У поле зору пана Мартина потрапив Самiйло Зарудний, який iхав поряд, демонстративно вiдмовившись вiд будь-якоi зброi (крiм палаша та пiстолетiв, простяг гетьманським охоронцям навiть короткий, турецькоi роботи ятаган).
– Що ви скажете, пане Зарудний? – крiзь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокоi.
– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачi. Вiн бачить, як з його рук випливае добра здобич, але нiчим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що вiн десятками посилае своiх лотрiв на жерла гармат нашого ар'ергарду.
– Маю надiю, це тимчасове явище.
– Не сумнiвайтеся. Пiсля виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборi. А через день вони, без сумнiву, повернуть назад. Мури Богуслава, загiн князя Іеремii i шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рiшення.
– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмiшкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив вiдчутний наголос на словах «з вами», – потрiбно ще пережити цей час i дочекатися сакрального «через день».
– На все Божа воля, – посмiхнувся у вiдповiдь Зарудний.
Немов у вiдповiдь на слова Калиновського, вiд передових пiдроздiлiв польського вiйська вдарили гармати. Їх було багато, бiльше десятка. Артилерiя стрiляла бiглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард вiйська – звiдти почулись крики, стогiн та виття поранених.
– На Бога, що це! – пiднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дiзнайтеся, що вiдбуваеться. – Його голос майже потонув у гуркотi кiлькох наступних вибухiв гарматних куль.
Один з герольдiв, пiднявши древко iз зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетiв наперед вiйська, аби виконати наказ гетьмана. Але вiн ще не встиг вiддалитись бодай на пiвсотнi крокiв, коли був накритий вибухом розривноi гранати i полетiв з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його.
– Пане гетьмане, ар'ергард атаковано великими силами! – пiдскочив до гетьмана поручник Домiнiка Заславського, з яким вiн нещодавно говорив, даючи пораду припинити панiку. Схоже, порада не допомогла.
– Що саме ви маете на увазi пiд словами «великими силами»?
– Не менше п'яти тисяч. Два пiхотнi полки, окрiм запорiзькоi кавалерii.
– О, свента Дiво! – пополотнiв Калиновський. – Я передбачав це! Я знав! Негайно взнати i доповiсти становище в напрямку руху вiйська! – накинувся вiн на почет.
Та в таких вивiдинах потреба швидко вiдпала – обливаючись кров'ю, повернувся герольд, якого пан Мартин вже й не очiкував побачити живим. Але вiн був живий i тримався ще на ногах, хоча притримуючи поламану руку, пiшим i без гербового штандарту.
– Зрада, пане гетьмане! Попереду шлях перекопано, вози перекидаються i стрягнуть у баговиннi, нас обстрiлюють з гармат i атакують кiлька тисяч пiхотинцiв ворога!
– Чорт! Чорт забирай! – вилаявся Калиновський. – Вперед, панове! – крикнув вiн до почту. – Ми повиннi дати лад вiйську i вишикувати його для бою в оточеннi! Не гаймо жодноi хвилини!
Зненацька його погляд впав на Зарудного.
– Взяти його! – зашипiв вiн до ландскнехтiв. – Я повернусь за ним, а доки бережiть iуду пильнiше за зiницю ока!
Самiйла одразу ж стягли з коня i кинули на землю, в'яжучи по руках i ногах. Але Калиновський не мав часу слiдкувати за арештом козака. Вiн повинен бути там, де тепер найгарячiше. З правого флангу, з пагорбiв i скель, котрi нависали над низиною Гороховоi Дiброви, починався обстрiл польського табору з татарських лукiв, уносячи свою лепту в безлад i панiку переляканих польських воякiв…
Три години конало коронне вiйсько в Гороховiй Дiбровi, з чотирьох бокiв стиснуте переважаючими силами козакiв i татар Тугай-бея. Вiдчайдушно билися, втративши надiю на порятунок, нiмецькi ландскнехти, французькi кондотьери, голландськi мушкетери i польськi жовнiри. Грудьми зустрiчали козацькi сотнi i падали iм пiд ноги, побитi i поламанi, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельноi круговертi прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керованi найманцями-офiцерами, для котрих навiть така рiзанина була багато разiв баченою, звичною картиною. Запекло працювали пiками, розсiюючи козацьку кiнноту, рубали шаблями нападникiв, яких кожен мав на себе по трое-четверо. Загнано кидалися табором драгунськi й гусарськi хоругви i рейтарськi роти, не маючи простору для завчених маневрiв, з надiею вирватись з тiсноти i колотнечi на чисте поле, вишикуватись i вдарити на ворога, як вчили iх – ударом списiв на високiй швидкостi, божевiльним натиском шабель або зливою куль з бандолетiв. Але не знаходила простору кавалерiя Мартина Калиновського. Лише козацькi пiки, гарячу картеч, яка летiла в обличчя, i татарськi стрiли, котрi страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса i Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобиткiв углиб майданчика в лан[26 - Лан – старовинна мiра площi, котра дорiвнювала ЗО моргам, або 20 десятинам (приблизно 18 гектарiв).] площею, политого кров'ю, заваленого уламками возiв i табiрного майна, трупами загиблих i конаючими пораненими, котрих нiкому було пiдбирати i надавати iм допомогу. Гарматнi пострiли перетворювались на глухе гудiння у вухах оглухлих вiд гуркоту бою полякiв…
Мартин Калиновський перетворився на демона. Не в змозi втримувати в собi лють до козакiв, якi рiзали його армiю, наче баранiв на бiйнi, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвiв цiлком боездатне вiйсько до такоi страшноi катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради i пiшло на поводу в коронного гетьмана, вiн кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив i вражав за трьох, не звертаючи уваги на стрiли, котрi сипалися зовсiм поряд, стукались об панцир i закритий шолом гетьмана, на рихви козацьких списiв i пострiли гармат. Жовнiри почту ледь встигали за розлюченим рейментарем, iнколи отримуючи холодну крицю або гарячий свинець, котрий призначався йому. Нарештi, коли Мартин Калиновський зрозумiв, що битву програно, i все, що вiн зможе зробити – це згуртувати бiля себе всiх, хто доки ще в змозi утримувати зброю i пiти з ними на прорив, гримаса страшного душевного болю пройшла його обличчям.
– Геть до диявола! – заревiв вiн до драгуна, котрий виявив занадто турботи про свого гетьмана i мало не пiдтримував його в сiдлi. – Я хочу бачити проклятого схизмата! Лише це одне, а потiм хоч пекельнi ворота!.. Сурмачi! Давайте гасло жовнiрам збиратися пiд моi знамена! Я поведу iх до прориву або смертi, але перше вимотаю нутрощi з триклятого iуди!
І вiн, повернувши коня, поiхав крiзь дим, купи тiл i натовпи людей, котрi зiйшлися в борнi. Поiхав, аби вчинити праведний суд над людиною, котра раптово стала йому ближчою за будь-кого з рiдних або друзiв, притягуючи його пекельною жагою помсти i страшним полум'ям ненавистi так, як не може притягнути найпалкiше кохання.
Перекинутi, поламанi вози. Срiбний посуд i дорогi кармазини з обозiв шляхетних панiв, котрi тепер були втоптанi у грязюку i залитi кров'ю. Жовнiри, нi, просто наляканi люди, що кидаються розiрваним табором у пошуках порятунку i не знаходять його. Татари, якi вже панують у возах, вiдганяють у поле захоплених у полякiв коней.
– Помсти! Помсти! – чуе свiй зiрваний голос Калиновський i летить все далi.
Але де ж вiн залишив Зарудного? О пан Єзус, невже ти даси йому втекти вiд караючого меча? Невже затулиш своi очi i не побачиш несправедливостi, яка дiеться, не помстишся йому за смерть стiлькох славетних лицарiв польськоi землi?
Не втiк Самiйло Зарудний. Не змiг, а може, й не схотiв утiкати. Вiн стояв на тому ж мiсцi, де залишив його польний гетьман, у оточеннi жовнiрiв, котрi чатували його зi зброею в руках, готовi вiдбити всi спроби звiльнення гетьманського бранця. Стояв широко розставивши ноги, iз заломленими за спину руками, простоволосий, у розiрваному каптанi. Вiн дивився на Калиновського, котрий наближався до нього, i очi поручника смiялися. Калиновський зiскочив з коня i пiдiйшов впритул до полоненого.
– Для чого? Навiщо, триклятий iудо?! – хрипiв вiн, не в змозi примусити себе заспокоiтися, припинити дрижання в голосi й тiлi. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своiх триклятих срiбнякiв! Скажи ж: навiщо? Невже думав, що вiд мене можна втекти?!
– Навiть не сподiвався, гоноровий гетьмане! Хiба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хiба може сподiватися пiти той, кого наказав стерегти, як зiницю ока, великий гетьман?
– Тодi ти програв цей бiй! Програв, як кожен з тих, кого дiстала зброя шляхетного лицарства! Нi, ти програв бiльше за них! Твое iм'я тепер навiки проклинатимуть нащадки, як проклинають вони тринадцятого апостола! Ти продав не тiльки нашу справу, а й душу дияволу!
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
