Вкраiнський усмiх на лицi,
Вкраiнськi писки i лоби.
Що нам сипнуть, те ми клюем,
Чолом за ласку вiддаем.
Цар нас шугнув, i ми – о страх! —
Всi пурхнули по смiтниках.
То служимо в своiх панiв,
Як Бог велiв i цар велiв,
То мостимося до чужих
І в урнах порядкуем в них,
А те, що Украiна гола, —
Нам соромно за нашi вола,
Ми обминаем наш смiтник —
Вже одбуяв козацький вiк, —
І ми не витвори локальнi,
Ми навiть iнтернацiональнi,
Бо як пiдiйметься руiна
Й зачервонiе Украiна,
То нам прийдеться утiкати,
Щоб крильця не поопiкати.
А вдалинi на чужинi,
А чи в сусiдськiм бур’янi
Ми розпережемось орлами…
Цвiрiнь-цвiрiнь, ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо спересердя
Ми поклюем твое безсмертя…
А то престол тобi зiв’ем
І епiгонством тихо вб’ем,
В труну твою, як ляжеш спати,
Ми рiдноi натрусим м’яти.
Що ми своi (хай знае свiт!) —
Цвiрiнькнем тихо «Заповiт»…
Ти – вiчний? Вiчнi ми, борцi,
Ми – всюдисущi горобцi!
VI
Трете марення
Вiн лежить горiлиць i не бачить нiчого,
Тiльки з хрому халяви – глум гидкий, навiсний.
І пiдходить один, пружно виструнчив ногу,
Став на груди поетовi (чи це ява, чи сни?).
І пристукуе, i гатить
Каблуками кованими —
Як би серце розiрвати
Гострими пiдковами.
Гупотить, тупотить,
Тисне, мне, вичовгуе —
Злiсний танець глупоти
В пiнi вишумовуе.
Та по грудях, та по серцю,
Та по тiлi бiлому.
Крики. Лемент: «Пiдсип перцю!»
В диму очамрiлому
Офiцери ходять колом,
Оренбурзький гарнiзон, —
І, прошитий гострим болем,
Захлинаеться прокльон.
Вiн тужавiе мукою, битi груди розпростуе,
Рве сорочку скривавлену – i росте, i росте:
І злiтае мiзерiя золотою коростою,
Збившись в закутку шинку в павутиння густе.
І малi йому зруби, дико валяться стiни,
Дах злiтае за вiтром, та впину нема.
І казарми трiщать од лежачоi спини,
З ляку в море пiрнае пустеля нiма.
І не встати йому, мов прибитий навiки,
Хоч пiд ним, наче хмиз, трiскотить Оренбург,
Хоч здаються струмочками вигнутi рiки
І дмушками дитячими посвисти бур.
Вiн кричить з переляку, бо рука вже на полюсi
Маца лисину льоду, а друга внизу
Чорне море впiзнала по козацькому голосi
І так спрагло голубить поднiпрову лозу.
Голова в Петербург вже уперлась – i звiдти
Сунуть армii, прямо по ньому гудуть, —
І танцюе iмперiя, i двигтять динамiти,
Щоб дiбратись до серця, в поетову лють.
А над серцем гопака
Панство з Украiни
У червоних чобiтках
Пробива до спини.
Дави його, слава Богу,
Щоб iнший боявся,
Щоб iти в таку дорогу
І не замiрявся.
Гоп-гоп гопака
У червоних чобiтках,
У киреях вишневих,
У шапочках смушевих…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
