Афганський кут крилатої Серафими

– І справді, що це я знову, – сказав розгублено і опустив руку.

Серафима передала флягу Лорі, облизнувши губи сухим язиком. Шахманова, побовтавши посудину, сумно з нотками розчарування у голосі мовила:

– Не густо.

– Діліться – це останні краплі, – сказав Гуров і зробив крок у бік військових, та на мить затримався і додав: – Тримайтеся, скоро доберемося до «точки» і все буде о’кей.

Лора зробила один-єдиний ковток і мужньо передала посудину Серафимі. Гай, тамуючи в собі дивне, чи не перше в житті усвідомлене відчуття спраги, що сидить десь глибоко всередині і монстром смокче, вимагає, ссе, прилаштувала флягу до ремінця на брюках. Зробила кілька кроків, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило… Винувато кліпнувши віями, Серафима зняла посудину, обережно відміряла свій ковток.

Вузенька стежка піднімалася по вертикалі, мережачи у скелястому ландшафті загадковий лабіринт. Розминутися тут було неможливо – треба йти слід у слід. Попереду вправно, безшумно, наче гірський барс, ішов Гуров, за ним, помітно хекаючи, поспішав капітан Донець, він час від часу озирався і допомагав Лорі, яка намагалася не відриватися ні на крок.

Серафима, долаючи підйом, усвідомлювала цю, не вельми рівну стежку, як відрізок прямої. Дивно – ніколи не вважала себе прихильнецею точних наук, а все своє свідоме життя розкреслювана щось геометричне, наче у такий спосіб простіше вирішувати завдання, які химерувала перед нею кожна наступна мить.

– Давайте я піду попереду, може, десь хоч руку подам, – перебив думку рядовий Мусін, що йшов позаду й іноді несміливо підштовхував жінку.

Гай глянула на добродушне, обпалене сонцем обличчя. «Рязанська пичка», – майнула думка, відзначаючи кругленький картоплинкою ніс і сині-пресині очі.

– Давно пора, – підтримав рядового азіатський здоровань – сержант Алімов.

Серафима критично поглянула на свої розідрані до крові руки і, відчувши зайвий раз дріж у м’язах ніг, погодилась.

– Льоха, бачиш виступ. Зіпрись на нього, а вона нехай повернеться трохи назад, – командував передислокацією сержант.

Він уважно стежив за повільними рухами Мусіна і Серафими та несподівано різко і пронизливо засичав:

– Стій, не рухатись! Завмерли, чуєте, завмерли!

– Що там? – ледве тримаючись на крихітному виступі, прохрипів Мусін.

– Міна! Італійська протипіхотна міна, я думав, що то дрібний базальт, а то міна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.

Гай даремне прикувала погляд до стежини – нічого не могла вгледіти, вгадати, тільки відчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розірвати на дрібне шмаття. Секунди миготіли з подвоєною швидкістю…

– Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину і обережно обмалюй камінцем міну, – командував Алімов.

Вони обминули міну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своїх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки і вголос, сподіваючись на грані відчаю, ставлячи собі за мету одне-єдине – видертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потім, здавалося, навіть мета – вижити – не існує, треба тільки подолати зараз бар’єр.

Стежка круто повернула і обірвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повітрі. Лора лежала долілиць, Донець – горілиць, обоє важко дихали, Гуров сидів поруч, побачивши Серафиму, Алімова і Мусіна, пружно скочив на ноги.

– Чому затрималися, що трапилось?

– Зараз відсапаюся, товаришу полковник, і все поясню, – у грудях Алімова за кожним словом трохи присвистувало.

– Гай, ти як? – турбота у погляді Гурова здалася Серафимі натуральною, а слова як слова – буденна банальність.

Перемагаючи біль у грудях, збиваючись з дихання, вона спробувала щось відповісти, але спромоглася на одне-єдине слово:

– Полетіти б.

Її погляд ковзнув у далечінь і здивування завмерло на обличчі.

– Ну, як попрацювали наші доблесні інтернаціоналісти? – кинув запитання полковник. – Цілу гору засипали бляшанками з-під консервів, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тільки надія на порятунок.

Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно з’їхало на потилицю тієї скелі, а потім сповзе в урвище, і жодні галактики не мають сюди ніякісінького стосунку.

Гай сиділа на рудій землі, яку й землею не назвеш, – скоріше камінням, облизуючи губи і відчувала солоно-терпкий присмак крові й дрібні піщинки на зубах. Час від часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного організму й «афганцю» все повторювалося знову і знову. Навколо ходили люди у військовому – щось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а їй все те було ні до чого, бо не хотілося ні говорити, ні думати, ні спати, ні їсти, навіть пити і вмитися не хотілося.

– Серафимо, пішли до модуля[1], нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, – Лора посміхалася на всі тридцять із недохватом, бо два зуба виплюнула після падіння зі скелі.

– Зараз іду, – сказала Гай, але з місця не рушила.

Непомітно, м’якими кошачими кроками підійшов Гуров і сів поруч, простягаючи Серафимі мідний кухоль.

– Випий чаю. Коли земля висковзує з-під ніг, противагою негативному може бути навіть ковток чаю.

– Зараз вип’ю, – відповіла і йому далеким, байдужим голосом.

Лора вмостилася побіля полковника і, відкидаючи к лихій годині субординацію, схилила голову йому на плече.

– Слухай, Гуров, скажи мені правду – ти боявся? – говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очі.

– Мені вже давно набридло боятися, – сказав тихим втомленим голосом.

– Хоробрий? – підкинула нотку іронії Лора.

– Ні, загартований.

– Чому ж потрапили у таке пекло?

– Командири не вибирають завдання, вони його отримують, але в нашому з вами випадку фатальна роль належить «афганцю».

– Коли мені в дитинстві пропонували чай із «піском», я казала, щоб «пісок» – на хліб, бо любила «вприкуску». Зроду не думала, що буду пити чай з натуральним піском, – обізвалася Серафима. – Не знаю, як у кого, але мій особистий фатум – «афганець», бо вже втретє за один-єдиний день потерпаю від нього.

– То пішли вже до модуля, – Лора підвелася, осмикнула спідничку, яка все одно не сховала обдертих ніг.

Гай зробила спробу рушити з місця, але полковник, опустивши руку на її плече, м’яко сказав:

– Посидь.

А їй було байдуже – сидіти чи йти, вона втратила здатність самостійного мислення, сиділа, підібгавши під себе ноги, спостерігаючи загіпнотизованим поглядом, як з краю модуля розгойдувалась антена, нагадуючи розчепірену лапу звіра. Сонце таки шубовснуло за гору, і сутінки наповзли, нависли, перетворюючи все навкруги у місячний пейзаж – каміння, пилюка…

Ранок розпочався стрімко. Гуркіт надавив на сонну свідомість жінок згори і примусив вибігти з модуля, на ходу застібаючи ґудзики нехитрого одягу, який милостиво залишила доля.

– Дівчата, це «вертушка» за нами, – перекрикуючи гуркіт гелікоптера, горлав капітан Донець. – Давайте, збирайтеся.

– Що накажете збирати? – крикнула Лора.

– Все що маєш – подряпини, помилки, повнісінький рот піску і фантастичне почуття інтернаціоналізму, – підказала Серафима, не впевнена, що її хтось почув.

Мружачись від сонячного сяйва, вона задерла голову і стежила, як Мі-8, зависнувши над вузеньким плато, спустошував своє нутро: спочатку падали якісь пакунки, а потім по канатних східцях, розгойдуючись, злізли двоє безвусих солдатів.

– За мною, дівчата, – крикнув Донець і вхопився за край східців.

– Знову вертикаль, щось останнім часом їх побільшало, – константувала Серафима, – але нічого не вдієш, аби тільки моя геометрична пристрасть не ознаменувалася Бермудським трикутником.

– Я нічого не второпала, – обізвалася Лора.

– А це й не обов’язково.

Капітан зник у кругленькому череві гелікоптера. Серафима і Лора перезирнулися, вирішуючи долю першості і, сприйнявши верхотуру як єдиний реальний вихід зі становища, Гай, трохи прихиляючись від потоку повітря, пішла до драбини. На щастя «афганець» на сьогоднішній ранок змилостивився і дещо послабив шарпання. Гуров підбіг тієї миті, коли Серафимина нога вже стала на хиткий канат. Полковник щось пояснював, жестикулюючи, намагався щось втовкмачити, але шум зносив його слова кудись убік, і, безглуздо кивнувши головою на знак згоди, Гай подалася нагору. Міцне тіло підсвідомо знаходило якісь мавп’ячі рухи, пози, а надмір впертості додавав сил і рішучості, які долали дилетанство в не такому вже й простому ділі. Коли Донець допоміг перетнути межу своєрідного балансування, з ходу не втримався від коментарів:

– Гай, а ти – прямо супер!

– Ага, супер-налякана мазохістка, що втілює власне придурювання бути сильною, але якби не стримувалась, то зуби цокотіли б.

– Боюсь, що з Шахмановою цокотінням зубів не обійдеться, – крикнув капітан і схилився над отвором.

Серафима примостилася на вузенькій лаві, опановуючи чергову зміну становища. Донець повис на борту гелікоптера.

– Та що ти робиш, теж мені, гойдалку знайшла! – кричав сам до себе, та дещо долітало й до Серафими, хоча призначалося Лорі. – Ні, ви бачили таку ненормальну? Та ти поглянь на неї – регоче аж заходиться. Я думав, вона зі страху гепне додолу, а вона від сміху звалиться.

Ніхто не второпав, чому Лорі так весело – ну причудило, ну уявила себе знизу, з спідницею у стані авралу – не на литках ніг, а на стегнах, може б, і далі підібгалася – так стегна ж були нівроку… Ввалилася в гелікоптер весела-веселісінька.

– Ні, бабоньки, всяке бачив, але ви, таки, американські, їй-богу, – Донець, мабуть, вже махнув рукою на свій армійський чин поряд з Серафимою та Лорою і почувався трохи цивільним, а значить, вільнішим.

Коли Гуров, Мусін і Алімов доповнили вже знайомий склад групи, гелікоптер зробив незначний розворот і поволі рушив над близькими скелями, скоріше навіть поміж ними. Лора припала до невеликого ілюмінатора і раптом голосно закричала:

– Дивіться, дивіться, там люди у стьобаних халатах і з гвинтівками.

По знайомій крутій стежці дерлися душмани. З пілотської кабіни, не цілячись, навмання хтось дав автоматну чергу.

Так не буває! Буває гірше, буває краще, але так, щоб вона далеко-далеко від свого дому, під цим низьким гарячим сонцем – це просто якась мізансцена, чи може, спонтанна реалізація свого життя. Чому вона тут? Запитання є, а відповідь… А що, коли їй не важливо все те, що стосується результату – важлива лише діяльність сама по собі.

Серафима сиділа з авторучкою в руці перед аркушем паперу у клітинку – треба було дописати листа, але думки збивались, відволікали.

– Гай, ура! Я роздобула «джмеля» і купу всякого причандалля, а для тебе навіть шмотки. – Лора стояла на порозі кімнати, обвішана, немов базарна торговка всячиною, тримаючи в руках чайник і пристрій для приготування їжі, який заправлявся гасом.

– Ого! Ну, ти даєш! Кого це пограбувала? – Серафима кинула авторучку і даремне намагання склеїти слова докупи.

– Провернула аферу. Я, звичайно, аферистка, але яка класна! Правда ж?

– Відчувається, що ти непогано відсвяткувала свою аферу. Ну й запах! – Серафима розукомплектовувала Лору, трохи відвертаючись від гарячого, хмільного подиху подруги.

– Благо, що самогоноваріння тут поставлено на широку ногу і я не пропаду, – багатозначно підняла пальця догори п’яніюча «аферистка», – А цей ось лапсердачок і спідничка для тебе, бо я не того, ну, не влажу.

Відчувалося, що Лору розвозить, і Серафима, не чекаючи наслідків, заманила її в ліжко. Плюхнувшись усією чималенькою вагою на хиткий пружинний матрац, Шахманова одразу, без найменшого інтервалу, загуділа – це була безперечна ознака нетверезого глибокого сну.

Недописаний лист чекав.

«… потім, Нелю, ми гелікоптером повернулися в Кандагар, а звідтіля – літаком до Кабула. Розподільчий пункт і таке інше промайнуло, як уві сні. Далі трапилось так, що знадобились мої друкарські вправи (позитивні моменти рідної журналістики), і я, замість чужої мені торгівлі, опинилась на посаді секретаря-друкарки.

Моя дивна співмешканка Лора налагоджує побут, бо ми з нею після втрати особистого майна неімущі.

Нелочко, я живу тепер у казенному світі, навіть листи пишу казенні, і згадую наші кавоманські вечори з Петраркою і Пастернаком, з Вернадським і Сковородою, а ще – «наїдання» живописом на Арбаті і в Третяковці. Ми народилися з тобою різними, але рівними, наш ілюзорний світ дав свободу спілкування – надійне поєднання протилежностей. Та, здається, реалізовуючи свою особистість, я зробила дурницю. Полай мене – не зовсім дурну, але й не дуже розумну, хоча, мабуть, тільки безпросвітний тупак може претендувати на стовідсоткову страховку від помилок.

Страшенно скучила за тобою і за Костиком. Пишіть, мої рідні, пишіть все до дрібничок. Ваша Серафима».

Лист закінчено, Лора спить, видаючи звукову абракадабру, спека опісля шістнадцятої години починає трохи спадати, внутрішній стан дискомфорту – навпаки – аж, аж…

– Сходити в крамницю, – сказала вголос Серафима, згадавши, що вони тепер можуть приготувати власний, а не казенний чай і навіть каву.

Не зважаючи на середину жовтня, нахабна спека міцно хапала в обійми все живе, додаючи вряди-годи колючі подихи «афганця», який закручував свій пісчаний танок від недалекої пустелі. Розложистий, ще зеленкуватий карагач[2] і невеличкий басейн трохи радували погляд. Сухувата кам’яно-пісчана екзотика всеодно провокувала щось на зразок неопесимізму.

Після «потрясного» прибуття на афганську землю Гай освоювалась у новому світі з почуттям чогось фатального, навіть перший похід до гарнізонної лавки здавався подією. Ішла поміж модулями, відчуваючи на собі погляди-стріли, погляди-аркани і погляди-безнадії. Знала, що має доладну фігурку, трохи різкувате, але манливе своєю несхожістю на інших обличчя з глибокосірими очима, напевне, мала ще якусь там вроду, та вважала, що не завадило б трохи більше.

Переступила поріг крамниці, сподіваючись розслабити тіло, що мимоволі напружилося під зацікавленими поглядами, але ситуація, в яку потрапила, примусила майже зіщулитись.

– Слухай, хвойдо, мені начхати з ким ти спиш, думаєш, що ніхто нічого не знає. Давай цигарки і печиво і я зникну, – майже кричав у обличчя молодої жінки, що стояла по той бік прилавка, екзольтований сержантик.

– Я тобі сказала, стань у чергу як усі, – говорила та, помітно хвилюючись: червоні плями затопили обличчя, а в голосі відчувалася вібрація.

– Та пішла ти… Я під кулями вчора повзав, а вона тут викабелюється.

– А сам би ти не пішов?… Он ті хлопчаки теж учора не на Маямі кайфували, – вона кивнула головою убік невеличкої черги. – Чим ти кращий?

– Афганська шворка, – цвіркнув разом зі слиною сержант і вискочив із крамниці, грюкнувши дверима.

Серафима розгубилася, чомусь здалося, що це її облаяли, уявила себе за прилавком. Ніколи не вміла достойно реагувати на подібне, завжди пасувала.

– Замовляйте, чого мовчите? – обізвалась до неї жіночка, якій щойно перепало.

Гай збагнула, що вони залишились у крамниці вдвох.

– Мені чаю.

– Який давати: індійський, цейлонський?

– Кращий.

– Візьміть оцей – крупнолистний, – вже з абсолютним спокоєм у голосі сказала продавець, а потім зацікавлено зиркнувши, запитала: – А ви, мабуть, новенька?

– Так.

– Вразило? Мені теж неприємно, але, повірте, це не найгірше. Треба робити знижку на їхні нерви, хоча я цього не залишу, на комсомольських зборах розберемось.

– Мабуть, варто, – сказала Серафима, а мисль ковзнула кудись убік: значить, загроза соцреалістичного виховання неминуче буде переслідувати не тільки того сержантика, а й її саму, бо якось ніколи не клеїлось з кодексами, уставами, догмами, правилами – завжди несло кудись за рамки. Її лаяли, їй клеїли догани, різали статті, публічно робили всілякі критичні резюме, а потайки залицялись і шепотіли солодаві компліменти.

Невеличка, симпатична господиня крамниці відволіклась до покупця, який щойно переступив поріг. Гай хотіла йти, але її окликнули:

– Почекайте хвилиночку.

Зупинилась, розглядаючи трохи розмаїтіший, ніж у Союзі товар: болгарські цигарки, консерви, дрібна всячина…

– Давай познайомимось, мене звуть Лєнкою, а тебе? – зовсім запросто звернулась продавець.

Назвавши себе, Серафима запитала:

– А прізвище твоє як?

– Навіщо? Лєнка та й годі – я звикла.

Розговорилися, може й ні про що, але якось по-людськи, такий механізм взаємин не передбачає аніякісіньких умовностей. Теревениш про каву, про вчорашній день, про подряпину на лівій нозі, про колишню рашидівську політику щодо Сходу, про зміни в Союзі, а стосунки вже закручують тоненьку нитку спілкування у клубочок.

– Якщо у тебе нічогісінько немає, я дам грошей – прикупи що треба, а розбагатієш – повернеш.

– Не завадило б, – без особливого ентузіазму сказала Серафима.

– Так давай рвонемо сьогодні у дукан[3], тут недалеко. Я скоро зачиняюсь, а кого-небудь умовити, щоб звозив нас нишком, це для мене – раз плюнути.

– А чого б і ні.

– То почекай, я скоро.

Коли всілякі засуви й замки, рипнувши, клацнувши, скреготнувши, засвідчили цілковиту надійність замикання гарнізонної крамниці, сонце вже трохи похилилось до заходу. Залишивши Серафиму коло басейну, Лєнка зникла в пошуках Коляні, що помирав від бажання кудись її прокатати.

Гай сіла на край доладно викладеного дикого каміння, яке надійним обручем утримувало гладеньку стоячу воду. Обережно, наче крадькома поглянула на власне відображення – чомусь не сподобалась сама собі і провела по воді рукою, мовби стирабчи те, що побачила. Тепла вода приємно лоскотнула долоню.

Вж…ж…ик – якийсь дивний звук примусив підвести очі.

– Мадам, я увіковічив вас, сподіваюся, ви не проти, – тягнучи неймовірно широку усмішку, звертався до неї чоловік у цивільному.

Серафима здвигнула плечима і промовчала.

– Ну, що ж, фото матиме назву «таємнича незнайомка», – сказав аби що сказати сумнівний фотограф.

– Фантастична оригінальність, – іронічно зронила Серафима.

– Коли я побачив вас…

– Тільки не це – прошу, – безцеремонно перебила початок занудної фрази. – Краще скажіть чи є тут щось таке, що могло б сподобатись?

– Звичайно є, мадам! – вигукнув чоловік і заходився біля торбинки, яку зняв з плеча. – Ви тільки погляньте на цю красуню!

Продовгувата, велика – кілограмів на п’ять, з шерхуватою шкірою диня через три хвилини лежала на розгорнутій газеті «Известия», накраяна тонкими скибочками вздовж, а потім ще й квадратиками впоперек. Медово-густий запах зваблював, можна було б не спокуситися, та особливої необхідності в цьому не було, і Серафима здалась. Обережно відкусила шматочок пікантної жовтогарячої м’якоті й, відчувши смак соковитої насолоди, відкрила в собі схильність до гурманства. Ні, таки афганська диня – це щось особливе! Божественну трапезу перебило насподіване наближення військової машини.

– Який це ненормальний на такій швидкості жене сюди БТР! – прикриваючи газетою імпровізований стіл від наростаючої хмари пилюги, вигукнув власник фотоапарата і дині.

– Серафимо, давай хутчіш! – крикнула Лєнка, визираючи із зеленкуватих металевих надр машини.

– Дякую, – встигла сказати Гай, озирнувшись на ходу.

– Мадам, ім’я! Як ваше ім’я? – гукнув чоловік, наче щойно не почув вигуків Лєнки.

Машина рвонула з місця і помчала у дику пустельну безвідь – такі собі мандри за чимось, чого ще не було.

Примечания