Володимир

Не забуває Феофано ще одного – недалеко звідси, в Каппадокії, підіймали повстання проти Іоанна брат Никифора Фоки Лев і син його Вард; нині Лев живе осліплений в Амазії, Варда постригли й вислали в монастир на острові Хіосі. Феофано цікавиться Вардом Фокою, зустрічає в Ані його прихильників – усе в цьому світі може знадобитись!

Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звістку про Феофано, яка живе в далекій Вірменії, ожив духом. Вард Фока добре пам’ятає свою тітку. Ще в Константинополі, зустрічаючи Феофано, він божеволів від її краси. Чернець Вард, що змушений нині проводити час у постах і молитвах в монастирі на острові Хіосі, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.

У Константинополі також пам’ятали про Феофано. У Вірменії вона одержала від проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров’я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, діяв, підбадьорював Феофано.

І от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, і найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велів їй негайно повертатись до столиці імперії.

Була пізня осінь, коли дромон Феофано одірвався від берегів Вірменії й поплив на захід. Перед ними був далекий шлях, у Понті Евксинському в цей час лютували страшні бурі, горами ходили хвилі, віяли холодні північні вітри. Навіть бувалі мореходці-ромеї боялись вирушати в небезпечну путь.

Феофано ж не зважала ні на що. Зухвала й завзята, вона ніколи й нічого не боялась, не лякало її й тепер море. Разом з дочкою Анною зійшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись від вітру й дощів, терпляче сиділа там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався під південними берегами Понту. Втім, мореходці-ромеї боялись у цю пору скелястих берегів, де на каміннях дромон міг розбитись в тріски, – вони йшли далеко в морі, звідки вряди-годи, коли розсіювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на півдні гори Азії. Так минали дні й ночі, позаду лишились Сіноп, Амастрида, Іраклія, дромон наближався до Константинополя.

Іноді, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед – на захід, поглядали на північ. Там над самим обрієм висіли важкі, темно-сірі, схожі на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорізували гострі сліпучо-білі стріли блискавиць, відблиски яких тривожно грали на темно-синіх високих роздратованих хвилях, ще пізніше звідти долітала луна далекого грому.

– Ти чого тремтиш, мамо? – запитувала перелякана дочка Анна.

– Там, – відповіла Феофано, стискуючи плечі дочки, – над Евксинським Понтом лежить страшна земля – Русь, мешканці якої дикі, жорстокі люди. Вони живуть у норах, їдять сире м’ясо, не вірять у Христа, моляться своїм дерев’яним богам. І вони завжди, завжди були нашими ворогами, ішли на імперію, їхні кагани стояли під самими стінами священного нашого Константинополя.

– Але зараз вони не йдуть на нас?

– О ні, дочко, – посміхнулась Феофано. – Іоанн Цимісхій достойно провчив їхнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березі Дунаю, він наголову розбив його. Треба тільки стерегтись їх надалі, завжди.

Маленька дівчинка не могла збагнути всього того, що їй розповідала мати, вона зрозуміла тільки одно, останнє, – що русів треба стерегтись, і тому вона просто, по-дитячому й запитала:

– А до них далеко, мамо?

– О так, – уже засміялась Феофано, – туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русі, треба плисти морем багато днів і ночей, а до самого їхнього города Києва їхати ще місяці.

– Це справді дуже далеко, – засміялась і дівчинка. – Я не боюсь їх, – закінчила вона зухвало.

Хіба могла дівчинка Анна знати, що промине багато літ і вона поїде до далекої Русі, потрапить у Херсонес, а далі в Київ? У цю годину безмежне море і важкі хвилі заступали далекий обрій, Русь. Дромон колишньої василіси Феофано з туго нап’ятими вітрилами летів далі й далі на захід.

Ніхто в Константинополі не бачив, як однієї темної ночі дромон з Вірменії проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розі, поклав якір у його кінці – напроти Влахернського палацу, – як пізніше до цього корабля під’їхали й знову повернулись до Влахерна кілька легких лодій.

На одну з них зійшла жінка з дівчинкою. Скопці, які непорушно стояли вздовж бортів, гребці, що одноманітно, намагаючись не шуміти, підіймали й опускали в чорну воду свої весла, – всі вони не знали, що за жінка в темному одязі й з темним покривалом на голові спустилась з дромона й сіла в їхню лодію. Коли лодія перетинала Золотий Ріг, жінка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало – світло від вогнів Константинополя відбилося в очах, впало на бліде чоло, стиснуті уста Феофано.

Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Ніс лодії розрізав рінь. Впала походня. Чиїсь руки підхопили Феофано, її повели до стіни, у вузький і довгий прохід, де було холодне й вологе повітря, через сад, де терпко пахло пізніми осінніми квітами, кам’яними східцями й переходами, де звуки лунко одбивались під склепінням, завели до палат, де панувала півтемрява.

– Привіт тобі, василісо!

Покривало впало з голови, й легке зітхання вирвалося з уст Феофано. Василіса – о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя, тут, у Константинополі!

Він ступив до неї ближче й узяв її за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого – скопець, проедр імперії, й Феофано – колишня василіса, а нині – жінка в темному покривалі.

– Ти така ж, як і колись, Феофано, – промовив проедр Василь. – Ти була й нині є найкращою жінкою світу. Скинь з своєї голови цей чорний саван.

– Скажи мені, де я зараз опинилась і що сталось?

– Зараз ми у Влахерні, де нас ніхто не може ні бачити, ні чути. Поки що нічого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась після далекої дороги. Уявляю, як неспокійно зараз у Понті Евксинському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахерні, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столі вино. Ти хочеш їсти? Тут є з чого вибрати. Пий, їж, Феофано, тобі це так потрібно після далекої дороги.

– А за кого ж пити? – посміхнулась Феофано і, сівши до столу, взяла келих з вином.

– Він помирає, – сказав проедр, – скоро, либонь, кінець.

– Яка в нього хвороба?

– Ти знаєш, Феофано.

– Мій порошок з Єгипту?

– Так, він.

– Ця отрута діє дуже швидко.

– Я тримав порошок кілька років, і він, напевне, втратив силу. Крім того, Маленький18 виявився дуже міцним. Він подихає вже півроку, й тільки тепер йому скоро кінець.

– Для чого ж ти кликав мене?

– О Феофано, нам треба зробити дуже багато. В імперії неспокійно, на півночі збирають сили болгари, в Малій Азії спалахують повстання за повстанням.

– Тепер я добре знаю Малу Азію, – посміхнулась Феофано. – Це – справжній вулкан, який кожної години може вибухнути: Сирія, Месопотамія, Каппадокія, а за ними – араби…

– Бачиш, тобі достеменно все відоме! І в Константинополі неспокійно.

– Я розумію й знаю все це, – холодно сказала Феофано. – Але що мені до цього?

– Це моя й твоя справа, Феофано. Іоанна скоро не стане…

– І що? Ви пожинаєте те, що посіяли. Їоанн має нині порфірородну жону Феодору, і після його смерті вона по праву сяде на Соломоновім троні, її патріарх благословить.

Проедр посміхнувся.

– Не тільки Феодора, є й інші, що хотіли б посісти Соломонів трон. Нашу константинопольську знать, – це тобі, напевне, зрозуміло, – не влаштовують ні Феодора, ні – ти не ображайся, Феофано, – ні твої сини, вони мріють про імператора-полководця, який повів би легіони проти болгар і Малої Азії.

– І кого вони приготували?

– Мені здається – Варда Скліра. Ти добре його знаєш – він був полководцем Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, і тепер, либонь, сам хотів би посісти їх престол.

– Варда Скліра я знаю, – промовила Феофано. – Що ж, він блискучий полководець і, певне, буде непоганим імператором.

– І це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумієш, що ні Феодора, ні Вард Склір не допустять у Золоту палату ні синів твоїх, ні тебе?!

– Вони не допустять тебе, – засміялась Феофано. – Говори правду, проедре!

– Так, вони не допустять, виженуть із Великого палацу тебе, синів твоїх і мене також, – згодився проедр.

– Тепер ти мені подобаєшся, Василю, – поглузувала з проедра Феофано.

– А мусить бути так, – встав і ступив близько до Феофано проедр, – коли Іоанн Цимісхій помре, на престолі сядуть твої сини, поряд з ними як регентша й соправительниця, а справді як повновладна василіса повинна сісти ти. Я ж, – проедр благально подивився на Феофано, – буду тим, ким і був, – вашим, твоїм паракимоменом, проедром.

Феофано так хвилювалась, що їй важко було дихати. О, які величні обрії відкривались перед нею! Вірити своєму щастю, повірити проедру чи ні? Стільки вже разів він обдурював її й людей, що звірялись на нього! Але ні, ні, на цей раз він не може брехати й обдурювати. Василь і Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Іоанном.

– Отже, треба прибрати Феодору й Скліра? – суворо сказала Феофано.

– Так, Феофано, обох… Я домігся того, що Іоанн хоче побачитись і говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумієш все зробити. Що ж, василісо, – підняв він келих, – може, ми тепер вип’ємо за наше щастя й успіх?.. – Він помовчав і кінчив: – Та ще за те, щоб Іоанн швидше зайняв своє місце в гробниці на Халці в храмі Христа Спасителя!

– О ні, – вона підняла келих і зухвало, хижо засміялась. – Я вип’ю за те, щоб Іоанн ще пожив… доки ми не закінчимо своєї справи.

Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальні Іоанна, але в проедра скрізь – і біля Слонових воріт, і на терасі Дафн, і в самому кітоні – стояли свої люди; у чорному одязі й капелюсі з струсевими перами, з мечем біля пояса, як етеріот19, разом із сторожею другої зміни пройшла до Великого палацу, там її повів переходами начальник етерії Пеон, у кітоні вона скинула одяг етеріота, капелюх, меч.

Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальні у Великому палаці, де жила раніш могутньою василісою за імператорів Романа й Никифора Фоки і де тепер були василевсами Іоанн і Феодора.

Вона навіть затремтіла, побачивши після багатьох літ знайомі стіни спочивальні, намальовані на них постаті імператорів колишніх – з молитовниками в руках, піднявши очі вгору, вони йшли і йшли кудись, як раніше, так і тепер. Побачила вона й пізнала срібні світильники, що стояли під стінами, темні із золотою ниткою занавіски на вікнах і дверях, ложе в кутку, – о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали імператори Роман, Никифор і Феофано з ними.

Зараз на цьому ложі лежав Іоанн Цимісхій – той, що вбив тут, у цій спочивальні, імператора Никифора Фоку, той, що присягався в любові, а пізніше зрікся Феофано.

Вона навіть не пізнала його. Це був не той Іоанн, колись міцний, жилавий, дужий, якого вона обнімала й цілувала, який тут задовольняв її ненаситну пристрасть.

На ложі лежав кістяк Іоанна, на білому простирадлі витягнуті були висхлі, темні, скручені хворобою руки, вражала голова – облисіла, з вогняно-червоною бородою й вусами, між якими видно було зуби, далі загострений ніс, темні очі, що вогниками блищали в глибоких западинах.

– Іоанне! – голосно промовила вона. – Вітаю тебе, василевсе!

– Феофано! – глухо прозвучало в спочивальні.

Щоб не заважати їхній розмові, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов із спочивальні.

– Ти мене, либонь, не пізнала, – промовив Цимісхій. – Відтоді як розбилось… як я розбив дзеркало, я не бачив і не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змінився, я дуже страшний, Феофано?

Вона пішла вперед і зупинилась близько від його ложа.

– О ні, – сказала Феофано. – Ти – хворий і змінився, але не страшний.

– Проклята хвороба! – хвилювався він. – Ніхто її не знає, а вона мучить, виснажує моє тіло й душу. Я вже втратив усі сили.

Він помовчав і, важко віддихуючи, все дивився й дивився на неї – таку ж чудову, як і колись, незрівнянно красиву Феофано.

– Спасибі, що ти приїхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти ніби гніваєшся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночі в Софії, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобі виїхати до Вірменії.

– Не порадив, а вислав, – не стрималась Феофано.

– Так, так, вислав; того вимагали обставини.

– Я згадую ніч у Софії, – промовила Феофано, – і не винувачу тебе. Ти зробив тоді так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твій друг і хто ворог, ти зрадив Феофано і тепер розплачуєшся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобі мене покликати – і я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди… Тільки для чого, для чого, Іоанне?

Він безпомічно озирнувся по спочивальні.

– Як же я міг тебе не кликати? Адже я залишився самодин.

– Ти залишився один ще тоді, коли ми бачились з тобою в соборі, в Софії. Пригадуєш, ти сам говорив про це.

– Пригадую все, ніби це трапилось учора. Так, я тоді вже був один, а потім війна з Святославом, походи в Азію, страшна, невідома хвороба.

– Ти захворів, Іоанне, тільки через те, що біля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.

Вона сіла на ложе зовсім близько від Цимісхія, бачила перед собою його неспокійні, злякані очі.

– Ти думаєш, хтось міг це зробити навмисне?

– Не тільки міг, а й зробив.

– Але хто? Невже він? – Іоанн кивнув на двері, за які вийшов проедр.

– Ні, – одразу ж відповіла Феофано. – Я не знаю людини, яка б тобі служила так вірно, як він.

– Тоді хто, хто? Адже я захворів не тут, а в далекому поході. Це почалося вночі… біля гори Олімпу, де я був тільки з проедром.

– Є отрути, які діють не одразу, а через певний час і довгі роки…

– А далі? – Він схопив Феофано за руки. У нього були холодні, висхлі, кістляві пальці. – Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотіла сказати, що далі кінець, смерть?

Феофано гладила теплими пальцями його холодні руки.

– О ні! – впевнено відповіла вона. – Проти кожної отрути є ліки. Треба тільки дізнатись, що саме могли тобі дати. Я певна, що зуміла б це розгадати і вилікувати б тебе.

– Спасибі, що ти мене підтримуєш, Феофано. Але треба взнати, хто міг дати цю отруту, бо цей чоловік може дати її ще раз і ще раз.

– Чоловік або жінка, – коротко процідила Феофано.

Він пильно з западин свого черепа дивився на неї.

– Ти думаєш, що це жінка?

– Жінка і чоловік.

– Феофано! Скажи мені правду.

– Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора… я чула про неї ще у Вірменії, а тепер і в Константинополі, – це твій ворог; але багато говорять і про Варда Скліра, він навіть тримає тут свої легіони. Феодора і Склір – для них це було б непогано.

– Який жах! – говорив він. – Нікчемна Феодора! Розумію, вона мене ніколи не любила, не любив і я її… Василіса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склір – невдячний полководець, бездара, вбивця. Так ні ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що їхні божевільні наміри не здійсняться, розсиплються в прах, а самі вони загинуть.

Феофано байдуже нібито сказала:

– Я тобі відкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Іоанне. Пам’ятай, що Феофано близько, у Влахерні, і допоможе, врятує тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобі ліки.

– Спасибі, Феофано!

Вона схилилась і поцілувала чоло імператора.

– Імператор мусить діяти спокійно, – нахилившись до вуха імператора, прошепотіла Феофано. – У тебе є багато ворогів.

– Я знаю, що в мене і в тебе є багато ворогів, і діятиму дуже спокійно, – також пошепки відповів на це Цимісхій. – Нині ще досить одного мого слова – й усе буде, як я хочу. Спасибі, Феофано. Уже пізно, іди пришли мені ліки, сама жди мого слова.

– Прощай. До побачення, любий василевсе!

У ніч перед 6 січня 976 року до спочивальні вмираючого імператора прийшов вселенський патріарх Антоній – сивобородий, старий, але жвавий ще чоловік. Увійшовши туди, він низько вклонився імператорові, а потім сів біля його ложа.

– Помираю я, отче, – почав імператор.

Патріарх смиренно сказав:

– Всевишній благословив тебе, він принесе тобі здоров’я, дасть довгі літа життя на благо Візантії й усього світу.

– Ні, отче, дні мої пораховані, і я покликав тебе, щоб зробити останні земні мої розпорядження.

– Великий василевсе, – говорив патріарх, – церква день і ніч молиться за твоє здоров’я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усіх пільг, коли тобі важко, кличеш до свого ложа не мене – патріарха, а якогось адріанопольського єпископа… Хоч, правда, – закінчив патріарх, підійнявши руки д’горі, – всі ми рівні перед Богом: василевс, патріарх і єпископ такожде, а перед смертю тим більше.

Імператор розумів образу старого патріарха.

– Я кликав багатьох і багатьох осіб, – сказав він, – і готовий покликати сюди всю церкву. Але патріарх у мене один, і тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. І ще мушу сказати, отче мій Антонію, що я діяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, – коли імперії було важко, позбавив духівництво багатьох пільг, встановлених попередніми імператорами. Що ж, винюсь, повертаю церкві всі її пільги, які забрані були в неї, передаю їй храми, дам землі в Македонії й Фракії.

– Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навіки.

– Я хочу піти з цього життя, повівши тобі про всі свої гріхи й одержавши перед життям вічним прощення від Бога…

– Говори, василевсе, а я іменем Господа Бога відпущу тобі всі гріхи.

– Я хочу сказати про один гріх: незаконний мій шлюб.

Патріарх, не розуміючи нічого, пильно дивився на Іоанна.

– Як тобі відомо, отче, у імператора Костянтина були діти Роман і Феодора, я ж небіж покійного Никифора, що був чоловіком Феофано – дружини Романа…

– О, розумію, – суворо промовив патріарх, – спорідненість третього коліна, а церква забороняє кровозмішання до шостого коліна… Пам’ятаю, патріарх Полієвкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч він був тільки хрещеним батьком її дітей… А тут справа гірша.

– Мучусь, отче… Як стану я на суд перед престолом Господа Бога?..

– Не пізно ще церкві оголосити цей шлюб кровозмішанням, розірвати його, я ж іменем Бога прощу і вже зараз прощаю тобі гріх.

– Я згоден, отче, і прошу оголосити мій шлюб кровозмішанням, розірвати його…

– Воля твоя буде виконана, василевсе… Церква розриває твій шлюб з Феодорою.

Ближчого ж дня, зібравши синкліт і запросивши на нього патріарха Антонія, проедр Василь домігся, що члени синкліту визнали шлюб Іоанна з Феодорою недійсним, бо, мовляв, Іоанн був небожем імператора Никифора, а Никифор – кревним родичем імператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою є кровозмішанням.

З таким самим і, мабуть, більшим правом можна було довести й інше – що Іоанн все життя прагнув і все одно не міг стати родичем когось з імператорів, але проедру Василеві досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнівів, потрібних для досягнення своєї мети, і ця ниточка стала справжнім канатом. Синкліт ухвалив, патріарх благословив, і наступної ночі корабель з Феодорою вийшов із Золотого Рогу, круто завернув біля півострова й попрямував на захід – до Проту. І звичайно, Феодора не була Феофано – надії повернутися в Константинополь не мала.

Не тільки про Феодору говорили члени синкліту. Проедр Василь розповідає про Малу Азію, – там усе кипить, часто спалахують повстання, Сирія, Месопотамія, Вірменія, Іверія, а за ними Аравія і держава Хамсанідів ждуть першої-ліпшої нагоди, щоб напасти на Візантію.

Сенатори, члени синкліту, сходяться на тому, що в Малу Азію треба послати кращі легіони, проедр Василь наполягає, що на чолі легіонів треба поставити й ліпшого полководця імперії.

– Імператорська десниця, – закінчує проедр Василь, – призначає доместиком легіонів у Малій Азії славетного нашого полководця Варда Скліра.

І Вард Склір, приймаючи призначення, зарані приготоване проедром Василем, схиляє низько голову, слухаючи наказ імператора, а коли підводить її, ненавидячими очима дивиться на проедра. Він – кращий полководець імперії, саме ім’я якого було грозою для ворогів20, славетний патрикій Константинополя, до голосу якого прислухався і прислухається весь синкліт, – ніколи не забуде і не простить того, що зробив з ним іменем імператора проедр Василь.

Була ніч напередодні 10 січня 976 року. Від Галати мчав через Золотий Ріг, піднімав вихори над Константинополем і гнав високу хвилю в Пропонтиді північний холодний вітер, часом з темних хмар, що пливли й пливли від Родопів, випадав дощ, сіявся сніг.

У таку ніч звичайно кожна людина почуває себе недобре, ховається десь у теплому закутку, вмираючому ж імператору Візантії Іоанну Цимісхію було дуже важко, він мучився, просто конав.

З самого вечора біля нього були кращі лікарі столиці, вони клали до його ніг і рук амфори з гарячою водою, час від часу давали ковток терпкого вина, яке живить тіло й підтримує серце, слуги розчинили в спочивальні імператора двері й вікна, що виходили до моря, – але йому вже ніщо не допомагало.

Десь опівночі Цимісхію стало нібито краще: зникла задишка, рівніше забилось серце, він навіть заплющив очі і на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час імператор прокинувся, в спочивальні було тихо, десь глибоко внизу за вікнами шуміла хвиля, важко перекочувалось каміння.

У ногах біля ложа Цимісхія стояв проедр Василь.

– Я спав? – запитав імператор.

– Так, ти спав, – відповів проедр.

– Феодору вислали?

– Так, досі вона на Проті.

– А Вард Склір?

– Його легіони вже переправились в Азію, і він сам також залишив Константинополь.

– Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, двері, вікна… Мене дратує цей шум…

Проедр виконав загад Цимісхія.

– Отепер краще… Тихо… Навіть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привів сюди Феофано…

– Зараз пізня година, завтра вона буде тут.

– Проедре, ти чогось недоговорюєш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаєш… ти думаєш, що я вмираю?

– Ти помираєш дуже довго, довше, ніж треба…

– Що?..

Зібравши всі сили, Іоанн Цимісхій вперся руками в ложе й підвівся, він дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.

– Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моєї смерті?

– Так, – пролунав у спочивальні тонкий і безжальний голос проедра-скопця. – Я давно, давно вже хочу твоєї смерті, бо ти – нікчемний імператор, вискочка, бездара, ти образив мене – сина імператора Романа, і я дав тобі отруту біля Олімпу… Але помирав ти надто повільно, довго, і я нині знову дав тобі отруту…

Імператор хотів крикнути, але з горла його вирвався тільки хрип:

– Феофано!

– Мовчи! – голосно промовив проедр. – Ліки, які ти пив усі ці дні і які прислала Феофано, – це і є твоя остання отрута…

– Боги!

– Тепер тобі вже ніхто не допоможе.

Уранці Феофано розбудив незвичайний шум і крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потім все ближче й ближче чулись рівні кроки багатьох ніг, брязкіт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тільки етеріоти. Але чому вони опинились біля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа і кинулась до вікна.

Крізь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу21 народжується ранок. Звуки кроків і брязкіт щитів усе дужчали. І ось Феофано побачила на вулиці темний чотирикутник етерії. Вони йшли, зупинились, долетіли людські голоси. Феофано відчинила вікно.

– Вічна пам’ять імператору Іоанну, – долинув у світлицю гучний крик, – нехай живуть божественні імператори Василь і Костянтин!..

Феофано заніміла біля вікна. Серце її нестямно калатало. «Вічна пам’ять імператору Іоанну», – отже, цієї ночі його не стало. «Нехай живуть імператори Василь і Костянтин!» – отже, сини її сіли на трон. Так закінчилося все з Іоанном, так порфірородні онуки Костянтина і сина його Романа воцарились.

Але чому, чому ж мати їх – порфіроносна Феофано – не знає, що сталось цієї ночі у Великому палаці, чому вона довідується про воцаріння нових імператорів, як усі мешканці Константинополя?

Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожної хвилини, до неї з’явиться посланець від проедра Василя, від синів і що вони покличуть її у Великий палац. Адже проедр обіцяв це зробити негайно, тільки помре Іоанн, а Василь і Костянтин – її ж сини.

Вона хотіла зустріти цих посланців як належить, та й, звичайно, їй треба бути готовою, щоб іти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснідала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вінець василіси.

А час ішов. У Влахернський палац доходили все нові й нові вісті. Патріарх Антоній на світанні благословив у Софії молодих імператорів, біля Слонових воріт Великого палацу зібралися всі члени синкліту, вони рушили до Золотої палати, проедр Василь звернувся до них із словом.