Що до погiршення умов проживання, то причиною цього була панщина, запроваджена польськими й литовськими землевласниками в Галичинi, на Волинi й у Полiссi. Ще у 1466 роцi у Польщi з’явився власний порт Гданськ на Балтiйському морi, тож вона змогла через нього вести жваву торгiвлю з Європою i навiть вiддаленими землями Оттоманськоi Порти. За десятилiття, що пройшли з тiеi пори, шляхта на сеймах встигла протягти закони, за якими шляхетне майно не обкладалося податками, полегшувався рух сухопутними шляхами для вивозу продуктiв господарювання i торгiвля. Тому потяглися до Гданська довгi валки з лiсом, волокном, медом, воском, а головне – хлiбом. Хлiбом, який тепер став не лише продуктом харчування, а й засобом збагачення магнатiв, набуття ними благ, без яких неможливо почувати себе цивiлiзованою людиною. Золото потекло в кишенi землевласникiв, змушуючи iх розширювати свою торгiвлю i як наслiдок цього – фiльварки, якi й виробляли продукцiю для тiеi самоi торгiвлi. Поступово панщина все бiльше посилювала тиск на селянство захiдноi Украiни. Землi, котрi споконвiку годували селян, поступово ставали власнiстю магнатiв, а самi вони дивились на колись вiльне селянство Украiни як на своiх рабiв. За таких умов переiзд на прикордоннi землi був чи не единим виходом для багатьох iз селян.
Тим часом вiдносини князiвськоi влади Литви з кримським ханом, васалами якого були татарськi князьки з прикордонних з Украiною земель, залишали бажати кращого. Посилення конфронтацii ординцiв з козаками дратувало хана, який все ще вiдчував себе господарем усiх колишнiх земель Киiвськоi Русi. Вiдомо навiть, що наприкiнцi XV столiття Литва, не вбачаючи можливостi обороняти вiд татар землi, що iй належали, погоджувалась сплачувати з Киiвськоi, Подiльськоi i Волинськоi землi хану данину, що не практикувалось у князiвствi ще вiд часiв князя Вiтовта. Така поведiнка кримського хана теж значною мiрою допомогла в процесi становлення козацтва у Поднiпров’i. Урядовцi прикордонних провiнцiй Литви i Польщi, маючи необхiднiсть без допомоги центральноi влади й на власний розсуд захищати дорученi iм землi, почали самостiйно органiзовувати оборону. Значною мiрою така оборона формувалась саме з лугарiв, степовикiв i уходникiв, тобто козацтва. Кому ж ще доручити вiйну з татарами, як не людям, котрi вже багато рокiв за власною iнiцiативою ведуть ту саму вiйну?
Спроби органiзацii козацькоi мiлiцii на берегах Днiпра спостерiгались аж до часiв, коли на iсторичнiй аренi з’явився князь Дмитро Вишневецький, але почались значно ранiше. Вiдомо, що наприкiнцi XV столiття козаки вже неодноразово привертали до себе увагу князiвськоi i королiвськоi влади. Так, наприклад, за повiдомленням кримського хана Мен-глi-Гiрея Великому князю Московському Івану III, у жовтнi 1494 року московське посольство на чолi з боярином Іваном Суботою, яке прямувало до волоського господаря Стефана, поблизу днiпровськоi переправи «из черкасского городка козаки потопили, все поймали, пеша остали». Очолював козацький загiн, за повiдомленням московського боярина, черкаський воевода Богдан, який невдовзi зруйнував турецьку фортецю Очакiв, як базу, створену османами для дiй проти козакiв. Киiвськi та черкаськi козаки були також причетними до багатьох сутичок з татарами у пониззi Днiпра взимку 1502–1503 рокiв. Дещо пiзнiше, у 1524 роцi, король Польщi Сигiзмунд I доручив правителям Великого князiвства Литовського створення постiйного козацького корпусу. Крiм iншого, король зауважував, що вiн вже не вперше звертае свою увагу на козакiв i iх можливе використання на службi у корони. І треба сказати, що Сигiзмунд I планував дещо бiльше, анiж просто створити загiн козацькоi мiлiцii. У його плани входило формування двохтисячного загону (для порiвняння, у кавалерiйську хоругву польського вiйська входило 200–400 воякiв). Козаки, котрi мали поступити на королiвську службу, повиннi були скласти гарнiзони кiлькох фортець по Днiпру i отримували за це королiвське жалування. З незрозумiлих причин цей задум короля так i не було виконано. Як i наступний, що його 1533 року подав на розгляд сейму черкаський староста Євстафiй Дашкевич.
На кiлька рокiв пiзнiше, пiсля численних скарг кримського хана на напади козакiв, ситуацiя змiнилась для козацтва на краще. Сигiзмунд I, який на ремствування хана вiдповiдав, що напади на татарськi володiння викликанi агресiею проти украiнських земель князiвства Литовського, ясно вiдчував, що загроза масштабноi кампанii збоку татар проти Литви й Польщi стае все бiльш реальною. Вже у 1541 роцi, як свiдчать документи тiеi епохи, вiд Сигiзмунда I в Поднiпров’я прибув урядовець, якому було доручено створити реестр козакiв киiвських, черкаських i канiвських, доручивши iх посиленому контролю з боку старост. Припускаемо все ж, що такий крок Сигiзмунда I бiльше був спрямований на утримання козацтва вiд бойових дiй проти татар, анiж на iх заохочення. Але наступник Сигiзмунда I, король Сигiзмунд II Август, вирiшив дещо змiнити попереднiй план свого батька – вiн не намагався перешкоджати дiяльностi козакiв, натомiсть залучаючи iх на королiвську службу. За дорученням короля коронний гетьман вербував загони козацтва саме для таких цiлей, для яких колись хотiв iх комплектувати Євстафiй Дашкевич. Цi козаки отримували особливий статус. Вони не пiдкорялись владi старост, а безпосередньо перебували пiд владою призначеного сеймом «старшого й суддi усiх низових козакiв». Спочатку в козацькому загонi, котрий i став пiзнiше основою для реестрового козацького вiйська, нараховувалось усього 300 козакiв, i завданням, яке перед ними ставила влада, було стримування вiд свавiльства решти козацтва. Але, як зазначае М. Грушевський, це були далеко не всi наявнi козацькi сили, а з огляду на те, що влада змушена була надати козакам, записаним до реестру, особливий статус, логiчно припустити, що особливу юрисдикцiю й пiдпорядкування спецiальному козацькому суду отримали й решта козакiв Приднiпров’я. Таким чином, пише Грушевський, це найперше козацьке вiйсько, хоч i не виконало своеi функцii по придушенню козацького свавiлля, але воно зiграло немалу роль у формуваннi козаччини в майбутньому.
Так коротко можна описати появу козацтва на теренах Украiни. Отже, ми бачимо, що до часу, коли в пониззi Днiпра з’явився князь Дмитро Вишневецький, процес створення нового суспiльного класу пiд назвою козацтво, було майже завершено. Майбутньому козацькому гетьману залишилось лише закiнчити формування вiйськових пiдроздiлiв i заявити про себе на теренах Речi Посполитоi, Московського князiвства, Оттоманськоi Порти i Кримського ханства. Однак розцiнювати Вишневецького як першого козацького ватажка було б помилкою. Дещо ранiше, на початку XVI столiття, на iсторичнiй аренi з’явились Євстафiй Дашкевич, що його ми вже згадували ранiше, а також Предслав Ляндскоронський. Доля обох воевод так чи iнакше була пов’язана з козаччиною, тому у деяких джерелах саме iх iменують першими козацькими гетьманами. Але, хоча вiдомо, що Дашкевич i Ляндскоронський, перебуваючи на чолi прикордонних староств, неодноразово органiзовували козацькi походи проти татар, iх навряд чи можна вважати гетьманами козацтва. Скорiше людьми, котрi на певному етапi своеi дiяльностi зверталися за допомогою до козакiв, одночасно залишаючись королiвськими службовцями. Все ж коротко зупинимось на цих особистостях.
Євстафiй Дашкевич, троюрiдний небiж Яна Ходкевича, одного з представникiв магнатства Великого князiвства литовського, народився на житомирщинi 1472 року. Вiдомо, що на початку XVI столiття Дашкевич перебував на службi у московського Великого князя Івана ІІІ. Саме пiд час цiеi служби Дашкевич брав участь у повстаннi михайла Тлин-ського 1508 року. Суть повстання полягала в тому, що Ілин-ський, пiдтримуваний московським князiвством, мав намiр вiддiлити вiд литви Украiну та Бiлорусь. Пiсля поразки повстанцiв у битвi пiд гомелем князь глинський змушений був тiкати до москви, де й отримав вiд князя боярство, а разом з ним великi земельнi маетностi. Дашкевичу ж не залишалося нiчого iншого, як повернутися в Украiну i поступити на службу до князя литовського. Вiрогiдно, Дашкевича за участь у повстаннi не було покарано, позаяк дуже скоро ми бачимо його на посадi старости канiвського, а вже з 1514 року вiн призначений i черкаським старостою.
Оборона пiвденних кордонiв литовськоi держави вiд нападiв кримських татар вимагала вiд старости багато зусиль, оскiльки, як вже говорилося, великий князь не надто переймався наданням допомоги прикордонним старостам. Напевне, саме тому Дашкевич почав залучати до вiйськових експедицiй козакiв. Уперше про це згадуеться на початку XVI столiття. Дiйшовши згоди з козацтвом, Дашкевич спiльно з козаками органiзував два походи на землi московського князiвства. Перший з цих походiв вiдбувся 1515 року i був спрямований на Сiверщину, а другий, 1521 року, – на Москву.
Вiдомо, що пiд час тих походiв землi вiд Воронежа до Москви сильно постраждали вiд дiй козакiв i кримських татар, котрi теж приймали участь в походах. Пiсля 1521 року, повiдомляють iсторичнi джерела, Євстафiй Дашкевич попав у татарську неволю, але перебував там зовсiм недовго. Вже у 1523 роцi вiн на чолi украiнських козакiв вперше напав на Очакiв i зруйнував його. Звiдтам козаки на чолi з Дашкевичем пiшли у Крим i спустошили там Гiзлев, Карасубазар i Ак-Мечеть. Продовжувалась спiвпраця старости з козаками й надалi. Так, у 1528 роцi разом з Предславом Лянцкоронським i великим загоном козакiв вiн знову атакував Очакiв i там тричi розгромив татарськi загони. У 1531 роцi саме пiд командуванням Євстафiя Дашкевича козаки вiдбили напад на Черкаси, здiйснений кримським ханом Саадат-Гiреем. Неодноразово приймав Євстафiй Дашкевич участь у битвах з татарами i пiсля того, здобувши авторитет у козацькому середовищi. Помер вiн у 1536 роцi, залишивши по собi пам’ять оборонця кордонiв Украiни. Образ Дашкевича ми бачимо на вiдомiй роботi видатного польського художника Яна Матей-ка. Створений уявою автора XIX столiття, Дашкевич дивиться на нас крiзь вiки розумними ясними очима з-пiд високого чола й хутряноi козацькоi шапки. Зодягнений у кольчугу i жупан, з мушкетом у руках, стародавнiй прикордонний староста чатуе на ворога.
Рiк народження iншого представника литовського прикордонного воiнства XVI столiття, Предслава Ляндскорон-ського, невiдомий. Однак з огляду на те, що вiн приймав участь у походах спiльно з Євстафiем Дашкевичем, можемо припустити, що Лянцкоронський народився на початку останньоi чвертi XV столiття. На iсторичнiй аренi вiн з’явився 1506 року. Даних про його дiяльнiсть збереглось не надто багато. Але i цього достатньо, щоб пiдтвердити приналежнiсть Лянцкоронського до одного з найвпливовiших украiнських можновладних родiв. Батько його був сенатором сейму. Одружившись на доньцi Костянтина Острозького, Лянцкоронський пов’язав себе родинними стосунками з сiм’ею найвiдомiшого украiнського просвiтителя свого часу. Крiм того, вiн став свояком великого князя литовського Олександра І, що теж забезпечувало йому значний вплив у суспiльствi. Визнання його як полководця прийшло до Предслава Лянцкоронського в 1512 роцi, пiд час вiйни Великого князiвства Литовського з Кримським ханством. Будучи на посадi кам’янецького старости, Лянцкоронський зiбрав пiд своi штандарти, окрiм жовнiрiв i шляхти, значну кiлькiсть козакiв. Разом з князем Костянтином Острозьким вiн став на чолi украiнсько-польського вiйська, яке завдало нищiвноi поразки кримськiй ордi. Цей похiд принiс йому таке визнання, що, як пише Д. Яворницький, у Польщi та Литвi Предслава Лянцкоронського почали шанувати як найлiпшого полководця свого часу, «який багато подорожував рiзними краiнами Європи та Азii, вивчив усi бойовi прийоми кращих европейських та азiатських полководцiв». В майбутньому цю славу йому ще не раз вдавалося пiдтвердити новими блискучими перемогами.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
