Одного разу на Дикому Сході

У кімнату повернувся Єрофеєв.

– Все, Борю, загін готується. Може, поїхати з тобою?

– Ні, Андрію, залишайся тут. Нам треба тримати фронт. А тут і махновці, і денікінці, банди ще нишпорять. Чого так довго ту дівку не везуть?

– Та не так щоб і довго, – заспокоїв Єрофеєв, але й сам вже трохи почав хвилюватися.

– Ти надійного бійця послав за нею?

– Надійного. Мій вістовий, вже другий рік при мені, повністю відданий справі революції.

– Просто та ще дівка, вона може і звабити. Коли сиділа в сараї, так забила памороки охоронцю, що він дозволив їй втекти. Пам’ятаєш же?

Єрофеєв закивав, бо пам’ятав добре, що це за змія була, дівка ця. Поставили її охороняти молодого солдата, з московських робочих. Дисциплінований, письменний, про революцію навчений. Начебто надійний. Але от біля сараю притиснувся вухом до стінки, слухав спокусливий шепіт зсередини, потім заглядав у щілину. Там Міра розстебнула свою сукню і показувала груди. Підставляла їх під промінь сонця, що випадково заглядав у сарай через дірку в даху. Солдат припав оком і важко дихав. Поліз рукою в штани, почав робити рухи. Міра засміялася. Дуже звабливо. Так що всі памороки солдату забила.

– Навіщо ж так. Іди до мене, – зашепотіла хрипким голосом.

Солдат гучно ковтнув слину, озирнувся, чи немає кого поруч. Потім крадькома підійшов до дверей, відчинив їх, зайшов до сараю. Солодко посміхнувся, почав знімати штани. Із темряви вистрибнула Міра і вдарила нижче пояса. Солдат зі стогоном зігнувся, Міра вихопила його гвинтівку, вдарила прикладом у голову. Солдат повалився на землю, наче оклунок з дертю. Міра зв’язала руки ременем, затягла подалі в сарай, з гімнастерки зробила кляп. Обережно визирнула з дверей, прикрила їх і побігла до ближчого гаю.

– Лише випадково роз’їзд на дорогі її знову схопив, – нагадав Ліберман.

Одразу семеро вершників на дорозі з лісу. Виїхали з-за дерев і вирячилися на Міру. Не просто вирячилися, а ще і гвинтівки наставили.

– Ти куди? – спитав один. Міра кліпнула очима, а потім показала рукою їм за спину, наче хтось там був. Добре показала, бо ж досвідчені бійці, а всі, як один, озирнулися, наче за наказом. А Міра стрибнула з дороги в кущі, побігла. Позаду крики, постріли, кулі над головою засвистіли. Міра тікала, швидко бігла, коли дерева і кущі несподівано закінчилися, попереду поле. І два десятка солдатів, перелякані пострілами, залягли, наставили на ліс свої гвинтівки.

– Стій! – крикнули їй.

Зупинилася Міра, смачно плюнула на землю і засміялася.

– Господи, як же не щастить! – підняла руки вгору.

– Небезпечна дівка, – нагадав Ліберман. – Гірша за змію, небезпечніша за кулю.

– Не хвилюйся. Боєць надійний. За революцію горою, не зрадить, – запевнив комполку.

До кімнати забіг солдат.

– Товаришу командире, Гнідко прискакав! Сам! У крові весь!

– Чорт! – Єрофеєв підхопився і побіг з хати.

– Що таке, Андрію? – поспішив за ним Ліберман.

– По конях! – закричав Єрофеєв з ґанку.

За хвилину вже мчали полем. Знайшли тіло вбитого вістового. І голову трохи осторонь.

– Ну сучка! – зашепотів Єрофеєв і поставив коня дибки.

– Я ж казав! – закричав Ліберман. – Небезпечна! Підступна!

Єрофеєв озирнувся. Побачив невеликий загін у полі. Це поверталися з розстрілу солдати і матрос Жникін, які ще заходили до ярку попити води з колодязя.

– Де вона? – кинувся Єрофеєв до Жникіна.

– Хто? – здивувався матрос.

– Сучка та! Міра!

– Наказ же був до штабу доправити! – Жникін не міг второпати, що сталося, а потім побачив труп вістового. Одразу зрозумів, що сталося, плеснув себе долонею по лобу. – А Загорулько де?

– Який Загорулько? – спитав Ліберман.

– Боєць Загорулько! Я ж з ним її відправив! Він на возі був! – закричав Жникін і схопився за маузер.

– З Четом? – тихо перепитав Єрофеєв і скривився.

– З ним! – заволав Жникин.

– Може, вона його в полон узяла? – спитав комісар.

– Чета в полон не візьмеш, – сумно відповів комполку.

– Зрадив! Зрадив, селюк задрипаний! – заверещав Жникін.

– У погоню! – наказав Ліберман.

Вони зірвалися з місця, мчали по сліду воза, але швидко знайшли його порожнім і без коней, яких втікачі випрягли.

– Пересіли! – закричав Єрофеєв. – Обшукати тут все!

Вже увечері Єрофеєв і Ліберман сиділи у куркульській хаті, яку займав штаб, та пили спирт. Зайшов матрос Жникін, весь в пилюці, ледь на ногах тримався від виснаження.

– Все обшукали! Як крізь землю провалився той Загорулько!

– Це він уміє, – кивнув Єрофеєв.

– Завтра виступаємо. Доженемо їх! Нікуди не дінуться, – Ліберман стукнув кулаком по столу, аж чарки підстрибнули.

– Піду скажу хлопцям, щоб готувалися, – комполку вийшов з кімнати. Вже на вулиці сказав сам собі: – Спробуй ти Чета наздогнати! – зітхнув і закрутив головою.

Віддавши всі накази і перевіривши охорону, Єрофеєв сів покурити. Спочатку в садку, але там вже почали тхнути трупи, жара ж бо. Зайшов у двір, там скрутив цигарку. Затягнувся тютюновим димом.

З цим Четом він був добре знайомий. Ще на царській війні потоваришували. Згадав, як георгіївськими кавалерами прибули на відпочинок у якесь білоруське містечко неподалік від лінії фронту. Ось вже Андрій познайомився з якоюсь дівчиною, танцювали.

– А ходімо до мене, – запросила дівчина, яка вже розповіла, що працює покоївкою у багатих людей.

– А панна не лаятиме?

– Панна тільки зрадіє, – посміхнулася дівчина. – І товариша свого бери, – вона кивнула в бік Чета.

Чого б і ні? Радо пішли і невдовзі вже були у великому будинку, радше палаці. Там зустріла їх красива, чорноволоса жінка в аж занадто відкритій сукні. Пили солодке вино, їли фрукти, деяких Андрій і назв не знав. Потім Єрофеєв з покоївкою попрямували до кухні, а Чет із пані до її спальні на другому поверсі.

Єрофеєв вже кохався зі служницею, коли почув нагорі крики та постріли.

– Пан прийшов! – злякалася покоївка, але солдата не відпустила. – Ні, ще!

Ледь Єрофеєв вирвався з палких обіймів, побіг сходами нагору. Там побачив чоловіка в офіцерській формі, який валявся на підлозі та плакав. З носу його юшила кров. Чет голяка стояв біля стіни, тримав ногу на револьвері.

– Уявляєш! На самому цікавому увірвався! – зареготав Чет. Пані сиділа на ліжку і не виглядала дуже вже засмученою тим, що відбувалося. З презирством дивилася на чоловіка, який стукав кулаком по підлозі і плакав, наче гімназистка. Зі сліз та крові утворилася ціла калюжка.

Потім приїхала поліція, викликана сусідами. Невдовзі Єрофеєв і Чет опинилися у тюремній камері. Лежали на нарах в одних кальсонах, вошей били.

– Так що, розстріляють нас? – спитав Єрофеєв. Спокійно так, наче просто цікавився, котра година.

– Та бозна, – відповів Чет з тим же градусом зацікавленості.

Відчинилися двері і до камери зайшов полковник Шемаханський. Вже у віці, але бравий, починав службу ще на останній турецькій війні, повоював у Туркестані і в Порт-Артурі. З перченим характером офіцер, он вуса як стирчать, очі ледь блискавками не кидаються.

– Ну орли! Ну орли! Ну не можете без пригод! – загримів він, але за роздратуванням можна було помітити і захват.

– Так точно, пане полковнику! – відповіли обидва бійці, що зістрибнули з нар, стали струнко, як того вимагав статут.

– А знаєте, що за законами військового часу я вас розстріляти мушу! – гнівно спитав полковник.

– Так точно! – відповіли у два голоси, урочисто.

– Що – так точно? А воювати тоді кому? Коли таких орлів самому розстрілювати, то з ким же тоді тевтонів бити? – забідкався полковник.

– Пане полковнику, дозвольте спокутувати провину в бою, – сказав Чет.

– Якому бою? Стоїть фронт! Ані ми вперед не ідемо, ані німець!

– Тоді треба дізнатися, що готують. Полоненого треба узяти, – запропонував Чет.

– Ага, ми приведемо, – приєднався Єрофеєв.

Полковник подивився на них. Прискіпливо так. Хитнув головою, наче не дуже то довіряв.

– Ох, орли! Тільки без голови зовсім! Офіцера вдарити! Та ще в його будинку! Та ще ця історія з його дружиною! Ну наче навмисно усе якомога гірше робили! Ох!

– Офіцера і приведемо. Полковника німецького, – пообіцяв Чет.

– Полковника? – здивувався полковник Шемаханський.

– Полковника, – підтвердив Єрофеєв.

– А, була не була! – махнув офіцер рукою. – Тільки дивіться, без полковника німецького краще не повертайтеся! Одразу під розстріл підете! Зрозуміли?

– Слухаємося, пане полковнику!

І ось вже Чет та Єрофеєв повзли кущами. Минають німецькі позиції, залізли у лісок в тилу, там сіли перекурити.

– Ну і де ми полковника візьмемо? – спитав Єрофеєв.

– Та пошукати треба, – відповів Чет.

– Ох ти і бовдур! Спочатку до пані поліз, тепер ось німецького полковника пообіцяв! Зовсім ні про що не думаєш!

– Багато думати – голова боліти буде. Ходімо, – сказав Чет.

За деякий час вони вже лежали у кущах і роздивлялися у бінокль якусь німецьку військову частину, що розташувалася у селі.

– То полковник? – спитав Чет і передав бінокль товаришу, який подивився на німецького офіцера, який виходив з екіпажа.

– Полковник, – кивнув Єрофеєв. – Тільки там же рота солдат і кулемет!

– О! – Чет підняв догори палець, посміхнувся. – І кулемет! – поплазував у бік німців.

– Куди ти? Скажи хоч, що задумав! – зашепотів невдоволений Єрофеєв, але Чет не відповів. – Оце ще чортяка! – Єрофеєв поліз за товаришем.

Потроху вже сутеніло. Чет підкрався впритул до кулемета, який був установлений на вишці, звідки зручно було обстрілювати околиці. Біля кулемета стояв черговий. Чет вийняв ніж і почав крякати, наче качка. Німець виглянув з вишки, бо не чекав качки під собою. Чет кинув ножа, який встромився у горло вартового. Німець захрипів, перевалився через поручні й оклунком упав униз. Чет підхопив його і тихенько поклав на землю. Показав Єрофеєву, щоб той ліз до кулемета. Сам крадькома побіг до великої селянської хати, в яку зайшов полковник. На вході там чергували два солдати. Чет кинув шматок землі, який підібрав. Шматок гепнувся позаду, вартові озирнулися, а Чет вже був біля одного. Скрутив йому шию, наче курчаті, а другому приставив палець до спини. Німець підняв руки. Чет зняв з нього металеву каску і вдарив нею ж по потилиці. Німець впав. Чет обережно затягнув обох непритомних солдат у сіни. Полковник, мабуть, почув шум, щось спитав німецькою. Чет не відповів. Почув музику. Прислухався, закивав головою, мабуть, музика йому сподобалася.

Увірвався до кімнати. А там полковник сидів в одних кальсонах на ліжку, тримав у руках гітару і з романтичним виразом обличчя щось співав, мабуть, про кохання. Зараз ошелешено вирячився на Чета. Той показав, щоб полковник мовчав. Повалив офіцера, зв’язав, засунув кляп до рота. Потім забрав два парабелуми, німця прив’язав зі спини до себе. Вже йшов, коли побачив гітару. Повернувся, узяв її, покрутив у руках, бренькнув по струнах. Гітара йому сподобалася. Прихопив із собою, вийшов з хати і зіштовхнувся з двома солдатами, які прийшлі змінювати караул і не розуміли, куди поділися їх товариші. Солдати дивилися на Чета, у якого за спиною був полковник, а в руках гітара. Руки їхні потягнулися до гвинтівок. Чет підкинув гітару вгору, вихопив парабелуми з-за поясу. Два постріли. Солдати впали, встигнувши лише схопитися за гвинтівки, а Чет же повернув пістолети за пояс і підхопив гітару, поки вона не впала. Побіг з трофеями до лісу. У німців почалася тривога. Солдати вибігали з хат, а Єрофеєв поливав їх з кулемета, прикриваючи Чета, поки той не забіг за дерева. Потім Андрій відступив сам.

– Кидай гітару! Кидай гітару! – кричав Єрофеєв, коли бігли лісом. Але Чет його не слухав, міцно тримав музичний інструмент, хоча з ним і важко було бігти лісом, а гілки били по струнах, видаючи чудернацькі звуки. Позаду чутно було постріли і крики німців. – Нам ще фронт переходити! Кидай!

Уже вночі плазували полем, на одному краю якого стояли німці, а на другому – російська армія. Єрофеєв тягнув на собі полковника, а Чет – гітару. Іноді полем починав бігати промінь прожектора. Тоді зупинялися, застигали, втискуючись у землю. Чекали, поки прожектор пройде, і повзли далі.

– Пане полковнику, завдання виконане! Дозвольте передати полоненого! – доповіли вже в штабі полковника Шемаханського.

– Ну орли! Змогли! Полковника! – Шемаханський аж підстрибував на місці, коли загледів Четів трофей. – А це що у тебе?

– Гітара.

– Де взяв?

– У німців. Сподобалася. Так грає красиво!

– От, Загорулько! За це я тебе і люблю! Що розумієш ти красу! Молодець! – Полковник підбіг до Чета і міцно його обійняв. – Георгія тобі не поверну, але від покарання звільняю.

– Радий старатися! – тупнув Чет. – Георгія я ще зароблю!

– Ось у цьому я не сумніваюся, – кивнув Шемаханський.

– І заробив же! – це Єрофеєв уже в хаті розповідав про подвиги товариша комісару. Налив собі та Ліберману спирту з фляги. – Аж два Георгія заробив! Один за те, що ми великий наступ німців зупинили. Не просто наступ, а наступ трупів!

– Це як? – здивувався комісар.

– А так. Німці якось навчилися мертвих із землі піднімати і спрямовувати в останній бій. Там треба було спеціальним газом тіла обробляти, вони піднімалися та ішли в атаку.

– Андрію, більше не пий, досить! – строго сказав Ліберман.

– Борю, та я тобі правду кажу! На власні ж очі це бачив! І з нами ж тоді був Іван Карпович Підіпригора.

– Це той сищик?

– Так, найкращий сищик імперії! – закивав радісно Єрофеєв. – Хороший мужик!

– Імперіалістичний поплічник! Він же в охранці київській служив!

– Ну, я теж в імператорській армії служив і царю присягав, але то ж коли було. А Іван Карпович…

– Та хай йому грець, тому сищику. То, кажеш, трупи оживляли? – перепитав комісар, і очі в нього загорілися.

– Так. Десятки тисяч звезли в одне місце з усього фронту, обробили газом і вони посунули вперед. Насправді ці мертві, їх Іван Карпович трупаками називав, то вони так собі солдати. Ходять неквапливо, стріляти прицільно не можуть, наказів не розуміють. Ідуть собі прямо, і все. Але коли їх багато, то не зупинити, бо ж кулі їх не беруть.

– Як не беруть?

– А так! Ти по них з кулемета січеш, а вони сунуть вперед. Кулі через тіло пролітають, і все. Хіба що кулями навпіл перерубаєш, тоді труп упаде. І багнетом його не зупиниш, бо не помічає він твій багнет! Ти його на багнет, а він далі на тебе лізе. Тільки якщо голову відтяти або ноги, так можна було зупинити цих негідників. І ніяк інакше! І нехай би один чи десять, а їх же тисячі, сотні тисяч. У них на дорозі полк був, так змели полк і не помітили! Але ми їх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, німці б Петроград тоді взяли!

– Ти, Андрію, цим дуже не хвалися. Бо ж чим раніше царська влада війну б програла, тим швидше б революція почалася. А ти, виходить, царя захищав! – докірливо сказав комісар.

– Та, Боря, я ж тоді не знав ані про революцію, ані про комунізм. Просто воював, думав, що за Вітчизну.

– Я розумію, – кивнув Ліберман. – А отой газ, яким німці мерців в атаку піднімали, його не залишилося?

– Ні, Іван Карпович все знищив. І газ, і вчених, які його розробляли, і обладнання все.

– Як знищив? – скривився Ліберман. – Для чого?

– Сказав, що диявольська вигадка і проти Бога злочин, бо мертвим спокій треба давати. Ну, щоб ніхто більше не скористався тим газом, він все і знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обіцяли посадити, бо самі ж хотіли проти німців скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам і казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякі речі в руки давати. Слабка людина і на погане швидка. Так він казав.

– Дурень твій Іван Карпович. Справжній реакційний дурень! – строго сказав Ліберман. – Уявляєш, як би нам нині той газ у нагоді став? Та якщо б ми могли мертвих підняти і в наступ кинути, так одразу б всіх ворогів революції знищили!

– Недобре це якось, мерців з могил піднімати, – засумнівався Єрофеєв.

– Недобре справу революції не захистити. А все, що революції на користь, то добре і дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрію!

– Так, говорили, – кивнув комполку.

– А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.

– Як зайнятися? – здивувався Єрофеєв.

– А так, що арештувати, допитати. Він – хитрий лис, може, таки залишив або зразок газу, або рецепт його виготовлення. Дам телеграму до Москви, нехай розшукують. – Ліберман зробив запис у нотатнику. – А ти продовжуй про Чета того.

– Та що продовжувати. Шибайголова він був страшний! Добре ми воювали, могли і до унтер-офіцера дослужитися, якби не поведінка Четова. Бо завжди встрявав він, куди не треба. Потім мене поранили, я під Петербургом лікувався. А там революція, два роки його не бачив.

– І як знову зустрілися? – спитав Ліберман.

– Та випадково. Я з позицій повертався, без охорони, а тут банда дезертирів наскочила. Вбили б гади! – Єрофеєв аж головою закрутив.

Згадав, як мчав полем, а за ним летів десяток вершників. Єрофеєв стріляв по них з револьвера, кількох збив, але набої закінчилися. Гнав далі, коли під ним убили коня. Комполку вчасно зістрибнув, покотився землею, підвівся, вихопив шаблю і чекав вершників, які стрімко наближалися. Здається, що йому вже було не врятуватися. І він сам це добре розумів, дратувався, що ось так задурно загине від рук якихось босяків, коли стільки ще треба зробити для перемоги революції! Спересердя сік шаблею повітря. Загинути не боявся, але хотів загинути за революцію, а неабияк. Тьху! Прийняти смерть від якихось дезертирів, яким тільки і треба, що чоботи з трупа зняти!

– Нумо наближайтеся! Ось я! – кричав Єрофеєв і різав шаблею повітря. Вершники стишили хід і брали його у кільце. Ні, не будуть вони з ним битися на шаблях, просто пристрелять з безпечної відстані, заберуть зброю, чоботи, перевірять кишені. Вони задоволено посміхалися, бачили, що нікуди він від них не дінеться. Зненацька пролунали постріли, такі влучні, що всі дезертири, один за одним, попадали з коней, наче перестиглі яблука на вітрі. Останній докотився по землі майже до ніг Єрофеєва. Комполку здивовано озирнувся. Побачив на сусідньому горбочку вершника з гвинтівкою. Вершник з’їхав униз.

– Привіт, Андрюхо! – сказав несподіваний рятувальник. Єрофеєв придивився і впізнав Чета.

– Чете, ти! Друже, як ти тут опинився?

– Та повз проїздив. Бачу – вбивають. Придивився – тебе. Дай, думаю, втручуся, хороша ж людина!

– Братуха! – Єрофеєв побіг до Чета, той зістрибнув з коня, обіймалися, цілувалися. – Ну ти вчасно! Думав, що все, гаплик мені! Спікся Андрюха Єрофеєв! І ганебно ж як! Від якихось дезертирів загинути! А тут ти! Ну що, брате, ходімо разом революцію робити! – сказав Єрофеєв і поплескав товариша по плечу.

– Куди? – здивувався Чет.

– Революцію! Воювати за всесвітнє братство! Комунізм! – аж закричав Єрофеєв. – Ходімо! Нам такі бійці ой як потрібні!

– Та ні, в мене хутір, – закрутив головою Чет.

– Який хутір, Чете? Звідки в тебе хутір? – здивувався комполку.

– Та так, пригріла жіночка одна.

– Тьху, жіночка! Тут такі справи робляться, а ти – жіночка! Тут світова революція! Ми історію робимо! Точніше, закінчуємо! Бо як установимо комунізм, то не буде більше історії, а тільки щастя! Суцільне, для всіх щастя! А ти – хутір, хутір! Поїхали зі мною! Революції такі бійці, як ти, конче потрібні! З такими бійцями ми хоч кого переможемо! І ти задніх не пастимеш! Це раніше ти мужик був, ніхто! А тепер ти командиром можеш стати. Я он – комполку! І ти станеш! Бо ж боєць добрий, досвід маєш! – Єрофеєв ще раз обійняв Чета. – Ходімо!

– Та ні.

– Як ні? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливість і всесвітнє щастя робочих та селян воювати! Революція ж! Рівність, братерство! Дивовижна штука! Поїхали!

– Андрію, та мені і вдома добре. Не хочу.

– Ти, мабуть, не розумієш! Це ж комунізм! Це ж як рай, тільки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?

– Ні. Хіба мені до раю можна? – здивувався Чет. – Я людей вбивав.

– Так то у попівський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комуністичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революції, за молоду республіку, то навіть краще, що вбивав ворогів! Обов’язково в комуністичний рай потрапиш, де з хлібом сіллю зустрічатиме тебе сама Роза Люксембурґ, славетна революціонерка!

Поки Єрофеєв агітував, Чет збирав у вбитих дезертирів гвинтівки і торби зі здобиччю. І коней збирав, в’язав у ряд. Єрофеєв із сумом на нього подивився.

– Може, таки передумаєш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе і для мене! Хіба можна осторонь бути, коли революція? Це ж раз у житті трапляється! Якщо пощастить! Ходімо з нами, Чете, ходімо!

– Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.

Чет застрибнув на коня та поїхав геть.

– Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, – зітхнув Єрофеєв. – Хоча ж кому, як не йому, її відчувати! Сироті селянській! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважає революцію серцем відчути.

– Ти ж кажеш, що селянин? – не зрозумів Ліберман.

– Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь не під тином народжувала, по чужих хатах жила, потім захворіла та померла. Дитину чужі люди підібрали, виростили. Але казали, що батько його – офіцер, дівчину спокусив, а потім покинув. То, може, ота кров панська і не дає Чету відчути революцію? Хоча інший, навпаки, білих би не любив, бо через офіцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а він на хуторі засів. Нецікаве йому ані майбутнє світле, ані всесвітня справедливість!

– А як у полку опинився? – спитав Ліберман.

– Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив, – пояснив Єрофеєв. Він добре пам’ятав, як все було.

Хату в полі оточили кілька десятків солдатів, які поховалися, хто за деревами, хто за сараєм, і чекали. Єрофеєв під’їхав до воріт, коня там залишив, зайшов у двір. З хати Чет вийшов, при зброї. Єрофеєву соромно було в очі товаришу дивитися, але що комполку міг зробити, коли наказ про загальну мобілізацію?

– Привіт, Чете.

– Привіт, Андрію. Чи в гості приїхав? – спитав Чет і посміхнувся. – І не сам, дивлюся.

– Не в гості, Чете, у справах. Мобілізація в нас. Забираємо тебе до армії.

– Ох, Андрію, наслужився я в армії.

– То царська була армія, а це наша, робітничо-селянська, Червона. Зовсім інша справа.

– Справа інша, а забривають, як і раніше.

– Бо свідомість низька у селян. Для них же комунізм будують, а вони ото поховалися по хатах і знати нічого не хочуть. Доводиться силою заганяти.

– Мене теж силою будеш, Андрію?

– Всіх, Чете, всіх. Дивися, в тебе ж он жінка є, хутір. Або іди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка, – сказав Єрофеєв.

– Лякаєш, чи що?

– Ні, не лякаю. Розповідаю, що відбувається. Солдати стоять за двором. Не підуть вони звідси доти, поки ти в армію не підеш. Або доти, поки не спалять тут все. Тобі обирати, – каже Єрофеєв і дивиться кудись у бік.

Чет мовчить, для комполку те мовчання неприємне.

– Ти зрозумій, що просто нині момент такий. Революція у небезпеці, і нам тут не можна слабини давати. Маємо бути твердими та суворими. Поставити під штик усіх, хто гвинтівку втримати може. Щоб захищали революцію, яка заради трудящих, заради тебе і мене. Немає іншого шляху. Розумієш? – подивився Єрофеєв на Чета. Той посміхнувся криво. Ще постояли деякий час.

– Ну добре, – сказав Чет. – Як треба, то послужу. Тільки прибери солдат і хутір не чіпай.

– Добре, Чете. Молодець, правильно вирішив, – Єрофеєв наказав солдатам піти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жіночка зі сльозами на очах.

– Так він у полку й опинився. Служив, але вперед не ліз, – продовжив Єрофеєв. – Ото все на возі їздив. Коней він любив, знався на них, а в бій не ліз. Такий же боєць був, а то так, наче візник якийсь. Не впізнавав я його. А тут оце заради чергової панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?

– То ти її не знаєш, – сказав Ліберман і важко зітхнув.

Сам мав що згадати. Ще у дореволюційні часи прямував він якось центральною вулицею одного волинського міста, куди прибув за завданням партійного керівництва. Був одягнений вбого, а тут назустріч компанія місцевої золотої молоді вискочила. Всі нарядні та модні. Серед них і Міра у супроводі кузена Мікі. Це компанія його товаришів, нащадків найкращих тутешніх родин. Всі сміються, жартують. Ішли до цукерні їсти тістечка та пити каву з лікером. Тут же з собору поруч виходив поліцмейстер міста, біля воріт його чекав екіпаж. Ліберман вийшов з натовпу і попрямував до поліцмейстера. Поспішав, розштовхував перехожих, наблизився, вихопив револьвер і двічі вистрелив. Поліцмейстер впав, зчинився галас. Ліберман швидко пішов геть. Зброю не ховав, то ніхто не насмілювався його зупинити. Зайшов за ріг, там з цукерні вже вискочила золота молодь, жадібна до видовищ. Міра теж. Ліберман швидко крокував і погордливо дивився на цих порожніх людей, що витрачають своє життя бозна на що замість того, щоб боротися за всесвітнє щастя і комунізм. Помітив Міру. Вона посміхнулася йому і зробила знак очима, мовляв, позаду щось відбувається. Стріляти очима навчила її одна подруга в Пітері, яка казала, що навіть з чоловіком у ліжку була. На ходу Ліберман озирнувся. Позаду нікого не було. Тим часом біленька Мірина парасолька, якої він не бачив, встряла йому між ногами. Він перечепився і з розгону гепнувся на землю. Револьвер випав з руки і поцокотів бруківкою. На Лібермана тут же кинулися, схопили, передали поліції, що якраз нагодилася.