Соняшник. Поезii 1960–1970 рокiв
Іван Федорович Драч
Іван Драч (нар. 1936 р.) – неоднозначна фiгура украiнського культурного простору. Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, полiтик, лауреат Шевченкiвськоi премii i Державноi премii СРСР, кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня (1996), Герой Украiни (2006). Творчiсть Драча вiдома не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. В лiтературi доби «шiстдесятникiв» його поезiя свого часу наробила чимало галасу. В кiнематографi саме за сценарiями Драча було створено низку справдi культових фiльмiв – «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камiнний хрест».
До видання увiйшли вiршi, написанi у 60—70-тi роки минулого столiття, в яких чудово розкриваеться непересiчний поетичний талант І. Драча.
Іван Драч
Соняшник
Поезii 1960–1970 рокiв
© І. Ф. Драч, 2016
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016
© І. М. Дзюба, передмова, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
«Народжуйте себе допоки свiту…»
Я не випадково винiс цей поетичний афоризм Івана Драча в заголовок передмови. Рiч у тiм, що незупинний розвиток – без вiдпочинку, без «тайм-аутiв»; невгамовне шукання новоi якостi; постiйне самонародження i самоствердження на щоразу вищому рiвнi або в iнакшiй iпостасi, часом, може, i методом спроб та помилок, не без утрат, – найхарактернiша ознака його творчоi особистостi. І це ми побачимо на матерiалi всiеi його лiтературноi продукцii. Духовна жага, жадiбнiсть до пiзнання й переживання свiту та випробовування рiзних «пiдходiв» до нього, енергiя самотворення притаманнi Івановi Драчевi такою мiрою, як небагато кому в украiнськiй лiтературi. Водночас творча iстота цього поета не е чимось невловним, протеiстичним, рiзнорiдним до еклектизму; навпаки, в нiй виразно промовляе про себе стала iнтелектуальна та емоцiйна основа. І все розмаiття його творчих виявiв не справляе враження хаотичностi, чи калейдоскопiчностi, чи парадоксальноi некерованостi, а пiдлягае цiлостi поетового духу; розвиток не так iмпульсивний, як продуманий (що вiдповiдае силi рацiоналiстичного начала в енергетичному потенцiалi Івана Драча), у всякому разi, мае свою внутрiшню логiку.
Та почнiмо з деяких найнеобхiднiших вiдомостей про поета. Народився Іван Федорович Драч 17 жовтня 1936 року в селi Телiжинцi на пiвднi Киiвськоi областi в родинi робiтника радгоспу. Закiнчив середню школу в районному центрi Тетiевi, потiм якийсь час викладав (не було ж дипломованих викладачiв, не вистачало!) росiйську мову та лiтературу в семирiчцi сусiднього села Дзвеняче. Далi працював iнструктором Тетiiвського райкому комсомолу, а з 1955-го по 1958 рiк вiдбував строкову службу в Радянськiй армii. 1958 року вступив до Киiвського унiверситету, але не закiнчив його: на той час юнак уже виявив незалежну вдачу i деякi «дисидентськi» погляди, i його брутально «вижили» з унiверситету – з тiеi «альма-матер», яка через кiльканадцять рокiв почне пишатися своiм «вихованцем» i запрошуватиме до себе як почесного гостя… Втiм, вищу освiту вiн таки здобув заочно, а також успiшно закiнчив Вищi сценарнi курси в Москвi, кiлька рокiв працював у сценарному вiддiлi Киiвськоi кiностудii художнiх фiльмiв iменi О. Довженка (а ще перед навчанням у Москвi був короткий, але надзвичайно цiкавий час: 1961–1962 роки – перiод роботи в редакцii газети «Лiтературна Украiна»).
Уже з цiеi анкетноi квiнтесенцii видно, що юнацький етап Драчевоi бiографii був типовим для його лiтературного поколiння багато в чому, але де в чому й особливим, з моментами унiкальностi. Отож, трохи про це.
Згадаймо рiк народження: 1936-й. Цей рiк дав украiнськiй лiтературi не тiльки Івана Драча, а й Миколу Вiнграновського, Вiталiя Коротича, Володимира Пiдпалого. Роком ранiше народилися Василь Симоненко i Борис Олiйник, роком пiзнiше – Євген Гуцало. Майже всi тi, кого пiзнiше назвали поколiнням «шiстдесятникiв» i хто разом iз трохи старшими Григором Тютюнником, Лiною Костенко, Дмитром Павличком, Вiктором Близнецем та трохи молодшими Валерiем Шевчуком, Володимиром Дроздом, Миколою Холодним, Василем Голобородьком, Василем Стусом та iншими ознаменували нову хвилю в украiнськiй лiтературi, визначали обличчя молодого тодi лiтературного поколiння. Дивовижний генетичний вибух – немовби украiнська земля поспiшала народити новi таланти на змiну масово страченим; немовби народ рятував себе бiологiчно пiсля геноциду 1932–1933 рокiв i пiсля винищення культури в 1930-тi.
Дитинство цього поколiння припало на роки вiйни, фашистськоi окупацii, тяжкоi повоенноi вiдбудови. Але iхнi характери та долi формувала атмосфера не лише гнiтючих вражень та жорстоких випробувань, а й тiеi недоглянутостi, що обертаеться дитячою свободою i багатством самостiйного досвiду, i того своерiдного морального катарсису, очищення у взаемодопомозi та протистояннi спiльнiй бiдi i щоденним смертельним небезпекам – у часи военного лихолiття, а потiм – тих надiй на благодатне майбутне, що прийшли iз закiнченням вiйни. Мабуть, звiдси i моральний iдеалiзм та максималiзм багатьох найдостойнiших iз цього поколiння, а також задатки вродженоi iнтелiгентностi, далi розвинутi за рахунок постiйноi душевноi й iнтелектуальноi роботи. Роботи, що випливала iз жадоби пiзнання: як потреба компенсувати елементарну обдiленiсть дитинства. У пiдлiткiв, для яких книжка була рiдкiстю, а епiзодичний фiльм у злиденному сiльському клубi та недорiкувата (через постiйнi обриви дроту) радiоточка тiльки й давали бентежне вiдчуття ширшого свiту, – у цих пiдлiткiв складався особливий, може, мало зрозумiлий сьогоднi, романтичний потяг до цього ширшого свiту, бажання доступитися, «дотягтися», дорiвнятися до нього – насамперед за рахунок знань, науки. Звiдси голод на книжку й культуру, звiдси ревнi зусилля причаститися i до музики, i до живопису, i до всiх з’яв безмежного i знадливого свiту мистецтва. І, може, Іван Драч як нiхто блискуче i повно уособлюе оце самовироблення украiнського iнтелiгента-неофiта, шлях сiльського хлопця до багатств свiтовоi культури, всупереч усiм об’ективним перешкодам, завдяки власнiй iнтелектуальнiй потребi та культуротворчiй волi. І воднораз це взагалi образ iсторичноi долi украiнськоi iнтелiгенцii, яка щоразу мусила починати все «з нуля» – внаслiдок насильницького переривання традицii, вiдсутностi нацiональноi освiти, фiзичного винищення цiлих поколiнь культурних дiячiв.
Але поколiння майбутнiх «шiстдесятникiв» мало ще й ту особливiсть, що, переживши на самому початку свого життя глобальну катастрофу i глибоке всенародне збурення, якими стала вiйна, та бувши причетним до надзвичайного загальнонародного напруження пiслявоенноi вiдбудови, воно немовби психологiчно було забезпечене здатнiстю до масштабних соцiальних переживань. До того ж воно не встигло набути гнiтючого досвiду, яким жорстока сталiнська дiйснiсть надiлила старшi поколiння, i, вiдповiдно, iхнi думки були порiвняно менше обтяженi полiтичними стереотипами, обережнiстю i страхами. Воно бiльше чекало вiд майбутнього, легше сприймало новi надii та iлюзii. Це той випадок, коли соцiальна i полiтична наiвнiсть залишають бiльший резерв для громадянськоi активностi.
Тому, коли пiсля смертi Сталiна з’явилися ознаки того, що нове керiвництво краiни у пошуках виходу iз кризи, в намаганнях змоделювати новi полiтичнi та соцiально-економiчнi перспективи готове на часткову ревiзiю сталiнiзму i деяке послаблення деспотизму, – саме це молоде поколiння зреагувало на таку перспективу найдовiрливiше i найбурхливiше. А коли XX з’iзд КПРС став ареною критики деяких iз найочевиднiших злочинiв Сталiна i задекларував прагнення до оновлення i демократизацii суспiльства, то це, власне, i дало поштовх «шiстдесятництву», яке стало чи не найприкметнiшою складовою частиною ширшого нацiонально-культурного руху в Украiнi (що, в свою чергу, вписувався в суспiльнi зрушення загальносоюзного масштабу).
Майже всi тi, кого пiзнiше назвали «шiстдесятниками» (з легкоi руки Олеся Гончара), фактично починали у другiй половинi 1950-х рокiв. Чи не найщедрiшим джерелом новоi лiтературноi хвилi виявився Киiвський унiверситет. У тi роки тут рясно вродило на молодих поетiв, тут навчалися Василь Симоненко, Іван Драч, Борис Олiйник, Володимир Пiдпалий, Станiслав Тельнюк, Микола Холодний, Тамара Коломiець, Наталка Кащук, Петро Засенко, Володимир Коломiець, Дмитро Онкович, Микола Сом, Роберт Третьяков. Активно дiяла лiтературна студiя, в яку на творчi зустрiчi з початкiвцями приходили Максим Рильський, Павло Тичина, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Андрiй Малишко. Це була велика школа для початкiвцiв, але, навчаючись i набуваючи власноi творчоi сили, багато хто з них готувався кинути виклик старшим, сказати свое нове слово, шукати естетичну альтернативу традицiйнiй поезii.
…Пам’ятним i неповторним був для украiнськоi поезii 1961 рiк. «Лiтературна газета», попередниця теперiшньоi «Лiтературноi Украiни», до редагування якоi став сповнений енергii та оригiнальних задумiв Павло Загребельний, вчинила низку щедрих i дерзновенних поетичних публiкацiй на всю сторiнку, вiдкривши широкому читачевi чимало iмен, якi вiдразу ж привернули загальну увагу шанувальникiв украiнського слова i без яких ми не уявляемо сьогоднi украiнськоi лiтератури. 7 квiтня газета вийшла iз заголовком на всю четверту сторiнку: «Микола Вiнграновський. З книги першоi, ще не виданоi» – i з п’ятнадцятьма вiршами, що вiдтодi так i лишилися в украiнськiй поезii ii непритьмянiлими перлинами. 5 травня так само на всю четверту сторiнку – «Вiршi лiкаря Вiталiя Коротича». 18 липня – «Нiж у сонцi. Феерична трагедiя в двох частинах» Івана Драча. 17 вересня – «Зелена радiсть конвалiй» Євгена Гуцала…
Ім’я Івана Драча тодi ще нiкому нiчого не говорило (до того вiн встиг опублiкувати лише кiлька не надто помiтних вiршiв у журналi «Вiтчизна»). Щойно опублiкована поема з трохи дивною назвою (яка викликала чимало нарiкань i навiть глуму, хоч схожi метафори можна знайти в украiнськiй поезii i 1920-х рокiв: «ми сонце взяли на багнети», – i ранiше та, зрештою, можна згадати i народне: «з вилами на сонце» – саме в аналогiчному гротесково-iронiчному ключi, а Ірина Вiльде про одного зi своiх героiв каже, що вiн «поривався з мотикою на сонце») i з не позбавленим претензiйностi жанровим означенням одразу стала незвичайною подiею. Одних вона приголомшила i навiть шокувала незвичнiстю форми i зухвалим звертанням до тем, якi належало обминати. Других – спантеличила або навiть й обурила нечуванiстю i складнiстю («незрозумiлiстю») поетичноi мови. Третiх – буквально ощасливила, як довгождане одкровення, глибиною i пристраснiстю душевного вiдгуку на наболiлi «клятi питання» доби та гострою сучаснiстю органiчного у своiй самобутностi поетичного вислову. Молодий, до того нiкому не вiдомий поет зразу ж придбав багатьох прихильникiв, ладних навiть заплющувати очi й на очевиднi мiнуси твору, що раптом став притчею во язицех, – слабкiсть, штучнiсть загальноi концепцii, несерйознiсть запропонованих вирiшень зачеплених у поемi проблем i навiть, мабуть, нещирiсть (з огляду на реальнi суспiльнi умови та цензурну «стелю» для думки), низку надуживань риторикою тощо. Для ревного украiнського читача тих рокiв, що стужився за новим словом у своiй поезii, всi цi втрати з лишком перекривалися тим за-рядом молодого завзяття, який буквально бив, шугав iз пое-ми, енергiею експериментаторства, масштабнiстю поетичного мислення, яскравiстю фантазii i, сказати б, обiцянням доторку до найсокровеннiших глибин драми нашого суспiльного буття – хай обiцянням трохи наiвним i трохи самовпевненим. Для багатьох було зрозумiло, що прийшов поет з непересiчними можливостями i великим майбуттям.
Щоб краще зрозумiти враження, яке справили на читацьку громадськiсть першi публiкацii творiв Івана Драча та iнших «шiстдесятникiв», треба ще дещо сказати про суспiльно-полiтичну й лiтературну атмосферу, в якiй вони з’явилися i набрали знаменного звучання. Назву лише деякi подii та обставини, пiд знаком яких чинилося пiднесення духовного життя або якi самi були його прикметами. Рiк 1961-й був роком пiдготовки i проведення XXII з’iзду КПРС, який продовжив курс XX з’iзду на критику, хай i обмежену, сталiнiзму («культу особи Сталiна»), а тому багато важив у життi краiни, начебто поклавши край полiтичним коливанням (на жаль, як виявилося, ненадовго). Був це i рiк легендарних польотiв у космос Юрiя Гагарiна, а потiм Германа Титова, що справили велике враження на радянську i свiтову громадськiсть i були максимально використанi комунiстичною пропагандою для створення iлюзii незаперечних переваг соцiалiзму, його безмежних соцiально-економiчних i науково-технiчних можливостей. (В украiнських же поетiв – i в Драча особливо – мотив радянських космiчних успiхiв поставав i як доказ свiтовоi ваги Украiни, аргумент для пiднесення нацiональноi гiдностi. Тим-то в Івана Драча умовний космонавт «на Личакiвський цвинтар йде», щоб вiддати шану свiточам Украiни.) У культурному життi великою подiею для Украiни, та й не лише для Украiни, стало вiдзначення 100-рiччя вiд дня смертi Тараса Шевченка, яке набуло небувалого розмаху й емоцiйностi; воно тривало по сутi весь рiк i мало два пiки – у березнi (з урочистостями у Киевi та Москвi) i травнi (масове паломництво до Канева i наукова конференцiя там само). Хоч державнi органiзатори урочистостей все зробили для дотримання казенного характеру iх, усе-таки вони стали певним резонатором для пробудження нацiональноi самосвiдомостi.
Того ж року украiнська лiтературна громадськiсть широко вiдзначила 90-рiччя вiд дня народження Лесi Украiнки та 70-рiчний ювiлей Павла Тичини. Все це давало змогу глибше усвiдомити багатющi й зобов’язливi традицii украiнськоi лiтератури, пiдкреслювало потребу творчого продовження iх, немовби налаштовувало на чекання гiдних спадкоемцiв класикiв та старших майстрiв.
А що актуального дiялося в поезii, прозi? Того ж 1961 ро- ку Микола Бажан опублiкував свiй цикл «Поезii про Італiю» (у травневому числi журналу «Вiтчизна»), який засвiдчив нове пiднесення творчостi визначного майстра, а Андрiй Малишко – «Листи на свiтаннi» (iх «Лiтературна газета» друкувала протягом червня – липня), стимульованi не в останню чергу i добрими творчим змаганням з молодими. Вже були «Троянди й виноград» та «Голосiiвська осiнь» Максима Рильського – його «трете цвiтiння», як вдало висловився тодi критик Володимир П’янов. На сторiнках газет i журналiв, у колах читачiв жваво обговорювалися новi твори украiнськоi прози, що стали помiтними (а деякi й незабутнiми) вiхами ii розвитку – романи «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця» (1958) Олександра Ільченка, «Святослав» (1959) Семена Скляренка, «Хлiб i сiль» (1959) та «Правда i кривда» (1961) Михайла Стельмаха, «Людина i зброя» (1960) Олеся Гончара, «Вир» (1960, перша частина) Григорiя Тютюнника, повiстi Ігоря Муратова, оповiдання Леонiда Первомайського та iн. І вже не тiльки вражаючими «Зачарованою Десною» та «Поемою про море», а й у ширшому обсязi вертався в украiнську лiтературу Олександр Довженко – двiчi (у 1958–1959 та в 1960 роках) виходило тритомове видання його творiв, хоч i далеко не повне, хоч i з брутальними цензурними спотвореннями.
Отже, феномен «шiстдесятникiв» не був чимось поодиноким, геть виключним або незбагненним, як це подекуди здавалося тодi, з ближчоi вiдстанi, коли не всi спромоглися вбачити ширшу картину лiтературного життя. Вiн виростав iз загального пiднесення украiнськоi лiтератури, яка переживала своi обнадiйливi днi i прагнула багато про що сказати смiливiше i вагомiше, нiж досi. Але молодi – «хлюпни нам, море, свiжi лави!» – вносили в цей процес свою гостру новизну, енергiю шукань i добру творчу зухвалiсть. Головне ж – вони були молодими, несли надiю, i це хвилювало…
Якщо говорити саме про поезiю, треба мати на увазi ще таке. Шiстдесятi роки (надто iх початок) були перiодом чи ненайбiльш масового захоплення поезiею в СРСР. Поезiя вийшла на найширшу аудиторiю, «прорвалася» на найбiльшi сцени й естраду. У пiзнiшi часи важко знайти якусь аналогiю тодiшнiй популярностi Євгена Євтушенка та Андрiя Вознесенського. До речi, Євтушенко тодi ж, 1961 року, з трiумфом виступав у Киевi, в Жовтневому палацi, i прочитав свiй переклад Драчевого «Соняшника», що враз став славетним; та ж «Лiтературна газета» 1 вересня вiдвела свою четверту сторiнку його «Стихам, впервые прочитанным в Киеве». Варто згадати також, що нове дихання прийшло не тiльки в росiйську поезiю – не так, може, ефектно зовнi, але ще ранiше й у деяких випадках глибше воно почало виявлятися в багатьох нацiональних лiтературах: уже здобули високу репутацiю i всесоюзний резонанс Расул Гамзатов, Давид Кугультiнов, Кайсин Кулiев, а Едуардас Межелайтiс видав 1961 року книгу «Людина» (Ленiнська премiя 1962 року), яка мала принципове значення i вiдкривала новий фiлософський горизонт усiй радянськiй поезii.
Нарештi: кiнець 1950-х – початок 1960-х рокiв був перiодом жадiбного ознайомлення з так званою прогресивною (лiвою) поезiею свiту, зi свiтовим поетичним авангардом – у тих межах, якi тодi стали дозволеними. І читачi, i молодi поети гарячково вiдкривали для себе Неруду й Елюара, Превера i Лорку, Хiкмета й Арагона, Волькера i Тувiма (знову доводиться повертатися до «Лiтературноi газети», яка 1 серпня вiддала четверту сторiнку поезiям Юлiана Тувiма в перекладах Максима Рильського), почасти Т. С. Елiота, Сен-Жон Перса та iн. (А дехто з молодших, може, вперше прилучався до свiту Уiтмена й Верхарна…)
Усе це впливало на естетичнi уявлення, смаки й запити. Вимоги до поезii зростали, образ i мiсiя ii бачилися як мало коли високими, вiд неi чекалося чудотворноi дii. І молодi – як i годиться молодим – вiдчували це особливо гостро, вони були просто «зарядженi» внутрiшньою потребою вiдповiсти на цей поклик часу. Хай за iхньою запальнiстю та наiвним «титанiзмом» почасти проглядала ще i незрiлiсть духу, i неусвiдомлена претензiйнiсть, але головним було не це, головним було щире жадання нового поетичного масштабу та новоi поетичноi мови. Проникливi i зичливi з читачiв та старших письменникiв добре вiдчули те й радо привiтали молоду змiну. Але вистачало й неприйняття, й недоброзичливостi, якi невдовзi дiстали могутню «державну» пiдтримку.
Тим часом вийшла перша поетична збiрка Івана Драча «Соняшник» (1962). У нiй, на жаль, не було поеми-феерii «Нiж у сонцi» – певно, здалася видавцям надто експериментальною. Та все одно збiрка виправдала найкращi читацькi сподiвання, явивши поета яскравого i динамiчного. Великий цикл балад та етюдiв з його широким спектром настроiв i тональностей засвiдчив емоцiйний та iнтелектуальний дiапазон молодого поета, якому доступнi були i громадянська патетика («Прометеiвська балада»), i простодушно стилiзована безпосереднiсть та наiвна парадоксальнiсть уяви («Балада про соняшник»), i лiричний гротеск з пряною побутовою конкретнiстю («Балада про випранi штани»), й «iнтелектуалiзацiя» народно-поетичноi традицii, суб’ективна контамiнацiя рiзних мистецьких явищ, поеднання модерно-професiйноi i фольклорноi естетик, i лiрика кохання – вiд лагiдно-мрiйливоi («Лебединий етюд») до демонстративно-пристрасноi («Нiчний етюд»). Певно, Іван Драч як iнтелектуальна й естетично «заряджена» особистiсть у цей час iнтенсивного становлення жадiбно вiдкривав для себе свiтове мистецтво у його вершинних виявах, i вдячне його переживання вiдбилося в поезiях збiрки – у гострiй iнтерпретацii мистецьких тем i мотивiв, у смiливих суб’ективних версiях ряду мистецьких постатей. Вiдчуваеться не лише щаслива вiдкритiсть до свiту мистецтва, а й певна амбiцiозна нацiленiсть на опанування, душевне привласнення його. Причому молодого поета цiкавлять i ваблять насамперед авангарднi явища i форми (див.: «Сльоза Пiкассо», «Соната Прокоф’ева» та iн.), а також рiвноцiнне, спiвзвучне з ними в украiнськiй народнiй i професiйнiй традицii («Балада про Сар’янiв та Ван-Гогiв», «Манайлова виставка»), – це те, що йому внутрiшньо близьке, що надихае його на власнi шукання. Вiдповiднi поезii Івана Драча – своерiдний естетичний манiфест, в якому е й елементи протистояння культурному провiнцiалiзмовi та рутинi й епiгонству, i сприкренiсть стереотипом «хуторянства», i палке молодече бажання зiрвати цей стереотип з образу украiнськоi духовностi, ствердити ii здатнiсть до сучасного динамiзму.
У свiтлi цього надзавдання варто, певно, розглядати i дру- ге тематичне крило Драчевоi поезii – украiнська iсторiя i культура, ii подвижники. Поет шукае тут пiдтвердження життездатностi украiнськоi нацii, ii суспiльно-творчого i духовного потенцiалу. Все це мало легкопрочитуваний полемiчний пiдтекст, сприймалося як гостре оскарження занепалостi сучасникiв, i тут починали звучати дошкульнi сатиричнi й гротесковi мотиви, як-от у голосному свого часу фрагментi про «украiнських горобцiв» iз симфонii «Смерть Шевченка». На той час усе це було незвичне й смiливе.
Звертала на себе увагу в збiрцi i жанрова свiжiсть, пiдкреслена винахiдливiсть; енергiя метафоризму, часом парадоксальна асоцiативнiсть, багата ритмомелодика. Загалом молодий поет немовби випробовував модуляцii свого голосу i можливостi душевного «самонастроювання», своi емоцiйнi та iнтелектуальнi «ролi», – але цi спроби доростали до рiвня доброi поезii завдяки як безумовному талантовi автора, так i його соцiальнiй контактностi, вiдкритостi до життя. Деякi вiршi першоi збiрки – справжнi поетичнi шедеври, яким забезпечене мiсце серед класичних надбань украiнськоi музи.
До першоi Драчевоi збiрки написав грунтовну передмову Леонiд Новиченко, авторитетний лiтературознавець i критик, глибокий «характеролог» лiтературних явищ. Спершу вiн ставився до «експериментiв» Драча з деякою настороженiстю i не без скептицизму (як i, скажiмо, М. Рильський), але невдовзi змiг гiдно оцiнити його поезiю. Помiрна пiдтримка «метрiв» була знаменною i почасти допомогла Івановi Драчевi вистояти в тiй iдеологiчнiй хуртовинi, яка насувалася на щойно народжене «шiстдесятництво».
«Соняшник» Івана Драча – поряд з «Атомними прелюдами» Миколи Вiнграновського та «Тишею i громом» Василя Симоненка – став одним iз центральних явищ тодiшнього лiтературного життя на Украiнi, сповненого жаги оновлення, творчоi тривоги i гарячкових надiй. То був дивний час для украiнськоi поезii, такий недавнiй i такий невiдновний за своiм внутрiшнiм настроем. Пiсля цiлого iсторичного перiоду догматичноi зацiпенiлостi та понурого запустiння, скрасити який не могла навiть наявнiсть в украiнськiй лiтературi таких видатних, першокласних поетiв, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Леонiд Первомайський (можна тут додати ще Василя Мисика, Івана Виргана, якi тодi щойно поверталися до творчого життя), – не могло, по-перше, тому, що й цi майстри за тодiшнiх умов не могли працювати на всю потужнiсть, i iхне нове пiднесення тiльки починалося; по-друге, тому, що старше поколiння без постiйного допливу нових сил не може забезпечити повноти лiтературного життя, нове слово повиннi сказати новi люди, – так-от, пiсля гнiтючого перiоду стагнацii раптом немовби зразу якось з’явилася рясна когорта яскравих молодих поетiв. Першою ластiвкою, що сповiстила весну, була Лiна Костенко. Потiм прийшов Дмитро Павличко. Потiм – Микола Вiнграновський, Василь Симоненко, Вiталiй Коротич, Борис Олiйник, Іван Драч, а за ними або навiть одночасно з ними – Григорiй Кириченко, Микола Холодний, Борис Нечерда, Борис Мамайсур, Василь Стус, Павло Мовчан, ще трохи згодом – Василь Голобородько, Григорiй Тименко, Вiктор Кордун, Василь Рубан, Валерiй Ілля, Валентина Отрощенко, Надiя Кир’ян, Михайло Григорiв, Іван Семененко… Все це дуже рiзнi поети, але в них було й спiльне – потреба говорити про докорiннi проблеми буття, свого i народного; вiдпадiння вiд рутинного свiтопочування, ствердження особистостi i пошук нового.
Украiнське лiтературне вiдродження було провiсником ширшого легального нацiонального руху (про нелегальнi гуртки тодi ми не знали), який зароджувався в 1960-тi роки i почасти вже й заманiфестовував себе полiтично (переважно в матерiалах «самвидаву» – втiм, це сталося трохи пiзнiше), а водночас був складовою частиною загального процесу активiзацii суспiльно-полiтичного i духовного життя в усьому Союзi (що дiстало тодi назву «вiдлиги»). Командно-адмiнiстративна система побачила в цьому загрозу своiй монопольнiй диктаторськiй владi i вдалася до «профiлактичного» придушення. Пiд тиском сталiнiстiв Хрущов поступово вiдмовлявся вiд своiх реформаторських намiрiв, та й самi цi намiри були надто обмеженi, до того ж на них спотворливо накладалися суб’ективiзм i самодурство його самого. Почалися гучномовнi проробки творчоi iнтелiгенцii, в якiй деспотична влада завжди вбачала i завжди вбачатиме головного порушника спокою i головного свого ворога.
Вiдбулися двi на широку ногу поставлених i бучно розпропагандованих «зустрiчi» Микити Сергiйовича Хрущова з дiячами мистецтва i лiтератури: в 1962-му i в 1963 роках. На першiй з них був даний сигнал до наступу по всьому фронту на так званих «формалiстiв» i «абстракцiонiстiв». На фальшивому офiцiйному жаргонi так називали всiх неслухiв, усiх хоч трохи схильних до незалежного творчого мислення та естетичних пошукiв. Певна рiч, не iнтересом до тонкощiв художнiх засобiв керувалися вождi, а бажанням, використовуючи свою владу, перекрити будь-якi ходи для незалежноi людськоi думки, тримати письменникiв i дiячiв мистецтв у ролi «автоматникiв партii» (вираз Хрущова).
Вiд Украiни на цю «зустрiч» було запрошено кiлькох старших лiтераторiв i – мабуть, для постраху, для науки – кiлькох молодших: Івана Драча, Миколу Вiнграновського i автора цих рядкiв. Дуже виразно пам’ятаю, який сором вiдчували ми пiсля тих ганебних сцен, коли Хрущов обливав брудом талановитих людей, бризкав слиною, обзиваючи художникiв «педерастами», а поважна сивочола iнтелiгенцiя сидiла, втопивши очi в пiдлогу i ховаючи очi один вiд одного, i тiльки Ілля Еренбург наважився хоч i в непрямiй формi, але досить прозоро заперечувати ошалiлому вождю. Згадую про це лише для того, щоб читач уявив, у якiй атмосферi робили своi першi кроки тi, хто сьогоднi е гордiстю нашоi поезii, i з якими обставинами та чинниками мусили вони рахуватися.
На розвиток хрущовських вказiвок в iдеологiчних i лiтературних комендатурах усiх республiк та областей кинулися шукати власних формалiстiв i абстракцiонiстiв. В Украiнi першими названо Лiну Костенко, Івана Драча, Миколу Вiнграновського, потiм цей список збiльшувався (аж поки не дiйшло до полiтичних звинувачень та арештiв, але то вже iнша тема). Почалася справжня вакханалiя вiрнопiдданства, моральноi нерозбiрливостi й естетичного невiгластва, щоб не сказати людськоi глупоти. Але, на вiдмiну вiд кампанiй сталiнських часiв, лунали голоси завуальованоi, а то й прямоi остороги, заклики до помiркованостi. Так, Максим Рильський у статтi «Серйозна рiч – мистецтво» («Лiтературна Украiна» вiд 29 сiчня 1963 року) недвозначно радив: «Було б дуже прикро, коли б у нас почали робити з Московськоi зустрiчi та з вiдгукiв на неi в пресi швидкi, „скоропалительные“, „органiзацiйнi“ висновки…» І навiть нестримний апологет Хрущова Андрiй Малишко у статтi пiд характерним для цього роду виступiв заголовком – «Ближче до людських сердець» («Лiтературна Украiна» вiд 8 сiчня 1963 року), – звично тавруючи «абстракцiонiстiв», водночас фактично намагався вивести з-пiд удару Миколу Вiнграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала.
Але ситуацiя погiршилася пiсля другоi «зустрiчi» Хрущова з дiячами лiтератури i мистецтва, яка вiдбулася 8 березня 1963 року i дала новий поштовх полюванню на вiдьом. Тепер в один ряд iз московськими крамольниками (Еренбург, Євтушенко, Вознесенський, Ахмадулiна – це тiльки з письменникiв) в Украiнi твердо поставили Вiктора Некрасова, Лiну Костенко, Миколу Вiнграновського, Івана Драча, Вiталiя Коротича, Євгена Летюка (трохи пiзнiше до чорного списку надовго потрапив Василь Симоненко; прийшла черга, вже по тяжчому рахунку, i на Івана Свiтличного, Євгена Сверстюка та багатьох iнших). Не було кiнця i краю засiданням, зборам, активам, «мiтингам», резолюцiям – кампанiя проробки переростала в божевiльну «психiчну атаку». На розширеному засiданнi президii правлiння СПУ 15 березня один iз його керiвникiв, нинi покiйний, вiд iменi «могутнього багатонацiонального колективу радянських письменникiв» грiзно застерiгав «старих i молодих одинакiв, якi надто вже зарвалися»: «Схаменiться, поки не пiзно. Не ганьбiть себе остаточно: радянський народ терплячий, але всьому е кiнець» (звiт про засiдання опублiковано в «Лiтературнiй Украiнi» вiд 19 березня 1963 року). У числi вiд 5 квiтня «Лiтературна Украiна» повiдомила про зустрiч багатьох провiдних украiнських письменникiв з робiтниками заводу «Арсенал». Робiтники, повiдомляла газета, «гаряче пiдтримували настанови партii, спрямованi на дальший розвиток лiтератури i мистецтва, гостро засуджували iдейно хибнi позицii та вiдступи вiд методу соцiалiстичного реалiзму в творах В. Некрасова, І. Еренбурга, Є. Євтушенка, А. Вознесенського. Справедливi докори були висловленi, зокрема, на адресу І. Драча, М. Вiнграновського, якi в своiй творчостi припускалися iдейно нечiтких, плутаних тверджень i формалiстичних викрутасiв». Аналогiчнi звинувачення були пiдтриманi й на офiцiйному рiвнi – в доповiдi тодiшнього першого секретаря ЦК КПУ М. В. Пiдгорного на нарадi активу творчоi iнтелiгенцii та iдеологiчних працiвникiв Украiни 8 квiтня та у виступах на нiй. А потiм – у численних газетних публiкацiях та, звичайно ж, «листах трудящих», якими ряснiли шпальти газет. Особливо зворушливим було одностайне люте пiклування про чистоту i прозорiсть украiнського поетичного слова – у розвиток тези М. В. Пiдгорного: «Формалiстичнi викрутаси iз словом неодмiнно приводять до викривлення i затуманення iдейно-художнього змiсту творiв. А що справа стоiть саме так, свiдчать деякi твори молодих поетiв М. Вiнграновського, І. Драча, Л. Костенко» («Лiтературна Украiна», 9 квiтня1963 року).
Проте, хоч як ускладнилася ситуацiя для молодих поетiв i, зокрема, для Івана Драча, вiн уже встиг здобути авторитет, завдяки якому його важко було просто «викреслити» з лiтератури (влада не повторила цiеi своеi помилки i молодших, наступну хвилю, просто вже не пускала до друку – такi талановитi поети, як В. Голобородько, В. Кордун, В. Ілля, В. Рубан та iншi, десятилiттями не могли надрукувати своi книжки, отож, начебто й не iснували в лiтературi).
Щодо І. Драча, то його лiтературна дiяльнiсть мала своi вимушенi паузи, але загалом вiн усе-таки мiг публiкувати своi твори, хоч i не всi. Наступна його поетична збiрка вийшла 1965 року i мала характеристично-ефектну назву: «Протуберанцi серця», покликану пiдкреслити чуттевий масштаб й iнтелектуальну температуру поетичного голосу автора. Суспiльно-полiтичнi обставини не сприяли повноцiнному розвитковi громадянськоi лiрики; вже вiдчуваються симптоми пригасання нацiонально-патрiотичних мотивiв у нiй; натомiсть бiльше мiсця починае посiдати партiйно-пафосна вiршована публiцистика, покликана забезпечити «прохiднiсть» iнших мотивiв (а втiм, i вона у Драча позначена темпераментом i винахiдливiстю). Для цiеi збiрки особливо характерними були «космiчнi» претензii та зусилля ввiбрати в поетичну мову понятiйний апарат сучасноi науки, що, одначе, подекуди мало доволi зовнiшнiй, поверховий i показний характер. Водночас на збiрцi позначилося розширення дiапазону душевних реакцiй на свiтове буття, форсування фiлософiчностi, взагалi, сказати б, употужнення свiтоглядного поля автора. Драчеве свiтосприймання стае ще напруженiшим, iнтенсивнiшим. Ця напруженiсть здаеться не так внутрiшньо-спонтанною, як iнтелектуально чи рацiоналiстично стимульованою, «вольовою». Але любовна лiрика – вона належить до кращого в збiрцi – засвiдчуе й емоцiональну глибину нашого поета.
Того ж 1965 року, коли вийшли «Протуберанцi серця», сталася трагiчна подiя в новiтнiй украiнськiй iсторii, що вiдбилася i на долi лiтературного «шiстдесятництва». Маю на увазi арешти патрiотичноi молодi, проведенi у Киевi, Львовi та деяких iнших мiстах Украiни i спрямованi на придушення нацiонально-культурного вiдродження. Писати правду стало ще важче, а пiдносити питання зi сфери нацiонального буття – i взагалi неможливо, принаймнi в незамаскованiй формi. Пафос Драчевоi поезii вiдчутно змiнюеться. Але було б непрощенним спрощенням пояснювати це лише змiною зовнiшнiх, цензурних та iнших обставин. Головна причина, на мiй погляд, у тому, що Драчевi протипоказане самоповторення, якого вiд нього вимагали деякi любителi патрiотичних декламацiй. Освоiвши одну тему, один рiвень, одне амплуа, вiн iде далi. І свою належнiсть Украiнi вiн уже не хотiв висловлювати у прямолiнiйних, хай i скоряючоi сили, декларацiях, – вiн волiв просто належати iй i розбудовувати украiнську духовнiсть, давати свою версiю украiнськоi ментальностi, – у такий спосiб образ своеi Вiтчизни i свого народу можна зробити зобов’язливiшим i привабливiшим, нiж за допомогою патрiотичних заклинань, навiть i поетично досконалих.
На той час змiнився не лише характер нашоi життевоi та лiтературноi ситуацii, а й наявний поетичний потенцiал та курс поетичних валют, безпосереднi читацькi потреби й смаки. Дещо таке з естетичного асортименту, що тодi здавалося нечуваним та вiдчайдушним i доводило до хрипоти штатних i позаштатних церберiв добропорядку, стало фактом масового поетичного вжитку, а часом i улюбленою поживою епiгонiв. Поезiя перших «шiстдесятникiв» у ii початковiй якостi якiсь своi функцii вичерпала, а перед якимись мусила спасувати, не встигнувши iх по-справжньому розвинути. Далася взнаки й iлюзiя читацькоi пересиченостi, яка з’являеться тодi, коли слабенький смак i дитяча хапливiсть наб’е першу оскому на забороненому овочi. Постали i новi реальнi потреби, новi завдання.
Прийшли молодшi поети, якi оговталися вiд першого гiпнотичного впливу Драча i Вiнграновського та почали шукати i знаходити своi власнi шляхи, виразно промовляти свое творчо незалежне, а часто й полемiчне слово. Усе це незвично ускладнило й драматизувало позицiю недавнiх кумирiв новоi поетичноi хвилi, поставило iх перед необхiднiстю тотальноi духовноi вiдмобiлiзованостi, яка б дала сили для новоi вiдповiдi на новий запит життя, для непослабноi iнiцiативи, що забезпечуе потрiбний «запас випередження». Гостре й амбiтне усвiдомлення цiеi ситуацii характерне для І. Драча, i звiдси теж, зокрема, його вольове самопрограмування на безупинну змiну, вiдчайдушний i виснажливий пошук, розраховано-безжалiсне переступання через самого себе i тим бiльше через усе те, що в’яже до вже зексплуатованого душевного сентимента й заважае новим орiентацiям.
За енергiею шукань, розгоном випередження i садизмом самозмiни Іван Драч – явище небувале в усiй украiнськiй поезii.Вiн увесь – коли брати кожен окремий момент його еволюцii – скiмлива душевна незакiнченiсть, постiйно поновлювана невiднайденiсть i незгармонiзованiсть, причому обсяг недостаючого немовби зростае в мiру зростання обсягу опанованого чи спробуваного, i таким чином духовна самонестача, що жене його, виявляеться нескоротливою. Це знову пiдтвердила i наступна збiрка – «Балади буднiв» (1967). Тут виразно проступае вже iнший, порiвняно з «Протуберанцями серця» i тим бiльше «Соняшником», напрямок шукань: спроба виразити метафiзичну глибину людських буднiв, корiнну проблематичнiсть буття. Це нiби рацiоналiстична романтизацiя буднiв сучасностi – не за рахунок специфiчного сентимента, поетичноi благодушностi та суб’ективного захвату, а внаслiдок розкриття чи спроби розкриття iхньоi внутрiшньоi чуттевоi наповненостi, таемничостi i часом незбагненностi, iхньоi влученостi в космiчне життя. Іван Драч прагне охопити найширший та найрiзноманiтнiший матерiал – вiд натуральностi локального побуту до повсякденних складнот духовного самовизначення. Вихитрена iнтелектуалiстська настановочнiсть i високий вольовий навал часом знаходять вихiд у своерiдному напруженому «плетiннi словес» – в якомусь модерному бароко, розкiшному та сухуватому водночас, витонченому й холоднуватому, попри кипучу лексику, многоцвiтному й подекуди прикрашеному. Недостатнiсть мимовiльноi пластичностi i чуттевоi безпосередностi І. Драч часом хоче компенсувати, затопити народнопоетичною стихiею, але з неi iнколи проглядае жорстка рацiоналiстична конструкцiя, – хоча в той же час у нього е низка блискучих успiхiв в органiчному поеднаннi фольклорного та iнтелектуального начал, у використаннi фольклорноi поетики задля розв’язання нових, пiдкреслено сучасних завдань.
У вiршах збiрки «До джерел» (1972), власне, у нових ii вiршах, помiтна ще одна нова тенденцiя: до епiзацii вiрша, до об’ективованоi оповiдi про «людей з народу», характерний людський типаж. І. Драч немовби заповзявся створити широку галерею поетичних портретiв таких людей з нелегкою долею (а в нiй – доля народу), показавши через них життеву силу, щедру вдачу, талановитiсть свого народу i черпаючи в цьому вiру в його iсторичне буття. В цьому циклi балад («Балада про дядька Гордiя», «Балада про дядька Зiнька», «Балада про батька» та iн.) смаковита побутова конкретнiсть i локальний колорит та крута характерологiя присмаченi романтично-типiзуючим згущенням i лiричним захватом. Цей мотив у Драчевiй поезii звучав i далi, а пiзнiше, емоцiоналiзований ностальгiею i внутрiшньою потребою нового духовного звертання до мiсць дитинства, до «малоi вiтчизни», знайшов яскраве розкриття у збiрцi «Телiжинцi».
До своеi «малоi батькiвщини» Іван Драч повертаеться, збагачений i розглиблений причастям до Батькiвщини великоi – Украiни, але й цю велику бачить через живу конкретнiсть малоi i тим «iнтимiзуе» ii.
У Драчевiй поезii е те, що можна назвати «трудом пам’ятi», – не лише тiеi iнтимноi, про яку щойно згадувалося, а й iсторичноi, культурологiчноi. Тут маемо одну з поетових причетностей до процесу самоствердження народу, всупереч дii сил нацiональноi нiвеляцii, – тут теж мiсiя поета, i вiн знаходить можливостi здiйснювати ii за найнесприятливiших суспiльних i лiтературних обставин. Свiдчення цього – галерея створених ним глибоких образiв дiячiв украiнськоi iсторii та культури (у збiрках «До джерел», 1972; «Киiвське небо», 1976; «Сонячний фенiкс», 1978; «Шабля i хустина», 1981; «Киiвський оберiг», 1983; «Лист до калини», 1994; «Вогонь з попелу», 1995; «Сiзiфiв меч», 1999), iнтерпретованих на iсторiософському i культурософському рiвнях i здатних як збагатити нашi знання про самих себе, так i роз’ятрити наше переживання самих себе як народу, загострити нашу потребу нацiональноi iдентифiкацii. З приводу iсторизму Драчевоi поезii можна згадати слова Мартiна Гайдеггера (в есеi «Гельдерлiн i iстота поезii») про те, що поет минулого був тематизований iсторiею, а поет сучасностi – проблематизований нею.
Не треба забувати, що роки творчоi зрiлостi Івана Драча припали на добу соцiально-полiтичноi i духовноi стагнацii суспiльства, добу брежневськоi задухи, яка тяжко пригнiчувала людську думку i душу. Поетовi важко було виборювати власний духовний простiр, доводилося весь час змiнювати напрямки шукань для «прориву» до слова правди, маневрувати, робити якiсь спроби i вiдмовлятися вiд них. Часом поет помилявся разом зi своiм суспiльством, разом з усiма нами. Скажiмо, сьогоднi не так однозначно сприймаються оди науцi, пафос iндустрiалiзацii, не кажучи вже про романтику атому, якими позначенi збiрка «Корiнь i крона» (1974) та iн. Не дали довготривалого результату i спроби зануритися в робiтничу тему (зокрема, в донецькому циклi) – тут вiдчуваеться певна силуванiсть, стилiзацiя пiд «демократичний» тон, – хоч загалом цi зусилля якоюсь мiрою збагатили поетичний досвiд i палiтру І. Драча. А «сцiентичнi» вiршi його – попри те, що вiн залишаеться рацiоналiстичним навiть у своiй жагучiй грi з iррацiональним, – так чи iнакше дають вiдчути драматизм борiнь науковоi думки: як образ буття i страждань матерii свiту. Виразною iнтелектуальною барвою сюди додаеться i фiлософська iронiя І. Драча. Втiм, в останнiх його поетичних збiрках, зокрема у книжцi «Противнi строфи» (2005), вiдчуваеться певна екстенсивнiсть, «калейдоскопiчнiсть» – як зворотний бiк тематичноi невситимостi.
У рiзнi часи було багато нарiкань на «складнiсть», «незрозумiлiсть» поезii І. Драча. Так, його тексти справдi бувають складнi, i читати iх – не розвага. Але це переважно та складнiсть, на яку поет не тiльки мае право, але й за яку доброзичливий читач може бути йому лише вдячний: складнiсть поезii, яка вводить у складнiсть життя i навчае шанобливо i тремтливо зупинятися там, де мiг би пройти бравурно i бездумно. Хоч бувае i риторична складнiсть, що приховуе iлюзiю глибини; бувае тривiальнiсть; iнколи вчуваеться надуманiсть i бракуе неспростовноi внутрiшньоi необхiдностi. Що ж, може, це неминучi «накладнi витрати» на диявольськи непогамовний творчий пошук; вiдчутнi, але неминучi втрати поета, який зважився, здаеться, причаститися, доступитися, доторкнутися до всiх мислимих сфер буття сучасного людства.
Тут варто сказати, що саме спрощення поетичного мовлення i зниження напруги складностi не йдуть на користь Драчевi. Це видно на прикладi деяких вiршiв останнiх рокiв – тих, у яких переважае публiцистична риторика, хоч i темпераментна, але депутатськи-прямолiнiйна, «називна», а не фiгуративна. Подекуди це просто версифiкацiйне обгрунтування минущих вражень вiд конкретних осiб, конкретних подiй-вражень, що не набули естетичного переформатування. У таких випадках хотiлося б бiльшоi iнтерпретацiйноi дистанцii мiж цiею конкретикою й актом поетичного образотворення. Та й публiцистичний темперамент не завжди утримуеться на вiртуознiй лексичнiй нотi, зiсковзуючи iнколи в хизливу брутальнiсть побутовоi експресii, – i тодi здаеться, що тiльки повага до власноi статечностi не дозволяе Драчевi, «задрав штаны, бежать за комсомолом» – змагатися з деякими молодими у виверганнi «ненормативноi лексики».
