Пригоди Олівера Твіста

Розділ VII

Олівер не скоряється

Ной гнався чимдужче до притулку, ні на мить не зупиняючись і не озираючись навколо. Тільки вже біля самих воріт він відсапнувся, набрався духу, видушив з себе так-сяк кілька сліз і постукав у хвіртку; тут він скорчив таку скривджену й нужденну міну, що навіть воротар богадільний (а він бував у бувальцях і бачив на своєму віку переважно скривджені та нужденні обличчя) аж остовпів.

– Що з тобою, хлопче? – скрикнув він.

– Містере Бембль! Містере Бембль! – закричав Ной з добре вдаваним жахом і так голосно й розпачливо, що Бембль одразу почув його і вискочив на його лемент як ошпарений з своєї хати, забувши навіть одягнути свого трикутного капелюха.

(Цей цікавий факт треба відзначити, бо він свідчить про те, що під впливом якогось могутнього імпульсу навіть парафіяльні сторожі здатні втрачати владу над собою й забувати власну гідність.)

– О, містере Бембль, – скрикнув Ной, – Олівер, сер, Олівер…

– Що? Що? – перебив його містер Бембль, і його холодні очі радісно заблищали. – Олівер утік? Ну, кажи, Ною, невже він справді втік?

– Ні, ні, сер, він не втік, але він вчинив злочин, – відповів Ной, – він хотів убити мене, сер, а потім кинувся вбивати Шарлотту, а потім хазяйку… О! як боляче! Який жах, сер! – Тут Ной почав звиватися й корчитися, наче в’юн, даючи цим зрозуміти містерові Бемблеві, що скажений напад Олівера тяжко пошкодив якийсь його внутрішній орган і він нестерпуче страждає.

Побачивши, що несподівана новина справила на містера Бембля велике враження, Ной вирішив підлити масла в огонь і ще голосніше зарепетував.

На той час пан у білому жилеті вийшов на подвір’я; Ной побачив його і, збагнувши, що дуже корисно звернути на себе його увагу і викликати цим ще дужче обурення проти Олівера, – зарепетував зовсім як нерізане порося і являв тепер собою щось дійсно трагічне. Він дуже швидко досяг свого; на третьому кроці пан сердито обернувся й спитав, чого це щеня так верещить і чому Бембль не заткне йому пельки.

– Це бідне хлоп’я з дитячого захистку, – пояснив містер Бембль, – його покалічив і мало-мало не забив… Олівер Твіст.

– Сто чортів! – скрикнув пан у білому жилеті, круто зупиняючись. – Я це знав! З першої ж хвилини у мене з’явилось якесь передчуття, що цей дикун дограється до шибениці.

– Виявляється, що він зробив замах і на їхню дівчину служницю, – провадив містер Бембль із землисто-блідим обличчям.

– І на господиню, – вставив Клейполь.

– І на господаря, чи так, Ною? – додав містер Бембль.

– Ні, господаря вдома не було, а то він був би і його забив, – відказав Ной, – він нахвалявся…

– Так він нахвалявся забити господаря, мій хлопчику? – перепитав пан у білому жилеті.

– Так, сер, – відповів Ной. – І прошу, сер, місіс питає, чи не міг би містер Бембль зайти до нас на часинку й відшмагати його, бо господаря вдома нема.

– Звісно, звісно, дитино, – мовив пан у білому жилеті, ласкаво всміхнувшись і поплескавши Ноя по голові, що була на три дюйми вище за його власну. – Ти добрий хлопчик, дуже добрий хлопчик. Ось тобі пенні. А ви, Бемблю, ідіть негайно до Соуерберрі з ціпком і вже самі побачите, що там робити. Глядіть, не панькайтесь там з ним.

– Ні, ні, сер, – відповів сторож, начіплюючи на свій ціпок батога, що його вживав для екзекуцій.

– І Соуерберрі скажіть, щоб він теж різок не жалував. Без синців і батогів з цього шибеника не буде пуття, – прорік пан у білому жилеті.

– Не турбуйтесь, сер, я вже знатиму, як там раду дати, – відповів сторож.

Капелюх уже знову гордо сидів на своєму почесному місці, ціпка було направлено, і містер Бембль з Ноєм подалися підтюпцем до трунаревої майстерні.

Тут стан речей тим часом не змінився. Соуерберрі досі не повертався додому, а Олівер з неослабною силою грюкав так само у двері.

Місіс Соуерберрі наговорила Бемблеві таких жахливих речей про Оліверові злочинства, що той поклав за безпечніше вдатися з ним спершу в перемовини.

Тому він спочатку постукав у двері, а потім, притулившись губами до дірочки в замку, з притиском промовив:

– Олівере!

– Пустіть мене! – відгукнувся з льоху хлопчик.

– Чи пізнаєш ти, чий це голос, Олівере?

– Так, пізнаю.

– А чи страшно тобі? Чи тремтиш ти в цю мить?

– Ні! – гордо кинув Олівер.

Ця неприродна, нечувана відповідь, якої містер Бембль ніяк не сподівався, збила його з пантелику. Він відскочив від дверей, випростав свій стан і в німому подиві обвів поглядом усіх присутніх.

– О, містере Бембль, він напевне збожеволів, – простогнала місіс Соуерберрі, – жоден тямущий хлопець не наважився б так з вами розмовляти.

– Це не божевілля, моя пані, – відповів містер Бембль після кількох хвилин глибокої задуми, – це м’ясо!

– Що? – скрикнула місіс Соуерберрі.

– М’ясо, моя пані, м’ясо, – повторив Бембль з притиском. – Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому бунтарський дух, що цілком не личить особі в його становищі. Місіс Соуерберрі, це вам підтвердять і члени Ради, а вони глибокі філософи-практики і добре розуміються на цьому. Нащо жебракам дух? Що вони з нього втнуть? Досить того, що ми підтримуємо життя їх тіла. Якби ви годували хлопця кашкою, моя пані, цього б ніколи не трапилося.

– Боже! Боже! – сплеснула руками місіс Соуерберрі, побожно підносячи очі до кухонної стелі. – Ось що значить бути милосердним.

Милосердя місіс Соуерберрі полягало в тому, що вона щедро наділяла Олівера найгіршими недоїдками та недогризками, на які ніхто не поласував би, і тому треба було дійсно великої саможертовності й природної лагоди вдачі, щоб схилитися так покірно перед тяжким безпідставним докором містера Бембля.

– О, – промовив містер Бембль, коли шановна леді знову спустила свої очі додолу, – єдине, чим тепер можна зарадити лихові, – це залишити хлопця в льосі на два-три дні, поки його прикрутить голод; потім його можна буде випустити, але протягом усієї його науки його треба буде тримати на самій каші. В нього небезпечна жилава натура, місіс Соуерберрі, із живущого він насіння: ось і лікар, і доглядачка казали мені, що матка його натерпілася стільки злигоднів, поки дочвалала до нас, що на її місці кожна порядна жінка була б померла на кілька тижнів раніше, а вона ще борсалася.

Розмова за дверима долітала невиразно до Олівера, але досить було його настороженому вухові почути якийсь натяк на його покійну матір, як він затупотів і закалатав у двері з такою силою, що заглушив усі інші звуки. Тим часом надійшов Соуерберрі. Щоб викликати його обурення, жінки наговорили йому такого страхіття про Олівера, що він дійсно завзявся на хлопця, злісно шарпонув двері й немилосердно витяг його з льоху за комір.

Від нещодавньої розправи одежа на Оліверові обвисла лахміттям, обличчя було геть-чисто подряпане й розквашене, чуприна збилася клоччям на лобі; проте гнівний рум’янець не збіг ще з його лиця, і, коли його витягли з льоху, він зміряв Ноя завзятим поглядом і не зморгнув.

– Фути-нути, який красень! – сказав Соуерберрі, струсонувши Олівера за плечі й боляче ляснув його по щоці.

– Він лаяв мою матір, – відповів Олівер.

– Ну то що з того, невдячна паскудо? – визвірилася на нього місіс Соуерберрі. – Твоя мати заробила на те, що він сказав; навіть на ще гірше.

– Ні, не заробила.

– Ні, заробила, – гукнула місіс Соуерберрі.

– Брехня! – спалахнув Олівер.

Місіс Соуерберрі залилася сльозами.

Що було робити містерові Соуерберрі? Цей потік сліз вирішив усе. Хай би він зрадив себе і на одну мить завагався покарати Олівера якнайсуворіше, то кожен досвідчений читач зрозуміє, що одразу він був би став (як це завжди буває в подружніх сварках) несвітським грубіяном, негідником, потворою, карикатурою на чоловіка і т. ін., і т. ін. і взагалі був би дістав ще силу інших приємних епітетів, занадто численних, щоб вони умістилися у межах цього розділу. Але треба сказати, що Соуерберрі ставився до Олівера (наскільки сягали його далебі необмежені влада й міць) досить прихильно, може, тому, що був у ньому матеріально зацікавлений, а може, й тому, що місіс Соуерберрі зненавиділа його з першого погляду. Але в даному разі буйний потік сліз його дружини не дозволяв гаяти часу, тому він відшмагав Олівера так, що навіть місіс Соуерберрі залишилася задоволена й потреба в додатковій допомозі Бемблевого ціпка, власне кажучи, майже відпала. На решту дня Олівера знову замкнули до темного льоху, де він міг розкошувати досхочу на хлібі й воді (в його розпорядженні був цілий водогін).

Увечері місіс Соуерберрі, пом’янувши попереду під дверима кілька разів недобрим словом покійну Оліверову матір, зазирнула до льоху й наказала хлопцеві йти спати на звичайне його місце, і він пішов, а слідом за ним нісся регіт і грубі дотепи Шарлотти та Ноя.

Лише зоставшись на самоті в тиші похмурої трунарні, віддався Олівер тим почуттям, що мусили неминуче повстати в його ще зовсім дитячій душі після пережитої кривди й образи останнього дня. Він кепкував зі своїх гнобителів, він стерпів не зморгнувши біль і побої, в його серці зростала й ширилася гордість, що не попустила б вирватися з його грудей останньому зойкові – хай би вони його живцем на вогні смажили. Але тепер, коли навкруги не було нікого, хто б міг чути й бачити його, він упав навколішки на підлогу й, затуливши лице руками, заридав такими слізьми, якими – дай Боже – ніколи не плакати дитині.

Довго стояв так Олівер, мов занімів. Свічка вже зовсім розтопилася в ліхтареві, коли він підвівся на ноги. Обережно озирнувшись на всі боки й наставивши вухо, він тихенько відімкнув двері й виглянув надвір.

Стояла холодна темна ніч. Хлопчикові здалося, що зорі мерехтять далеко вище над землею, ніж звичайно; було тихо, не дмухав вітер, а темні тіні, що падали на землю від дерев, видавалися мерцями – такі німі й нерухомі були вони.

Олівер знову обережно зачинив двері і, користуючись з останніх відблисків свічки, зв’язав у хустину своє убоге добро й сів на ослоні дожидати дня.

Тільки-но засіріло надворі й перші бліді тіні світанку несміливо пробилися крізь щілинки віконниць у майстерню, Олівер підвівся й визирнув на вулицю, – на мить завмер, вагаючись, на порозі, а потім хутко причинив за собою двері.

Він глянув ліворуч, праворуч і не знав, у який бік тікати. Але потім згадав, що навантажені бендюги звертали завжди вгору, як їхали за місто, і пішов цією саме дорогою; незабаром він натрапив на стежку, що йшла навскоси через поле і, як він знав, виходила потім знову на шлях. Він пам’ятав, як він уперше йшов нею, коли містер Бембль забрав його з фарми. Стежечка проходила повз знайомий котедж. Оліверове серце швидко застукало в грудях, коли він це збагнув; він навіть хотів був повертатися назад, але пройшов уже занадто багато й не так швидко встиг би повернутися додому, та до того ж було ще дуже рано: навряд чи хто-небудь перестріне його. І він попростував далі.

А ось і знайома фарма. Все тихо, нікого не видко. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь маленький хлопчик полов траву на грядках; він глянув угору, і Олівер пізнав бліде личко свого колишнього товариша. Він дуже втішився, вгледівши його на прощання, бо хоча хлопча було значно молодше за нього, вони колись дуже добре товаришували і їм було що згадати: скільки разів їх били, морили голодом і садовили до карцера разом!

– Т-с-с, Діку! – прошепотів Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув йому назустріч через штахети свої рученята. – Чи вже хто-небудь встав?

– Ніхто, вci сплять, крім мене.

– Нікому не кажи, що ти мене бачив, Діку, – провадив Олівер, – я тікаю. Вони знущаються з мене, Діку, і я іду шукати долі далеко-далеко, світ за очі. А як ти зблід…

– Я чув, як лікар їм казав, що я вмираю, – відповіло хлоп’ятко, блідо всміхаючись. – Я такий радий, такий радий, що побачив тебе, Оліверчику, тільки не стій тут довго.

– Ні, ні, не буду, я тільки хотів попрощатися з тобою, – відповів той. – Ми ще побачимось, я знаю, що побачимось! Ти вичуняєш і будеш здоровий і щасливий!

– Так, тільки вже як умру, – зітхнуло хлоп’ятко, – мабуть, лікар казав правду, Оліверчику, бо мені так часто сняться різні люди, яких я ніколи не бачу вдень. Поцілуй мене, – попрохало воно, злазячи на низеньку хвіртку й обвиваючи рученятами Олівера за шию. – Прощавай, Оліверчику!

Розділ VIII

Олівер чимчикує до Лондона й зустрічає дорогою чудного молодого джентльмена

Стежечка вийшла незабаром знову на битий шлях. Була вже дев’ята година. Олівер відійшов миль із п’ять від міста, але, боячись, щоб його, бува, не догнали й не зловили, біг навзаводи, а на людніших місцях крався попідтинню. Натомившись, він сів нарешті спочити при дорозі край верстового стовпа й уперше замислився над тим, куди йому податись і що робити.

На камені було написано великими літерами, що звідси до Лондона ще сімдесят миль. «Лондон» – це слово дало новий напрям Оліверовим думкам. Лондон! Лондон – це величезне неосяжне місто. Ніхто, ніхто, навіть сам містер Бембль, ніколи не знайде його там. Олівер згадав, як один богаділець казав, що кожен хлопчина зі смальцем у голові в Лондоні не пропаде і що у великому місті можна заробити так, як сільським мугирям і вві сні не снилось. Лондон – найкраще місце для безпритульного хлопчика, якому хоч з мосту та в воду, якщо ніхто не змилосердиться на нього. Від цих думок Олівер скочив на ноги й знову подався далі. Він довго йшов і, як побачив, що наблизився за цей час до Лондона лише на чотири милі, тоді тільки збагнув, скільки йому треба ще чимчикувати. Він пішов помаліше, пригноблений цією сумною думкою, і почав міркувати, якби йому дістатися туди. В клункові його лежав шматок черствого хліба, стара сорочина й дві пари шкарпеток, а в кишені бовталося одне пенні – подарунок Соуерберрі після одного особливо пожиточного похорону.

«Чиста сорочка, дві пари залатаних шкарпеток і одне пенні – дуже хороші речі, але з цим далеко не заїдеш. Узимку шістдесят п’ять миль неабищо», – міркував Олівер. Люди взагалі дуже виразно й гостро вбачають різні труднощі на своєму життєвому шляху, але як їм зарадити, ніяк не знають; отже, пометикувавши і так і сяк й нічого зрештою не надумавши, Олівер пересунув клуночок на друге плече й почимчикував собі далі.

Цього дня він пройшов двадцять миль і не мав у роті нічого, крім свого черствого хліба та води, яку він випрошував у котеджах при дорозі. Коли стемніло, він звернув зі шляху на луг, зарився в копицю сіна й вирішив пролежати там до самого ранку. Рвучкий вітер гуляв по голому полю; Оліверові було холодно й хотілося їсти; почував він себе таким самотнім, таким самотнім, як ще ніколи, і спочатку йому було дуже моторошно. Але довга дорога і втома перемогли, й він незабаром заснув, забувши всі свої турботи. Перед світом він зовсім задубів і так зголоднів, що мусив купити собі на своє пенні хліба в найближчому селі. Він позбивав собі ноги, а коліна йому тремтіли з надутоми. Після другої ночі під голим холодним небом Оліверові стало ще гірше; на ранок він уже насилу волочив ноги і сів спочити край крутого підгір’я. Чекаючи на диліжанс, що саме наближався до гори, він простяг руку до пасажирів, та мало хто звернув на нього увагу, але потім хтось гукнув йому, щоб він не жебрав, а як хоче, то заробив гроші й побіг під гору наввипередки з кіньми за півпенні. Бідний Олівер зі шкіри ліз, щоб бігти врівень з диліжансом, але надутома й підтоптані ноги не пускали, і він відставав. Побачивши це, пасажири поховали свої шеляги назад у кишені й вилаяли Олівера ледачим щеням і нікчемою; і диліжанс з гуркотом покотився геть, залишивши по собі лише хмару пороху.

По деяких селах висіли великі плакати, що під загрозою в’язниці застерігали від жебрування в межах цієї околиці. Це дуже налякало Олівера, й він старанно обминав такі села. По інших містах, де таких плакатів не було, він ставав під парканами заїздів і мовчки похмуро вдивлявся в очі перехожих: цей маневр кінчався переважно тим, що господиня наказувала якомусь із батраків прогнати цього чудного хлопця, що напевне виглядає, як би щось поцупити. Коли Олівер підходив з довгою рукою до садиби якогось фермера, його майже завжди наганяли собаками, а коли він тикався до якоїсь крамниці, то мову зараз звертали на те, що треба покликати парафіяльного сторожа, від чого в Олівера, звичайно, душа холола і він швидше тікав. Якби не один добрий сторож при заставі та одна добросердна старенька пані, Оліверове поневіряння було б скінчилося так само, як і поневіряння його матері, тобто він незабаром звалився б мертвий на шосе його Королівської Величності. Але сторож підгодував його хлібом і сиром, а старенька пані, онук якої мандрував тепер босоніж десь у якійсь далекій частині земної кулі після розбиття корабля, – зглянулася на бідного сироту й дала йому все, що могла відірвати від себе, з такими добрими, ласкавими словами й з такими теплими сльозами співчуття, що вони врізалися в Оліверову душу глибше, ніж усі пережиті жалі.

Рано-вранці на сьомий день своєї втечі з рідного краю Олівер пришкандибав до невеличкого міста Барнет. Віконниці на вікнах були ще позамикувані, вулиця була порожня; ніхто ще не брався до денної роботи – всі спали. Сонце саме вставало у всій своїй величній красі. Запорошений, обдертий, із скривавленими побитими ногами сів Олівер на сходах край чужого порога; в золотому радісному промінні він почував себе ще самотнішим і безпораднішим, ніж звичайно. А там потроху почали відчиняти віконниці, відхиляти фіранки, з’явилися люди на вулицях. Дехто з перехожих зупинявся на хвилю, а то й обертався на Олівера, але нікому не спало на думку допомогти йому й поцікавитися, як він сюди дістався. Попрохати милостині Олівер не наважувався і мовчки сидів.

Він просидів так чимало часу на сходах; мовчки дивувався, скільки в цьому місті шинків (у Барнеті що не дім, то шинок або корчма), дивився байдужим оком на карети, що проїздили повз, і думав, як усе дивно на світі створено: ось ця карета може жартома проїхати за кілька годин увесь той надмірно тяжкий шлях, що на нього він витратив аж цілий тиждень; багато ще передумав Олівер, коли раптом почув на собі чужий погляд і побачив, що якийсь хлопець, що кілька хвиль тому був пройшов повз, зупинився й дуже уважно стежить за ним з протилежного пішоходу. Спочатку Олівер не звернув на нього особливої уваги, але хлопець стояв так довго на одному місці й так пильно дивився на нього, що Олівер підвів голову й зміряв його таким самим пильним поглядом. Тоді незнайомий перейшов вулицю і наблизився до Олівера.

– Жовторотий, чого розпустив кислиці? – гукнув він.

Він був, мабуть, трохи старший за Олівера, але був якийсь кумедний. Такого хлопця Олівер ще, здається, ніколи на своєму віку не бачив. Це було кирпате низьколобе, неймовірно замурзане й обшарпане звичайнісіньке хлоп’я, але з поставою й манерами цілком дорослої людини. Воно було присадкувате, трохи кривоноге, трохи замале на свої роки і мало маленькі, гострі, препогані очі. Капелюх стирчав у нього на голові мов на тичку, щохвилини загрожуючи злетіти додолу, і, мабуть, був би й злітав, якби хлопець час від часу не стріпував кумедно головою, від чого капелюх знову опинявся на старому місці. На хлопчикові був сурдут з батьківського плеча мало не до самих п’ят; закавраші рукавів були закочені аж по лікті, очевидячки для того, щоб зручніше було закладати руки в кишені пасатих штанів, звідки він їх не виймав. Загалом це був найкумедніший у світі маленький чванько в чотири фути шість дюймів заввишки (разом із закаблуками своїх чобіт).

– Ану, жовторотий, чому розпустив кислиці? – спитав удруге незнайомий.

– Я здорожився і хочу їсти, – відповів Олівер, і сльози навернулися йому на очі. – Я стільки йшов пішки безперестанку – аж цілісінький тиждень.

– Цілісінький тиждень навтікача від дзьоба? – жваво спитав молодий джентльмен і, помічаючи Оліверів здивований погляд, додав: – Та ти, фертику, здається, не знаєш, що таке дзьоб?

Олівер покірно відповів, що, наскільки він знає, дзьобом зветься пташиний рот.

– Ой-ой! Яке зелене! – засміявся панич. – Дзьоб – це суддя, за його наказом підносишся вгору, а вниз не спускаєшся. А чи був ти коли-небудь на млині?

– На якому млині?

– На якому? Та на тому малому млині, що може крутитися в Камінному Жбані й завжди краще меле проти вітру, а за вітром не меле, бо тоді чортма робітників, – пояснив досить незрозуміло молодий джентльмен. – Еге, стривай, у тебе, я бачу, живіт присох, треба тебе чимсь наперти. У мене самого тепер у кишені вітер гуде – тільки щиглик та сорока. Та дарма – вже якось-то буде. Ну, ну, мерщій вставай і ходімо – гайда!

Хлопець допоміг Оліверові підвестись і купив йому в сусідній крамниці шмат шинки й буханець хліба, а щоб шинка, бува, не запорошилась, він вигадав дуже хитру штуку: видер з паляниці м’якуш, а шинку засунув усередину і з буханцем під пахвою повів Олівера до найближчого заїзду. Вони отаборилися в якійсь задній темній кімнаті; незабаром на столі з’явився жбан з пивом – і з дозволу таємничого юнака Олівер накинувся на їжу і почав її уминати, а той тим часом дуже пильно стежив за ним.

– Тьопаєш до Лондона? – спитав він, коли Олівер скінчив своє снідання.

– Еге.

– Маєш кватирю?

– Ні.

– Гроші?

– Ні.

Хлопець свиснув і заклав руки в кишені, наскільки це дозволяли йому його довгі рукава.

– А ти живеш в Лондоні? – спитав Олівер.

– Мг, коли буваю вдома, – відповів хлопець, – тобі, мабуть, треба десь притулитись на ніч, ге?

– Ще б пак, – відповів Олівер, – відколи я вийшов у дорогу, мені весь час доводилося спати під голим небом.

– Не журися, синку, – заспокоїв Олівера його новий приятель. – Мені теж треба бути нині ввечері в Лондоні; я там знаю одного старого джентльмена – перший сорт! – він тебе напевно візьме до себе задурно, якщо тобі дасть рекомендацію хто-небудь з його добрих знайомих. А чим ми з ним не знайомі! Та куди! звичайно ні! зроду-віку не бачились!

Панич усміхнувся, даючи зрозуміти, що останні слова – тонка іронія, й хильнув до дна пиво.