Невідоме Розстріляне Відродження
Йому вдалося пережити репресії 1930-х років, але на самому початку війни Україну захлиснула нова хвиля репресій.
Я нарахував понад півтисячі знищених письменників, біля сотні їх було розстріляно лише в одному 1937-му. Доля понад трьох сотень письменників, чиї твори були опубліковані з 1900 по 1944 рік, взагалі невідома.
* * *До цієї антології увійшли твори, які за окремими винятками були невідомі сучасному читачеві. Жоден з прозових творів цієї збірки не перевидавався з 1920—1930-х років. Виняток становлять лише окремі поети, чиї вірші в різний час потрапляли в періодику.
У біографічних довідках я не подаю причин арешту та кримінальної статті, за якою судили письменників, бо всі вони однакові: якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д.
Найпопулярніші часописи подаються абревіатурами («ЛНВ» – «Літературно-Науковий Вісник», «ЧШ» – «Червоний Шлях», «ЖйР» – «Життя й Революція», «С-Г Пролетар» – «Сільськогосподарський Пролетар»), а також назва внз (ІНО – Інститут Народної Освіти).
* * *Цієї книги б не було, якби не сприяння працівників Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, у стінах якої я почерпнув левину порцію презентованих текстів.
Упорядник висловлює глибоку подяку директорові бібліотеки Мирославу Романюку, завідувачам відділів Юрію Романишину та Костянтину Курилишину, які терпляче виконували усі мої забаганки і примхи.
Ю. Винничук
Павло Коломієць
Народився у 1900 р. в Конотопі в багатодітній родині залізничного кондуктора. По закінченні міського училища працював на заводі, потім пішов добровольцем на фронт, а після революції був у Червоній армії, партизанив. Повернувшись до Конотопа, створює молодіжний загін для боротьби з повстанцями, військами Директорії та білогвардійцями, бере участь у першому з’їзді українського комсомолу, а в 1918-му вступає до партії.
З 1919 р. працює в Києві у центральному бюро зв’язку та інформації при народному комісарі у військових справах України, а в 1920-му стає комісаром кавалерійського полку. Після завершення Першої московсько-української війни очолює в Конотопі відділ народної освіти, редагує газету, стає членом Конотопської Ради робітничих і солдатських депутатів.
Дивовижно, як така людина могла писати настільки проникливі метафоричні поезії. Перші свої спроби П. Коломієць показав Павлові Тичині, потім познайомився з М. Рильським та А. Казкою. З 1926 р. починає друкувати поезії в журналах «Червоний Шлях», «Життя й Революція». У 1930-му видав збірку поезій «Партитура тривоги», до якої ввійшло всього 11 віршів. Друга збірка «Садівник» уже не вийшла.
10.11.1930 р. П. Коломієць застрелився перед арештом.
Стежка
Куди ж побігла ти? Постій!Не слухає. Біжить;І струногон зелений свійГородами дзюрить.Гаряча тінь – як вирізанНа береги тісні:То літнє сонце в день вгрузаКрізь дерева рясні.За південь легка снадь ляглаНа стьожку голубу…З кінця в кінець – біжить, ґуля,І пнеться у дугу.«Тінь рожевих згасань – за плечима…»
Тінь рожевих згасань – за плечима.Але там, вдалині, у пітьміРозриваються жахом невпиннимЩе прийдешні, не бувші дні.Вони йдуть, наближають, бурують,У нестямі грози і жагиПідіймають незнано-злую,Невмирущу муку землі.Наближайтесь! суворим рядомСтаньте тут, біля лану й лісів.За крицево-бронзовим ладомЛетимо у багряному сні.«Мені здається…»
Мені здається,що й я лишу своє життяу келії чоботаря. —Дугою вигнув спину,і рукоютак моторошно бігає по шву!А на полицяхрозставлено правила й копила,чорняві і брудні.Тут зрідка зазирає хлопчик,такий бадьорий та стрункий.Великі сірі очисхвильовано вдивляються в багно,розкидане навколо майстра.Як лячно, друзі милі!Обідраний, старий,занедбаний з дитячих літ —лиш тільки дратву шило й кожувін визнав за своє.А світ розлігся за вікномчарівно й буйно,гойдає сміх, утіху – й молодепрекрасне слово.Тут чоботарза зоряним вікномчекає хлопчика до себе– у чоботарські учні.Ось ще раз гляну на осіннє сонцеі піду.«Ой, згубилась блакитними днями…»
Ой, згубилась блакитними днямищирість серця і буйних слів.Розлилися рожеві плямиі розбіглись в чужу далечінь.Промайнули краса і радість,юність німо лежить біля ніг,і ніхто – ні словечка – поради!і ніхто не приймає сліз.Ну і згода. Нехай до болюне надійде ніхто із вас.Я ж притомлено йду до порогаі ридаю в майбутній час.Ви зростаєте в хладнім димі,ви зростаєте в жовтих вогнях,і червоний – хоч зрідка – заблимаі трагічний розкочує шлях.У шляхах, у дорогах майбутніхможе згасне назавжди біль.Пригортаю до серця мукуі ковтаю прозору сіль.Я для когось чужий і пустельний.Що для вас чийсь шалений біль?Тільки ж знайте: в Країну ДалекуПрийде людськість крізь муку і тлін.За снігопадом тань
Загас мій сад.Засипано снігами лист осінній,і синім холодом дерева скуто.Птицяморозною струною пролітає,і прислухається до дзенькоту снігів.Мовчить земля.Лише вночірозколює повітря мертвий тріск:підліток саду —юна вишня —вітами здригнулася,і як стріластруною змовкла.І яблуневі вітидугами на дах.Оркестром стрілгорить уранці паморозь.Сонцене в силі зняти срібну зброю саду,і тільки вітер,десь там за південь,звіє —здує срібно-рожеві грозна.І паморозь – на дах,на стріху зеленаву.І знову темний тьмяний сад.Одинок у снігу.А то —запіниться метелицею ніч,і ллється строгий льотакордами мовчання.Куди не глянеш —білих рунотари снігові!Тоді садирозкрилюють снагу,таємнодзвонятьперемогу:за снігопадом – лютий вітері березнева тань.Вже проростають світом дні,і легко-юним сходить сонце.Місяцьпримерзло проскрипить за північ,і знизитьсяпроваллями світанку.Не зворухнеться клен.Мій згаслий садзростає перед світом томно, сіро,а десь за панциром корипрозора кровготує кружний ход —за снігопадом лютий вітері березнева тань.Осінь
Патлатий клен гойдає зелень,Ворушить пломінь сонця.Він знає – ще не осінь,Ще тільки раннєє згасання.А на болоті,де куп’яки стрижуться тихим вітром,зелений сміх – ще тільки квітне!Він – зо мною.Ліс,як синю далеч Франції,вітри самотньо сріблять.Він снить – як сторожка вода – у небо,Буяють луки – пустельністю.Була колись трава,ну а тепер – стерня лоскоче ноги.Сумно так.Одна вода біжить зеленим шумом,гойдаючи колишні квіти —що згасли,згасли, обірвались.Полезлотистим шляхом стеле путь —жовту, як піски.Лиш гречка пізняя примовкло мріє.Вже скоро, скоропідріжуть коси й гречку.Тихо й сумно.Городинаскресає в срібний дощик ранкомі цілий день мовчазно снить.Наллється плід,порадує старече око,але ж цвітінь – не вернеться назад!Хай яблука рожевобокісміються з мене,в затишку гойдаючи налив, —мені однаково.Бо в очереті,ось тут за яром,осінь гострить вухаі ловить гомін тиші…Вона лежить з спідницею подертою,заплющить очи – скалить рота —погрозливо розп’явши рукинад землею.Вона – німотна зараз!Ось тижнів через три —розірве пута,спідницю зеленую лишить в бур’яніі як скаженана лісу скочить:Ген багрянець жовтня……десь падолистозвався лісом глухо.Сади примовкли й стежать день.Снігом ніч
Ти лежиш в пустельному холодному саду,Може несподівано до тебе надійду.Обдарую німотою твій зимовий сад,І неждано і нестримано заграю з світом в лад!Я не знаю, де сховається моя туга печаль,Де розіб’ється на скалки шкляні неупинна даль.Проплива вона крізь холод і вітри,І лишає тільки смугу синю для шатрів.Пропливаю одногранним гірким сном,І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином.Смутно придивляюся до тихих хат,І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад.Промандрую аж за обрій де любов,Розпочну у тих країнах світлий лов.Буду юність уловляти – і в саду,Те, чого шукають чисті – там знайду.2Хто на межах стигне в білому снігу?Хто на вежах пльоска прапором снагу?Пропливають мимо башти дальні кораблі,І співають чужоземці про любов мандрівника Алі.Той мандрівник кинув наречену для шляхів,І вогнем багряним океанами горів.Стигнуть межі, а на вежах пльоска льот,Бурями на скло прозоре б’ється льод.Пропливають чужоземці кораблями в ніч,Глухо поза баштами гуде майбутня січ.І снага смуглява перетворюється на вино,Світове і весняне об’єдналося в одно.Десь Алі вернувся нареченої шукать,Стружками розсипалася міць мідяних ґрат.Пісню буйну, пісню про майбутню височінь,Вигукнули вежі для холодних снігових склепінь.Манометр
На дибу взято села. А містана мідяні тимпани граютьі титанічний круг розхитуютьу буряному непокою сили.Ведичні терези повисли над часами.Обезуміло в румби рве стріла,тарелі там і тут, —плигають гумові літаі об залізні мури б’ються.Харків
Розкинулося місто між горбами.Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу, —там металеві дамби й бомбибагряно покололи обрій.Розкинулося місто: табор:де гноми перетворюються на титанів.Де землю взято в металеві дуги,в залізний крик.Літня ніч
Липнева ніч,липнева нічходила,Збирала ягодив саду.Вона в кущахв сліпих кущахперстами шелестіла,і лляла тіньв гущавину.Лежала тінь,лежала тіньнад садом,Хитала полог синійверховин.А шкляний місяцьжовто і медвяноПеретиравна жорнахлінь.Над садом лінь,Над садом ліньвисока!На п’яні травитьмяноповиса…А в пелюсткаха в пелюстках вишневихвже проступалавранішня роса.Смаглява ніч,смаглява нічходила,збирала ягодив саду.Вона в кущахВ сліпих кущахперстами шелестіла,Чи ти ж знайшла тамХоч одну?Караван
В алеях міста глибиною лінійпроходить караван пустиніліниво коливаються тюрбани золотібоками п’яними хитаються верблюдитюрбани: золоті від сонцяжовч кораблів: піском пустинірожевий захід кидає гарячий блискна скло фасадіві розбивається в асфальтахдесь долиною гасне – згаснекараванверблюдівМарійка Дика
Народилася у 1900-х в Галичині. Навчалася у Львові в драматичній школі, якою керував Микола Вороний. Богдан Кравців писав про неї: «Не надто вродлива, але безпосередня й відверта поетка Марійка Дика, що у 1927–1928 виїхала разом з багатьма іншими в Радянську Україну і там, зазнавши різних поневірянь поміж безпритульниками, була розірвана собаками».
«Українська Загальна Енциклопедія» (1930–1935) подає, що Марійку Дику у 1933 р. розтерзали собаки у харківській тюрмі.
Дві її поезії були надруковані у «ЛНВ» (1925, № 6). Публікувала також переклади з польських поетів.
Ранішній бенкет
Роззолочений сміється сад…На сталевих сопілках холодний ранок виграє…І синій дим сріблистим відблиском бринить довкола сонних груш…Хто тут був?І хто росистими акордами в розпалене мені лице кидав?Переображений і блідий в тріумфі сонця схід горить…Тремтить від холоду напіврозкрита розкіш білих рож…Чи то стомився день, чи я згасаю?..(Чи, може, за синім берегом нові горять острови?)Стихає гамір улиці і кам’яні верхи зникають…Допливаю!Холодними долонями огняний квіт зриваю…Ломаним акордом
Барвистим водограєм приснуло місто.Плакатами улиця розмалювалася.Сміється ринок бозами…Віддихає розпилена втома на задумливім чолі…Вдзвонилися в думу трамваї…Небо сталлю грозить…Хмаролом каштанів і блискавиці липПалати з карт побурили мені!Світляними акордами місто дзвенить…Вогкі очи кінські копита доганяють…Борис Тенета
Справжнє прізвище Борис Гурій. Народився 8.04.1903 р. в селищі Покровське на Катеринославщині у родині вчителя. Після смерті батька 1914 р. перебрався до Катеринослава, навчався в тамтешньому ІНО, у 1927-му перевівся до Київського ІНО на третій курс історичного факультету. Перші вірші надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й Революція» та ін. Видав книжки прози «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П’яниці» (1930), «В бою» (1931). Належав до угруповань «Ланка» і МАРС.
За спогадами дружини Євгена Плужника, Б. Тенета в передчутті арешту снував доволі наївні плани: «Небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, залишу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на ім’я Бориса Тенети, а сам на голову нав’яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грішне тіло, перепливу річку… і нема мене… піду, куди очи глядять без документів, без нічого. А хтось знайде мій одяг на березі з документами, передасть у відділ розшуку міліції, міліція – в НКВС. Ну, що ж, скажуть, утопився сам раніше, ніж ми його утопили».
Письменник навіть написав з відчаю листи Сталіну й Горькому, благаючи звернути увагу на ситуацію в Україні, де ув’язнюють невинних людей.
Б. Тенету арештували 20.01.1935 р. на Кавказі, куди він поїхав до родини. В сухумській в’язниці він зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили до Києва, встановивши суворий нагляд, щоб не повісився і не порізав вени. Але 6.02.1935 р. письменник уночі під ковдрою подер рушника і кальсони, прив’язав один кінець за бильце ліжка і затягнув собі на шиї петлю, дотримавши обіцянки: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся…»
Ти сидиш в задимленій кімнаті
Ти сидиш в задимленій кімнатіІ так лячно думати мені —За копійку кожен може взятиУ завулках безпритульних днів…На столі брудне розлите пиво,Я дивлюсь на тебе із кутка —Не сховає павутиння сивеМолода, оголена рука…Там за містом, у степах розлогих,Золоті чекають вечори —Ти прийшла з великої дороги,Де копальні, вугіль, димарі.Знаю я, за темним коритаромЗнов тебе в нічний розіпнуть час.Серце кров розбурханим ударомРозганяє силою образ…За вікном шумить чи степ чи місто —Я вернуся – тільки-но поклич.Золоте розкидала намистоПо садах, будинках біла ніч.Я піду по вулицях осінніх,Де колись акації цвіли…Небо знов ясне таке і синє,Як у нашім (у твоїм) селі…Знов вернуся глянути на тіло,Що в кафе «Венери» продаси.Може й ти коли мене любилаУ житах шовкових по росі!Так сиджу і крізь туман дивлюся,Пиво п’ю, ковтаю матюки,А у темному запльованому люстріПід очима бачу синяки…Дні біжать і гаснуть у минулім,У кайданах людяний мій гнів.Ах, чому пісні мої не кулі —Я б тоді не так поговорив!..Я б сказав… та що тепер я можу?Сплять слова холодні на сторожі,Вічні в серці – холод і зима…Де ж піду, до кого відгукнуся?..Ніч самотня, вітер і туман…Цю весну…
Цю весну сміюся і співаю.Мчать, летять на борзому коніЖовті жовтні, безтурботні маї,Немудровані і одчайдушні дні.Та сьогодні холодно і сумноІ чомусь минулого шкода.Оглянуся: хутко і столунноВ мертву прірву падають літа.Не до діла скучив за своїмиМахряком і сіном запашним…Сонце б’є хвостами золотимиІ у небо синій лине дим…Та бринять мені чудним докоромТихі згадки, йдуть одна по одній —(Чи тому, що я уже не хворий,Чи тому, що я вже не голодний.)Чи тому, що маю сіру шляпу,Жовті шимі і цигарник срібний…На селі давно подохли шкапиІ пишу я вірші непотрібні…Вже не вийду драними ногамиВ черевиках лапати багнище.Хтось чужий з ворожими думкамиБуде спати на моїм горищі…Вже не я ходитиму до ставу —Там, де шлях від міста до заводу,Інший хтось, гримкий і кучерявий,Буде кролем різать чисту воду…В тишині похилого паркану,Де уперше стрілися з тобою,Де колись таємно цілувались,Заросло навіки лободою…Маки там, а за парканом – рожі,Далі – степ, дорога і загати.Вже не я, а інший, кращий, може,Буде тут люб’янку цілувати.Все, усе тепер забути маю.Ну, то що… минулого не жаль.У куток найдальший заховаюБузинову люльку і печаль.І тебе – сімнадцятого маю.Уривок
Як проходив тою дорогою —То зустрілися:Я і ти.Два листочки спало з дерева,Два листи.І понесла вода прозораяТі листи…– Не пройти нам з тобою, дівчинко,Не роз’їхатись,Не пройти!Усміхнулася, похилилася:Хлопці ті!– Від мосточка в боки різнії —Дві ж путі!– Не кажи не кажи так, дівчино…– Ат, пусте!Засміялася, озирнуласяВ рідний степ.Так зустрілися, так віталисяТи і я.І в очей та уст не питалися,Як ім’я.– Не пройти нам з тобою,дівчино, —Не роз’їхатись,Не пройти!Подивилася та й заплакала:– А все ти!Та бодай тим листочкам не падатиНа мою на біду.Вже тебе не стрічатиму і незнатиму, —На місток не піду.Не було про тебе і вістки,Та немає і досі.Вже минуло гаряче літоЙ кавунами червоними осінь.Не одна, не одна вже осінь!Ой, четверта, ще й п’ята…… Вже не буду тебе дожидатись,Не буду виглядати.Так забулося й не згадалося б,І про тебе б не чув, не знав.Тільки ті літа,Тільки ті рокиПропив, прогуляв!..Та як знову проходив дорогою —Де колись:Я і ти, —Два листочки впало з дерева,Два листи.І понесла вода прозораяТі листи.…Від місточка ж у боки різнії —Дві дороги лягло, широкії —Дві путі…«Минають дні, іде по літі осінь…»
Є. Плужникові
Минають дні, іде по літі осінь,В прозорім сумі ніжна й золота.Жаркі стрічки впліта в зелені коси —Слова прощання на мої уста.Я знов один, чужий собі й нелюбий,З піснями синіми по синій далині…І хтось поклав слова на почорнілі губи —Такі ласкаві, ніжні і сумні.Який я став? Яка тому причина?Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ…Мале хлоп’я тепер мені за сина,А чи ж давно я з ним у цурки грав?Біжать автобуси так само вчора й нині,А день – такий же синій, синій день…Скажи, чому в дочасну домовинуНас путь одна сухоткою веде…Скажи, чому бушую і гуляю,А в серці сум і сонце і весна,І дух терпкий степового розмаюІ золота весна…О не сумуй, що не такі, а іншіПрийшли ми в цей зелений, милий світ.Там у степах забрунькувала вишня,І на Дніпрі сльозою вкрився лід.Там по степах… та ти не розумієш,Тобі рідніші брук і димарі…У сивім ковилі ховає сонце віїІ в позолоті очерет горить.І кличе владно знову повернутиДалекий голос юність золоту,А за вікном голодний вітер, лютийІ в ніч дерева зігнуті ростуть.Ах думи, думи… До блідого ранкуВузька канапа не дає заснуть: —Я завтра знов лічити буду гранкиІ у портфелі тамувать весну…Гармонія і свинушник
Частина перша
І
Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вікно».
І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:
– Хто там?
Катерина:
– Тут живе Петро Сушня?
Відповіді не було; вона почула тупотіння босих ніг, біганину й балачки.
На дворі було тихо. Сонячний ранок гудів хмарами мушви, із близького кладовища долітало зелене цвірінькання птахів і солодкий запах бузку. Весна саме переходила в літо і вже тепер о восьмій ранку в цьому заводському селищі, що розташоване по цей бік Дніпра проти великого південного міста, було жарко й задушливо від порохняви й розпаленого каміння.
Катерина здивовано ждала – де ж пішов отой хрипкий бандит?
Через дві хвилини за дверима знову щось застукало і на поріг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.
– Зайдіть, – пробурмотав він і повів Катерину до хати. – Вибачте, – почав понуро він, але раптом якась сонячна зміна сталася з ним; обличчя йому зашарілося, і він радісно засміявся… Засміявся він, а Катерина байдуже:
– А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.
– А… він зараз прийде.
– Я йому привезла листа з Києва, – додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли б не лист, то вона не зайшла б. – Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися.
Для Михайла – це теж несподіванка. Так. Але тут увіходить Петро й перебиває розмову.
Катерина:
– Якщо хочете відповісти, та завтра принесіть. Бухаринська, 10. Галині. Ви ж її знаєте? – вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.
– Добре, – пробурмотів той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергійно на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:
– Дивіться ж, не пізніше 11-ї…
Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся до кімнати.
В ту саму хвилину двері в сусідню кімнату прочинилися, висунулася білява голова Данила й запитала:
– Це до Михайла приходила?
– До Михайла.
– А він що, подався за нею? Як же ж так. Він же черговий сьогодні? – обурився бас Дмитра-завгоспа.
Всі хлопці здивовано переглянулись, ніхто нічого подібного за Михайлом не помічав, особливо щодо дівчат, і це був перший випадок порушення комунальної дисципліни з його боку.
– Фю-ю, – засвистав Іван, – засипався й Михайло.
– Весна, – відповів Андрій і почав скептично крутити козячу ніжку з махряку й заялозеної газети.
– Н-да, – позіхнув Іван, – однак, немає води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцією маєш ти вартувати замість Михайла, а Михайлові ми якусь кару вигадаємо.
– Дійсно, чому то я? Завжди чомусь я!
Петро почав сперечатися, але йому загнули «салазки» і він скорився.
Вмивалися над тазом (в тазі лушпиння картоплі, недокурки, ріжне сміття), хлюпали на піваршина навколо себе, на підлогу, на стінку.
Петро, як черговий, зливав і лаявся, що вони вмиваються, як свині, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопці «прийняли до відома», а що він сам робив так само, коли не чергував, то ніхто не звернув на його слова потрібної уваги.
Втиралися сірим-сірим, колись давно білим рушником. Потім стали ваксити чоботи. Ваксили вони щонеділі, бо була це єдина розкіш, яку могла собі дозволити комуна.
Поснідавши хлопці швидко розбіглися. Зостався один Петро наварити обід.
Наваривши обід, він поклав ключ від хати під струхлявілі східці й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди він ішов, про щось думаючи, і то задирав голову догори й усміхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камінчика, що траплявся йому дорогою. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення і знову біг далі з таким виглядом, ніби у нього боліли зуби.
Сьогодні думки турбували Петра. Такі химерні думки! І він ішов усе далі й далі, не помічаючи, що минув свою вулицю і вийшов у степ.
На ньому були «штаніровані» кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забіг), кепка ще виконувала обов’язки портфеля, а коли сонце дуже вже припікало, то недбало валялася на потилиці, як зім’ятий шмат паперу серед трави.
Костюм іноді доповнювала люлька, а по весні квіти. («Вони ростуть, за другою балочкою на п’ятнадцятій верстві, де шлях на Сандорівку».)
Була в нього хустка, якою він користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гігієнічніше залишати зайве на вулиці, ні, цьому причиною були економічні міркування (мило) та лінь.
Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому він спав і вкривався, певніш обгортався. Нерухомим же він звався тому, що все інше було завжди при нім і на ньому.
Травневий степ вже колосився, стрункий та високий, і Петро, розгортаючи обома руками зелені хвилі, плив прямо на обрій, за кряж, на могилу. Там він любив сидіти й дивитися на той бік Дніпра, униз, де за коліном кінчалися димарі й туманів рівний степ…
От іде він степом, а назустріч йому дівчина з чорною косою, очима сірими: підійде, обів’є тою косою чорною, в очи зазирне, спитає так тихо:
– Кого ти шукаєш?
А він так сміливо обгорне її, притулиться червоними губами до уст запашних, степових і скаже:
– Так це ти? Чому не приходила так довго?
А далі… а далі розпливалося все…
Чудно. Може, там десь в Америці, чи то в Австралії, на хуторі, чи в місті є дівчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спідницею, а він і не знав. Не знав! А можна було б підійти до неї так просто, простягнути руку, вона зрозуміла б… Буде жити він з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потім непомітно щезне вона, а він і не відчує, що так близько була вона… А комуна сміється.
– Хиря така, а ще й вередує: та дурна, а в цеї слоняча шкура… Тьху, хоча б пику причепурив, лісовик малахольний.
І справді, ходив він з рудою бородою, волосся росло на голові буйно й весело, знайомлячися з гребінцем лиш тоді, коли вся комуна на пленарному засіданні ухвалювала надати Петрові належного порядній людині вигляду.
Тоді: довготелесний Дмитро сідав на нього верхи і, не зважаючи на протести та згоду сидіти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк і цілі фунти віршів. Його держали за шию і примушували ваксити й терти до блиску його поруділі за місяць черевики.