Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)
І ось одного разу, коли ми пили чай з трав на ґанку, Чак звично сидів біля моїх ніг, майже нерухомий, напружений, пильний, зосереджено водив своїми видатними вухами, та раптом якось дивно тихенько заскавчав кудись у напрямку вершини Чорногори в тумані.
– Що це з ним? – занепокоїлась я.
– А це він з Богом розмовляє, – спокійно відповів мольфар, розпалюючи люльку. – Розмовляє про те про се… І про тебе. Вони всі вміють з Богом розмовляти. А тут у горах – небеса поряд.
Вони – якщо ви не зрозуміли – це брати наші менші. Наші надійні віддані друзі. А небеса – це небеса.
Я певна, що природа дружби така ж органічна, як природа Чорногори. Дружба – це не винахід людини. Це винахід когось розумнішого. Це дається згори. Як уміння посміхатись або плакати.
І через те, що дружбу нам дано згори, друзями можуть бути не лише люди. Ними можуть бути хто завгодно…
Ось кажуть: «чотириногий друг»… Це що таке? Оце – чотириногий! А якщо в гусенички двадцять ніжок, то вона що, нам ніякий не друг? Або ось кенгуру гасають сюди-туди на своїх двох? Як? А краб? Восьминіг? Що, вже нам не брат менший? А папуга? А курочка? Звичайна маленька курочка на двох ніжках, – ми що, з нею вже не дружимо, коли так?
Дурниці це все! Чотириногий друг – це диван. А я особисто дружу з усіма, кого в цьому житті зустрічаю, незважаючи на кількість ніг, лап, щупалець, крил або плавників. І всі мої друзі також не перебирають, у кого скільки чого.
Наприклад, моя знайома на ім’я Марися. Так, ми друзі. Ось тільки вона – кобила, а я – ні. Здається, ні… Хоча Марися про це не здогадується. Адже мислимо ми однаково! І тішимося одна одною страшенно, коли зустрічаємось. Я її знайомлю зі своїми друзями: людьми, собаками, павучками. Вона мене – зі своїми. Тобто коло друзів розширюється.
Наприклад, Марися дуже тісно дружить із Жуком. Ні, це не комаха і не людина з таким ім’ям. Це маленький чорний собачка. Вони працюють разом. У дитячому садку. Такої відданості одне одному я давно не бачила. Ось чуєш: цок-цок… Це конячка. І обов’язково десь поряд Жук трюхикає, швидко лапками своїми дріботить. Конячка зупинилася, діти залізли на підводу, сіли на лавку, Жук погавкав для годиться, поїхали. Жук воза охороняє. Марися Жука підгодовує.
Якось кобила захворіла. І її забрали до ветлікарні робити уколи внутрішньовенно. Це дуже серйозно та відповідально – робити внутрішньовенні ін’єкції коневі. Стоїть вона в стайні сама-самісінька. Літо надворі. Жук тиняється біля ветлікарні. Його сторож проганяє. Жук не йде. Він не втікає нікуди. Навіть попоїсти чи напитися води. Спекотно, він висолопив язика, лежить, позіхає. Поглядає на сторожа з-за рогу, а коли той втрачає пильність – мчить з усіх лап до Марисі… Часом він приносить їй знайдену в смітнику скоринку, а часом і кісточку… Марися ніжно штовхає Жука губами в бік і лагідно фиркає.
Тварини вміють дружити. Ось дивіться… Колись до нас прийшла одна кішка. І ми збудували для неї дім. Теплий та затишний. Але Кішці (вона згодом виявилася котом, однак ім’я прижилося) не до вподоби він виявився. Кішка походив, понюхав… Та з часом все ж таки оселився в домі й почав водити до себе дівчат. Одна з них назовсім до нього переїхала, сувора така, черепахової масті, на ім’я Личко-в-купку. І частенько ми бачили, як в люті холоди з теплого Кішчиного дому затишно визирають дві вусаті мордочки, а між ними стирчить яскраво-жовтий дзьоб. Так, так, ви не повірите, але разом із ними в будиночку оселилася звичайна маленька курочка. Іноді ми знаходили поряд із Кішкою або Личком-в-купку, котрі блаженно мружились та облизувались, яєчну шкаралупу: наша Курочка їх підгодовувала. І своєю чергою з апетитом подзьобувала «Віскас» із котячої миски – добре хоч рибний, а не курячий, як зазвичай. Дружба? А що ж іще?
Мама моя сказала на все це, що таке може трапитися лишень зі мною та моєю родиною – щоби кішки дружили з куркою, а собака їм ще й потурав, впускаючи в наш дім, аби вони чинили там усілякі неподобства. Ну чому ж лише в нас?! Я так розумію: як ти ставишся до собаки, кішки, курочки або до інших людей, що мешкають у твоїй домівці, місті чи країні, так і вони до тебе ставляться.
Головне – знати, що кожен приклад заразний. Знайомий міліціонер приніс мені в подарунок приголомшливий протокол наступного змісту: «Громадянин Бабулько М. Є. покусав своїм собакою громадянку Резеду І. О. У свою чергу громадянка Резеда І. О. подряпала громадянина Бабулька М. Є. своїм котом». Непогані хлопці ті кіт і собака! Просто в погані руки потрапили…
Ось інший приклад: мій брат Валька. Він в Іспанії на паях володіє симпатичним затишним баром. Ось там, щойно відчинивши його після реконструкції, він і познайомився із сеньйорою, котра дружила з мавпою.
Дуже заможна була бабуся, дуже вередлива та примхлива. До всього ще й випивала… А тут – Різдво. Ну, вся її численна родина, спадкоємці-нахлібники одне одного застерігають: дивіться, мовляв, щоб бабуся наша не дременула. Бо нап’ється десь у барі та й піде буянити, нас ганьбити, родину шанованих каталонців, адвокатів і лікарів. А в семи няньок… ну ви ж знаєте… Одне слово, змилась бабуська. Десь вона вешталася до часу, сліди замітала. І того вечора спершу до Вальчиного бару заявився її син, шанований каталонець. Запитує обережно: сеньйоре, а чи не бачили – не забігала до вас маленька сеньйора похилого віку… з мавпочкою на голові? Валька лише плечима повів – ну що за жарти такі? Слідом до бару заскочили дві пишні яскраві вусаті брюнетки, дуже шановані каталонки, питають: гей, бармене, чи не заходила до вас бабуська з мавпочкою на голові… Валька дещо розгубився і лише головою пометляв. А вже коли ціла зграя дітей забігла до бару і стривожено поцікавилась, чи не заходила старенька з мавпочкою на голові, Валька вирішив, що з ним жартують друзі, і вже почав готувати план помсти. Коли раптом…
Ось тут би я хотіла побачити завжди спокійне та незворушне обличчя мого брата. Ох, як би я хотіла це побачити… Коли біля вхідних дверей тихо дзенькнув дзвіночок, і в бар тінню прошмигнула престаріла сеньйора, а на капелюсі в неї сиділа маленька мавпочка!!! Ось тоді Валька ловив свою щелепу, що різко полетіла долу від несподіванки!..
Так він із ними познайомився. Вона запитала, чи немає в барі окремого кабінету, була допущена у Вальчину особисту кімнату відпочинку й отримала дві порції текіли з льодом. Бабуся та мавпочка виявилися не лише близькими й ніжними подругами. Але ще й сестрами по пляшці. Обидві – і мільйонерка, і мавпа – пили, як коняки. Текілу вони глушили нарівні і за всіма правилами: сіль з великого пальця, горілка, лимон, а потім обмін теплими змовницькими поглядами.
Отаке. Відходячи в інший світ, бабуся заповіла більшу частину свого статку не каталонцям, а мавпочці. Тепер прямі мавпоччині опікуни водять тваринку до Вальчиного бару, причому вона відмовляється ходити або сидіти на руках, а погоджується їхати лише в когось на голові. І попередньо на голову треба вдягти пошарпаного бабусиного капелюха. Престаріла мавпочка з сивою мордочкою та мудрими очима годинами сидить у Вальчиному барі й, невесело підперши щоку, п’є текілу, доки не засне… Ось така печальна історія.
А ще одну дивовижну пару я бачила у Санкт-петербурзькому зоопарку – дівчинку та жирафеня. І у дівчинки, служительки зоопарку, й у жирафи були однакові довірливі круглі очі з білими прямими віями. Обидві неоковирні, незграбні, довгошиї та довгоногі. Вони, ці двоє, були наче дві сестри – дівчинка і жирафа. Дівчинка чистила жирафу щіткою, пестячи боки, а жирафа величезним синім язиком облизувала дівчинці смішний хвостик на голові, затягнутий яскравою гумкою… Тоді я стояла і стояла, довго спостерігаючи цю сцену. І зробила для себе важливе відкриття. Виявляється, іноді для того щоби показати, як ви любите одне одного, не конче потрібні слова: достатньо погладити плямистий бік або лизнути любу маківку. Чи просто перекинутися поглядом…
Тож мав рацію мій друг мольфар із Чорногори. Хто вміє з Богом розмовляти, той і дружити вміє як ніхто. Причому незалежно від кількості лап, ніг, хвостів або крил.
Толік і Михась
Того дня в нашому маленькому прикарпатському місті було храмове свято. У такі дні в нас ніхто навіть не поворухнеться, аби щось таке робити, лиш би не відпочивати. Навпаки. Все зачиняється – заклади, контори, офіси, магазини, майстерні, ринки. Хворі не хворіють, породіллі не народжують, шевці не тачають, ткачі не тчуть, швеї не шиють. Тихо. Ніхто нічого важчого за склянку не підійме.
Тут один у храмове свято взяв до рук лопату черв’яків накопати для риболовлі. То сусіди з ним півроку не розмовляли. І якщо потім дощі чи посуха, на нього гнівались, казали, мовляв, це тому, що ти, Бронька Кордонський, у храм копав. Ось як суворо в нас із цим.
Свято. Трембіти гудять. Дзвони дзвонять. А як це красиво! Рано-вранці йдуть через підвісний місток «люде» у вишиванках, у капелюхах зелених з перами, урочисті, величні та значні, немов пряники. Йдуть неквапливо до церкви Святої Параскеви. Слідом за «людьми» виступають «жіночки» в намистах і хустках сонячної яскравості, за ручку ведуть ошатну дітвору. Хлопчики вбрані, як «люде», – поважні, пихаті, у великих капелюхах на червоних притлумлених вухах, дівчатка – як «жіночки», чистенькі, аж світяться, знічені, принишклі, в хусточках та спідницях довгих, в нових туфельках. Ополудні юрбою йдуть назад. «Люде» потирають руки в передчутті хорошого та довгого застілля. Ну а ввечері звідусіль музика – скрипки, барабани, зойки та ухкання розпашілих танцюристів.
Наступного ранку господині хутенько вибігають на річку Пістенку полоскати білизну. Від цієї води річкової оті всі вишиванки, скатертини та рушники стають білими-білісінькими, а вишивка дивовижна – густою та соковитою. Полоскають в річці жіночки білизну, іноді й схлипуючи, соромливо прикриваючи хусткою синець під оком, – погуляли. Свято було. Храм.
Саме в таке храмове свято діти знайшли в лісі дорогою з церкви орлятко, що випало з гнізда. Орелика. І куди його? Школу замкнено. Ветлікарню також. Понесли до Михася, Михайла Григоровича, голови райвиконкому. Хороший він хлопака, цей Михась, довгих літ життя йому. А що? І поміж голів виконкомів у нас добрі люди трапляються. А що Михась хороший, то діти до поганого орелика б не понесли.
І що Михасеві з ним було робити? Храм. Свято ж бо. Скільки можна повторювати. Відвіз до тещі на околицю міста. У тієї обійстя, господа. Розмістили орелика в стодолі. І згодом (беркут виявився) нарекли його гордим східним ім’ям Аятолла. Щоправда, потім за привітність та доброзичливий норов перехрестили на Толіка.
От у Михася родина – золото! Навіть теща рідкісна. Вона, Михасева теща, взагалі всіляку живність полюбляла розводити. У неї якось свиня Донна Бейджа, молода зовсім, раптом кашляти почала. Кашляє та кашляє. Натужно так. Ну просто як людина. А в місті, як на біду, знову свято. Знов ніхто не працює. Тим паче у ветеринара Оксани весілля. З ветеринаром Серафимом. І всіх ветеринарів на це весілля запрошено. А свині ж бо шкода, просто жах як шкода. І що ж? А Михасева теща свиню заходилася травами відпоювати і банки поставила. Розсудила, що не зашкодить. І знаєте що?! Всі навколо вмирали зі сміху (випили вже – свято), вся околиця у Михасевої тещі на плоті висіла, на Донну Бейджу витріщалася, що вона з банками на спині, наче бронтозавр який. А потім, коли банки зняли, ходила Донна Бейджа, свиня в крупний горох, – її навіть сусід на відеокамеру зафільмував, кінозірку пихату. Зате кашляти припинила. Тож теща Михасева була людиною посвяченою. І проти орелика не заперечувала.
Орел Толік ріс із курми. Приятелював з усім обійстям, сперечався іноді з індиком, навідувався до Донни Бейджі та зачіпався з котом, бувалим хуліганом Василем. Обожнював Михася. Підстерігав його вечорами, сидячи з когутом на плоті.
Літати Толік не квапився. Натомість бігав. Не згірш за собаку. З шаленою швидкістю. Михась привчив його сидіти на руці, вбраній у боксерську рукавичку. Спершу нічого, але згодом Толік обважнів. Адже не сокіл якийсь дрібний – беркут, найбільший орел у пташиному світі. Та ще й вареники наминав, вінегрет із великим задоволенням. І у свині частувався чим Бог послав. І у домашнього птаства. І все, що Михась та діти йому приносили. Такий красень – вигнутий гострий дзьоб, блискуче шоколадне пір’я, чіпкі хижі кігті та суворий гострий погляд, – розбійник вийшов із Толіка бездоганний. Орел, одне слово – орел!
Михась виїздив із Толіком за місто, в поле, на своєму «уазику», підкидав орелика на руці. Той злегка бовтався у повітрі, спроквола та незграбно водячи крилами, – та й усе. Ні, ну що це таке?! А літати?
– Що ж ти, брате, – обурювався Михась, – як тобі не совісно пішки ходити? Ти ж, Толіку, наше національне надбання! – переконував Михась орла. – Твій портрет, Толіку, зображено на гербах! Ти ж цар птахів, Толіку! Ти беркут – а з індиками знаєшся! Зі свинею дружиш, хоч і з Донною Бейджею…
– Кльок! – огризався непутящий Толік. – Велике діло!
– Ти ж символ могутності та влади, Толіку, а харчуєшся вінегретом. Тобі не совісно? Ти кривавий харч маєш клювати, Толіку!
– Кльок, – присоромлено опускав голову Толік і продовжував любити те, що йому дають удома.
Минув рік.
– Літати – це дар Божий, це насолода, – з глибоким знанням справи інструктував Толіка Михась.
Він крокував полем, а слідом за ним приречено та похмуро плентався Толік. І так вони прогулювалися разом, ведучи мирну бесіду про вічне, закинувши за спину хто руки, хто крила.
– Де ж ми тобі пару знайдемо, якщо ти не літатимеш і не полюватимеш? – занепокоєно чухав потилицю Михась. – Нам же треба примножувати поголів’я беркутів у нашому регіоні. Що ти собі думаєш?
– Кльок, – ніяковів Толік, – мені ж начебто рано ще…
– Адже беркут, Толіку, виконує роль санітара і приносить користь природі та нам, людям. А людина, Толіку, вінець природи.
– Кльок, – дивувався Толік. – А я ж тоді хто?
– Отож-бо! – парирував Михась.
Довелося Михасеві, наполегливому та невтомному, вдатися до крайніх заходів. Поїхали вони з Толіком на «УАЗі» до «Притулку чотирьох» – це така маленька перевалочна база для мисливців і туристів є у нас, хатка дерев’яна, однією стіною до скелі приліпилася. Михась видерся з Толіком на самий вершечок гори та скинув його з рукавички просто у прірву. Толік бухнув у прірву, як мішок картоплі, але вчасно отямився, – він тямущий, наш Толік. І ширнув у небо.
– Кльок! Кльок! – торжествував Толік. – Я лечу! Дивись, Михасю, я лечу!
– Бодай тобі, – благословив Толіка Михась, розчулено покашлюючи. – Нарешті!
Так Михась навчив орла літати.
Минуло два роки. Тримати орла на тещиному обійсті ставало дедалі небезпечніше. І хоч як приязно поводився Толік, сусіди почали нарікати, непокоячись за своїх курчат. А Толік вимахав у таке одоробло, що лякав своїм виглядом дітей, поштарів, контролерів і агітаторів. Щоправда, якось Толік на загальну радість шугонув Криву Грету, та ще й так, що вона втратила свій дар, переданий їй від бабусь і прабабусь у спадок.
Не любили її в місті. Між нами, не проста була бабуленція, прикра. Її остерігались і намагалися з нею не сваритися, щоб не наврочила. Цілими днями Крива Грета бігала містом, вертлява, маленька, жилава, з гострими дрібними оченятами, що дивилися в різні боки, лаялась і сварилася з усіма. І плювала. Добряча зміюка була та Крива Грета. Де плюнула, там чекай неприємностей. А як ви гадали? У нас в Карпатах стільки намішано, не розберешся: чаклуни, ворожки, духи, голоси, змії летючі, опришки – ой, стільки таємниць, лишень ходи, слухай, дивись і записуй! Так ота Крива Грета щоранку зі своєї Чорториї – село таке є в горах, Чортория (ну, я ж кажу!), – чвалала до міста, як на роботу. Плюватися. А увечері – назад. І не заявиш же на неї в міліцію, що вона бігає і плюється.
І ось Михась якось їде до «Притулку чотирьох» Толіка вигулювати й навчати полювання на дрібних гризунів і дещо більших тварин, а дорогою прудко чимчикує Крива Грета, руками розмахує, розчервонілася, міцненька така, енергійна, сповнена сили. Михась, добра душа, пересадив Толіка на заднє сидіння й спинив машину:
– Сідайте, жіночко. Підвезу.
Крива Грета стрімко застрибнула, а безпутній Толік, допитливий, не може тихо всидіти. Через її плече перегнувся і своєю довбешкою Кривій Греті в обличчя:
– Кльок? – питає. – Як ся маєш, бабцю?
Грета тут же й вистрибнула з машини у відчинені двері – добре, хоч машина ще швидкості не набрала, – і накивала п’ятами у зворотному напрямку, як заєць якийсь. Тільки її і бачили. І все.
Відтоді, на загальний подив, принишкла Крива Грета. Ну, Толік! Ну, орел!
Після цього випадку багатьом спало на думку Толіків портрет на гербі міста розмістити. У профіль.
А тут надійшла третя Толікова весна. І коли вона сягла піку, ця чарівниця легковажна, й аромати зігрітих сонцем квітучих дерев і трав кого завгодно вже могли звести з розуму, вона, ця весна, нарешті зачепила і чисту душу нашого Толіка.
Їздили вони з Михасем до лісу. Михась відпускав Толіка – лети! Куди-куди… Туди, Толіку! Туди, де за хмарою біла гора, Толіку… Думав Михась: вже полетить – то полетить. Тепер точно не пропаде. Лети, брате, світ за очі! Толік злітав, і пильні очі його з висоти бачили тільки дах Михасевого «уазика», що втікав до міста. Толік легко наздоганяв і переганяв «уазик» і, прилітаючи раніше за Михася додому, мирно зустрічав його, сидячи безтурботно, як і досі, на паркані поряд із когутом.
І якось Михась із Толіком нарешті побачили її, завислу над прірвою, немов на ниточці, з розгорнутими потужними іскристими крилами, – її, юну орлицю-беркута. Затріпотіло серце приголомшеного Толіка. Ще б пак! Страшенно він був у собі не впевнений, почувався таким собі вайлуватим невільником. Але Михась – справжній друг Михась – переконував його:
– Ти що, Толіку?! Ти ж орел! Не будь боягузом, Толіку, вперед!.. Жінки, вони ж як, – міркував Михась, з-під долоні спостерігаючи за польотом орлиці, – вони пісні всілякі полюбляють. Льва Лещенка, наприклад…
– Кльок! – обурився Толік.
– Ну або хто кого, – невизначено погодився Михась. – Різні жінки люблять різні пісні. Ти ж птах, Толіку, заспівай їй що-небудь своє, нумо!
Два дні поспіль їздили Михась із Толіком залицятися до молодої орлиці-беркута. А на третій день рано-вранці Толік відлетів. Сам. І більше не повертався.
Михась та вся його родина, і навіть теща Михасева, засумували. Михась їздив до «Притулку чотирьох». Проте орлів там уже не побачив. І розумів, що Толіку добре, що Толік щасливий, та душа все одно непокоїлася. Звик.
Атож… Беркути – птахи загадкові, горді та мудрі. А ще віддані. Люблять раз і назавжди. Адже розуміють, що їхня вільна, пронизана синіми гірськими вітрами орлина любов робить їх, беркутів, безсмертними. Тож тут обирати треба: або вареники з вінегретом щодня, або вічність. Тут уже хто що обере.
Чоловічі сльози
Якщо не квапитися і все спочатку, то зателефонуйте до приймальні дирекції Чернівецької макаронної фабрики. І відповість вам голос ніжний, вкрадливий, манкий, солодкий. Секс-по-телефону поряд не лежав, не валявся. «Ал-л-льо-у… Чернівецьке-акціонерне-товариство-з-виготовлення-макаронних-виробів-слу-у-у-ха-є-е?» І всі одразу біжать туди. Подивитися – хто! Хто вона, гейша, гетера з голосом, що так багато обіцяє? Хто?!
А там Гутта Сергіївна… Така жінка… Красуня, звісно… Але… Статую Свободи бачили хоч раз? По телевізору? Забудьте. А бокс? Ні, не жіночий. Дивитесь? Ось! Вона як Кличко! Ні, як Клички. Обидва. Ось така. Проте сентиментальна. Як крокодил. Коли що, очі її величезні блакитні сльозами наповнюються. Надто коли музику «Еммануель» слухає. Чи там пісню Іглесіаса: мовляв, я тобі просто дзвоню, щоб сказати: «Ай лав ю». Гутта підспівує і ридма ридає. Та при цьому Гутта з породи жінок бійцівських. Дві в одній.
Бувають же пані… Подарунки долі. Але хто вам сказав, що Гутта – подарунок? Ні. Тому що щасливою бути не вміє. Зовсім. Постає питання, як може Гутта бути щасливою, якщо чоловік її замість обіцяної шуби купує кузов для автомобіля!
Та й справді, до чого Гутті шуба? Авжеж, обіцяв. Ну так, приміряла. І що? Вона ж у тій шубі наче єті, снігова людина. А кузов… це ж кузов!
А Гутта, хоч яка солодкоголоса на роботі, вдома може лементувати, наче буревісник. Що до блискавки подібний.
– Куди? На що я начеплю цей кузов?! – верещить Гутта.
Тут вона має рацію. На що б не начепила вона собі той кузов, усюди він буде замалим. Тісним у грудях, плечах, стегнах, колінах.
Ну що, збагнули, від чого сльози? Правильно. Підозріливість.
Усе, виявляється, дуже просто й зрозуміло. Чоловік Михайло до Гутти інтерес втратив. Понурий ходить, похнюплений… Замолоду він Гутту, хоч і як двоє Кличків, на руках носив. І щедрим був, немов султан. Подарунки дарував. Програвач «Рига», вазу підлогову керамічну, портрет Єсеніна… І така одного разу мить була… Така романтична… Гутта, коли розповідає подругам, завжди плаче від розчулення. Якось прийшла Гутта до Михайла, на вулицю Стасенка, 38, де він із мамою мешкав. А мама поїхала в санаторій. А Михайло підхопив її, Гутту, на руки – і поніс! Ніс, ніс… Крізь одні двері проніс. Крізь другі… Стрімко так… І все під музику. «Реквієм» Моцарта. Адже Михайло музику дуже любить. І ось уже спальня… Останні двері. І не розрахував Михайло, від щастя абощо, – і гепнув він Гутту головою об одвірок. Ось. Як романтично!
А зараз що? Вечорами затримуватися почав, хитрує… Але Гутта й собі… Чого сидіти сиднем, журитися? Вирішила спіймати на гарячому. Кілька разів облави влаштовувала. Як належить. Зі свідками… З пойнятими… Не спіймала. Та все одно надії не втратила. Припинила ночами спати. До Михайлового шепотіння дослухається, в кишенях його цидулки з номерами телефонів шукає. Речових доказів не знайшла. Але спокою також.
І тут подруга розповіла. Мовляв, приїхала до міста цілителька одна. З-під Фастова. І така вона непідробно мудра, що вчора взяла і вчення написала. Навіть два. Про духовне зростання жінок із надмірною вагою. Ну щоби пристрасть чоловікові повернути. Все просто про тебе з Михайлом. Отож, є, Гутто, в горах карпатських водоспад, маленький, непримітний. «Чоловічі сльози» називається. Отуди тобі треба чоловіка свого тричі занурити з головою. Тричі. І він очиститься. І побачить тебе, Гутто, наче заново. Але вистачає цього занурення, Гутто, лишень на рік. І через рік його треба знову туди волокти й занурювати. І коштує це просвітління цілительки з-під Фастова, Гутто, сорок два долари. Особисто їй. А якщо не заплатиш, то не діятиме…
Вмовити чоловіка виявилося дуже легко. Відпочити в горах – що може бути кращим для риболова Михайла. Тим паче на машині з новим кузовом.
Зупинились вони на ніч, де цілителька звеліла. Гутта увечері пошепотілася з господинею. Та поставилася з розумінням, позаяк її хати чоловіки взагалі не трималися, і провела вранці Гутту з Михайлом до водоспаду із щебетанням: «Форель, форель…» Звичайно, лячно було Гутті, але мужньо діяла вона за сценарієм, цілителькою розробленим. І шубовснула вона з берега просто у водоспад з криком: «Михайле! Михайлику!» Ну і він за нею, рятувати.
Ризик, певна річ, був страшний. Для кого? Для Михайла, звісно. Гутта в тому водоспаді, немов кит на мілкій воді. Що його «Грінпіс» рятував. А Михайлові важко. Бо кількості витісненої Гуттиним тілом води якраз вистачило би, щоб Михайла втопити. Тричі вигулькував він із потоку, та до Гутти так і не доплив. Мало не загинув, бідака. Але Гутта, мужня, сильна, велика і красива Гутта, розтинаючи колінами течію підступної гірської річки, дісталася до нього, намацала ногою і витягла зомлілого на берег. Ось так.
А наступного року не поїхала Гутта з чоловіком у Карпати. А навіщо? Михайлик тепер довіку перед нею в боргу – Гутта його з водоспаду витягла. Хоч і не Ніагара, але чимало чоловіків, подейкують, у тому водоспаді втопилося. Тому й зветься він у народі «Чоловічі сльози».
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги