Портрет Дорiана Грея
Оскар Уайльд
«Портрет Дорiана Грея» – найвiдомiший роман великого iрландського фiлософа, письменника i поета Оскара Уайльда (англ. Oscar Wilde, 1854-1900). *** Безiл Голворд пише портрет золотоволосого красеня Дорiана Грея. Милуючись полотном, необережний юнак висловлюе бажання старiти лише на картинi, у реальному життi вiчно залишаючись молодим. Оскара Уайльда називають «принцом Парадоксiв» – гру розуму i неймовiрну вiдточенiсть думки вiн доводив до досконалостi в кожнiй з написаних ним п'ес.
Оскар Уайльд
ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ
ПЕРЕДМОВА
Митець – людина, що створюе прекрасне. Завдання мистецтва полягае в тому, щоб показати себе i заховати митця. Критик – людина, яка може по-новому вiдобразити своi враження вiд прекрасного. Найвищою i, водночас, найбездарнiшою формою критики е автобiографiя. Люди, якi знаходять огиднi значення в прекрасному, зiпсованi. У них самих не лишилося нiчого прекрасного. Це жахливо.
Тi хто бачить в прекрасному лише прекрасне – обранi. У них е надiя. Вони однi з небагатьох, для кого прекраснi речi означають красу.
Немае моральних чи аморальних книг. Є добре написанi книги, а е погано написанi книги. От i все.
В ХІХ столiттi людям не подобаеться реалiзм, вiн робить iх злими наче Калiбан, коли побачить свое обличчя в дзеркалi.
В ХІХ столiттi людям не подобаеться романтизм, вiн робить iх злими наче Калiбан, коли не бачить свое обличчя в дзеркалi. Мораль людини – це частина роботи митця, проте мораль мистецтва полягае у досконалому використаннi недосконалих засобiв. Митець не хоче нiчого доводити. Навiть речi, якi дуже легко довести. Митець не мае симпатiй щодо етики. Вони призводять до неприпустимоi манiрностi стилю. Митець не сприймае речi болiсно. Вiн здатний виразити все що завгодно. Для митця думка i мова – робочий матерiал. Музика е прототипом всiх мистецтв з точки зору форми. Акторська гра – з точки зору почуттiв. Будь-яке мистецтво водночас лежить на поверхнi i ховае в собi символ. Тi, хто намагаються заглибитись в нього, ризикують. Тi, хто знаходить символ, також ризикують. Насправдi, мистецтво вiдображае глядача, а не життя. Коли витвiр мистецтва викликае рiзнi думки, це значить, що цей витвiр новий, складний i потрiбний. Доки критики сперечаються, митець перебувае у згодi з самим собою. Ми терпимо людину, яка зробила щось корисне, доки вона не починае цим захоплюватись. Ми терпимо людей, якi роблять щось непотрiбне, тому що вони страшенно цим захоплюються.
Мистецтво, по сутi, непотрiбне.
Оскар Уайльд
РОЗДІЛ 1
Майстерню художника наповнював чудовий запах троянд, а коли легенький лiтнiй вiтерець проникав через вiдкритi дверi, вiн приносив за собою з саду насичений аромат бузку чи легкi нотки тернового цвiту.
Лорд Генрi Уоттон за звичкою лежав на персидському диванi й одну за одною курив цигарки. Звiдси вiн мiг упiймати поглядом Вiдблиски сонця на золотисто-медовому цвiтi верболозу, тендiтнi гiлки якого ледве тримали на собi таку красу, на шовкових портьерах, що закривали величезне вiкно, час вiд часу з’являлись чудернацькi тiнi птахiв, якi пролiтали повз. Виникало враження, нiби портьери японськi. Це змушувало його задуматись про нефритово-блiдих японських художникiв, котрi намагаються засобами незмiнно нерухомого мистецтва вiдтворити рух i швидкiсть. Похмурий гул бджiл, що пробивали собi шлях некошеною травою, чи просто наполегливо кружляли довкола квiтiв у саду, робив тишу нестерпною. Глухий гул Лондона звучав нiби орган.
На мольбертi посеред кiмнати стояв портрет неймовiрно красивого юнака у повний зрiст, а всього за кiлька крокiв перед ним сидiв, власне, його автор, Безiл Голуорд, котрий кiлька рокiв тому несподiвано зник, змусивши громадськiсть заговорити про себе i придумати найрiзноманiтнiшi версii подiй.
Коли художник дивився на те, як вдало вiн зумiв вiдобразити красу i грацiю на своему творiннi, задоволена посмiшка не залишала його обличчя. Та раптом вiн схопився з мiсця, заплющив очi i притиснув пальцями повiки, нiби в спробi замкнути в головi сон, вiд якого вiн так боявся прокинутись.
– Це твоя найкраща картина, Безiл, найкраще з того, що ти коли-небудь робив, – лiниво пробурмотiв лорд Генрi. – Ти просто мусиш виставити ii в галереi Гросвенор наступного року. Академiя мистецтв завелика i занадто банальна. Коли б я туди не навiдався, там було або так багато людей, що я був не в змозi подивитись на картини, що просто жахливо, або так багато картин, що менi нiколи було дивитись на людей, а це ще гiрше. Так що Гросвенор це едине пiдходяще мiсце.
– Не думаю, що ii варто виставляти будь-де, – вiдповiв вiн i дивакувато вiдкинув назад голову, в Оксфордi за цей рух друзi кепкували з нього. – Я не буду ii нiде виставляти.
Лорд Генрi пiдняв брови i вражено поглянув на нього крiзь чудернацькi хмарки диму, що iх видiляла його цигарка з опiумом.
– Нiде не виставлятимеш? Друже, чому? У тебе на це якiсь причини? Якi ж ви, художники, все ж таки, диваки. Ви йдете на все, щоб здобути репутацiю. А щойно здобувши ii, робите все, щоб позбутися ii. Ти робиш дурницю, адже гiрше, нiж коли про тебе говорять, бувае лише коли про тебе не говорять. Такий портрет звеличив би тебе над всiма молодими художниками i змусив старих луснути вiд заздрощiв, звiсно, якщо у них iще лишилися емоцii.
– Я знаю, тобi це здаватиметься смiшним, – вiдповiв вiн, – але я справдi не можу виставляти його. Я вклав у нього завелику частину себе.
Лорд Генрi простягнувся на диванi й зареготав.
– Саме на це я i очiкував, не мае значення, все одно так воно i е.
– Завелику частинку себе! Чесне слово, Безiле, я й не знав, що ти такий пихатий, я справдi не можу знайти нiчого спiльного мiж твоiм грубим, сильним обличчям, твоiм чорним як смола кучерявим волоссям i цим юним Адонiсом, котрий, здаеться, злiплений зi слоновоi кiстки й пелюсток троянд. Справдi, любий Безiле, вiн же Нарцис, а ти – нi, ну в тебе, звiсно, розумний вираз обличчя i тому подiбне. Але ж краса, справжня краса закiнчуеться там, де починаеться розумний вираз обличчя. Сам по собi розум – це форма перебiльшення, тому вiн руйнуе гармонiю будь-якого обличчя. Тiеi ж митi, коли людина про щось замислюеться, ii обличчя перетворюеться на суцiльний нiс, суцiльне чоло чи ще якесь жахiття. Поглянь на людей, що досягли успiху в розумовiй працi. Та вони ж абсолютно бридкi! Єдиний виняток це, звiсна рiч, церква. Але ж у церквi iм не треба думати. Єпископ у вiсiмдесят говорить те ж саме що йому сказали говорити, коли йому було вiсiмнадцять, i тому цiлком природно, що вiн чудово виглядае. Твiй загадковий юний друг, чие iм’я ти вперто не хочеш менi говорити, i чий портрет мене справдi захоплюе, нiколи не думае. Я цiлком у цьому впевнений. Вiн таке собi чарiвне пустоголове створiння, яке варто мати при собi взимку, коли немае квiтiв, щоб потiшити око, i влiтку, коли потрiбне щось, щоб розслабити розум. Не варто собi лестити, ти на нього i вiддалено не схожий.
– Гаррi, ти мене не розумiеш, – вiдповiв художник. – Звiсно я на нього не схожий. Я це чудово знаю. Насправдi, менi було б прикро бути таким як вiн. Чому ти знизуеш плечима? Я кажу це серйозно. Людей, якi так вирiзняються фiзично чи розумово, переслiдують нещастя, саме тi нещастя, якi впродовж усього плину iсторii ставлять королiв на колiна. Краще не вирiзнятися серед iнших. Дурнi та потвори живуть краще за всiх. Вони можуть спокiйно сидiти склавши руки. Вони не знають смаку перемог, але i поразку нiколи не скуштують. Вони живуть так, як варто було б жити нам всiм: iх нiщо не турбуе, вони нейтральнi, i головне, у iхньому життi немае тривог. Вони не руйнують чужi життя i не отримують зла у вiдповiдь. Твое становище й багатство, Гаррi, мiй розум, який е, та все ж, моi картини, чого б вони не були вартi, краса Дорiана Грея – за все, що подарував нам Бог, нам доведеться страждати, страшенно страждати.
– Дорiан Грей? То ось як його звуть? – перепитав лорд Генрi пiдiйшовши до Безiла Голуорда.
– Так, це його iм’я. Я не хотiв тобi говорити.
– А чому було не сказати?
– Я не знаю, як це пояснити. Якщо людина менi подобаеться, я нiколи нiкому не розповiдаю ii iм’я. Це нiби вiддати ii частинку. З часом я полюбив таемничiсть. Здаеться, це едине, що може зробити наше життя загадковим i чарiвним. Найбiльш буденна рiч може стати прекрасною, варто лише приховати ii. Покидаючи мiсто, я нiколи не розповiдаю своiм близьким, куди прямую. Інакше, я не отримував би вiд цього жодного задоволення. Можу сказати, що це погана звичка, але, якимось дивним чином, вона додае життю романтики. Ти, мабуть, вважаеш мене повним дурнем через це, чи не так?
– Анiскiльки, – вiдповiв лорд Генрi, – анiскiльки, любий Безiле. Ти, здаеться, забув, що я одружений, а одна з принад подружнього життя полягае в тому, що воно робить обман необхiдним для обох. Я нiколи не знаю, де моя дружина, а вона i гадки не мае, чим я займаюся. Коли ж ми зустрiчаемося, а це доводиться робити час вiд часу, щоб разом пообiдати чи вiдвiдати герцога, ми розповiдаемо одне-одному цiлковитi нiсенiтницi з незворушними обличчями. У моеi дружини це виходить просто чудово, чесно кажучи, навiть краще, нiж у мене. Вона нiколи не плутаеться у своiх розповiдях, а от зi мною таке трапляеться завжди. Проте, коли вона виводить мене на чисту воду, то не влаштовуе сварок. Інодi менi навiть хотiлось би цього, але вона просто кепкуе з мене.
– Я не люблю, коли ти так говориш про подружне життя, Гарi, – сказав Безiл Голуорд, прямуючи до дверей в сад. – Я вважаю, що ти чудовий чоловiк, але ти чомусь вперто соромишся власних чеснот. Ти незвичайна людина. Вiд тебе не почути моральних слiв, але i не дочекатись аморальних вчинкiв. Весь твiй цинiзм – це просто гра на публiку.
– Бути природним це найбiльш бездарна гра на публiку, – зi сльозами смiху на очах сказав лорд Генрi, коли молодики вийшли в сад i присiли на бамбукову лаву, що стояла в тiнi високого лавра. Сонячнi променi пробивались крiзь гладеньке листя. В травi тремтiли бiлi маргаритки.
Через якийсь час, лорд Генрi дiстав годинник.
– Боюся, менi пора йти, Безiле, – пробурмотiв вiн, – але перед тим як я пiду ти повинен вiдповiсти на мое запитання.
– Яке саме? – запитав художник, не пiдводячи погляд з землi.
– Ти чудово знаеш, про що я.
– Та нi, Гаррi.
– Що ж, я поясню. Я хочу, щоб ти пояснив, чому ти не збираешся виставляти портрет Дорiана Грея. Я хочу дiзнатися справжню причину.
– Я вже розповiв тобi справжню причину.
– Нi, ти сказав, що вклав завелику частинку себе в портрет. Не будь дитиною.
– Гаррi, – сказав Безiл Голуорд, дивлячись йому прямо в очi, – будь-який портрет, написаний з душею – це портрет художника, а не натурщика. Натурщик це лише випадковiсть. Це не його художник вiдображае на полотнi, а скорiше самого себе. Причина з якоi я не буду виставляти цю картину полягае в тому, що я боюсь, що показав на нiй таемницю власноi душi.
– І що ж це за таемниця така? – з посмiшкою запитав лорд Генрi.
– Я розповiм, – нiяково вiдповiв Голуорд.
– Я вже нiяк не можу дочекатись, Безiл, – продовжив його компаньйон, не зводячи з нього очей.
– Насправдi, тут немае чого довго розповiдати, – вiдповiв художник, – боюсь, ти наврядче зрозумiеш мене. Цiлком можливо, навiть не повiриш.
Лорд Генрi посмiхнувся, нахилився щоб зiрвати маргаритку з рожевими пелюстками i почав розглядати ii.
– Я впевнений, що зможу це зрозумiти, – вiдповiв вiн, уважно дивлячись на маленький золотавий диск. – А щодо вiри, то я можу повiрити у бдь-що за умови, що це досить неймовiрно.
Вiтерець заворушив цвiт дерев, i зiрочки цвiту бузини нарештi стривожили застигле повiтря. В травi поблизу стiни сюркотiв стрибунець, а повз них, нiби голуба нитка, на своiх серпанкових крилах пролiтала бабка. Здавалося, лорд Генрi чув як калатае серце Безiла Голуорда. Його цiкавило, що ж буде далi.
– Справа ось у чому, – сказав художник через кiлька хвилин. – Два мiсяцi тому я завiтав на прийом до ледi Брендон. Ти ж знаеш, нам, бiдним митцям, доводиться час вiд часу з’являтися на людях, щоб не складалося враження, нiби ми дикуни якiсь. Я був у вечiрньому пальто i бiлiй краватцi, якi, як ти колись казав менi, можуть навiть бiржовому брокеру надати вигляду пристойноi людини. Пiсля десяти хвилин розмов з багато одягненими вдовами та нудними академiками, я вiдчув на собi чийсь погляд. Я озирнувся i вперше побачив Дорiана Грея. Коли ми зустрiлися поглядами, я вiдчув, як блiднiю. Мене охопило дивне вiдчуття страху. Я зрозумiв, що зустрiв того, чия особистiсть настiльки захоплююча, що якщо я дозволю цьому статися, вона може поглинути всю мою природу, мою душу i саме мое мистецтво. Ти ж знаеш, Гаррi, наскiльки в мене незалежний характер. Я завжди був сам собi господар, принаймнi, доки не зустрiв Дорiана Грея. Потiм, не знаю, як це пояснити. Щось пiдказувало менi, що я на порозi страшноi кризи в моему життi. Я вiдчував, що доля приготувала для мене дивовижнi радощi й нестерпний бiль. Я злякався i вiдвернувся, щоб пiти з кiмнати. Я це зробив не через здоровий глузд, а скорiше через боягузтво. Я вважаю, що спроба втекти не робить менi честi.
