– Пане Арцишевський, а на якому факультетi ви навчаетеся?
– На факультетi прикладноi механiки.
– О-о-о! Як шкода, що не на юридичному, як я…
– А чому шкода? Я два роки вивчав механiку й iншi галузi прикладних наук, а також юридичне право. Не засмучуйтеся, пане Юрiю, я постараюся вiдповiсти на всi запитання, якi ви задасте менi.
– Як добре! Мене дуже зацiкавив державний устрiй у Голландii. Чи допоможете менi розiбратися в цьому нелегкому питаннi?
– Природно, пане Юрiю. Це моя улюблена тема, бо мрiю побудувати державу з системою управлiння, подiбною до голландськоi.
– Дозвольте довiдатися, де саме збираетеся ii побудувати?
– Поки що не знаю точно, де саме. Хоч i схиляюся до Бразилii.
– Але ж Бразилiя – це так далеко… А чому б не в Польщi, наприклад?
Якщо чесно, така прихована пропозицiя виникла у Юрiя щойно… Але цiкаво, що скаже на це гiсть?!
– У Польщi, друже мiй, я тепер персона небажана. Колись у молодостi я припустився жорстокоi помилки: взяв участь у дуелi, через що загинула людина. Тепер у себе на батькiвщинi я значуся в злочинцях. Тому де завгодно, тiльки не в Польщi…
– Але ж ця дуель була чесною?
– Чесна? Ранiше я також вважав себе правим. Я боровся за своi переконання, обстоював певнi погляди. Ця людина образила не тiльки мене, але людей, дорогих менi… Я викликав його на дуель, вiн погодився. Я володiв зброею бiльш вправно, ото й усього!.. Мене засудили до страти. Та я втiк i тим самим обрав вiчне вигнання. Ранiше я вважав, що це несправедливо. А вже живучи тут, незабаром зрозумiв, що нiхто не заслуговуе на смерть, якщо його переконання не збiгаються iз твоiми…
– Сумна iсторiя, – поспiвчував Юрiй. – Я теж випробував на собi несправедливiсть нашого суспiльства.
– Не може бути! Я прекрасно знаю, що рiд Немиричiв е одним iз найбагатших у Великому князiвствi Литовському…
– Це так, але нинi, як нiколи ранiше, в Речi Посполитiй посилилися гонiння на некатоликiв. Єзуiти тепер розпоряджаються скрiзь: керують державою, пiдробляють рiзноманiтнi факти, плетуть iнтриги й навiть розпоряджаються королiвською скарбницею!..
– Це сумно. Отже, за час моеi вiдсутностi на батькiвщинi нiчого не змiнилося… i найближчим часом навряд чи змiниться.
– Чому ви настiльки категоричнi, пане Кшиштофе?
– Бо для того, щоб виправити усе це море несправедливостi, доведеться змiнити не тiльки державний лад, але й вiдносини людей…
– Ранiше я захоплювався математикою i був надзвичайно щасливим. Та коли з боку католикiв на нас, арiян, розпочалися гонiння, стало очевидно: якщо я лишатимусь байдужним i не зроблю нiчого для змiни нашого життя – усе так i залишиться… Тому я й вирiшив вивчати право. Я боротимусь, але не зброею, хоча нею також володiю непогано. Нi, я стану найкращим полiтиком у Польщi! Вiрю, що це допоможе менi змiнити життя на краще.
– Цiкава ви людина, пане Юрiю! – сумно посмiхнувся Арцишевський. – Виявляеться, ви непоправний романтик i мрiйник…
– Чому ви так вважаете?
– Бо ви вiрите, що зумiете перевернути життя у цiлiй державi, нiчого собi! От тiльки я, поговоривши з вами, ще бiльше переконався, що новiтню державу з iдеальним республiканським устроем необхiдно розбудовувати поза межами Речi Посполитоi. І чим далi вiд неi, тим краще! Бразилiя, напевно, е найбiльш пiдходящим варiантом.
Двое молодих людей захоплено розмовляли, а старенький бiблiотекар мовчки стояв собi в куточку i поштиво спостерiгав за ними. Пан Мейсон не смiв перервати iхню бесiду, тому що обговорювали вони, з його точки зору, дуже важливi речi.
От iз цiеi випадковоi зустрiчi в порожнiй бiблiотецi Лейденського унiверситету й розпочалася довголiтня дружба двох мрiйникiв – Юрiя Немирича i Кшиштофа Арцишевського.
Сорбонна, Францiя, весна 1632 року
Тiею весною Юрiй вiдкрив для себе тяжiння до прекрасноi статi в особi гарненькоi незнайомки. Сталося це пiд час подорожування до Сорбонни.
Вечорiло, коли п’ятiрка друзiв пiд’iжджала верхи до околиць Парижа. (Враховуючи дворiчний стаж перебування пiдопiчних за кордоном, наставник Андрiй Руткович виiхав сюди днем ранiше, щоб пiдготувати грунт для прибуття учнiв.) Втiм, до готелю «Дю Пост», де молодi люди збиралися зупинитись попервах, доки не знайдуть iнше житло, було ще далеченько. Попереду iхав Юрiй Немирич, за ним – Олександр Чаплич i Микола Любенецький, позаду – Андрiй Вишоватий i Петро Суходольський.
Огинаючи крутий поворот надзвичайно вузькоi вулички у передмiстi, Юрiй почув лемент i помiтив попереду якийсь рух. Тому княжич негайно осадив свого коня i запитав у першого-лiпшого перехожого:
– Що там сталося?
– Карета, отак… – у вiдповiдь розвiв руками той.
Пiд’iхавши ближче, побачили, що невеличка карета дуже сильно нахилилася набiк i перегородила дорогу, поруч з нею молотили землю копитами й iржали очманiлi наляканi конi. Перекинутися повнiстю екiпажу завадили густi заростi чагарнику, який буйно розрiсся просто на узбiччi вулички. Один з пасажирiв – розлючений огрядний стариган, лаявся з кучером, висунувши голову й руку зi стиснутим кулаком у передне вiконце. Довкола карети зiбралася юрба витрiщак, якi спостерiгали за подiею, не забуваючи роздавати поради. Мiж тим, з екiпажу долинали стогони й голосiння жiнок.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
