Доба. Сповідь молодого бандерівця
Пам’ятаю, я тоді виголив собі справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери й ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку – на гілляку!» – проказував подумки, як молитву, аби відвести лихе око, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному наплічнику важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі нападу. Мама у ті часи часто заламувала руки й плакалася, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!». – «Дурень! Ой, молодий дурень!» – нарікала мама, але я був стійкий у своєму бажанні відчувати себе українцем. «Ну, як справи, бандерівець?» – завів тоді й батько собі звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, – теж жартома відповідав я йому, – от незабаром виборемо Незалежність і всіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо із країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постановником у великому відділі фестивалів та концертних програм, так би мовити, воював на ідеологічному фронті. «Ну-ну, – відказував мені, – ти насправді будь із цим обережним, бо, мені здається, ще трохи – й знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не Незалежність!»
А справді, про яку незалежність можна було говорити, коли ніхто навіть і гадки не мав, що велика Радянська імперія може отак взяти і в один день гахнути. Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового. Згадали усіх, хто належав до когорти Розстріляного відродження, відродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все-таки говорити про Голодомор. Із Західної України проривалися звістки, що там чи там відкрито вивісили на сільраді жовто-блакитний прапор. Але то була швидше так – гра в Україну. Імперія здавалася чимось могутнім і незборимим. Це вже потім була перша «Червона рута», Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, Андрій Миколайчук, потім була революція на граніті і багатотисячні мітинги, живий ланцюг на день злуки УНР і ЗУНР, Янаєвський путч, під час якого ми з моїм армійським товаришем Шурою Бойком ховали під гілками ялин біля Центральної пошти цеглини, щоб при нагоді жбурляти їх у танки, які мали придушити «антинародні виступи». На щастя, цього не сталося, а замість танків звалилася нам з неба сама Незалежність, і всі оп’яніли від щастя. Ходили, браталися, співали стрілецьких та повстанських пісень. А за мною в родині так і закріпилося прізвисько «бандерівець», хоча насправді про Бандеру я знав мало, він був для мене скоріше уособленням спротиву тій радянській системі, тому імперському комуно-фашизму, який затоптав у землю мою державу й закатував мільйони невинних моїх земляків. А Степан Бандера був найближчим, найдосяжнішим, ще майже живим втіленням того незборимого українського Духу, який промовляв у мені. Він був європейцем, а не азіатом, він був націоналістом і так само прагнув української незалежності, як і я, і боровся за неї,і загинув від рук кремлівських агентів, виборюючи своєму народові право на гідне й цивілізоване життя. Його вороги були й моїми ворогами – імперія, комуністи, російський великодержавний шовінізм, азійська тиранія, придушення свободи, влада стада замість індивідуальної відповідальності, підступ, брехня – то все наші вороги. Правда, честь, гідність, європейська культурна традиція, індивідуальна відповідальність, дієвий патріотизм, пошана до культурних цінностей, чесна праця – то все наші чесноти. Якщо це й твої цінності, друже, ставай на наш бік. Ставай українцем або, якщо хочете радикальніше, – то ставай «бандерівцем». Бо Бандера для комуняк та азіатів, як червона ганчірка для бика! Хай знають сволоцюги, що живий і невмирущий наш український Дух, хай виють у своїй Московщині й захлинаються слиною від ненависті до всього українського. Бо бояться понад усе вільної, щасливої та дійсно незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше Імперія! Ось так думав я собі в ті благословенні часи.
А червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА Степана Бандери лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч із іншими артефактами тієї вільної, щасливої пори, а саме – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі після виступу в Спілці письменників на зборах Руху, а я поцупив, довгою стрічкою індійських презервативів, на яких чорним фломастером залишив свій автограф Левко Лук’яненко, підписавшись «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора й написом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» з автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте у душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, якими жив на початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ або, якщо хочете, «бандерівцем».
Отак стою я на кухні, притулившись лобом до прохолодного скла, і за кілька хвилин згадую цілу епоху, цілу добу тої піднесеної хвилі національного відродження, свідком і безпосереднім учасником якої був, і стає мені так затишно та приємно, і дивлюсь я в ту листопадову ніч, і знаю цю ніч напам’ять. Я колишу її, як мрію, у своєму серці й у своїй душі.
Ось ти – Антін Каштанський – корінний киянин, а це означає – напівукраїнець, на третину поляк, на чверть росіянин, на одну восьму скіф, гун, сармат та половець, о пів на дев’яту космополіт, о десятій завзятий націоналюга, о пів на дванадцяту повертаєшся з Будинку Актора додому. Ти йдеш мокрими, притрушеними жовтим листям вулицями, а навколо тебе вируючі неонові корпускули світла рушають у дикий геометричний танок, блимаючи темними зіницями калюж, у які ти намагаєшся не вступити. Вони наче розчленовують тебе на дві тіні. Ліхтарі виривають з мряки сріблясті конуси, і від їхніх мацаків тінь твоя, що йде попереду, росте й росте, розчиняючись у мерехтливому блискучому асфальті, а та, що наздоганяє, – бубнявіє чорнотою темних підвалів і, врешті, теж обганяє тебе. Ти – повільно крокуюча система осінніх координат, крапка перехрещення двох діагоналей мряки в латинській літері V. Кронами дерев пробігає вітер, й зрідка продзеленчить порожній акваріум трамвая. Перехожих нема. Вони ховаються там – за теплими вікнами, у яких жевріє світло й точиться дивне, вабливе життя. Ти любиш потайки зазирати в ті вікна. Ось і тепер очі твої ніби набувають чарівної здатності просвічувати цегляні стіни будинків. А за ними – блищать у сервантах фарфорові сервізи і кришталеві, м’яко рухаються коти, негучно гудуть холодильники, висять килими, пихкають парою чайники, стоять на полицях книги, газети лежать на столах поруч із кульками печива, сушки та карамелі, бурмоче телевізор, блимаючи картинками якогось бездарного кіно часів перебудови, в якому грають кацапські кінокумири Дмитро Харатьян, Тетяна Друбіч та Панкратов-Чорний. Звучить якась музика… Віолончелі, скрипки, фагот. Музика вайлуватого туману… Люди вкладаються спати, бо завтра на роботу, позіхають, чухаються, роздивляються зморшки під очима та волосинки у носі, висолоплюють язики, роблять масаж шиї… Бузкова піна днів спадає… Сірі, карі, зелені, блакитні, порожні, злі, покірні, чорні, байдужі, косі, втомлені, красиві, мутні очі під повіками завмирають, скляніють, і сон тріпотить на кінчиках вій. Сон бродить листопадовим Києвом, зазирає в оселі, пестить і вгамовує пристрасті. І ти – безнадійний романтичний недобитку – йшов тільки-но цією листопадовою ніччю і знав, що на тебе чекає вечеря, а за стіною, поруч із твоєю маленькою запашною та лагідною донечкою, спить мила і, в принципі, кохана дружина. І життя твоє без оцих тихих листопадових ночей – колюче і непевне. І ти стоїш, припавши лобом до холодного скла, і знаєш, що за хвилину закипить чайник, ти завариш собі солодкого чаю з молоком, вип’єш повільно й розважливо, насолоджуючись кожним ковтком, помиєш посуд, прибереш на столі, а потім підеш вмиватися та чистити зуби. Потім ти пройдешся квартирою, перевіриш, чи замкнені двері, вимкнеш усюди світло й у рідких променях вуличних ліхтарів зайдеш до кімнати, де вже сопуть твої. Роздягнешся, повісиш речі на спинку стільця й навпомацки, відкинувши ковдру, станеш спершу на одне коліно, потім завалишся набік, підтягнеш до живота ноги й, підбивши рукою подушку, зручно вмостишся на ній, накрившись ковдрою по самісінькі очі. Полежиш самотньо секунд тридцять чи й хвилину, а потім обнімеш дружину, притулившись до неї грудьми, і будеш вдихати свіжий аромат її довгого волосся, цілуватимеш її голі худорляві плечі, шию, покусуватимеш ніжну шкіру, гладитимеш рукою атласні стегна. Ти весь запалишся, напружишся, наллєшся кров’ю. Спочатку вона буде муркотіти, що хоче спати й що ти її розбудив, й що вона втомилася й нічого не хоче. Але то – пусті теревені. Ти запалиш її своїм бажанням, своєю твердою впертістю і потугою, зробиш її тіло вологим, гнучким і податливим і виліпиш з нього все, що підкаже тобі фантазія. І ви – щасливі, дикі та гарячі – будете захлинатися у хвилях пристрасті, у тремтінні жагучої спраги, висотуючи одне з одного сили, молодість, молоко й трави, пшеницю й птахів, сонце, ріки, південні гарячі вітри, теплі червневі дощі, зоряне світло, і навколо вас вируватиме океан безмежжя, буруни Всесвіту, аж поки не зойкне підстрелена лебедиця і не загарчить в агонії вмираючий ведмідь, з якого витікає, мов життя, пульсуюча тисячоградусна плазма несамовитості, бажання й любові… І будуть хвилини забуття, і мляві руки топельців, з солодкого полону яких можна вибратися тільки зусиллям волі, аби вмоститися зручніше і, пестячи одне одного, відійти у примарні світи сновидінь. О! Кипить чайник.
Але чаю щось розхотілося. Я згадав, що молока вдома немає, а чекати, поки окріп вистигне, не дуже й треба. Натомість нестерпно захотілося до дружини. Замість чаю мою вечерю довершують кілька ковтків води з-під крана. Я прибираю на столі, мию посуд… Мимохіть перевіряючи, чи добре замкнені двері, кладу часопис «Четвер» у сумку, щоб почитати його завтра у метро та на репетиції. Чищу зуби і йду спати.
Розділ другий
Історія мого кохання
У темній кімнаті царює ніч. Майже посередині кімнати, притулившись до стіни, стоїть розкладна канапа. З одного боку спить дружина. Інший бік порожній. Це мій бік. Це моє ліжко – човен моїх роздумів, мрій. Лихий терен боротьби зла із добром, світла із темрявою. В кімнаті досить прохолодно. Я підходжу до батареї і навпомацки проводжу рукою по її ребристій поверхні. Батарея ледь тепла. «Знову опалення вимкнули!» – лихим словом поминаю працівників ЖЕКу, підходжу до ліжечка, де спить моє чарівне дитятко, моя кохана маленька донечка, і щільненько накриваю її ковдрою. Потім починаю роздягатися сам й у процесі цієї справи навіть трохи замерзаю. Залізши під ковдру, заклякаю під нею у позі «зародка», намагаючись зігрітися. Згадую, що в якійсь телепрограмі я бачив, що у такій позі мексиканські індіанці ховали своїх покійників.
І я один. Один в усьому світі, й ніхто з моїх близьких не підозрює глибини моєї самотності. Звичайний рефлексуючий український інтелігент. Лежу й думаю приблизно таке: людина – нещасна самотня істота, що понад усе боїться смерті, і все життя – це лише намагання втекти від цієї істини, створивши навколо ілюзію родинного щастя, суспільної користі та творчої діяльності. Сам на сам відповідатиме кожен з нас перед Богом за діяння свої на Страшному суді, і ця істина в усій повноті свого змісту лякає людину. Ну, зокрема мене – так точно! Наш мозок закодований на те, щоб повсякчасно створювати навколо людини ілюзію того, що життя це зовсім непогана річ, одфільтровуючи і залишаючи в пам’яті моменти добрі й щасливі і притрушуючи попелом забуття страшні й трагічні. Врятуватися від жаху смерті, захиститися від нього – це єдине егоїстичне бажання людини, з якого постає все інше: віра, дружба, любов, мистецтво, сім’я. І ти лежиш в самому початку нової доби в холодному ліжку своєї сталінської квартири на печерських пагорбах, а земля мчить у холодному, мертвому просторі, й протуберанці супернових зірок рвуться в чорне безмежжя Космосу, і навіть ти, дружино моя, що лежиш поруч і безмірно кохаєш нашу донечку, є нічим іншим ніж самозакоханою істотою, бо так само, як і я, боїшся смерті й хочеш, щоб кров твоя і через сторіччя зустрічала схід сонця й місяця, бо очима нащадків своїх померлі вічно матимуть зв’язок зі світом цим і через нащадків своїх можуть прожити більше від того жалюгідного терміну, який відпущено людині.
Всі ми боїмося смерті, бо вона єдина об’єктивна реальність, з якою нам так чи інакше колись доведеться зустрічатися сам на сам. Вона чекає нас на перехрестях доріг та автомагістралях. Сумна та неохайна, наче хворий голуб, човгає вона своїми кістяками по розділовій смузі, а крізь неї мчать автомобілі. Раптом стріпнеться, розкине руки й ось – лежить людина в калюжі крові, око теліпається на білій мотузочці нерва, зуби ощирені, нежива рука вивернута за спину, й розірваний черевик валяється метрів за тридцять. Смерть. Її багато в лікарнях. Вона сидить на підвіконнях тих вікон, що світяться після третьої години ночі. Вона зовсім суха й білява в нових мікрорайонах і ледь зеленкувата в старих кварталах міста. Заглядаючи нам в очі, повсякчас рахує вона кожен подих, кожен стукіт серця, й пахне від неї землею і карболкою, тліном, пилюгою, валідолом, соляркою, червоними гвоздиками – нею пропахнув цілий світ.
Але я не хочу вмирати! У мене ще так багато справ на цій землі! І нехай всі вони – ілюзія! Я людина слабка й полохлива! Зрештою, я лише людина! І тому, рятуючись від самотності й страху смерті, я випростовую уперед руки і притискаюся животом до теплої спини дружини, що спить поруч. Вона пахне морем. Я вдихаю її запах, і згадується мені одна історія, яку я мушу розповісти, бо без цього мій роман буду неповноцінним.
Наприкінці вісімдесятих повернувся я з армії і відразу відновився на другий курс Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Вчилася зі мною на курсі феєрична, струнка та кароока дівчина з Одеси на ім’я Іванна. Виплекана сонцем півдня і теплим лагідним морем, мала вона вдачу веселу, грайливу й нагадувала мені сріблясту рибку, що плещеться в прозорих та повних світла морських хвилях. Як і всі студенти з інших міст, жила вона в гуртожитку, й вилися навколо неї непевні чутки про її зв’язок з місцевим аксакалом Колєю Братущаком, який буцім уже дав їй «путівку у життя» або, висловлюючись медичними термінами, просто дефлорував. Проте чутки чутками, а на нашому курсі, не дивлячись на те, що охочих погуляти з Іванною було вдосталь, реальної кандидатури на це право так і не знайшлося. За межами інституту Іванна вела життя замкнене, принаймні для мене.
Не можу з абсолютною вірогідністю констатувати між нами факт так званої любові з першого погляду, проте з певністю можу стверджувати, що, побачивши одне одного вперше, пробігла між нами якась тривожно-манка блискавка, й неясне почуття чи то тривоги, чи то захвату відчули наші тіла й душі. Але оскільки (як з часом з’ясувалося) обоє ми були незайманими, то тривалий час бокували одне від одного, і не стільки через розбіжності темпераментів, скільки через бажання застерегти себе від чогось незрозумілого, але вже точно невідомого та тривожного, що мало увірватися в наше життя при ближчому контакті.
«Почуття пригноблене – отрутою стає», – сказав, як відрізав, свого часу татусько Фрейд. А й молодець, бо справді, із плином часу все більше й більше уваги приділяв я у своїх думках Іванні.
Нарешті настала пора з’ясувати все. І от як це сталося. Упадав за нею мій співкурсник і, можна сказати, товариш Саша Інгул (тут увага!!! – бо про Сашу Інгула я потім ще розповім окремо). Так от, хоч і гуляли вони з моєю Іванною вечорами, однак нічого серйознішого, окрім пари-трійки поцілунків при прощанні, у них не було. Я ставився до цього з удаваним спокоєм, оскільки за природою своєю ніколи не належав до підрозділу сексуальних агресорів і за складом душі був юнаком скоріше замріяним, аніж послідовним у свої любовних пригодах.
Того вечора після лекцій (була субота) ми практично всім курсом у повному складі попензлювали у гуртожиток відзначати день народження когось з наших. Заходили по дорозі в магазини, закуповували якусь недорікувату ще радянську провізію, яка куцо так лежала на величезних, майже порожніх прилавках. Одним словом, мандрували гамірною зграєю вулицями осіннього Києва. Опале листя каштанів шурхотіло під ногами, здоровезні тополі та клени співали небу своїх останніх серенад, і настрій був якийсь непевний – чи то веселий, чи то сумний, дідько його розбере цей настрій студентів-другокурсників театрального інституту. І раптом – гульк, виринає поруч зі мною писок Тані Дулярчук, однієї з подруг Іванни, й губи її пухкі та хтиві (вона до мене теж клинці підбивала) з залишками перламутрової помади, які гаряче нашіптують мені у вухо приблизно таке: «Ну, невже ти не бачиш, дурнику, що Іванка закохана в тебе до безтями. Вона, глупа, й бровою не поведе, оком не кліпне… отакий характер ідіотський, горда, бач! Проте вчора в розмові, тебе згадуючи, ледь не розрюмсалася, гадаючи, що ти до неї геть байдужий. Каштанський, не будь ідіотом, підійди до людини, скажи пару слів лагідних, і вона – твоя! Ось ключ від моєї кімнати. Ми з Наташкою (співмешканкою) будемо ночувати не в гуртожитку. Скористайся ним правильно!». Тицьнувши мені у долоню ключа, Тетяна відвалила, а я від її слів буквально остовпів і закляк на місці.
Мчали кудись автівки, повз пройшла бабуся з онучком, знялися в небо голуби на протилежному боці Львівської площі, звідкілясь лунала канонада відбійного молотка, війнув вітер, зірвавши з каштанів жмутки посохлого, як тютюновий лист, зілля, хтось з наших вдало жартував з приводу виставлених у вітрині «синіх птахів» (читай: радянських бігових курчат), а я стояв наче сомнамбула, ошелешений словами Дулярчучки. Оце так поворот!
У той же ж вечір у гуртожитку ми з Іванною вже танцювали упритул, і гепнутися мені на підлозі, якщо я не бачив у її очах щастя. Усамітнившись близько другої ночі на балкончику дев’ятого поверху, з якого вистрибнув уже не один студент-самогубця, ми цілувалися до нестями, і я, закравшись рукою під її светр, відчув у своїй долоні маленькі та пружні груди із набубнявілим, наче вишня, соском. Застібка-блискавка на моїх джинсах випиналася, як гори Аппалачі, і я торкався її стегон цим згустком хтивої плоті, а вона дихала жарко й пристрасно, в’ючись руками по моїй спині.
– Пішли до Дулярчучки, – нарешті гаряче прошепотів я їй у вухо й видобув із кишені заповітного ключа.
– Добре, – зголосилася вона майже миттєво, – ти іди, а я прийду за п’ять хвилин.
Що вона робила за умовних «п’ять» хвилин, які насправді вилилися у хвилин п’ятнадцять-двадцять, я не знаю. Можливо, слідуючи якомусь старовинному обряду, пішла прощатися з подругами чи читати молитву про безболісну дефлорацію, чи, можливо, причина більш банальна – ковтнути протизаплідні пігулки (згідно з порадами бувалих подруг) чи просто прийняти душ? Зате вже знаю точно, що робив я…
Даремно гаяти час і зайвий раз описувати пересічне студентське помешкання не буду. Краще, ніж це зробив Андрухович у своїй «Московіаді», вже не зроблю, тому так – кілька доповнень, бо кімната все ж належала дівчатам. Плакат Орнелли Муті збоку шафи одразу впадає в очі, кілька навісних полиць, геть забитих не тільки книжками та всохлими квітами, але й якимись брязкальцями, жменями дешевої біжутерії, міні-фігурками янголів, лялечок, котів-песиків та іншої побутової сволочі. Фіранки! Досить красиві, прозорі, можливо, навіть імпортні. Чистий посуд (у гуртожитку це дивина!). «Мабуть, спеціально все помили, бо знали, що ми навідаємося!» – промайнула мені думка. Ну, і нарешті (що мене вкрай здивувало), повноцінне двоспальне ліжко, зрихтоване таким чином: два панцерних ліжка присувають одне до одного, устеляють великим листом фанери, на них кидають два матраци, накривають усе широкою ковдрою, а вже поверх неї стелять простирадло, формуючи наше, так би мовити, «любовне одро».
Присівши на його краєчок, я глибоко зітхнув і відчув себе трошки ніяково, адже, не знаючи насправді, що Іванна так само, як і я, незаймана, у своїй уяві малював її як досвідчену і хтиву ласунку. Принаймні з чоловіками вона поводилася незалежно і впевнено, що давало мені привід так думати. В той час як я… А от зі мною справи дійсно були кепські. Окрім, як кажуть у світських колах, «вуличної освіти» у сексуальному питанні я нічого не знав. Недолугі відомості про секс з радянських фільмів, кастрованих цензурою, що, на свій розсуд, вирізала з кіноплівки еротичні сцени, аби поштучно продавати ті кадри, типу лагідне порно по карбованцю штука, впевненості мені не додавали. Прочитані медичні книжки про фізіологію жінок та чоловіків зі страшними картинками жіночої піхви та чоловічого члена скоріше нагадували інструкції з громадянської оборони та навівали думки про ядерний вибух, аніж сприяли пробудженню любовних почуттів. Світова література в радянському перекладі еротичні сцени теж не вітала. Ну, де ж, дідько забирай, отримати той сексуальний досвід, адже, як заявила одна глядачка на прямому телемосту між Вашингтоном та Москвою у програмі Познера, «В СССР – секса нет!». А от і ні, сука, є!!! Вірніше, має бути!
Залишившись сам на сам зі своїми страхами у чеканні на Іванну, я потроху впадав у відчай і, як відповідальний студент театрального інституту, згадував шекспірівських Ромео і Джульєтту, у яких, судячи з опису класика, все вийшло з першого разу. Проте надія на Шекспіра у моєму випадку – невелика втіха. Не знаю, як там за шекспірівських часів, але за часів розпаду Радянського Союзу – два цнотливця у ліжку – це дійсно трагедія, куди там Ромео і Джульєтті! Навіть у собак, пардон (на що вже природні тварі, у яких головує інстинкт і нема усіляких там інтелігентських рефлексій), й у тих першого разу без інструктора не завжди все виходить!
Словом, страх – цупкий і чорний, страх, що паралізував волю й почуття, схожий на ракові метастази, розпускав у моєму тілі й душі свої слизькі щупальця. Чесно зізнаюся, мені навіть захотілося втекти, і єдине, що зупинило мене від цього ганебного вчинку, – книжка Джека Лондона на полиці. Я згадав його кращі оповідання з циклу «Смок та Малий», і мені стало соромно, адже Джек Лондон був, є і лишається одним з найулюбленіших моїх письменників.
Замість сидіти на ліжку я почав діяти. Рвучко встав і почав ходити кімнатою, намагаючись вгамувати напад липкого відчаю. Чомусь пригадалася мудрість якогось філософа, що проголошувала: для повної перемоги диявола потрібно лише одне – щоб гарні люди нічого не робили. Я вважав себе гарною людиною, а тому робив дихальну гімнастику, намагався думати про щось гарне, відсмикнувши фіранку, визирав надвір, де, не дивлячись на пізній час, юрмилася купка студентів-старшокурсників. Але нічого не допомагало. Хвилини тяглися нескінченно, а страх, хоч і ущухнув трохи, але забився кудись у глибину кишок і в будь-яку мить був готовий атакувати знову.
Проте і я боронився, як міг. Замість плутатися у шмаркачках, я почав вибудовувати модель власної поведінки. Почну відразу з поцілунків! – вирішив я досить доречно, згадавши свій набубнявілий тюльпан у той момент, коли ми нещодавно цілувалися на балкончику, потім підведу до ліжка і, цілуючи, повільно почну її роздягати. Роздягнувши ж, почну цілувати груди, бо в усіх довідниках говориться про те, що груди – одна з основних ерогенних жіночих зон. Потім, уже роздягнувши її остаточно, повалю на ліжко й почну стимулювати, як його… Ну як його?! Ага, згадав! Клітор! «…Перед тим змастивши пальці слиною чи гігієнічним кремом», – вигулькнула враз якась дебільна цитата з довідника про статеві відносини. Але б знати, де знаходиться той клятий клітор!!! «Клятий клітор!» – вигукнув я спересердя вголос і, не зважаючи на майже шоковий стан, оцінив про себе милозвучність цього словосполучення «клятий клітор». Наслинивши пальці й упевнившись в тому, що слина в роті таки ще є, я витер її об ліжко і продовжив моделювати свою еротичну поведінку далі. І якщо з поцілунками і стимуляцією жіночих ерогенних зон у мене хоч якось складалося, то з подальшими діями бачився мені цілковитий капець. Адже далі треба було пускати у бій, так би мовити, важку артилерію. А от цього у мене в наявності насправді і не було. Мій такий палкий та твердий тюльпанчик від страху та непевності заховався десь у животі, і я, помацавши там, де він зовсім недавно гордовито бубнявів, знайшов тільки геть безвільну м’якість. Тобто я не мав ані краплини впевненості у тому, що в потрібний момент він у мене виявиться ерегованим настільки, щоб провести теургічний акт проникнення в святая святих.
Проте в коридорі почулося грюкання зовнішніх дверей, кроки… І то були її кроки. Вирішивши діяти за планом, я кинувся назустріч моїй Суламіфі і, наче андалузький бик, що кидається на тореадора, затулив їй рота смертельним поцілунком. Вона аж зойкнула, бо стовідсотково не чекала такої сприті від свого коханого. В якомусь греко-римському стилі я довів налякану партнерку до ліжка і єдиним кидком через стегно опустив її на матрац. «Треба вимкнути світло!» – наскоро прошепотіла Іванка, коли під час кидка мої вуста на мить відірвалися від її нижньої щелепи. Думка була слушна, і я півником молодим стрибнув до вимикача і запустив у кімнату рідке світло вуличних ліхтарів, у якому і минали всі подальші дії. Потім я знову повернувся до своєї коханої, яка зустрічала свого палкого цуцика у дивний спосіб, а саме: розшнуровувала чоботи. Цей безневинний жест, що теж свідчив скоріше про її розгубленість, я у своєму любовному мареві розцінив як найвульгарніше підтвердження жіночої хтивості, що воліє якнайшвидше вдовольнити свої плотські інстинкти. «Зажди, я сам», – якомога еротичніше проказав я із пересохлим від жаху горлом і заповзято почав борюкатися із шнурками, видираючи у долі час для роздумів про те, що ж робити далі. Знявши з Іванни чобітки, я провів рукою по нозі і заповз під коротеньку спідницю, пестячи її стегна.