Вже влiтку 1657 року складаються дуже гострi вiдносини стосовно прав, що мали щодо свого населення гетьманський уряд i вся козацька верхiвка. Намагаючись реалiзувати на практицi свою владу щодо мiст i сiл Украiни, представники старшини наштовхнулися на опiр мiщан i селян. Деякi пересiчнi украiнцi i рядовi козаки побачили можливiсть уникати податкiв i обов’язкiв, що на них накладали новi господарi – заможнi та владнi старшини – за допомогою московського царя, який охоче приймав такi скарги. Царський уряд почав видавати привiлеi та пiльги через голову гетьмана. Вiд деяких податкiв i зобов’язань був звiльнений Киiв, аналогiчнi грамоти з Москви одержали Переяслав i Нiжин. Це було пряме втручання в украiнськi справи i не вiдповiдало Березневим статтям. Справжнiй ан-тигетьманський i антистаршинський осередок формуеться на Запорожжi. Низове козацтво було дуже незадоволене збагаченням купки вищих чинiв i було готове виступити проти них iз зброею в руках.
Дiйшло до вiдкритого конфлiкту з Москвою в Бiлорусii. Вище була описана ситуацiя, коли звiльненi бiлоруськi землi полковник Золотаренко намагався покозачити i привести до присяги гетьману. Тепер там стояли вiйська iншого козацького полковника – І. Нечая. Мету свою вiн бачив так само в iнтеграцii цих територiй до Украiни. Але росiяни вважали бiлоруськi землi своiм трофеем. Московське вiйсько, що вже не воювало проти полякiв, повернулося проти козакiв i почало насильно виганяти iх загони з бiлоруських повiтiв.
Обранням Івана Виговського гетьманом замiсть Юрiя Хмельницького Москва була дуже незадоволена. По-перше, там, судячи з всього, хотiли бачити з булавою людину менш впливову i сильну, а по-друге – вважали неприпустимим проведення таких виборiв без присутностi своiх представникiв. Тому в вереснi московський уряд звертаеться до Виговського не як до гетьмана, а як до генерального писаря, ставлячи пiд сумнiв його легiтимнiсть. В тому ж мiсяцi на Лiвобережжi з’являеться вiйсько воеводи Г. Ромо-дановського, що стае в Переяславi та Пирятинi. Мету свого прибуття московiти не оголошували, але доходи з оренд, що ранiше йшли з цих мiсць в розпорядження старшини, тепер йшли на утримання росiйських вiйськ.
Одночасно почалася i агiтацiйна кампанiя на користь Москви. Перебувавший в Украiнi стольник Кiкiн мав спецiальне завдання вiд свого уряду – пускати плiтки про те, що покiйний гетьман затримував платню козакам, що до нього начебто надходила вiд царя; проводити бесiди з мiсцевим населенням про те, що «обид i збиткiв» з боку козацьких полковникiв можна запобiгти, якщо до украiнських мiст увiйдуть московськi залоги.
Посилився й наступ на вольностi украiнських мешканцiв з боку московських воевод, що згiдно союзницьким домовленостям перебували у великих мiстах. Можливо це взагалi потрiбно вважати головним чинником погiршення стосункiв мiж Москвою та Чигирином. Втручання у внутрiшнi справи, про яке йшлося вище, тут набувало конкретних рис. Складаеться враження, що багато хто з воевод вiдчував себе не як начальник залоги, а як повновладний господар мiста i всiеi околицi. Їх накази, iх суд i iх покарання, що все частiше застосовувалися до мiсцевого населення, викликали все далi бiльше роздратування.
Добре усвiдомлюючи можливi наслiдки для украiнськоi державностi, що несла з собою полiтика Москви, гетьман Іван Виговський вже восени 1657 року шукав собi iнших могутнiх союзникiв. Хiд подiй знов пiдштовхував володаря булави до переговорiв з татарами. Росiя для Кримського ханства завжди залишалася принциповим супротивником, i ще за життя Богдана Хмельницького татари докладали чимало зусиль для його розриву з Москвою. Проблемою для нового гетьмана залишалося те, що далеко не всi його спiввiтчизники були готовi до дружби з бусурманами. В першу чергу це стосуеться запорожцiв. Першi посли, що поiхали вiд Виговського до Бахчисарая, були схопленi сiчовиками та втопленi у Днiпрi. Того ж року запорожцi здiйснили походи на Крим та Очакiв. Взагалi, можна казати, що з осенi 1657 року Сiч фактично виходить з пiдпорядкування гетьману. Вже його обрання тут було прийнято з незадоволенням. На козацькiй радi лунало, що гетьмана потрiбно обирати на Запорiжжi. Пiсля пояснювального листа Виговського керiвники Сiчi видали йому найбiльш голосливих супротивникiв гетьмана, але перехопленi листи Чигирина до Бахчисарая знов змiнили ситуацiю не на користь Виговського. Новим кошовим отаманом був обраний Якiв Барабаш – принциповий супротивник чигиринського уряду. Запорiжжя нiяк не могло примиритися з карколомним збагаченням деяких представникiв козацтва, сiчовики не розраховували на платню вiд будь-якого монарха, а заборона вдаватися до походiв в Крим позбавляла iх своерiдне военно-полiтичне утворення економiко-iдео-логiчноi основи iснування. В цих умовах Запорозька Сiч не подiляла iнтересiв Гетьманщини i зiграла на новому етапi руйнiвну роль в iсторii держави, виступив, за словами iсторика Ю. Мицика, «проти своеi дитини» – Украiнськоi держави. Ставку низовi козаки зробили на Московiю, чиi монархи свого часу i знищать Сiч.
Проблемою було те, що для багатьох мешканцiв Украiни Запорiжжя залишалося уособленням безкомпромiсноi боротьби за права знедолених, простого народу. Трагедiею Виговського стала розбiжнiсть у поглядах на зовнiшню полiтику мiж верхiвкою держави та народними масами – особливо на лiвому березi Днiпра. В старшинi гетьман легко знайшов пiдтримку. За союз з татарами, що неминуче призводив до загострення вiдносин з Москвою, були такi авторитетнi керiвники, як генеральний обозний Т. Носач, генеральнi суддi С. Зарудний i І. Кравченко, генеральний осавул І. Ковалевський, полковники Миргородського полку Г. Лiсницький, Нiжинського – Г. Гуляницький, Киiвського – А. Жданович, Переяславського – П. Тетеря, Вiнницького – І. Богун, Брацлавського – М. Зеленський. Пiдтримку Виговський знаходив серед духiвництва та шляхти. Але намагаючись пояснити новий курс в полiтицi своiм пiдлеглим, деякi полковники наштовхнулися на серйозний спротив населення. Це стосуеться, наприклад, Лубенського i Миргородського полкiв. Полтавський же мав i полковника, що був проти Виговського i татар. Для багатьох украiнцiв Москва була близькою за мовою, релiгiею i iсторiею i тому розцiнювалася як дружня держава, захисниця. До того ж росiйськi вiйська все ж таки не брали ясир на протязi майже двохсот рокiв, що робили татари, навiть перебуваючи в союзi з козацькими керiвниками.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
