Фатальна помилка
Олена Олексiiвна Литовченко
Тимур Іванович Литовченко
Історiя Украiни в романах
Роман «Фатальна помилка» присвячено 355-й рiчницi Конотопськоi битви та трагiчнiй загибелi полковника Юрiя Немирича – мрiйника, романтика, авантюриста, украiнського iнтелектуала XVII столiття, вiдомого благодiйника, адепта европейського вибору. Адже ще 355 рокiв тому Украiна мала цiлком реальний шанс стати справжньою, як для XVII столiття, европейською державою – незалежною, мiцною i прогресивною. Державою православною, але без несамовитоi азiйськоi дикостi Московського царства, з модерновою системою державного управлiння – на вiдмiну вiд Речi Посполитоi, де сейм мiг обрати слабкого безвiльного короля i де час вiд часу наставали перiоди безкоролiв’я.
Проте скористатися такою iсторичною можливiстю не вдалося…
Тимур i ?Олена Литовченки
Фатальна помилка
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
355-рiччю Конотопськоi битви та 355-м роковинам вiд дня загибелi Юрiя Немирича.
ВЕЛИКА ПОДЯКА
Ігоревi Каганцю за те, що своею статтею у «Народному оглядачi» звернув нашу увагу на цього непересiчного державного дiяча Гетьманськоi доби…
Вiд авторiв
Дорогий читачу! Головний герой нашого роману – князь Юрiй Стефанович Немирич, видатний полiтичний дiяч, дипломат, талановитий военачальник, права рука Івана Виговського. Вiн належав до роду, який, на думку сучасникiв, стояв поряд з Острозькими, Вишневецькими, Сангушками, Радзивiллами та iншими русинськими шляхетськими сiмействами. Немиричi були серед найбiльших землевласникiв Великого князiвства Литовського.
Герой роману був одним з найосвiченiших людей свого часу. Романтик, мрiйник, фiлософ, мислитель з вигостреним, гнучким розумом, дивовижною твердiстю духу – ось як можна його охарактеризувати. Юрiй Немирич був надiлений рiдкiсною, як на тi часи, незалежнiстю суджень та воiстину бунтарським характером. Додайте до цього авантюрну жилку, успадковану вiд предкiв, та виховану з дитинства звичку до холодного полiтичного розрахунку – i дiстанете бодай приблизне уявлення про те, наскiльки благодатний матерiал для майстрiв красного слова являе ця iсторична постать. Недарма ще за життя про Немирича складалися легенди…
Утiм, його роль у розвитку тогочасноi Украiни, у бурхливих процесах середини XVII столiття так i не була оцiнена належним чином. Ми й досi слабко уявляемо, що саме рухало вчинками цiеi талановитоi освiченоi людини: бiль за долю краiни?.. полiтичнi амбiцii?.. проста жага влади?.. Як розцiнити перехiд Немирича вiд социнiянства (арiянства) до православ’я: людина повернулася до вiри предкiв – чи це був полiтично виважений крок iнтригана, загалом байдужого до питань вiри? А iдея створення Великого князiвства Руського!.. Що це: прагнення збудувати нову незалежну украiнську державу чи черговий кар’ерний хiд?
Однозначних вiдповiдей на цi запитання, мабуть, не знайде нiхто й нiколи. Втiм, впевнено можна констатувати, що за масштабнiстю задумiв i вчинкiв Юрiй Немирич безумовно належить до плеяди найбiльш видатних особистостей украiнськоi iсторii XVII столiття, нинi незаслужено позабутих.
Вiн був народжений для того, щоб створювати нове, небачене досi – типова людина епохи украiнського Вiдродження. Схильнiсть до науки поеднувалася в ньому з жагою пригод, релiгiйнi шукання – з полiтичними амбiцiями, аристократизм – з пристрастю до демократii. Немирич мiг провести життя в розкошi та спокоi, натомiсть на нього чекали рiзноманiтнi небезпечнi випробування, яскравi враження, радощi й розчарування, великi досягнення й катастрофiчнi втрати, конфлiкти з можновладцями та нерозумiння спiльникiв, участь у кривавих битвах i виснажливих дипломатичних перемовинах.
Наш роман написаний насамперед для молодого поколiння украiнцiв, людей творчих i допитливих. Знаемо, що вони вже не бажають засвоювати iсторiю власного народу, переспiвану чужинськими iдеологами. Молодь хоче вiдчувати минувшину, немовби живу реальнiсть. У своiх творах ми намагаемося не просто наголосити на найважливiших моментах життя певних iсторичних персонажiв, але художнiми засобами анiмувати iх, дати уявлення про характер i мотивацiю вчинкiв. Так виникае своерiдний канал мiж сивою давниною й сучаснiстю, по якому лине жива вода слова – субстанцii всюдисущоi, унiверсальноi, хоча й незримоi…
У художньому творi iсторична достовiрнiсть еднаеться з натхненним польотом фантазii, що властиво белетристицi. Тим не менш, ми не вiдходимо вiд реальних фактiв, якi тiльки можна вiдшукати в iсторичних документах описуваноi епохи. А вже грунтуючись на останнiх, намагаемося вiдтворити складний духовний свiт наших героiв, логiчно обгрунтувати кожен iхнiй вчинок, не приховуючи як чеснот, так i вад та слабкостей. Отак i виникають лiтературнi портрети тих, хто, з нашоi скромноi точки зору, гiдний назавжди залишитися в пам’ятi нащадкiв.
Частина І
Княжич i царевич
Глава 1
Немиричi
Землi Великого князiвства Литовського,
кiнець XVI столiття
У це пекельно-пекуче лiто 1576 року вiд Рiздва Христового князь Андрiй Немирич вирiшив одружитися.
Що ж, як то кажуть, люби, Боже, правду – наречений з нього неабиякий: i шляхетний, i заможний, i освiчений, i ззовнi прекрасний, i вдягаеться зi смаком! До того ж обожнюе розкiш, а також гарну музику. Так ще й на поезii знаеться. І нарештi, прекрасно володiе зброею. Будь-який польський шляхтич… та де там – навiть кожен iз князiв литовських роду Гедиминовичiв з радiстю вiддав би свою дочку за славетного князя Андрiя Немирича, воеводу киiвського.
Але рiч у тiм, що хоробрий воевода вже покохав усiм серцем самотню перекiрливу хуторянку Оксану. Дiвчина була розумною i старанною, а також славилася природною красою: широкi стегна, великi груди, густе довге волосся, бiла шкiра… Гордовита й норовлива, вона самотньо жила на своему хуторi та ще й утримувала велике господарство.
Як не дивно, на сватання шляхетного литовського князя Оксана вiдповiла категоричною вiдмовою. Однак воевода не здавався: писав коханiй вiршi, надсилав розкiшнi подарунки… Втiм, Оксана лишалася непохитною, а одного чудового дня несподiвано взяла та й обвiнчалася з бойовим товаришем князя Андрiя – козаком Стефаном.
Запальний i гарячий, князь Немирич спочатку поривався вбити зрадника, однак вчасно згадав, як в однiй з дуже небезпечних вiйськових вилазок саме Стефан прикрив собою його – Андрiя – вiд татарськоi стрiли. Ледве приборкав князь свою норовливу вдачу, пiсля чого вчинив найменше з того, що мав вчинити в подiбнiй ситуацii: вислухав свого колишнього товариша…
…Виявляеться, колись дуже давно була панна Оксана татарською полонянкою! Разом з iншими бранцями гнали ii через Дике Поле до Криму, щоб як ясир[1 - «Живий» товар (тут i далi – прим. авт.).] продати на невiльничому ринку. Однак iй неймовiрно пощастило: загiн хоробрих козакiв атакував татарський обоз i звiльнив бранцiв. Був серед тих смiливцiв i Стефан…
Вiдтодi й покохала вiльна козачка Оксана свого лицаря. Стефан же вiдправив дiвчину до своеi старенькоi матерi, при цьому пообiцяв повернутися й неодмiнно одружитися з нею. Однак клята татарва налетiла i спалила тепер уже рiдне село Стефана, його мати при цьому загинула…
Оксана навiть iз майбутньою свекрухою не встигла познайомитися: дiсталася селища одразу пiсля татарськоi навали. Поплакавши над остиглим тiлом староi жiнки й поховавши ii, влаштувалася на самотньому хутiрцi подалi вiд великих селищ. Там i жила, вiдтодi всiм нареченим вiдмовляла, продовжуючи чекати тiльки свого героя Стефана.
І таки дочекалася…
…Вислухавши таку дивну iсторiю, набурмосився князь Андрiй: адже не знав i не припускав навiть, що таке можливо…
З iншого боку, що ж це виходить: якась дiвка вiддала перевагу простому козаковi перед ним, родовитим князем – а як же честь шляхетська?
Думав Немирич, думав, та зрештою прогнав Стефана з очей геть подалi, оселився в одному зi своiх численних маеткiв поблизу Киева й почав з горя пити й гуляти, гуляти й пити…
* * *
Минуло чотири роки, суперечка помiж друзями через гордовиту дiвку поступово забулася. Стефан з родиною полишив хутiр i перебрався поближче до князя Андрiя. Оксана народила чоловiковi двох прекрасних дiточок: Андрiйка й Оленьку. Ясна рiч, Немирич став iхнiм хрещеним батьком.
Що ж до сiмейного життя князя, то одружуватися вiн нiзащо не бажав. Вiдтодi як не склалося у нього з Оксаною, iнших наречених сватати навiть не думав, отож i жив одинаком. Характер у князя остаточно зiпсувався: став вiн запальним, норовливим, незговiрливим, сварився з усiма сусiдами й родичами, разом зi своею надвiрною корогвою грабував татарськi обози. А здобутi в походах грошi спускав на пиятики й карти.
А вiрний Стефан час вiд часу витягав князя Андрiя Немирича iз черговоi пригоди чи навiть позбавляв небезпеки…
* * *
Вечорiло. У корчмi гуляла галаслива компанiя. Пили багато, корчмар не щадячи нiг бiгав у пiдвал за заморськими винами. За широким столом програвалися величезнi грошi й фамiльнi коштовностi, у хiд вже пiшли векселi й заставнi на родовi маетки.
Немиричу сьогоднi неабияк щастило. І чим бiльше вiн пив, тим краща карта до його рук йшла – знай собi виграш загрiбай…
– Не щастить менi в коханнi, шановне панство, натомiсть в картярствi й сам диявол зi мною не зрiвняеться! – прокричав вiн по завершеннi черговоi вдалоi гри. Саме тут дверi корчми вiдчинилися, увiйшов Стефан, пiдiйшов до гамiрливого гульвiси й тихенько прошепотiв:
– Княже, додому час…
– Не хочу додому, – мовив Андрiй, – там на мене нiхто не чекае.
– Чекають на тебе, княже, ой як чекають! Оксана не спить, оскiльки Андрiйко – улюблений твiй хрещеник вередуе.
– Андрiйко?.. – перепитав князь.
– Так. Вiн на тебе дуже чекае!
