В очікуванні кінця світу

Але я не про це. Ось літак, коли він пронизує хмари, і раптом з’являється сонце, а внизу залишається понура брудна піна. А поряд із тобою яскраве літнє синє небо. Ось це Люда Попова неодмінно мала побачити. Проте не побачила.

Коли я прийшла до неї, до Люди Попової, в гості вперше, вона завела мене у дальню кімнату, захаращену, не житлову – вони тільки-но в’їхали в ту квартиру і ще не розібрали мотлоху, залишеного попередніми господарями, – Люда завела мене в ту кімнату і сказала: зараз я тобі покажу щось… І звідкись, після довгого шарудіння пакувальним папером, раптом дістала чудернацьку, дуже важку темно-синю коробку. Ми змахнули з неї пилюку і відкрили її. То був старовинний патефон. Люда поставила на диск товсту чорну платівку, накрутила ручку, потім дбайливо опустила на платівку голку – сухий шерхіт, томливий довгий програш, такий гарний і… Як же мені хотілося тоді, щоб ця музика звучала і звучала:

Когда утро рассыпает золото,Когда ветер напевает молодо,Как хорошо вдвоем с тобою там,Где ждет нас море синее, широкий простор.Когда вечер затушует линии,Когда тени затанцуют синие,Как хорошо вдвоем с тобою там,Где небо видит линии черных гор.Мне легко с тобой, подруга родная моя.Мне легко, и жизни радуюсь я тогда,Как мальчик.Когда вечер затушует линии,Когда тени затанцуют синие,Как хорошо вдвоем с тобою там,Где небо видит линии черных гор.

Мені так полюбилася ця солодкава пісенька з єдиної в Людиному домі платівки, що я попросила маму купити мені таку ж саму. І хоч у нас вдома вже був великий програвач і гори платівок різними мовами, магія цієї дивовижної мелодії – південної, пряної, млосної – вона зачарувала мене, та й зараз не залишає душу байдужою. Тоді я навіть вирішила співати її на приймальному іспиті до музичної школи. Але розсудлива Мірочка резонно заявила, що ця пісня не підходить, бо там «Мне легко, и жизни радуюсь я тогда, как мальчик»… А ти ж не хлопчик, ти – дівчинка, – переконувала мене Мірочка. А пісню «Взвейтесь кострами» також не можна, тому що ти ще не піонерка. А що ж мені співати? – розгубилась я. Ну, щось своє, улюблене, звичне, домашнє якесь, – сказала Мірочка. Вона для мене була авторитетом – вона вже була аж у другому класі музичної школи і знала, що саме треба співати, щоб тебе туди взяли. І я, худезна, з побитими колінами, вийшла на сцену, набундючилась і хорошим соковитим басом заспівала так, як веліла Мірочка, своє, звичне, домашнє. «Он га-ва-рііііл мнє. Будьтима! Єєєєєю… Жизню сладіть мнє. Вєчнай любов’ю. Вєчним блаженством…» Приймальна комісія реготала. Потім я плескала долоньками в заданому екзаменатором ритмі і проспівала всі необхідні звуки. Я ще хотіла заспівати із Травіати чарівне і незрозуміле і від того ще більш привабливе: «Прас-тііітє, ви навєкі а щасті мєчтанья. Я гібну как роза ат бурі диханья». Члени екзаменаційної комісії дозволили заспівати першу фразу, зафиркали і відпустили. Мене взяли до музичної школи.

Я навіть засмутилася, що мені не дали заспівати до кінця Віолетту, і потім уже відривалася вдома – показуючи, як важко мені дався іспит до музичної школи і як я плескала, повторювала звуки і головне – співала.

* * *

Яка тиша, яка жахлива тиша. Ні шурхоту, ні писку.

Чи замкнула я двері на ключ… А втім, яка вже різниця – замкнула, не замкнула… Все втрачає сенс. Ключ. Скільки ключів ми загубили за двадцять років життя в нашому домі. Тільки один зберігається ретельно. І він нам не належить.

Коли ми тільки починали будувати цей наш будинок, коли розбивали старий, крихкий від частих повеней фундамент (дім же стоїть біля річки), син Данька раптом знайшов величезний ключ. Із різьбленою голівкою і напівстертим клеймом з латинськими літерами. Вочевидь, ключ належав власникам зруйнованого свого часу великою водою будинку. Він, цей дивовижний ключ, зберігається зараз у нас у скриньці в письмовій шафі. Правильно це чи неправильно, але ми бережемо його, щоби колишні власники цього ключа або, можливо, їхні нащадки, могли повернутись у свій дім – дім – у широкому, дуже широкому значенні цього слова.

Наше маленьке містечко, якому вже майже 600 років, здавна було єврейським поселенням. Як і звідки сюди, в Бессарабію, потрапили євреї, невідомо. Хтось із стареньких казав, що вони прийшли з Європи, звідкись із Іспанії, коли на євреїв там почалися гоніння. Залишаючи рідні місця, часто поспіхом збираючи найнеобхідніше, вони обов’язково брали з собою ключ від вхідних дверей свого дому. Від якого дому зберігається в нас ключ, загорнутий у полотно, так і не випало нам дізнатись. І я, пригадую, навіть хотіла дати оголошення в Інтернеті, написати кудись, повідомити, заспокоїти, що ми, мешканці нового будинку біля річки Ракитнянки, побудованого на місці старого австрійського особняка, на урвищі, неподалік старовинного горбатого моста, знайшли ключ. Відгукніться – хотіла я написати – власники старовинного, вочевидь, іспанського ключа, і будьте певні – він є, він у безпеці. Ви можете забрати свою реліквію і здобути те, що він для вас символізує. Але кому тепер писати? Хто прочитає? Кінець світу ж бо! Чи ні? Чи я просто дурепа?

– Агов… – тихо погукала я чоловіка і злегка потрусила за плече. – Ееей! Ти що, спиш? Таж кінець світу, чого ж ти спиш?

– Ммм? – різко відгукнувся зі своєї глибини чоловік. – Га?!

– От скажи мені, я – дурна?

– Дурна. Дурна. Спи.

Дуууурна. Тааак. Кінець світу, а я така дурна. Ключ не повернула. Думала, ще є час, на мій вік стане. А ось і не стало. Тепер все – не встигла.

Коли сюди прийшли румунські фашисти, всіх євреїв нашого містечка зібрали в одному місці, на збірному пункті, як оголосили раптово посталі поліцаї з місцевих. Усіх відвели в гай біля річки Прут, відібрали взяті з собою речі і розстріляли. А хто не підкорився і не прийшов на збірний пункт, тих шукали в місті, приходили просто додому…

Несподівано, на подив мешканців нашого містечка, де всі одне одного знали, з’явились інформатори з місцевих. Вони допомагали, з готовністю вказували на будинки, де жили єврейські родини та родичі тих, хто воював на боці Радянської армії.

Зі мною часом трапляється одна дивина. Я раптом розумію, усвідомлюю, що те, про що я, кудлата і збентежена, тупо дивлячись у темряву, в даний момент думаю, це не далека історія, яку ми формально вивчали на уроках у школі, а що це стосується особисто мене і зовсім поряд. Що це відбувалося нещодавно, вчора, відбувалося з людьми, котрі жили тут, в цьому маленькому кварталі біля річки Ракитнянки, неподалік старовинного горбатого моста, людьми, які ще могли би трапитися мені на вулиці, і що я і є частиною всіх тих подій, і моє власне життя – просто продовження тієї історії.

Ось Бояни. Таке мальовниче село по сусідству. Ми їздимо через це село в Чернівці і назад. Їздимо і їздимо. П’ять хвилин автомобілем. Гарне, багате село. Люди працелюбні, старанні. Будинки-палаци. Галявини. Басейни. Великі торгово-розважальні центри. Нічим не здивуєш. Європа, практично. І раптом якось син мій, тоді ще маленький, поставив несподіване запитання: мамо, а де тут кам’яний солдат? Чому в цьому селі, як в інших, немає пам’ятника загиблим на війні односельцям?

Адже так було заведено. Пам’ятник. На ньому імена. Щоб дев’ятого травня прийти, покласти квіти… Щоби почесна варта. Щоби ветерани мали де зібратися, згадати, пом’янути. Щоби діти, онуки знали історію родини…

І раптом в селі Бояни такого пам’ятника не виявилось. В таких випадках я нічого не залишаю на потім. Якщо мені незрозуміло, я обов’язково запитаю. Навіщо гадати, правильно? Одне слово, я одразу заїхала до сільради і запитала прямо, де пам’ятник.

Виявилося страшне – село, таке мирне, квітуче, де ми часто буваємо в розважальному центрі або в піцерії, або на іподромі, – я ж казала, що село дуже багате, – це знайоме своїми дорогами, місцями і людьми село воювало на боці фашистської Румунії.

Там, у центрі, рабин жив. Сім дочок. Як було заведено, допомагав усім: сусідам, знайомим, усім, хто приходив або до синагоги, або просто до нього додому, всім, хто просив. Ще румунські війська не зайшли, тільки чутки пішли про їхній наступ, а сусіди вже закололи всіх. Дівчаток. Рабина. Рабаніт. Вилами.

Як збагнути, як це збагнути, як збагнути?…

Мені часто сниться, що я, в довгій сірій сукні, в хустці поверх довгого чорного заплетеного волосся, боса, втікаю від когось і ховаю в себе чиїхось маленьких дітей. Я боюся, щоб діти не заплакали від голоду або втоми. Щоб нас не знайшли. Я поспіхом підіймаюсь у сховище по сходах з ламкими небезпечними гнилими перекладинами, з провалами, що відкривають страшну порожню висоту внизу під ногами, майже біжу, притискаючи до грудей маленького хлопчика, тримаючи за руку ледь старшу дівчинку. А потім стою с ними, з цими дітьми, біля річки, а зеленим схилом, від древнього напівзруйнованого дерев’яного млина, що незворушно стоїть на вершині пагорба, впевнено крокуючи, спускаються люди з пов’язками на рукавах звичайних поношених жакетів, у нечищених чоботах. І кожен притримує лівою рукою автомат у себе на плечі. Вони прискорюють крок, вказуючи на нас із дітьми пальцями. Втікати мені нікуди. Останнє, що я бачу, – сірий від пилюки чобіт з опалою по нозі, потрісканою халявою. І в паніці я завжди прокидаюся.

Чому мені сниться цей чужий сон? Що в моїй домівці приймає, немов антена, цей повторюваний, жахливий, заблукалий у космосі сон? Ключ!

Можливо, мені слід було б за всіма вселенськими канонами оплакати тих, кому належав той, знайдений нами старовинний ключ? Тих, хто жив там, де зараз стоїть наш будинок. І цей кошмар припинив би мені снитися?

* * *

Галина Володимирівна Дроздовська, дивовижна жінка, відчайдушна модниця і кокетка, смішлива, завжди жвава і радісна. Якось ми пили чай у нас на роботі. І вона розповіла про пляшку. Просто так розповіла, без надриву, без пафосу. До слова припало. Я дивилась на неї і думала, що ось вона таке пережила в дитинстві, що вже не важливо, якою вона стала, як проживала вона своє життя, хоча вона була хорошою, і я її дуже любила.

Галина Володимирівна, маленька Галя, донька залізничника, дружила з такою собі Фрідкою. Ну, дівчинка така, Фрідка, кудлата, криклива, безтурботна. Вони разом ходили до румунської школи, разом бавилися на подвір’ї, Фрідчина мама частувала дітей Дроздовських цикер-лейкех і флудн, а Галіна мама пекла і роздавала пиріжки та булки численним Фрідчиним братам і сестрам. І якось листоноша Бадян проїжджав повз їхній будинок. Він зупинив коня, спішився, зайшов на обійстя і сказав Галиній мамі: «Мадам Дроздовська, здрастуйте, – сказав листоноша Бадян (манірний Бадян, предмет кпинів усіх дітей вулиці, він був колишнім шкільним професором, тобто вчителем, але вже трішки несповна розуму. І при Совітах він почав розвозити пошту. Адже був письменним і міг читати адреси кількома мовами). Він сказав:

– Здрастуйте, мадам Дроздовська, листів для вас сьогодні не маю, але маю вам одну хорошу пораду. Замкніть дітей у будинку на великий і міцний замок. Або на два замки. Я чув, що євреїв шукають. І Гіца Соакра, цей розбійник, ледар і шулер, водить фашистів адресами. Уже пов’язку йому дали, їхнього фашистського кашкета йому дали, грошей також йому дали. І він уже добряче впився і видає всіх, де можна поживитися. Мадам Дроздовська, і таких, і інших, і всяких, хто йому не до вподоби. Такі страшні часи. Стрілятимуть, мадам Дроздовська, стрілятимуть кругом. Щоб ваші діти під шалені кулі не потрапили, мадам Дроздовська, ви втямили про замок.

Галя почула все, що сказав листоноша Бадян, схопилася з порога, прошмигнула під розкинуті в тривозі мамині руки і під її крики: «Галечко, верниииись, уб’ю, Галечкооооо!!! Гаааалечко!!!!» помчала до подруги Фрідки застерегти, щоби також замкнулися на великий і міцний замок.

Фрідка лежала боком на салатовій молодій траві і хотіла пити. Вона скоцюрбилася, притискаючи до себе босі ноги, і хотіла пити. Вона повторювала, затискаючи руками живіт, вона тихо повторювала дзвінким і тоненьким голоском, ніби цвірінькала пташка: «Трінькн. Трінькн! Трінькн!!! Трінькн!!!» Галя охнула і полетіла назад додому, знову прошмигнула повз застиглу в тривозі маму, схопила пляшку з водою, прозору пляшку з вузьким горлечком…

Галина Володимирівна сиділа переді мною, доглянута, випещена, гарно вдягнена, просто розкішна. Вона так довго описувала ту пляшку, показувала, як обхопила її пальцями, як несла ту пляшку з водою. Потім я зрозуміла чому. Їй не хотілося розповідати, що було потім. І вона, зауваживши моє нетерпіння, зібгала всю свою розповідь у три короткі речення. З яких я дізналася, що коли вона прибігла туди… Стоп. Не так. Коли вона повернулася туди – на той двір, де в недолугих позах лежали вбиті Фрідчині старші брати і мама, – коли вона принесла ту кляту пляшку з водою, Фрідка вже мовчала. Дивилась у небо сірим обличчям. І все. І Галя почала лити їй обережно, по краплині, воду в привідкритий рот. Лила, лила, лила… Потрішечки, щоби Фрідка не захлинулась. Ще лила. Потім Галю звідти хтось забрав. Хтось відвів додому, всадовив на стілець, щось їй говорив. І два дні ніхто – ні батьки, ні сусідка, сестра-жалібниця, – не могли розчепити Галиних пальців. Лили гарячу воду, зробили якийсь сонний укол, але пальці так і тримали оте вузеньке горлечко пляшки – воно було зручне, його можна було спритно обхопити рукою і комусь віднести води, кому потрібно. Хороші пляшки тоді були, ще австрійські, дуже зручні пляшки. І не дуже важкі. Такі пляшки для води зі скла.

Наступного дня вцілілих євреїв замкнули в підвалі синагоги. Ніхто не розбирався, чому одних знищили одразу, а других замкнули. Ну, не було логіки в їхній поведінці, не було! Тих, зачинених у підвалі синагоги, було там тридцять сім осіб дорослих і дві дівчинки. Пишу літерами: тридцять сім. Тридцять сім синагог по всьому світу поставила потім за своє довге життя одна з тих дівчаток. Тієї ночі оті зігнані до підвалу синагоги євреї зібрали все золото і срібло, що було в них із собою, і підкупили вартового. І той відпустив дівчаток. Одній було сім років, другій дванадцять. Наступного ранку полонених розстріляли, недбало… Земля дихала потім довго, казали старі люди. Ходила там земля.

Але на той час пальці Галі розчепили.

І ось я з нею розмовляю, з Галиною Володимирівною, я з нею розмовляю, і вона про щось запитує, стоячи біля дзеркала і підправляючи помаду на губах. А я бачу цю руку, ці пальці. І думаю, що навіть якщо колись вона мене засмутить або образить, якщо навіть дуже сильно вона мене образить, я повинна пробачити їй. Тому що ці пальці, та пляшка.

Як збагнути, як збагнути…

Один міський божевільний, старий Герцль… Він днями і ночами вештався вулицями нашого маленького втомленого міста, влітку і взимку вбраний у жахливе з чужого плеча пальто, і буркотів, бурчав щось нерозбірливе, втупивши погляд свій плавучий в землю, раптом несподівано зупинявся, бурчання його ставало дедалі чіткішим і гучнішим, він міркував спочатку сам із собою, жестикулюючи. Він підводив голову, погляд його ставав ясним, пронизливим, відчайдушним, і він звертався до будь-кого, хто випадково опинявся поряд:

– Ну нехай дорослі. Ну нехай дідусь мій і моя бабуся. Ну нехай брати, ну нехай усі, – і тоді він скрикував істерично і починав страшно вигинатись та битися всім тілом: – Але Ра-є-чку!!!

Потім очі його знову тьмяніли, і він падав. Чоловіки підбігали і ножем розтискали йому зуби. У нього починався епілептичний напад. Був кінець шістдесятих. Минуло вже понад двадцять років. А він усе не міг збагнути.

Я побоювалась його в дитинстві, такого неприбраного, кудлатого, з вивернутими губами, з виряченими очима. Я часто його здибувала і боялась опинитися неподалік, коли в нього почнеться напад: «Ну нехай дорослі…». Зазвичай Герцль плентався вздовж вулиці, бурмочучи щось своє, нікого не чіпаючи, не задираючись. Люди виносили йому попоїсти або щось із одягу, він іноді брав, навіть не розуміючи, що йому дають, іноді впускав, не помітивши. А часом на нього знову находило: ну нехай бабуся. Ну нехай дідусь, ну нехай брати… Але Ра-єч-ку?!

Ми всі знали, що коли він воював на фронті, його рідних, як сім’ю радянського солдата, розстріляли. А Раєчці було три роки. І це «нехай», таке смирення, така жертва – нехай – і нерозуміння, абсолютне нерозуміння в цьому його звірячому крикові: «Але Раєчку?!»

Не знав, як збагнути, як все це збагнути, як збагнути. Щоби змиритись.

* * *

Добрий знайомий. Яків Абрамович Бондар, журналіст, казав мені, що горів у підбитому танку. І його, важко пораненого, обгорілого, врятувала литовська жінка. Ховала і від німців, і від своїх. Виходила. А в той самий час, удома, на батьківщині, коли його родину вели на розстріл, його мама непомітно заштовхнула в натовп роззяв на узбіччі свого молодшого сина. І слідом туди ж кинула невеликий пакунок зі срібними ложками. Ложки взяли. Дитину виштовхнули назад. До розстрільної колони.

* * *

Мама і тато їздили на відкриття пам’ятника розстріляним новоселицьким євреям. І стояли там, і рабин читав. Потім усі мовчали. І дивилися собі під ноги. Обабіч пам’ятника була купка білих ягід чи чогось такого. Ніби черешні. Потім виявилося, що то новонароджені мишенята. І миша-полівка, не злякавшись величезного натовпу людей, переносила в зубах одну черешеньку за іншою, одну за іншою, бігала і бігала сюди-туди, доки не перенесла їх кудись у безпечну нірку.

І всі дивились. І боялися зробити крок, щоби не наступити мимохіть. І шепотіли: «Обережно. Обережно. Нехай уже перенесе їх усіх. Перенесе – тоді підемо. Куди поспішати. Нехай перенесе».

23.45. Чому в ріці біля дому не співають жаби?

Ще вчора співали, квакали, булькали своїми голосками, репетували хором, розмовляли, сварилися, пліткували, а закохані жабки ніжно перегукувались:

– И.

– О.

– И.

– О.

А сьогодні всі мовчать. І сови не пищать над будинком, і їжаки не шарудять, навіть наш собака спить без задніх лап, що рідко буває. Зазвичай він крутиться на одному місці, зітхає, переходить від дверей моєї спальні до дверей дитячої, цокаючи кігтиками по дощаній підлозі. Гучно бухкається на підлогу, бурчить, цмокає, хропе. А зараз узагалі нічого не чутно. І не видно. Яка непроглядна, надзвичайно чорна темінь. Жоден контур не вимальовується. Я почуваюся маленьким згустком у гігантському порожньому просторі. Лихоманить. Тиша. Тиша. Тиша. От уміє ж вона, ця тиша! Враз як заволає беззвучно. Як перекошене обличчя на тій картині…

Репродукція у нас висіла вдома у вітальні. І навіщо мама повісила саме цю репродукцію? Вона мене страшенно лякала.

Прийшов якось до нас колишній наш сусід дядько Митро Савчук. Хрипкий голос, кашляє. Я його завжди трішки боялась. А його дружину – навпаки. Я допомагала купати її новонароджену доньку Наташу. В маленькому коритці. І, до речі, то був найголовніший мій досвід у справі купання немовлят. Згодом, коли мені треба було вперше купати свого сина, я зробила все точнісінько так, як робила дружина дядька Митра Савчука. І навіть ліктиком перевірила, наскільки гаряча вода. Хоча у мене вже був спеціальний термометр.

Його обличчя, дядька Митра Савчука, неначе складалось із самих тільки гострих кутів – гострий ніс, гострі вилиці, гострі жмутки волосся, гострі кісточки пальців. Гострі коліна, гострі плечі. Навіть голос був якимсь колючим. І от же ж часи були тоді: мені років п’ять, а я спокійно відчинила двері на стукіт. Увечері. Не питаючи, хто там і навіщо прийшов. До речі, я досить довго була певна, що якщо людина старша за мене, значить, знає, що робить, і чинить завжди правильно. Наш колишній сусід дядько Митро Савчук сказав: здрастуйте, а де Боря. Боря – мій тато. А тато був у той час на тренуванні. І дядько Митро Савчук сказав, що зачекає, зайшов до вітальні, сів і запитав своїм хрипким голосом: «Манечко, у вас можна?…» І сказав незнайоме мені слово. І я про всяк випадок кивнула. Якщо дорослий запитує, чи можна, значить, він сам знає, що можна. І він дістав картонну коробочку, з неї витяг цигарку, запалив… Наш тато не палив, і я вперше спостерігала тоді всю цю дивну церемонію. «Герніка» у мене тепер часто асоціюється саме з неприємним запахом тютюнового диму. Мене почало сильно млоїти. А ще навпроти були ці виразні некрасиві жахливі волаючі обличчя. На щастя, невдовзі прийшла мама, насварилася на нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука і прочинила вікно. Взимку прочинене вікно – прекрасно! Я так зраділа.

Як же я люблю, щоби все було не так, як заведено. Це такий незвичайний стан! Коли у мене трапляються подібні дисонанси, я одразу ніби сідаю в машину часу і потрапляю в інше десятиліття. І згадую, як тішилася, коли мама взимку раптом відчиняла вікна, не кватирку, а ціле вікно, дуже рідко, але таке бувало. І як я хапала сніг з підвіконня. Або коли вона несподівано забирала мене з важливих уроків, і не для того, щоб іти до поліклініки, а щоби подивитись хороше і рідкісне кіно. А яка я була щаслива, коли мене хвору, з температурою тридцять вісім і два, мама закутала і на таксі, витративши на нього половину своєї зарплатні, повезла в сусіднє місто, бо там останній день працювала виставка японської гравюри. А хіба можна забути, як улітку, в найсильнішу спеку, ми з сестрою тихенько прокрадались на горище і розглядали ялинкові прикраси: старовинні – ще бабусині – картонні, вкриті слюдою сніжинки, метеликів, скляні веселі спіральки, справжні ялинкові свічі з прищіпками, щоб тримались на гілках, спортсменів у смішних шароварах, зморщене древнє порося в благенькій ковдрочці із соскою у п’ятачку із пап’є-маше і Саламдігу. Досі в нас є така новорічна іграшка, ненецький хлопчик на ім’я Саламдіга.

Знову збіг. Ми з татом прикрашали ялинку, тато у нас був завжди головним із прикрашання ялинки. Мені іноді здавалося, що все ж таки нашому татові подобалось одягати ялинку більше, ніж нам, уже перенасиченим всілякими новорічними концертами, виставами, святами і подарунками. Для тата то була дуже важлива церемонія, і вона приносила йому багато радості. Отож, ми з татом прикрашали ялинку. А тим часом по телевізору йшов старий, уже тоді, в моєму дитинстві, старий мультфільм про ненецьких братів Індігу і Саламдігу, про північну відьму, про вірність і дружбу. Зараз я розумію, що доволі страшна й політично перехняблена була казка. І я заклякла перед екраном, приголомшена, тому що тато якраз дістав, щоби повісити на ялинку, іграшку у вигляді ненецького хлопчика, викапаного того брата із мультика в телевізорі, брата, що трохи старший. І я вигукнула:

– Та це ж Саламдіга!

Так він і зостався у нас Саламдігою.

Он як заносить мене в спогади… І ніч якась гумова, довга, чорна.

Про що я думала? Та ось про що.

Коли дядько Митро Савчук у нас накурив і мама, розмахуючи рушником, прочинила вікна, вона почала мене сварити, чому я не сказала дядькові Митрові, що у нас не можна палити. А я відповіла, що не знала, що таке палити. І хоч мама звеліла мені піти з вітальні в дитячу, я все одно встигла надихатися холодним повітрям, бо одразу ж кинулася збирати з підвіконня сніг, і в мене заболіло вухо. І воно пульсувало й пульсувало, і зі стіни на мене дедалі голосніше кричали страшні обличчя з картини Пабло Пікассо. І знову все, як це часто бувало в моєму житті, виявилося невипадковим і згодом у мене склалося в єдиний ланцюг. І візит нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука, котрий так і не дочекався тата, і моє хворе вухо, і слово «па-ли-ти». І склалось тієї самої миті, коли вже підлітком я прочитала, що Пікассо було визнано найбільш юним курцем у світі. Я прочитала, що він народився слабовитим, довго не міг продихатись і закричати. І лікар закурив і вдихнув йому в ніс сигарний дим. Малий закашлявся і одразу задихав. Ми тут дивилися нещодавно з донькою альбом його картин. Ми дивились репродукції, і Ліна ставила запитання. І я не встигла розповісти їй тоді, яким хлопчик Пабло був розпещеним, як він тягав до школи ручного голуба, як одного разу домалював малюнок, замовлений його батькові. І батько, побачивши це, відклав олівець і пензлі назавжди. Пабло було тоді лише 13 років. І ще я не розповіла Ліні тоді, як до Пікассо в майстерню прийшов міністр культури Франції. І Пабло, витираючи пензлі, випадково ляпнув фарбою на штани міністру. І почав перепрошувати і пообіцяв оплатити чистку. Але міністр посміхнувся і сказав:

– Нічого не треба. Поставте під цим ваш підпис, месьє.

Не розповіла. Ну, не будити ж зараз доньку, щоб розповісти… І навіщо ось зараз їй, моїй дочці, треба знати про Пікассо, про його голуба, про заляпані фарбою штани міністра культури Франції, коли вранці?… Навіщо?… Якщо цього ранку вже може й не бути.

Боже мій, як усе втрачає сенс. Яка жахлива гнітюча темрява. Як губляться в пітьмі обриси предметів.

У мене короткозорість, але ще й астигматизм, я не можу визначати розміри предметів, хоч би приблизно, не можу бачити паралельних прямих і реальні відстані. Я завжди мала це за перевагу. Хтось бачив просто вуличний ліхтар, а я – гру святкових вогнів, іскри та промені. Хтось бачив нешироку брудну річку, а я безрозмірні водні простори. Хось бачив сльоту, багнюку в лісі після дощу, а я – оксамитовий суцільний тисячоколірний килим з переливами. Хтось бачив скаліченого життям, помережаного зморшками неохайного діда, а я – гарного і мудрого старого.