня наших батькiв.
Палахкоче свободи зiрниця,
Опадае пиха з корон,
Свободи росте посiв.
Богородице Дiво!
Народу вiльного спiв
Занеси перед Божий трон.
Лицарi, вгору голоси й коругви!
Хай лунають пеани свободи,
Хай здригнуться вежi Москви;
Пiснею волi я зрушу
Студенi гранiти Неви,
Бо ж i там е люди, i там мають душу.
Нiч була… Двоголовий орел
Дрiмав на вершинi будови,
У кiгтях тримав окови.
Слухайте! На всю широчiнь
Мiдь загримiла… птах налякався,
Полетiв над хрестами святинь.
Очима не змiг побороти
Свiтла вiд сонця свободи,
Дивитись на вiльнi народи
Сили не мав… заховався в темноти.
О сором вам буде, литвини,
Якщо на землi Гедимiна
Окривавлений птах вiдпочине.
Не дайте притулку орловi,
Бо впаде на ваш край руiна
Із корон, поржавiлих од кровi!
Вам хилитись, нам – на бiй!
Нам – стоять на власних силах,
Жити на землi своiй,
Спати – у своiх могилах.
До зброi, браття! До зброi!
То народ розривае кайдани,
Воскресае з неволi староi,
Як фенiкс постае iз золи;
Пошли нам благословення, Пане,
Нашi рани тяжкi зцiли.
Богородице, сталось диво!
Слухай нас – то не сниться,
То наших батькiв призов.
Палахкоче свободи зiрниця,
Спадае пиха з корон,
