Сім’я Оппенгеймів
– Чим для нас, сучасників, є Арміній Германець? – повторює квакаючий голос Фогельзанга. – Ну, як, Оппенгейм?
– Добре, – каже Бертольд.
Але слово не встигло відзвучати, як він хотів би взяти його назад. Він повинен був сказати: «Я подумаю». І він хотів так сказати, але тепер уже пізно.
– Правильно робите, – схвально кидає Фогельзанг.
У нього сьогодні вдалий день, і тут він вийшов переможцем.
На розпитування товаришів, як він порозумівся з новим учителем, Бертольд відповів коротко:
– Він – так собі. Ні те ні се. Відразу не зрозумієш.
Чималу частину дороги додому Бертольд звик долати разом з Гейнріхом Лавенделем. Обидва їхали велосипедами, прив’язавши книжки й зошити ремнями до керма. Їхали то поряд, рука одного на плечі у другого, то окремо, коли їх розділяв вуличний рух.
– Він провалив мою доповідь, – сказав Бертольд.
– Та ну? – обурився Гейнріх. – От свиня. Це справжня підлота.
Бертольд не відповів. Їх роз’єднали машини. Біля найближчого червоного світлофора вони з’їхалися знову. Стояли зовсім поруч однією ногою впершись у тротуар, затиснуті автомобілями.
– Він запропонував мені тему: «Чим є для нас Арміній Германець», – сказав Бертольд.
– І ти погодився? – між автомобільними гудками кинув Гейнріх.
– Так, – сказав Бертольд.
– Дарма! Я цього не зробив би, – промимрив Гейнріх. – Вважай, він хоче тобі підкласти свиню.
Жовте світло, зелене світло, вони рушають далі.
– Слухай, а ти хоч скільки-небудь уявляєш собі, який вигляд він мав? – спитав Бертольд.
– Хто? – здивувався Гейнріх. Він думав про післяобідній футбол.
– Герман Херуск, звичайно, – сказав Бертольд.
– Був такий же дикун, як і всі інші, – вирішив Гейнріх.
– Поміркуй про це, – попросив Бертольд.
– О’кей, – махнув рукою Гейнріх. Коли він виявляв особливу сердечність, йому мимоволі спадали на думку слова з мови його дитинства.
На цьому вони розлучилися.
* * *Бертольд бився зі своєю темою. Це був великий бій, у якому доктор Фогельзанг був ворогом. Фогельзангові пощастило: він обрав поле бою; сонце й вітер були на його користь; він знає місцевість краще за Бертольда. Він був хитрий, Бертольд – відважний і настійливий.
Бертольд сидів, заглибившись у книжки, що трактували його тему – у Тацита, Моммзена, Дессау. Чого ж досяг Герман Херуск, та й чи досяг він взагалі чогось? Перемога принесла йому страшенно мало. Через якісь два роки римляни знов володіли Рейном. Загалом це була колоніальна війна, своєрідне боксерське повстання, з яким римляни швидко розправились. Германа, переможеного римлянами, вбили свої ж компатріоти: його тесть дивився з імператорської ложі, як дружину й сина Германа римляни вели за тріумфальною колісницею.
Чим є для нас Арміній Германець? Загальні міркування не задовольняли Бертольда. Йому потрібні були конкретні образи. Бій. Три легіони. Один легіон – це майже шість тисяч чоловік – з обозом та іншим – від десяти до двадцяти тисяч. Болота. Ліси. Напевне, щось подібне до бою під Танненбергом. Табір з повозок, клубочиться туман. Германці ненавиділи головним чином римських юристів, для них вони вигадували вишукані катування. Германці, – читав Бертольд у німецького націоналіста, історика Зека, – вважали, що публічне право іде проти індивідуальної честі. Вони не хотіли ніякого права. Це було головною причиною повстання.
Обов’язково треба уявити собі обличчя Германа, – це було ясно Бертольдові спочатку. З великим напруженням він не раз намагався намалювати собі образ Германа. Пам’ятник у Тевтобурзькому лісі – великий цоколь з самою тільки статуєю – нічого не давав.
– Дурним твій Герман безумовно не був, – говорив Бертольдові Гейнріх Лавендель. – Але в цих хлопців голова працювала якось інакше, ніж у нас. Щось на зразок розуму дикуна. Одне лише можна сказати напевне: хитрий він був.
«Напевне, мав він ту північну хитрість, – думав Бертольд, – про яку тепер так багато говорять. Докторові Фогельзангу вона теж властива».
Вночі Бертольд довго не міг заснути (останнім часом це траплялось досить часто), – він лежав, увімкнувши тільки маленьку лампочку біля ліжка. На ніжному малюнкові шпалер сотні разів повторювався фантастичний птах, що сидів на звисаючій тонкій гілці. Коли трохи примружити очі, то контури пташиного черевця та лінія гілки перетворюються в обрис людського обличчя. Так ось воно нарешті: обличчя Армінія. Широкий лоб, плоский ніс, довгий рот, коротке, але сильне підборіддя. Бертольд усміхнувся. Тепер він його знайшов, цього Германа. Тепер він покаже докторові Фогельзангу. Він заснув заспокоєний.
До цього моменту Бертольд ні з ким, крім Гейнріха Лавенделя, не говорив про свої труднощі. А тепер мовчазність його перетворилась на свою протилежність. Тільки з батьками він і далі відмовчувався. Вони добре бачили, що Бертольд чимсь стурбований, але вони знали з досвіду: коли його розпитувати, він стане ще упертішим. Тому вони чекали, поки він заговорить сам.
Але Бертольд розмовляв з багатьма людьми, і йому доводилося чути дуже різні погляди. Ось, наприклад, багатий на життєвий досвід шофер Францке. Для нього бій у Тевтобурзькому лісі не становив ніякої проблеми.
– Ясно, брате, – рішуче сказав він. – За тих ще часів націонал-соціалізм мав, так би мовити, своє виправдання.
А Жак Лавендель, навпаки, заявив, що ці варвари припустилися тієї самої помилки, яку через сімдесят років вчинили іудеї, повставши без жодної надії на успіх проти гнобителів, що мали блискучо організовані великі сили.
– Такі речі можуть мати лихий кінець, – закінчив він, схиливши голову набік і напівзаплющивши голубі очі.
Значно симпатичніша за такий сухий погляд здавалася Бертольдові думка дядька його Йоахима. Бертольд поважав і любив Йоахима Ранцова, брата своєї матері. Директор департаменту Ранцов, худорлявий, високий на зріст, вихований, стриманий у словах і вчинках, завоював серце свого племінника тим, що звертався до нього, як до дорослого. У міркуваннях Йоахима щодо проблеми Армінія Германця було багато романтики. Бертольд не цілком розумів їх, але вони справляли на нього певне враження.
– Ось бачиш, хлопче, – казав дядя Йоахим, обережно наливаючи Бертольдові чарку міцної горілки. – Те, що кінець кінцем справа погано закінчилася, це ще нічого не доводить.
Один питає, що потім буде,Інший – що ж справедливо,І тим відрізняютьсяВільний від раба.Герман мав рацію. Тільки через це повстання, нехай навіть з ризиком пізніших поразок, германці усвідомили себе, кристалізувалися, відчули себе. Без цього повстання вони ніколи не увійшли б в історію, вони безславно розчинилися б в інших народах. Тільки через Германа вони дістали ім’я, вони існують. Важить лише ім’я, лише слава. Який був справжній цезар – це не цікаво: живе лише міф цезаря.
Коли Бертольд правильно зрозумів, мало вагу не лише обличчя Армінія, але й обличчя статуї в Тевтобурзькому лісі відігравало певну роль. Це заморочувало.
Він ще був далекий від мети.
Принагідна розмова з кузиною Рут теж не допомогла спростити справу. Рут ставилася до нього звисока, як до малого хлопця, що вихований на неправильних поняттях. Але він був юний, його безумовно можна було звільнити від забобонів, показати йому, де правда, яка завжди дуже проста. Всіма силами намагалася Рут врятувати його.
Бертольда дратувала ця негарна дівчина з різкими манерами. І все ж він завжди шукав нагоди посперечатися з нею. Звичайно, логіка в неї була слаба; але в неї була цілеспрямованість, вона мала своє власне обличчя, вона – справжня.
На думку Рут, Арміній діяв єдино правильним шляхом. Він вчинив те, що кілька століть раніше вчинили Маккавеї, він повстав проти гнобителів, викинув їх із країни. А як же інакше треба робити з гнобителями? Коли вона стояла перед ним з блискучими великими очима на оливково-смаглявому обличчі, з трохи скуйовдженим волоссям, як звичайно, – у Бертольда виникало уявлення про германських жінок, що боролися разом зі своїми чоловіками, захищаючи обозний табір. Вони були біляві, ці германські жінки, звичайно, шкіра їх була біла, очі сині, але їхнє волосся напевне було дещо скуйовджене, очі великі, дикі, і загальний вигляд певне такий самий.
Мала рацію і кузина Рут, мав рацію і дядя Йоахим, та й він, Бертольд, теж був захоплений Германом. Але заморочувало те, що, на жаль, мав рацію і дядя Жак Лавендель: скільки не перемагав Герман, а кінець кінцем, ці перемоги нічого не дали.
* * *Проте, ворог, доктор Фогельзанг, поводився в ці тижні перед доповіддю бездоганно. Бернд Фогельзанг боявся діяти необачно. Гімназія імені королеви Луїзи становила небезпечну територію, просуватися треба було надзвичайно обережно, з північною хитрістю. У кожному учневі Фогельзанг вбачав ворога, спостерігав, вивчав. З класу Бертольда він відзначив поки що тільки двох юнаків, гідних увійти в лави «Молодих орлів» – Макса Вебера і Вернера Ріттерштега.
Вернер Ріттерштег, з блідою і хворою шкірою, з пташиним голоском, був найвищий на зріст у класі. Товариші прозвали його Довгим Телепнем. Доктор Фогельзанг з самого початку справив на нього сильне враження. Вернер Ріттерштег з такою собачою відданістю дивився виряченими очима на нового вчителя, що той відразу звернув на нього увагу. Бернд Фогельзанг цінив сліпе схиляння перед авторитетом. Він вважав гімназиста Ріттерштега гідним вступу до лав «Молодих орлів».
Єдиний син заможних батьків, що прагнули зробити з нього щось видатне, Вернер Ріттерштег крім свого високого зросту досі нічим не вирізнявся серед своїх товаришів. Будучи помірно обдарованим, тугодумом, він при покійному вчителеві Гейнціусі залишався в тіні. Вступ до лав «Молодих орлів» був першим значним успіхом у його житті. Вузькі груди його відразу роздулися. Доктор Фогельзанг обрав його, а інших, за деякими винятками, відкинув.
Безперечно, таємничість, що оточувала спілку «Молодих орлів», їхній кривавий брудершафт, їхні таємні обряди, феме – все це дуже притягало учнів, і вони, зрозуміла річ, заздрили Веберові та Ріттерштегові. Навіть спокійний Гейнріх Лавендель, – і той, почувши про їх вступ до спілки, скрикнув: «Lucky dogs!» От щасливі собаки!
Довгому Телепневі дуже хотілося, щоб Гейнріх Лавендель не обмежився самим цим вигуком. Якраз на Гейнріха хотілося йому справити враження. Ріттерштег заздрив його силі й вправності, з якою він вмів крутити, повертати й рухати своє коротке кремезне тіло.
Незграбно й недоладно почав він добиватись прихильності Гейнріха. Навіть став нарешті вчити заради нього англійську мову. Але й тоді, коли він одного разу привітав Гейнріха: «How are you, old fellow»,[4] той лишився байдужим. Ріттерштега мучило те, що навіть його великий успіх не міг пробити цієї байдужості.
Крім вступу Вебера і Ріттерштега у «Молоді орли», інших подій у класі не було. Учні швидко звикли до свого нового наставника-націоналіста. У класі його не дуже любили, але й не дуже не любили, він був учитель, як і всі інші вчителі, і про нього більше не говорили. Феноменальні досягнення Гейнріха Лавенделя у футболі хвилювали клас більше, ніж націонал-соціалістські висловлювання Фогельзанга.
Заспокоївся і ректор гімназії Франсуа. М’який, лагідний, сидів він у просторому ректорському кабінеті між бюстами Вольтера й Фрідріха Великого. Ось уже майже три тижні, як Фогельзанг тут, і поки що не сталося жодної неприємності. Лише одне засмучувало пана Франсуа – жахлива німецька мова доктора Фогельзанга. Ця солдатська, канцелярська, штампована націонал-соціалістська новонімецька мова газетних передовиць. Перед сном, сидячи на ліжку й повільно спускаючи підтяжки, він скаржився жінці:
– Ця людина псує мені все, що я дав хлопцям. Думка й слово – тотожні. Сім років намагалися ми навчити наших хлопців простої й ясної німецької мови. І от міністерство випускає на них цього тевтона. Черепові новонародженої дитини можна надати якої хочеш форми: довгої чи круглої. Чи засвоїли діти німецьку мову настільки, щоб чинити опір цьому німецькому жаргонові? Мені гірко подумати, що їм доведеться вступити в життя без ясних понять, висловлених ясними словами.
Добрі очі пана Франсуа засмучено дивилися крізь товсті неоправлені скельця окулярів.
– Річ зараз не в цьому, Альфреде, – рішуче заявила жінка. – Будь радий, що ти з ним поки що в добрих відносинах. У наш час потрібна особлива обережність.
Дружина педеля Меллентіна була розчарована. Наслухавшись свого чоловіка, вона чекала, що «новий» відразу вчинить щось визначне. Але педель Меллентін не відступив так легко від своєї думки. «Танненберг теж не за один день був узятий», – казав він. «У нього щось буде», – казав він з притиском. Фрау Меллентін заспокоїлась і повірила чоловікові, бо він завжди добре передбачав погоду, чуючи наперед кожний вітер за два дні.
* * *Об одинадцятій годині двадцять хвилин пан Маркус Вольфсон, продавець філії меблевої фірми Оппенгеймів на Потсдамерштрасе, почав справу з фрау Ельсбет Геріке, що бажала купити до Різдвяних свят стілець для свого чоловіка. Вона ще певно не знала – купити стілець чи крісло; ясно було лише, що треба придбати щось з меблів спеціально для чоловіка. Пан Вольфсон продемонстрував перед нею різноманітні стільці й крісла. Проте фрау Геріке була жінка з не надто рішучим характером, до того ж така купівля була для неї святом, з нього їй хотілось якомога довше втішатись; їй подобалось, що навколо неї старанно клопочуться. А пан Вольфсон клопотався дійсно дуже старанно.
Пан Вольфсон був гарний продавець, обслуговування клієнтів він вважав за завдання свого життя.
Об одинадцятій годині сорок шість хвилин він міг вітати себе з успіхом: покупниця «клюнула». Пан Вольфсон побачив це досвідченим оком психолога-продавця з багаторічним стажем. Фрау Геріке, хоч він витратив на неї стільки часу й красномовності, була щасливим випадком для нього. Бо те, на що вона «клюнула», було крісло в стилі бароко – модель № 483. П’ять років тому оппенгеймівські майстерні випустили досить велику серію крісел бароко моделі № 483. Треба, до речі, зазначити, що з приводу цього між шефами мало не дійшло до розриву. Старший шеф, доктор Густав, загалом несперечливий пан, що не втручався у справи, назвав це крісло компрометуючим через поганий смак, і по суті саме з приводу цієї моделі № 483 було засновано художній відділ і запрошено доктора Фрішлінга. Проте продавцеві Маркусові Вольфсону крісло моделі № 483 подобалося; воно мало імпозантний вигляд, а міщанська клієнтура фірми Оппенгеймів любила певну пишноту. Все ж загалом модель ця успіху не мала. Крісло забирало багато місця, квартири були невеликі, кожен міг купити не такі незграбні й дешевші крісла, в яких зручніше було сидіти. Всі намагання спокусити клієнтуру кріслами в стилі бароко ні до чого не приводили. Довелося продавати їх з втратою, за півціни. Продавці, коли вдавалося продати таке крісло, діставали п’ять процентів премії.
І ось панові Вольфсону, очевидно, вдасться його продати.
Красномовно змальовує він, як відразу набуде благородного вигляду кожна кімната, яку прикрасить це крісло. Він запросив фрау Геріке спробувати, як зручно в ньому сидіти; він не може не сказати їй, – так, між іншим, – який благородний вигляд вона має саме в цьому кріслі.
О дванадцятій годині вісім хвилин він добився своєї мети. Фрау Геріке заявила, що хоче придбати крісло в стилі бароко, модель № 483, за п’ятдесят дев’ять марок.
Пан Маркус Вольфсон витратив на цю покупницю вісім хвилин зі своєї перерви на обід, що починалась о дванадцятій і закінчувалась о другій годині. Але він не шкодував. Навпаки, він був у прекрасному настрої. Вже з самого початку він передчував, що нерішуча клієнтка нарешті «клюне» на крісло в стилі бароко № 483, на цю стару заваль.
Дванадцять годин вісім хвилин, вісім хвилин втрачено. Зате він заробив чотири марки сімдесят п’ять пфенінгів. Це виходить, п’ятдесят дев’ять пфенінгів на хвилину: непоганий заробіток! Якби йому за кожну хвилину так платили, він охоче пожертвував би всю свою перерву на обід.
Пан Вольфсон поспішає до кафе Лемана, де він звичайно проводить свою перерву. Дорогою купує він «Бе-цет ам Міттаг». «Бе-цет» є і в кафе Лемана, але там вона завжди зайнята, а сьогодні, після удачі з покупницею крісла бароко, він може дозволити собі купити газетку. Улюблене місце біля вікна вільне, він сідає, розгортає бутерброди, які жінка дала йому з собою, сьорбає гарячу каву. Пан Леман, власник кафе, підходить до його столика.
– Все гаразд, пане Вольфсон? – запитує він.
– Все гаразд, – відповідає пан Вольфсон.
Жуючи, сьорбаючи каву, проглядає він газету. Кількість безробітних зростає; ця криза – щось жахливе.
Його особисто криза, щоправда, не лякає. Він уже двадцять років служить у фірмі Оппенгеймів, він сидить там міцно. Дарма що криза, а тільки сьогодні вранці він знов заробив чотири марки сімдесят п’ять пфенінгів преміальних. Ось уже в сьомий раз одержує у цьому листопаді преміальні. Він задоволений з себе.
Перегортаючи газету, пан Вольфсон бачить у дзеркалі себе. Він не дуже високої про себе думки. Виглядає він нічого собі; але деякі з його колег на вигляд кращі. З дзеркала на нього дивиться пан найімовірніше маленький, ніж великий на зріст, з темним кольором обличчя, чорними жвавими очима, чорним, розчісаним на проділ, сильно напомаженим волоссям і чорними вусиками, що без особливого успіху претендують на бравість. Горе пана Вольфсона – це його маленькі, рідкі, попсовані зуби. І найнеприємніше – угорі, якраз посередині, немає зуба. Це дуже негарно. У лікарняній касі йому вже обіцяли вставити зуб. Дантист Шульц, колега по ощадному ферейну «Старі оселедці», пояснив йому, що найкраще не просто вставити зуб, а зробити так званий місток. Але лікарська каса на це не піде, доведеться йому викласти на це гроші з власної кишені. Це коштує загалом вісімдесят марок, але Шульц, виходячи з суто колегіальних почуттів, йому, як членові того самого ферейну, зробить місток за сімдесят марок; можливо, що панові Вольфсону вдасться виторгувати ще п’ять. Сімдесят марок – великі гроші, але витрати на власне тіло річ невідкладна. Те, що йому вставлять у рот, він носитиме все життя і навіть після смерті – до Страшного суду. Коли він проживе ще тридцять п’ять років, усі витрати дорівнюватимуть дві марки на рік, а з процентами на проценти – марок з вісім. Чотири марки сімдесят п’ять пфенінгів – непогані преміальні, а він одержує їх у цьому листопаді ось уже сьомий раз. Місток потребуватиме певно шість-сім сеансів. Нема чого й думати, що він устигне з такою затяжною справою до Різдва. Звичайно, було б чудово – поновити свій фасад.
Проте, панові Вольфсону ясно, що не своїм виглядом досяг він успіхів у житті та у своїй спеціальності. Він відвоював успіх у долі своїми здібностями й впертою енергією. Він до тонкощів вивчив справу обслуговування покупця. Передусім не шкодувати сил. Ні в якому разі не зівати. Не випускати з рук покупця, хоч би як він бурчав. Вибір в Оппенгеймівських магазинах досить великий. Коли покупець відмовиться від двадцяти речей, завжди можна знайти двадцять першу. Не виправдовуватись перед собою ніякою втомою.
Пан Вольфсон покінчив з бутербродами, але, зважаючи на ті самі чотири марки сімдесят п’ять пфенінгів, він може, очевидно, дозволити собі сьогодні шоколадне тістечко зі збитими вершками. Він замовляє.
Приємне смакування тістечка ненадовго затьмарюється заміткою в його «Бе-цет». З обуренням читає Маркус, що націонал-соціалісти хотіли на ходу викинути з вагона підземної залізниці якогось чоловіка іудейської зовнішності тільки через те, що в нього, мовляв, був вираз огиди на лиці, коли вони, співаючи свого гімна, дійшли до слів:
Сміється серце в грудях,Коли єврейська кров юшить.Проте вони натрапили на сильного чоловіка, інші пасажири допомогли йому, і хулігани не тільки не змогли виконати свій намір, а й були, як це з задоволенням констатує газета, затримані поліцією і дістануть належну кару.
Пан Вольфсон читає про це з неприємним почуттям. Але неприємне почуття не лишається довго. Випадок у підземці – окрема подія. Загалом політичне становище в даний момент сприятливіше, ніж за останній час. Рейхсканцлер Шлейхер міцною рукою тримає націонал-фашистів. Націонал-фашистський рух вже перейшов через свій найвищий пункт. Пан Вольфсон читає про те тричі на день: вранці в «Моргенпост», удень у «Бе-цет» і ввечері в «Ахт-Ур-Абендблат», які наводять безперечні докази, що націонал-соціалісти ні за яких умов не матимуть подальшого успіху.
Пан Вольфсон перебуває у цілковитій згоді з собою і цілим світом.
Хіба немає в нього всіх підстав бути спокійним і задоволеним? Якщо до нього зайде сьогодні ввечері Моріц – його шурин Моріц Еренрайх – він йому покаже. Моріц Еренрайх, складач «об’єднаних друкарень», сіоніст, член спортивного товариства «Маккабі», бачить усі німецькі справи у найчорнішому світлі. Чого, власне, хочуть такі люди, як Моріц Еренрайх? Кілька хуліганів хотіли викинути з вагона єврея. Ну? Їх заарештували, і вони будуть належно покарані.
Особисто пан Маркус Вольфсон нічого поганого не зазнав. У нього прекрасні відносини з колегами, його люблять у кафе Лемана й у ферейні «Старі оселедці».
І що, можливо, ще важливіше, – до нього добре ставиться управитель дому Краузе. Це просто щастя, що він дістав в одному з цих нових домів на Фрідріх-Кайзерштрасе в Темпельгофі свою чудову квартиру на три кімнати. Вісімдесят дві марки – це ж подарунок, друже мій, справжній подарунок. Будування цих домів субсидувалося містом. Квартирна плата в них менша, ніж нормальні відсотки на вкладений у будівництво капітал. Подарунок, просто подарунок, друже мій. Фірма Оппенгеймів добилася для своїх службовців двадцяти таких здешевлених квартир; своєю квартирою пан Вольфсон зобов’язаний повіреному Брігерові, цебто по суті своїй комерційній здібності.
На жаль, контракти укладалися не більше як на три роки, з них уже двадцять місяців минуло. Але пан Вольфсон приятелює з управителем Краузе, він знає, чим його взяти. Пан Краузе любить розповідати анекдоти, дуже старі й завжди одні й ті самі; щоправда, дуже нудно завжди вислуховувати їх з напруженою увагою і реготати вчасно – не занадто рано й не занадто пізно. Але Маркусові Вольфсону це прекрасно вдається.
Він злизує рештки вершків з вусів, кличе кельнера, щоб розплатитись. Настрій його, коли він витягає гаманець, ще кращає. Справа не тільки у семи преміях. Увесь підсумок за листопад у нього прекрасний.
Пан Вольфсон, після всіх відрахувань, має одержати чистих 298 марок за місяць. Потім преміальні й проценти дають загалом ще 50 марок у середньому. 300 марок він віддає фрау Вольфсон на утримання сім’ї з чотирьох душ; таким чином йому залишається, крім місячного квитка на підземку, близько сорока марок на каву та інші витрати. Раз на тиждень пан Вольфсон звичайно іде в ресторан «Старий Фріц» і ріжеться там у скат з колегами по ферейну. Він добре грає і іноді картковими виграшами, – хоч 20 відсотків з них відраховується в касу ферейну – збільшує місячний прибуток марок на шість-сім. У цьому листопаді він має чималий шмат. Даючи місячний звіт фрау Вольфсон, він спокійно може приховати від неї цілих вісім або навіть десять марок.
Чекаючи на кельнера, він сласно обмірковує, що йому зробити з прихованими грошевими лишками. Він міг би, наприклад, купити кілька краваток, що вже давно ваблять його очі, він міг би запросити до кафе фрейлен Ерльбах із бухгалтерії. Він міг би, приміром, ще раз поставити на оту закордонну конячину. Ясно. Це якраз те, що треба. Вісім чи дванадцять марок – річ чудова, але жирним зробиться шмат, коли вони перетворяться на вісімдесят-сто марок. Маркус Вольфсон завжди йде ва-банк. Це знають його колеги в магазині, це знають колеги по ферейну. Він зробить це зараз; ще не повертаючись у магазин, він забіжить до тютюнової крамниці Мейнеке, де приймаються ставки, і поставить гроші на коня.
Пан Мейнеке радо зустрічає старого клієнта.
– Давно не бачилися, пане Вольфсон. На кого думаєте грати? – питає він і тут же додає: – Великий попит зараз на Маркезіну, але ви добре знаєте, любий пане Вольфсон, у мене щодо цього немає певної думки.
Ні, пан Вольфсон не має зайвих грошей, щоб ставити на Маркезіну. Але є там коник, що зветься Quelque fleurs (Кілька Квіток). Пан Вольфсон гордий своєю прекрасною французькою вимовою.
– Ну, – каже він, – так я твердо «за».
Після сповненої хвилювань першої половини дня, друга пройшла тихо. А потім настала найкраща частина доби – вечір.
Вже дорогою додому, хоч яке прокурене й важке повітря було в підземці, Маркус Вольфсон з насолодою смакує наперед те почуття затишності, яке обійме його в його квартирі. Він підіймається сходами до виходу з підземки. Ось і знайомі дерева. А ось і вкрита травою ділянка, яку почнуть забудовувати наступного року. Ось він звернув на Фрідріх-Карлштрасе. А ось і він, дорогий його серцю будинок. Так, Маркус Вольфсон любить ці будинки, де двісті сімдесят квартир, схожих одна на одну, як коробки від сардин, він гордий ними. І почуває він себе в своїй квартирі, як сардина в своїй коробці. «My home is my castle»[5] – одна з небагатьох англійських фраз, що запам’яталася після трирічного навчання у реальній школі.