Персеїди. Нічна повість

– Мам, а баба Надя тобі платить?

– Нє-а, – ніяковіє мама і виправдовується: – Ну вона ж лише раз на місяць, а то й на два приходить.

– Але ж сидить по кілька годин!

Мама зітхає і розповідає, як колись бабуся Олександра, тобто мамина свекруха, прийшла з базару і принесла відро дрібних, з чорними цяточками абрикосів. Мама навіть обурилась: кругом гілля ломиться від соковитих солодких абрикосів, а бабуся принесла щось таке, що тільки викинути.

– Мамо! – вигукнула до неї. – Навіщо ви купили цю гидоту? Вони ж дрібні, червиві. Нехай хоч і дешеві.

Бабуся втомлено присіла за стіл під горіхом на подвір’ї.

– Дитинко… – так пояснює мамі. – Вона така старенька, ота бабуся з її абрикосами, що їй ті п’ять карбованців просто так треба було дати. Без абрикосів.

І я розумію, що мама згідно із настановами моєї бабусі витрачає дорогоцінний свій час на бабу Надю просто так. Бо та старенька, спрацьована, втомлена і хвора.

– Ну що? – запитала мама наступного разу. – Купили коралі своїм небогам?

– Та купила… – баба Надя похнюпилась, водить палицею по підлозі.

– Дорогі? – поцікавилась мама.

– Та нє.

– А скільки?

– Та рубіль. Одна нитка – рубіль. У магазині намисто було. Подивилась – красне, значить, коралі. Та й купила…

Отож баба Надя таки метикована виявилася, домоглася свого. І «джекси» Женіку надіслали «мериканські», і Женік потім до Америки поїхав. І на роботу його там влаштували. І грошей він звідти привіз, і машину купив. І свою частину спадку баба Надя отримала з Америки – будинок купила.

Отож зараз баба Надя ходить подвір’ям і ніяк чомусь не вгамується – бурчить і бурчить. А я сиджу на даху і тішуся, яка вона все ж таки дивовижна! Живе і жити не набридло, ще й чепуриться на базар. У свої дев’яносто. Оце б вона ще й правнуків на колінах поколисала! Хочеться гукнути:

«Агов, бабо Надю! А чи нема у вас ще коралів?»

Та боюся налякати. Нарешті гримнули вхідні двері, світло у будинку згасло…

Якось пізнього вечора до нас у вікно постукали – обережно і чемно, проігнорувавши дверний дзвінок. Так раніше стукали сусідам у селі. Це зараз електричні дзвінки з музикою із П’яццоли навіть на хвіртках, а в ті часи… ну, як я казала.

Отже, хтось тихенько постукав у вікно. Я виглянула. Дідусь, ветхий, гладенько поголений, у сорочці, застебнутій на всі ґудзики просто під горло, видно, що готувався. Чепурний маленький сивий дідусь із бородою, присоромлено й зніяковіло простягнув мені елегантний конверт – брудний, зіжмаканий, поцяткований печатками і штампами. Конверт явно побував у багатьох руках, мандруючи різними країнами. На ньому виднівся якийсь логотип, майже заклеєний марками, та ім’я адресата: містер Щербанюк Микола, що мешкає в селі Синжер Чернівецької області. А позаяк село Синжер 1949 року перейменували на Жилівку, то лист, не знайшовши адресата, вирушив назад до Канади, а звідти наполегливо, наклеївши нову марку, його відіслали знов у Синжер. Доки комусь із поштарів не спало на думку заглянути в старі довідники і докопатися, що Синжер – це Жилівка. І що адресат Щербанюк мешкає в тому ж таки будинку і на тій самій вулиці, як указано на конверті. Маленький дідусь (як невдовзі з’ясувалось, той-таки містер Щербанюк) пошепки, озираючись боязко, попрохав: «Перекладіть листа з Канади, але нікому не кажіть, бо ще заберуть… Як космополіта, по статті. Десять років без права листування…»

– Я, щиро кажучи, навмисно приїхав до вас під покровом ночі, – прошепотів дідусь, себто містер Щербанюк. – А то дивлюся – лист по-іноземному написаний. Хто зна, раптом шпигунство пришиють абощо. Страшно злякався.

Дідусь обережно присів на краєчок стільця і аж хитнувся, ледь не звалившись набік, коли я нахилилася над ним із маленькою тацею з чаєм з пиріжками.

– Ой, ні-ні-ні! – злякано відмахнувся дідусь. – Ви мені перекладіть оту-то-о, і я побіжу.

Я розгорнула листа і почала читати вголос:

«Шановний містере Щербанюк!

Я, Джон Леман, адвокат страхової контори „Леман і сини“, змушений із сумом сповістити, що ваш родич Дмитрій М. Щербанюк упокоївся з миром у віці 97 років і похований у місті Ванкувері на кладовищі „Mountain View“.

У 1938 році містер Дмитрій М. Щербанюк оформив у нас в конторі „Леман і сини“ страховий поліс на суму один долар Канади. За час дії страхового полісу містер Дмитрій М. Щербанюк полісом не скористався і упокоївся з миром, а сума страхування – 238 доларів мала бути виплачена вказаній у полісі сестрі містера Щербанюка, Дарині М. Щербанюк, або її спадкоємцеві Миколі Щербанюку, якщо такий є».

На цьому місці лякливого містера Щербанюка здолала гикавка і вже не попустила до кінця візиту.

«Джон Леман, – продовжила я читати, – адвокат „Leman and sons“, розшукує місіс Дарину М. Щербанюк або її спадкоємців для надсилання їм суми в 238 доларів Канади за страховим полісом містера Дмитрія М. Щербанюка».

– Гик! Аааа… – чи то охнув, чи то зітхнув дідусь Щербанюк і раптом різко схопився й підбіг до вікна. Склав долоньку козирком до чола і пильно подивився в завіконну темінь – чи не стежать за ним невсипущі «лицарі щита і меча»?

– Он воно як. Гик! Он же ж воно як! Долари. Гик! Канада! Пов’яжуть! Авжеж, пов’яжуть мене! Гик! Гик! – у відчаї бурмотів він, нервово здригаючись.

Відтак присів на краєчок стільця, сліпо водячи руками по колінах, повторюючи:

– Он воно як. Гик! Он воно як!..

«Якщо ви, – продовжила я перекладати, – підтвердите копіями своїх документів, що ви є Дарина М. Щербанюк або є прямим родичем Дарини М. Щербанюк, Миколою Щербанюком, нам буде приємно (саме так і було написано) перерахувати цю суму у валюті Канади або у валюті вашої держави (враховуючи конвертацію та банківські видатки) на ваш банківський рахунок або на вказану вами поштову адресу.

„Леман і сини“ висловлюють свої співчуття родині покійного. Rest in peace».

– Гик-гик-гик! Божечку! Гик!!! – заволав новоспечений містер Щербанюк. – Шо ж це діється! – він раптом рясно спітнів і заходився обмахуватися великим картатим носовичком. – Який іще рахунок? Ой, Боже, навіщо воно мені? – ще більше злякався містер Щербанюк, уявляючи, що йому доведеться посвячувати у свою «шпигунську діяльність» не лише нас під покровом ночі, але й, можливо, пошту та всю банківську систему країни!

Він схоплювався, завзято хрестячись на портрет Сергія Рахманінова над роялем, червонів, блід… Я вже потерпала, що він зараз гепнеться тут у мене у вітальні, подумки примірялася, де його вкласти, щоби він отямився і відлежався до приїзду швидкої.

Утім, треба визнати, дідусь виявився кмітливий (ще довоєнного гарту). Трохи поміркувавши, він одразу ж вигадав обхідний шпигунський маневр:

– Доню! – жалісно витріщився він на мене почервонілими очима. – А напиши їм, щоб вони гроші надіслали… тобі, га? А я прийду отак само. Під покровом ночі. Та й заберу. Ти не думай… – дідусь притис свій зіжмаканий картатий носовичок до серця, запобігаючи моїй відмові і передбачаючи доводи, які я можу навести. – Я тобі, як чесному громадянину, як комсомолці, ти ж комсомолка? Я тобі дуже довіряю. Обличчя у тебе чесне. І чоловік твій точно ж не краде. Ти ж не крадеш? – запитав містер Щербанюк у чоловіка мого, що нагодився. Той швидко й заперечно захитав головою: мовляв, нє-нє-нє, не краду я, дядьку! – І знаєш що? Я дам тобі скількись отих доларів, поділюсь! – містер Щербанюк заусміхався радісно-обнадійливо.

На заперечення, що гроші можна отримати тільки на свій паспорт, дідусь зажурився, припинив схоплюватись і хреститись, а, навпаки, міцно вилаявся, вочевидь уявляючи, як він, такий старенький вже, йде по етапу. На наші запевнення, що нині – інші часи і ніхто його нікуди ні за що не потягне, він відмахувався. Містера Щербанюка, здавалося, закинула до нас машина часу із тридцятих або сорокових років. Ми навіть занепокоїлися: чи знає він, що Друга світова вже скінчилася, що Сталіна, Хрущова та Брежнєва вже давно немає на світі. Коли він таки погодився випити чаю і зайшла мова про Європу, ми повідомили, що Берлінську стіну розвалили. У нього був такий шок, що його ледь трясця не вхопила! Він сплескував долонями, не випускаючи з рук свій рятівний картатий носовичок, і все повторював: «Он воно як! Он же ж воно як!»

Коли він зник, як тать уночі, так само тихо, як і з’явився, син Данило, дивлячись йому вслід, замислено запитав сам до себе:

– Цікаво, а він узагалі в курсі, що Гагарін у космос полетів? А якби він дізнався, що американці були на Місяці, що б із ним було, га?

Десь через рік я зіштовхнулася з ним ніс до носа в поліклініці. Привіталася. Проте містер Щербанюк на привітання не відповів, удав, що бачить мене вперше. Посидів із відсутнім виглядом, пововтузився, поколупав оббивку стільчика, дістав звідкись картатий носовичок – витерти спітнілого лоба, потім раптово підхопився і накивав п’ятами.

Так я й не знаю – отримав він свою спадщину, чи відповідальні адвокати «Leman and sons» і досі розшукують спадкоємців містера Дмитрія М. Щербанюка. Утім… Я певна, що не відповів, не отримав. Інакше знову прийшов би до мене – папери оформити.

І ось іще…

Якось задзвонив мій телефон. Чую тоненьке старече, із деренчанням у голосі:

– Емм… Це хто?

Зітхаю приречено, називаю ім’я. Я її завжди впізнаю. Ну що чекати від бабусі, котра гадки не має про правила розмови по телефону? Вона, шанована вчителька зі стажем у сорок п’ять років, коли телефонує кудись, спочатку суворо запитує: «Хто це?» І всі (включно з начальником міліції та головою виконкому) ніяковіють, наче школярі, і сором’язливо та розгублено називають своє прізвище. Лише я, до речі, зі всієї цієї компанії притьмом кидаю слухавку.

– Емм… Це Василіса Семенна. Знаєш? Добре. Лист… тут прийшов… Перекладеш?

– Як же я його перекладу? Він же у вас – а я вдома.

– Я погано ходжу, приходь краще ти до мене.

– Зараз я не маю часу. Може, коли гулятиму з дитиною увечері…

– Давай я тобі прочитаю? Я ж учителька зі стажем сорок п’ять років, – продовжувала слухавка, що не терпіла заперечень. – Тут дивись, що тут написано: бузінес… неус… оф…

– Щось я не впізнаю англійської. Може, це інша мова?

– Ну як то? Я ж бачу, що англійська. Усе надруковано красиво, на блакитному гладенькому папері.

– Ну, не знаю. Якщо надруковано. Може, це спадщина якась вам надійшла… – необачно бовкнула я.

– Я-як-як ти сказала?! – голос Василіси Семенівни зміцнів.

– Ні-ні, це лише припущення… – позадкувала я. – Просто інколи у нас тут трапляється, що отримують офіційні папери, а там…

Слухавку на тому кінці кинули. Через кілька хвилин, розвішуючи на сушарці дитячі речі, я почула істеричний гавкіт собак, а тоді побачила у вікно, як щось стрімке і велике у хмарах пилу завертає до нашої спокійної затишної оселі.

Баба Надя, виглянувши з тераси, приклала долоню до чола і прокоментувала:

– Шось суне…

Справді «шось» квапливо сунуло. Просто до мене.

Захекана Василіса Семенівна із дулькою-пучком на потилиці, в блакитному халаті, у криво застебнутій кофті та домашніх капцях, стояла на порозі, тримаючись рукою за горло (їй явно бракувало повітря). А другою простягувала мені під ніс блакитного конверта.

Всадовивши настирну гостю, я прочитала листа під її нетерплячим поглядом і репліками: «Ну що там, га? Скільки, га?» Лишенько, як же мені було її жаль! Вона стрімголов мчала до мене, вважаючи, що коли Федоренки отримали спадщину і Гульпаки отримують допомогу від їхньої багатої конфесії, то раптом і їй щастя привалило? І вже десь на краю її планів і мрій вона прикинула, як розподілити гроші. Якщо буде стільки-то – половину синові. Або й не віддасть, бо невістка така жаднюча, усе їй мало, все’дно розтринькає на всякий непотріб. Ні, вона сама. Купить синові машину – разом поїдуть і виберуть…

– Цей лист, Василісо Семенівно, – ласкаво, наче до хворої, звернулась я, – потрапив до вас помилково. Це просто рекламний буклет про новинки в мережі товарів – з сухих кормів та консервів для собак, котів, кроликів, морських свинок, папуг і щурів.

– Щурів?! Щурів?! – Василіса Семенівна втупила в мене недовірливий погляд. – Навіщо – для щурів?!

– Ну, існують такі домашні щури – досить симпатичні. Бувають біленькі. Або руденькі. У них такі лапки, як рученята людські… – навіщось почала пояснювати я.

Недооцінила я бійцівський характер Василіси Семенівни! Вона, нічого не кажучи, підхопилась, вирвала з моїх рук конверт і, дивлячись на мене, як ото у фільмах на зрадників або фашистів, взяла високий старт і щезла. Утім недалеко. До сусіднього кварталу, себто до моєї мами. Перевірити свідчення. А раптом я збрехала і якимись хитромудрими шляхами хочу відібрати її законну спадщину.