Автохтони

Шпет говорив саме те, що належить говорити хранителеві устоїв, Шпет не виходив з образу.

Неквапом обрати вигідний ракурс, розкласти доземні складки вбрання та заклякнути так на століття у хмарі тьмяніючого фотографічного світла. Так, вони могли собі це дозволити. А нині Мережа напхом набита світлинами зірок, заскочених у найнеслушніший момент. Із відкритим ротом. Зі скошеними очима. З неголеними ногами.

– Дякую, – сказав він Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши лев’ячу голову набік. Ось на кого схожий Шпет – на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожість, навряд чи Шпет наслідував Лотману свідомо. – А скажіть… хтось вам знайомий? Із позначених?

Шпет короткозоро мружився, вдивляючись у вицвілий готичний шрифт.

– Виконавці? Ні… О! Так, ось же! Валевська-Нахмансон. Азія, нубійська рабиня. Хто б міг подумати? В якомусь аматорському спектаклі!

Шпет занервував, поклав тонкі бліді пальці на програмку, ніби притримуючи її. Боїться, що відберу в нього відкриття, подумав він. Привласню собі.

– Щиро радий, – сказав він, – що завдяки моєму сумирному запиту ви мали змогу встановити цей факт. А хто вона є, перепрошую? Зірка? Прима?

– Авжеж. – Шпет із полегшенням видихнув, круглі плечі опустилися. – Ви ж не в курсі…

– Абсолютно, – сказав він. – Я, знаєте, в оперному мистецтві певним чином профан. Аматор.

– Колоратурне сопрано. Брала верхнє фа третьої октави, причому з легкістю. Уявляєте? Віденська школа. Зірка, можна сказати. Її застрелили прямо на сцені, в тридцять дев’ятому. Така трагедія. Ми нею дуже пишаємося. Але як вона погодилася? Такий… невидатний захід.

Незрозуміло було, чим саме пишається Шпет: виконавською майстерністю Валевської чи тим, що вийшла така мальовнича трагедія.

– Не такий уже невидатний, судячи з результатів. А решта? Художник? Композитор? Автор лібрето?

Шпет розгладив програмку рукою. На отласних Шпетових ліктях красувалися охайні вельветові латки, які й годиться мати людині, котра старанно працює вдома за письмовим столом. Хто їх пришивав? Хатня робітниця? Донька? Невістка? Чи є в нього діти? Онуки?

– Так, лібрето… У. Вертіго, і він же Петронія співав. Не знаю. – Шпет похитав головою. – Дивне прізвище, хіба таке буває? Напевно, псевдонім.

– Напевно, – погодився він.

– І замість імені одне лише У. В нас, в артистичному світі, так не прийнято. Уїльям? Уліс?

– Улян? Устин?

– В артистичному світі, – твердо сказав Шпет, – немає ніяких Устинів.

А ось це Шпет даремно. Чудове ім’я для людини, яка вирішила поставити «Смерть Петронія». Юстиніанова чума, вбивця святих і королів. Прийшла з нізвідки, канула в нікуди. Сто мільйонів осіб як не бувало.

– А композитор? Про нього щось відомо?

Пахло пудрою, мастикою, гнилою водою у квітковій вазі. Шпет коли-небудь провітрює кімнати?

– Ковач, звісно! Він відомий. Вірніше, був би відомий, – Шпет нервово потер руки, – але помер молодим. Дуже молодим. Тоді всі помирали молодими. Практично геній. Але більше не писав для театру. Тож я…

– Розумію. А костюми та декорації? Ось, написано. Баволь, Кароль Баволь.

– Баволь, – промурмотів Шпет. – Баволь. Щось знайоме, але не пам’ятаю, далебі. З театром він теж більше не працював. Це напевно.

– А, скажімо, музей? Краєзнавчий? Або художній? Як ви вважаєте?

– Може бути, – нерішуче сказав Шпет. – Хоча в них площі маленькі. Хіба що в запасниках. Але до запасників вас навряд чи пустять.

– Навіть якщо я пошлюся на вас? Але чому?

– Бо там усе в жахливому стані, і їм соромно! – сердито сказав Шпет. – Там усе цінне розтягли ще в дев’яності. А що не розтягли, те згноїли. У них трубу прорвало. Мені Воробкевич казав. О, зачекайте! Воробкевич, точно. Він на кшталт мене, Воробкевич. Збирач. Хранитель. Ну звісно, це вам до Воробкевича треба.

– Спасибі. Щиро вдячний. Я можу послатися на вас?

– Так. Певна річ. Я сам до нього зателефоную. Відрекомендую.

– О, звісно! Це ще краще. Це просто чудово.

Вікно вітальні виходило у вузький двір-колодязь, абсолютно темний. Тут що, крім Шпета, ніхто не живе?

– Я віддав театру все життя, – сказав Шпет, – усе життя. Зараз працюю над мемуарами.

Напевно, треба попросити у Шпета почитати мемуари. Шпет, звісно, не дасть. Їх, скоріше за все, й немає, мемуарів, так, начерки. А раптом є і раптом дасть? Доведеться ж читати. Він приблизно уявляв собі, якими можуть бути мемуари Шпета.

– Це дуже цікаво, – сказав він поспіхом. – Дуже. Але я вузький спеціаліст. Авангард – це цілий… континент. Континент! Не можу дозволити собі відволікатися.

– Приємно, що залишилися небайдужі люди. – Шпет зітхнув і, показово крекчучи, випростався. – Може, чаю?

Що буде доречнішим, погодитися чи відмовитися? У Шпета, певно, і чаю ніякого немає, так, пакетики. Шпет, мабуть, чаю вдома взагалі не п’є, а спускається вниз, до кав’ярні чи кондитерської. Або до кав’ярні-кондитерської.

– Ні, дякую вам. Я, знаєте, втомився з дороги.

Шпет зітхнув із відчутним полегшенням. Він вгадав. Ніякого чаю у Шпета не було. І до кухні, напевно, Шпет гостей не пускає. У самотніх чоловіків на кухні або дуже чисто, або дуже брудно – в будь-якому разі сторонніх не толерують. А Шпет – точно самотній, на вішаку в передпокої він бачив лише одне пальто. Лише Шпетове пальто, нічого більше.

Шпет в атласному своєму халаті застиг із оксамитовим альбомом, притиснутим до грудей. У тьмяному електричному світлі висохлі квіти у вазах здавалися живими.

– Але чому? – раптом сказав Шпет. – Чому він погодився, Претор? І що з того, що Знак! Адже безвісні аматори, авантюристи…

– Чому погодився? Тому, що золотий вік скінчився. Раптово. І все, чим жив Претор, стало нікому не потрібним. Мотлохом, який треба скинути з корабля сучасності. Адже Претор для Маріїнки ставив. Павлова, Ксешинська… Ці хлопці йому обіцяли високе мистецтво, розумієте? І надурили.

– Він що, не розумів, що ставить?

– Він думав, що ставить високу римську трагедію. Адже це могла би бути видатна вистава. Вона ж, власне кажучи, про стосунки порядної людини з владою. Як поводитися, коли влада огидна, а ти достатньо блискучий і розумний, щоби пробитися до верхів? Щоби впливати на тирана, щоби пом’якшити його натуру, врятувати країну від ганьби. Від загибелі… Від безсоромності, зухвалої брехні, коли чорне видається за біле. Що робити, щоб стати своїм? Прикидатися злодієм, якщо влада краде? Вбивцею, коли влада вбиває? Розпусником, якщо влада впаде в розпусту? До якої межі прикидатися? Тобто чи є ти розпусником, якщо нібито не вдаєшся у розпусту без останку, не вважаєш її розпустою, а так, низкою професійних обов’язків. Адже до проктолога сходити чи там кишку ковтати несоромно, правда? Хоча лікарі досить непристойні речі із людиною роблять. І ти стаєш спецом, асом, законодавцем моди, і тиран до тебе дослухається, до того ж у тебе інформатори, ти знаєш про те, про що тобі знати зась, і ці знання використовуєш. Заради блага держави, між іншим. Але поступово ти з жахом помічаєш, що тобі це починає подобатися. А потім хтось шепоче щось на вухо тирану, і тиран… І тобі нічого не лишається, окрім як піти – гідно і, головне, непафосно, ти ж усе життя уникав цього пафосу, ти ж розумний, ти просвічений, навіть десь цинічний, та й смішно, коли людина, яка внесла в життя імператора настільки тонкі та несподівані розваги, починає раптом перед смертю говорити про душу та совість… І все на напівтонах, на нюансах. А вони, дурники, шпанських мушок насипали. Ну, ви ж завліт колишній, мусите знати, що таке гучна вистава. Якби трапилося вам щось подібне, хіба ви пропустили б таку нагоду?

– Думаєте, я, – Шпет притискав до себе альбом із такою силою, що бліді пальці майже потонули у ворсі, – думаєте, я… що мені доводилося криводушити? Лягати під владу? Це Любецький із драматичного був усім відомою проституткою! «Борги наші» ставив, «Вас викликає Таймир», «Любов Ярову» ставив…

Господи, подумав він, старий дурень вирішив, що я іронізую. Дорікаю йому конформізмом.

– А в нас – у нас що? Що ставили до Першої світової, те саме й за совєтів. «Аїду» ту ж саму. «Цареву наречену». «Чарівну флейту». «Жізель» ставили, ну ще «Весну священну» один сезон, та й те потім зняли.

Шпет із гідністю поклав альбом на стосик таких самих альбомів і поправив пізанську вежу.

– Ось ви молодий, вам революцію подавай! Ось, авангардом займаєтеся.

– Сторічної давнини, – нагадав він.

– Та годі вам, яка різниця! Авангард і є авангард. Дир бул щил який-небудь. А консерватизм – це прекрасно, консерватизм не підданий швидкоплинному. Не підданий кон’юнктурному. Ніякої вульгарності. Вульгарність – це те, про що тільки й чутно, що у всіх на вустах, а тут усе затверджено раз і назавжди. Все досконале… Як за Петіпа було, так і залишилося до кінця часів.

– Так, авжеж, – погодився він, – класика є класика.

– Саме так! – палко сказав Шпет. – Саме так! І в цьому був наш порятунок. У відданості традиції. Знаєте, скільки сервільного лайна я відхилив? Лібрето опери про хліборобів. Балет, де Ленін на броньовичку виконував па-де-де з цією, як її… І революційні матроси на передньому плані танцюють «Яблучко».

– А що, – він на мить замислився, – могло б вийти красиво. Ось це, з матросами та Інессою Арманд. Ось вони танцюють, дуетом, чорні графічні силуети. З лісовичкою небіжчик. І броньовик такий графічний, чорний, конструктивістський. А на задньому плані багряна, на ціле небо заграва. Страшелезна заграва, як у Реріха, ну, розумієте… І величезний вершник у будьонівці й на блідому коні. Армагеддон, у багряний небокрай валяться білі колони, ґрати Літнього саду, всі в огні, дивний світ, який гине, який вже ніколи не повернеться.

– Красиво?! Тепер у вас усе постмодерн цей. Бога немає, і все дозволено. А в нас було Мистецтво. І воно було Богом!

Шпет, засунувши тремтячі руки в кишені атласного свого халата, першим попрямував до коридору. Натяк був недвозначним, і він із полегшенням рушив за Шпетом.

– Скажіть, а от, – Шпет сором’язливо тупцював за спиною, доки він, відхиливши запропонований Шпетом кістяний пожовклий ріжок на довгому бронзовому держаку, надягав черевики, – а що таке взагалі ця шпанська мушка?

Він зав’язав шнурок і випростався. Шпету було ніяково, але цікаво.

– Насправді це ніяка не мушка. Жук. Родини наривників. Зелений такий, довгенький. Ну, як бронзівка, тільки вужчий і десь удвічі менший. Вуса довгі. І якщо його зачепиш, він, перепрошую, ніби гидить брунатним. Пече. І ще відригує. Їх повно-повнісінько всюди.

– А… – Шпет підвів брови. – Смердючка?

– Ну так. Ми їх у дитинстві так називали.

– Нічого собі! Так це і є шпанська мушка?

– Вона і є. Шпанка ясенова. Ось те, чим вона паскудить, і ще відрижка – це і є дуже сильний збудник. Щоправда, погано на печінку діє. Взагалі, отруйний він. Маркіз де Сад свого часу ледь не ухекав гостей до смерті цією шпанською мушкою. Марсельська справа, читали, певно?

– Ось ця, – сказав Шпет приголомшено, – ось ця зелена смердючка!

Йому стало шкода Шпета. Стільки втрачених можливостей.

Нитка розжарення у лампочці вібрувала з неприємною частотою, аж зуби заскимліли.

– Хочете, я вам лампочку поміняю? У вас є запасна?

– Даруйте, – сказав Шпет. – Але навіщо?

– Вона мерехтить. Неприємно ж. Ось-ось перегорить, а вам високо на драбину лізти.

– Вона так мерехтить уже п’ятдесят років. А ви що, не знали? Вони відразу після війни купили в американців партію вічних лампочок. Потім у США лобі виробників продавило заборону на їхнє виробництво. Навіть патент знищили. Вигідніше, якщо перегорають швидко, розумієте? Ті, які вже надійшли у продаж, здебільшого просто побилися, ламкі все ж таки, але тут стеля висока. Випадково не зачепиш.

– Зрозуміло, – сказав він, – дуже дякую. За консультацію.

– Нема за що, – з гідністю сказав Шпет і знову швидко, у такт лампочці закліпав. – Жук-смердючка! Хто б міг подумати!

Ледь тільки він вийшов, вітер вліпив йому відчутного ляпаса.

Здавалося, сніг порошить з однієї точки в зеніті. Немовби він стояв усередині скляної кулі, чорні будинки, помаранчеві, цитринові квадратики вікон, м’який сніг…

Площа була залюднена, і всі гомоніли різними мовами, і не всі мови були йому зрозумілі. Багато хто хверцював у зелених циліндрах. Чому в зелених циліндрах? Хіба день Святого Патрика сьогодні? Черевики зелених циліндрів залишали на припорошеній снігом бруківці чорні сліди – сніг швидко танув.

Хотілося посидіти за столиком біля вікна, в теплі, в напівтемряві, дивлячись, як ззовні безшелесно падає сніг. Сніг – це добре, якщо дивитися на нього з вікна…

Він роззирнувся. Туристи, туристи. Жодного місцевого. Хоча… Дама у фетровому капелюшку та вуалетці прикривалася від снігу вишуканою парасолькою із мереживною облямівкою. Звідки вони їх беруть, таких дам? Він про всяк випадок озирнувся, але візка кінооператора поблизу не було. Крихітний собачка в попонці, бридливо підбираючи лапки, намагався триматися якомога ближче до фетрових ботиків дами. Дами з собачками завжди знають, що до чого. Вони тут мешкають і далеко не відходять.

– Вельмишановна пані! – сказав він. – Добродійко! Перепрошую! Чи не підкажете, де тут можна пообідати?

Дама зупинилася, суворо поглянула на нього з-під вуалетки. Собачка, підвівши одну лапку, відразу ж всівся їй на ботики.

– Тільки-но приїхали?

Він мовчки визнав її правоту.

– Тут на кожному кроці, буквально. Он, бачите? Й он там…

Мабуть, вчителька. Можливо, навіть вчителька музики.

– А ви самі туди б пішли? Де ви вважаєте за краще обідати?

– Вдома, – сказала вона сухо.

– Мені б щоб спокійно. І без гучної музики. І смачно. І не для туристів.

– Тут усе для туристів. Але я б порадила Юзефа. Ви до єврейської кухні як?

– З розумінням.

– У Юзефа печеня непогана. А фіш так собі. Але якщо вам не подобається єврейська, он там, у провулку, грецький.

Собачка дрібно тремтіла мокрими вусиками й мокрим чорним носом. Вуха тріпотіли, неначе крила нічного метелика.

– Єврейський мене влаштує.

– Я так і подумала, – суворо сказала жінка в капелюшку. – Начиняну шийку можна брати. Юзеф її непогано готує. Мама його з рибою завжди проблеми мала, а ось з куркою могла домовитися.

– Красно дякую.

Сніг опадав на купол парасольки, залишаючи темні сліди на тканині… Як називається цей колір? Попіл троянди? Так, здається, попіл троянди.

Ресторан виявився навіть затишнішим, ніж він сподівався, з клейзмерською музикою і білими крохмальними обрусами. Столик біля вікна був вільний.

У кутку стояв фікус у діжці. Пластиковий чи справжній? На дотик ніби справжній. Не зрозумієш. Він спідтиха смикнув за листочок, той відірвався і залишився у нього в руці.

– Вам як завжди?

Офіціант з’явився безгучно, як бетмен, весь у чорному, дуже суворий і дуже молодий. І не єврей. Здається.

– Начиняна щука сьогодні особливо вдалася, – довірливо сказав офіціант. – Фіш. Гефілте фіш.

– Ні, дякую. Тільки не рибу.

– А, – кивнув офіціант із розумінням, – ну тоді шийку або кльоцки. Я гадав, ви турист. Приїжджають і відразу ж вимагають фіш. А у мами Юзефа фіш ніколи не виходив, якщо чесно.

– А чому ви тоді запитували «вам як завжди»? Якщо думали, що я турист?

– Традиція, – сказав офіціант. – Приїжджому самотньо. Він гадає, його запам’ятали в обличчя. Впізнали. Йому приємно, він починає сюди весь час ходити.

– Так у вас же всюди питають «вам як завжди».

– Я ж кажу, традиція…

– Тоді треба навпаки, мабуть. Мовляв, як приємно бачити вас уперше в нашому закладі… Ніби від протилежного.

– Я що, підрядився кожного в обличчя запам’ятовувати, – сказав офіціант. – Так що будемо замовляти?

– Шийку, ну з чим вона зазвичай йде, так? Потім, пиво. Світле, нуль п’ять. Краще фірмове. Є таке?

– Знайдемо.

– Ну і наостанок – штрудель і каву…

– Суп візьміть, – порадив хтось із-за спини, – сочевичну юшку. Форшмак ще можна, хоча в мами Юзефа…

– Знаю-знаю. З рибою були нелегкі відносини. Ви що, стежите за мною?

Нещодавній старий із трамвая, виявляється, сидів за сусіднім столиком. Чи підійшов тільки зараз? Він не знав. Не звернув уваги.

– Що ви! Я завжди тут обідаю. Хоч у кого запитайте. Так я вам наполегливо раджу сочевичну юшку. Там знаєте, в чому секрет? В цитриновому соку. Часник, звичайно, як завжди, єврейська кухня це любить, червона сочевиця, це червоне, червоне дай мені, ну, ви знаєте. Морква, цибуля присмажена, селера, але без цитринового соку буде… прісно, як кохання Гретхен. Так, ще кумин і кайєнський перець. Щоправда, Юзеф замість кайєнського перцю кладе табаско, до того ж, як на мене, занадто щедро, але за такої погоди це тільки на краще, погодьтеся.

– Гаразд, – сказав він, – і сочевичну юшку.

Офіціант пішов, безшелесно і з великою гідністю. За вікном сніг опадав великими пластівцями, якщо дивитися на них довго, починало туманіти в голові. Вікно, що світилося в домі навпроти, пливло крізь сніг, разом зі своїм котом та геранню у горщику.

– Табаско – чужа кухня, – сказав старий суворо. – Але заради Колумба… Він був наш, ви ж знаєте?

Сочевична юшка червоно-золотого кольору була й справді доброю. Він так і сказав.

– Я б за таку первородство, мабуть, віддав.

– Так, – погодився старий, – її так інколи й називають – суп Есава. Юзеф розуміється на добрій кухні, хоча він, між нами, не єврей. І навіть його мама…

– В якої були проблеми з рибою…

– Вірменкою була. Наріне. Чому всіх вірменок звуть Наріне, не знаєте? А батько – грек. А євреїв тут практично й не залишилося. Тільки кухня.

Принесли начиняну шийку, накраяну пухкими рожевуватими скибами, і до неї пасмочко петрушки й ще одне – кропу. Капосний старигань навіть не робив вигляду, буцімто соромиться зазирнути до чужої тарілки, навпаки, розгорнувся, витягнув охлялу шию і з деяким здивуванням сказав:

– І все ж таки навіщо Юзеф кладе туди гриби? Я йому говорив-говорив…

– Не має бути грибів?

– Звісно, ні. Звідки? Смажена цибуля, борошно і гусячий жир. Або курячий. Шкварки. Борошно, манка, це само собою. Куряча печінка. І ще, знаєте, раніше в курках були яйця. Всередині. Без шкаралупи, тільки жовтки. Але багато. Так от, їх теж туди клали. В людей було терпіння топити шкварки і виймати з курки яйця. Знімати з курки шкірку і зашивати її ниточкою, знаєте, як панчішки церували модниці після війни? Наповнювати фаршем, ніжно, дбайливо, щоби не порвалося ніде, а потім варити півтори години. Півтори години на повільному вогні. Можливо, навіть на примусі. Знаєте, добра господиня могла з однієї курки приготувати обід на декілька днів. До того ж мінімум із п’яти страв.

Музиканти, які до того виводили щось нейтральне, стріпонулися і заграли «Сім-сорок». Світло точкових світильників гопцювало на міді й лакованому дереві.

– Значить так: знімаємо шкірку і пускаємо її на шийку… ну і що ще там знайдемо, печінку, жир… яєчка. Ніжки відкраюємо, пулечки… Стегенця. Тобто бедерця по-вашому. І робимо дві відбивні. Тушку та шийку варимо в одній каструлі, виходить бульйон. Давайте я краще до вас пересяду, а то важко говорити, коли шия ось так. Так от, шийку виймаємо, вона готова, а з тушки розбираємо м’ясо і робимо запіканку. З картоплею або манкою, так? Ну й бульйон залишається, певна річ. Виходить – два обіди. Або навіть три, якщо бульйон зробити з кльоцками. Щоправда, й курки були не те що тепер. Динозаври були, а не курки. Так, до речі, часник. Знаєте, чому євреї так люблять часник?

– Дешеві вітаміни, – припустив він.

– Не влучили.

– А, ну тоді… добрий антибактеріальний засіб. Фітонцид. Заразом відбиває душок, якщо курочка, гм, залежалася. Прянощі дорогі, а часник – саме те.

– Тут щось є. – Старий пожував губами. – І все ж таки… Спробуйте ще раз. Чи ви не знаєте, куди приїхали?

– Вампіри?

– Точно! – Старий ляснув себе сухою лапкою по колінці. – Терпіти не можуть часник – це всім відомо. Часник – певною мірою репелент. Жоден із нас за всю історію єврейства не був укушений вампіром! Жоден!

– Вітаю, – сказав він.

– Просувається справа?

– Яка справа?

– Ой, тільки не треба цього вдаваного здивування. Якби ви були простим туристом, ви би, звісно, теж прийшли до Юзефа, всі ходять до Юзефа, але замовили б фіш, оскільки саме фіш туристи очікують отримати від Юзефа, хоча мама Юзефа… втім, ви вже знаєте. Іншими словами, ви не женетеся за сумнівною екзотикою, а поводитеся як нормальна людина, тобто прийшли просто добре попоїсти. Виходить, приїхали у справі. Але не бізнесмен. Якби ви були бізнесменом, ви б обідали не в Юзефа. Ви б обідали он у тій ресторації за рогом… Вона дуже дорога, і там єврейська кухня. Там кухар поганий, але ділові люди ходять саме туди. Так повелося.

– Здаюся. – Він підняв руки, щоправда, не те щоб дуже високо, оскільки в нього в одній руці була виделка, а в іншій – ніж. – Я історик.

– Це ж треба! А ось Вітольд впевнений, що ви – журналіст. І приїхали спеціально, щоби написати про його нову постановку.

– Він навіть не спромігся спитати, хто я. Не дав мені слова сказати. А тут що, всі одне одного знають?

– Старожитці, скажімо так.

Він покрутив у думці слово «старожитець». Добре слово – у ньому ховався ще й «сторож», і ще хтось зі старим житом, міцний старий перець, одне слово.

– І що я був у Шпета – теж знаєте?

– У Шпета? Ні. Але якщо ви були у Шпета, виходить, незабаром підете до Воробкевича. Адже Шпет направив вас до Воробкевича?

– Ну… так. А що, Шпет усіх направляє до Воробкевича?

– Потенційних клієнтів – так. З чуток, Шпет має із цього відсотки, – сказав старий.

– І купують?

– Аякже ж! Одного разу знайомий Воробкевича приїхав зі Штатів. Він там призаможнів трохи і необачно шукав, уві що вкласти гроші. Наступного разу – зовсім іноземець. З Італії, здається. Цього як раз Шпет привів. І ще – один професор, гінеколог, для домашньої колекції. Але це неважливо. Воробкевич – відома в місті постать. Він навіть почесний громадянин.

– Тому що колекціонер?

– Тому що колись, дуже давно, написав цикл статей про знаних майстрів нашого міста, й одну навіть надрукували в «Огоньку».

– Майстрів?

– Ну, про робочих. А ви думали? Теслі, столяри. Навіть один червонодеревник. У нас тут був деревообробний комбінат, потім закрився. Воробкевич усіх називав «наші майстри». Я думаю, це через те, що він потайний масон, Воробкевич.

– Він теж тут обідає?

– Що ви. Він обідає в масонській ресторації. У нас багато потайних масонів, і всі ходять до цієї ресторації. Але там кухня так собі, якщо чесно, я не рекомендую.

– Скажіть, а Воробкевич і справді спеціаліст? Розуміється на живопису, я маю на увазі?

– На живопису? Ні. Він знається на кон’юнктурі, та й то не дуже добре.

Принесли каву та штрудель, дуже смачний, не надто мініатюрна копія Евересту під білою покривою найніжніших збитих вершків.

– Тоді чому…

– Він така фігура? Ми, розумієте, маленьке місто. Ми любимо своє минуле. Пишаємося ним. Минуле, воно, знаєте, легко перетворюється на сучасність. Із нього можна зробити навіть майбутнє. Найповажніші люди в нас – краєзнавці. Збирачі. Колекціонери. Аптечні пляшечки часів Франца Йосифа. Польські нашивки. Німецькі листівки. Як же не зробити Воробкевича почесним громадянином? Хто писав про знаних каменерізів? Про знаних склодувів? Про художників, зрештою! А знаєте, як важливо художникам, щоб про них хтось написав?

Принесли рахунок, вкладений у шкіряну кишеньку. Дорогувато, але терпимо. У Пітері дорожче. Значно. А вже про Москву і казати не хочеться.

Він почав відраховувати купюри.

– Ви що, з глузду з’їхали? – Старий обурено сплеснув плямистими черепашачими лапками. – Платити не торгуючись? Це ж єврейський ресторан! Ну ось, – вже до офіціанта, – ось ця шийка, що ви подали цьому пану…

– Так? – із готовністю сказав офіціант.

– Він каже, його бабця краще робила.

– Наскільки краще?

– Відсотків на п’ятдесят.

– На тридцять, – сказав офіціант.

– Його бабця ложила туди січений кріп. І не ложила гриби. Скажіть Юзефу, щоб він нарешті припинив ложити туди гриби.

– Класти, – сказав офіціант, – класти, а не ложити. Не треба перегравати. Добре, мінус тридцять відсотків. Які у вашого друга претензії до сочевичної юшки?

– Жодних, – втрутився він. – Я би продав за неї первородство.

– За умови, що Юзеф поклав би туди кайєнський перець, а не табаско, звісно, – підхопив старий. – Пряме порушення технології, коли Ісак пхав під носа своєму братцю це вариво, табаско ще не відкрили разом з Америкою.

– Якщо б там був табаско, Ісав із Яковом розібралися б іще швидше. Табаско вштирює ого як. Гаразд, мінус тридцять п’ять. А штрудель?

– Клієнт задоволений, але я ж то знаю, де Юзеф бере яблука…

– Ось цього не треба, – сказав офіціант, – не треба шантажу. Добре, мінус п’ятнадцять.