40 днів Муса-Дага

– Я не жити хочу, а хочу виправдати своє життя!

Авакян усе ж не здавався:

– Гаразд! Якийсь час ми будемо захищатися. А потім?

Ґабріель перестав крокувати кімнатою і знову спокійно сів за роботу.

– А потім… Нам доведеться впродовж двадцяти чотирьох годин вирішувати ще незліченну кількість проблем. Де помістити м’ясні припаси, склад боєприпасів, лазарет? Які будувати житла? Джерел води тут достатньо. Але як найкраще забезпечити водопостачання? Ось аркуші, на яких я накидав статут служби для бійців. Перепишіть його набіло, Авакяне. Це нам знадобиться. Взагалі, приведіть до ладу ці нотатки. По-моєму, я не так уже й багато втратив. Поки що все це – тільки в теорії, але я переконаний, що велика частина ідеї здійсненна. Ми, вірмени, постійно хизуємося своєю розумовою перевагою. Цим ми їх смертельно образили. Що ж, тепер доведемо свою перевагу на ділі!

Самвел Авакян нерухомо сидів пригнічений. Але більше, ніж думки про спільну долю, збурювали непереборні потоки, що струменіли від Ґабріеля. Багратяна огортала не сяюча, а розпечена субстанція. Що менше Ґабріель промовляв, що спокійніше працював, то густішою вона ставала. На Авакяна ця позиція справила такий сильний вплив, що він не міг зосередитися, не знаходив слів, аби висловити свої сумніви, і тільки не зводив очей із працедавця, котрий знову заглибився в роботу над військовим планом. Авакян навіть не розчув слів господаря, тому той нетерпляче повторив:

– А тепер ідіть униз, Авакяне. Скажіть, що я до обіду не прийду. Нехай пришлють мені з Мисаком чогось попоїсти. Мені не можна втрачати ні хвилини. Крім цього, не хочу нікого бачити до зборів, жодної людини, затямили? Навіть мою дружину!

Народ почав сходитися незабаром після полудня. Як було домовлено, мухтари самі контролювали всі три входи в парковій огорожі, щоб засвідчити особу кожного учасника зборів. Однак ця обережність виявилася зайвою, позаяк Алі Назіф разом із усіма постовими таємно, не попрощавшись із людьми, з котрими прожив стільки років, відбув в Антіохію. Та й родичів листоноші-турка і мусульманських сусідів не було видно. Останні групи пройшли крізь контроль задовго до призначеного часу. Потім ворота та хвіртки замкнули на засуви. Народ скупчився на майданчику перед віллою – близько трьох тисяч людей. Перед лівим крилом будинку був просторий дворик, його на прохання Тер-Айказуна огородили кількома рядами мотузок для білизни, і туди нікого не впускали.

На високому ґанку будинку зібралися відомі люди Муса-Дага. Сходи, що ведуть до ґанку, слугували ораторською трибуною. Писар йогонолукської громади поставив біля нижньої сходинки столик, аби нотувати найважливіші рішення.

Ґабріель хотів якнайдовше залишатися в своїй кімнаті, вікна якої виходили на подвір’я з юрбою, щоб не розтратити душевну повноту цієї хвилини на випадкові розмови. Він вийшов із дому, тільки коли Тер-Айказун за ним послав.

Змертвілі, пониклі обличчя – не тритисячний натовп, ні, – одне загальне, єдине обличчя. Втілення вигнання, що втратило надію, – воно таке саме тут, як у сотнях інших місцин у цю годину. Вся ця людська маса стояла, хоч у цьому не було потреби, так болісно притиснувшись одне до одного, що здавалася менш численною, ніж було насправді. І лише далеко позаду, там, де старі дерева загороджували проїзд, люди сиділи, лежали, стояли, притулившись до стовбурів, відокремившись від натовпу, гейби мова йшла не про їхні життя.

Коли Ґабріель побачив цей люд, його рідний народ, його раптово охопив жах. Серце тривожно забилося. Дійсність знову постала перед ним іншою, вона занадто різнилася від тієї думки, що склав собі про неї. Це були не ті люди, котрих чоловік щодня бачив у селах, на котрих спирався в своїх сміливих розрахунках. З широко розплющених очей на нього споглядала смертельна суворість і гіркота. Навколо сірі, наче ссохлі обличчя. Навіть щоки молодих здавалися запалими та поморщеними. Але ж Багратян сидів і в селянських світлицях, і в ремісників, та тоді він так само мало бачив реальність, як мандрівник, котрий проїжджає місцевістю в екіпажі.

І лише тут, у грізну, знаменну годину, сталося перше зіткнення цього відчуженого патріота з витоками його життя. Все, що він у своєму кабінеті обмізкував і розробив, раптом втратило опору, – таким незнайомим, таким відлякуючим був вигляд тих, кого провідник хотів повести за собою. Жінки ще в недільних сукнях, пов’язані шовковими хустинами, в намисті, в брязкаючих підвісками браслетах. Багато хто був зодягнений, як туркені, в широкі шаровари, на чолі – низка перлин, хоча й були побожними християнками. Сусідство стирало відмінності і в зовнішньому вигляді людей, особливо в таких забутих селах, як Вакеф і Кебусія. Ґабріель бачив чоловіків у темних ентарі, бородатих, у фесках чи хутряних шапках. Стояла спека, дехто з них був у розхристаних сорочках. Шкіра на грудях, на відміну від засмаглої та жилавої селянської шиї, була на диво білою. Сивочолі жебраки-сліпці, схожі на пророків, вигулькували в натовпі то тут, то там – немов душі, що волають до розплати на Страшному суді.

Попереду всіх стояв Геворк, танцюрист із соняшником у руці. Обличчя недоумка виражає не повсякчасну готовність до послуг, а докір земної юдолі, звернений до іншого світу.

Багратян торкнувся своєї куртки холодною, як лід, рукою. Але торкнувшись, відчув опік, як від кропиви. І в ту ж мить спливло питання: «Чому саме я? Як я буду з ними говорити? Як я посмів взяти це на себе?» Відповідальність насунулася на чоловіка, як сонячне затемнення з миготливими в сутінках тінями лиликів. Підла думка: «Втікати звідси! Сьогодні ж! Байдуже куди!»

Але ось Тер-Айказун почав повільно доносити до свідомості мас свої слова. Слова та фрази набували сенсу. Сонячне затемнення на небі Ґабріеля скінчилося. Тер-Айказун нерухомо стояв на горішній сходинці ґанку. Ворушилися тільки губи та легко здіймався наперсний хрест, коли владика промовляв. Гострий клобук кидав тінь на воскове обличчя, запалі щоки обрамляла чорна борода з двома клинами сивини. Напівзаплющені очі – як таємничі тіні на обличчі. Здавалося, він був у цей час не майбутнім свідком чогось нереального, а вже пережив і зазнав усього, тому тепер може нарешті й відпочити. Незважаючи на те, що вірменська, як усі східні мови, тяжіє до високого стилю та пишної образності, парох промовляв короткими, мабуть, навіть занадто сухими фразами.

Треба чітко уявляти собі, які наміри уряду. Із присутніх тут людей похилого віку навряд чи знайдеться хоч один, хто не пізнав, якщо не на власній шкурі, то з досвіду своїх закатованих рідних в Анатолії, що таке погроми. А Христос не за заслуги помилував Муса-Даг, захистив його в своєму милосерді. Впродовж довгих благодатних років у селах жили мирно, тоді як у цей же час десятки тисяч співвітчизників в Адані й інших місцях вирізали до ноги. Однак треба чітко відрізняти погром від депортації. Погром триває чотири, п’ять, в гіршому випадку – сім днів. Смілива людина завжди зуміє дорого продати своє життя. Укриття для жінок і дітей можна підготувати. Люта солдатня швидко втамовує спрагу крові, навіть найбільш звіроподібних заптіїв охоплює потім відраза до скоєного ними ж. Хоча уряд завжди сам організовував погроми, він ніколи не визнавав себе до них причетним. Вони виникали як наслідок безладу та закінчувалися в хаосі. Але безлад був ще й позитивною стороною цієї мерзоти, і найстрашніше, що могло тоді спіткати людину, це смерть. Не те що депортація! Тут смерть, навіть найжахливіша, – порятунок. Депортація не проходить, як землетрус, що завжди щадить якусь частину жителів і будинків. Депортація триватиме, поки останній син нашого народу не впаде від меча, не помре з голоду на дорозі або від спраги в пустелі, поки його не забере холера або сипняк. Тут діє не нестримна сваволя та розпалюється спрага крові, а щось набагато страшніше: методичність. Усе робиться за планом, розробленим у стамбульських міністерствах. Він, Тер-Айказун, знав про цей план уже кілька місяців, задовго до зейтунської катастрофи. Він знає також, що всі старання католікоса, патріарха й єпископів, прохання та погрози послів і консулів ні до чого не привели.

– Єдине, що міг зробити я, бідний маленький священик, – це мовчати, всупереч мукам совісті мовчати, щоб не затьмарити останні ясні дні моїх бідних парафіян. Дні ці канули безповоротно. Тепер треба, не піддаючись самоодуренню, глянути правді в обличчя. Тільки не виступайте з божевільними пропозиціями звернутися до влади з клопотанням або з чимось таким подібним. Марна трата часу!

– Людського співчуття не чекайте! – продовжував Тер-Айказун. – Розіп’ятий Христос наш велить продовжувати його хресний шлях. Нам залишається одне: померти…

Тер-Айказун зробив ледь помітну паузу і закінчив зовсім іншим тоном:

– Усе питання лиш у тому, як померти.

– Як померти? – повторив пастор Арам Товмасян, застрибнувши на сходинку ґанку поруч із Тер-Айказуном. – Я знаю, як я помру. Не як беззахисний баран, не на шосе дорогою в Дейр-ель-Зор, не в клоаці депортаційного табору, не від голоду і не від смердючої епідемії, ні. Я помру на порозі свого будинку зі зброєю в руках, у цьому допоможе мені Христос, чиє слово я проповідую людям. І зі мною помре моя дружина і з нею ненароджене дитя.

Здавалося, ще трохи й у нього розірветься серце: Арам притиснув руку до грудей, немов бажаючи його втихомирити. Заспокоївшись, він згадав про долю депортованих: описав те, що довелося пережити разом із зейтунцями, хоч і недовго і не в такій страшній формі.

– Що це таке, ніхто не знає, не в змозі уявити, поки не відчує сам. Дізнаєшся це тільки в останню мить, коли жандарм наказує рушити в дорогу, коли церква та будинки, на які ти озираєшся, стають усе меншими і меншими, поки зовсім не зникають із очей…

Арам описав нескінченний шлях від етапу до етапу, нічого не забувши: і те, як помалу ноги вкриваються струпами і набрякає тіло, і те, як люди починають падати та залишаються лежати на дорозі, а ешелон тягнеться далі, як настає загальне здичавіння і люди щодня мруть під ударами батога.

Кожна фраза промовця, як батогом, юшила натовп. Але дивна річ! З ворохоблених душ цієї тисячної маси не чулося жодного зойку, жодного вибуху люті. Юрба, як і раніше, розглядала купку людей на високому ґанку, як трагічних блазнів, котрі зображують щось таке, що не має до них, глядачів, жодного стосунку. Ці виноградарі, плодівники, різьбярі, ремісники, пасічники, шовківники, ткачі, котрі так довго чекали грізної зустрічі з майбутнім, зараз, коли воно обернулося сьогоднішнім днем, не були спроможні осягнути його розумом. Змарнілі обличчя свідчили про межу напруги. Життєва сила люто намагалася пробити паволоку болючого відчуження, в якій, немов у коконі, перебували люди останнім часом.

Арам Товмасян гукнув:

– Блаженні мертві, бо у них усе в минулому!

І тут уперше з натовпу почувся невимовний зойк болю. Це був протяжний, співучий стогін, завмираючий подих, немов зітхала не людина, а сама стражденна земля. Але, перекриваючи цей крик болю, пролунав голос Арама:

– І ми хочемо, щоб смерть якомога швидше стала минулим! Тому будемо захищати наші рідні краї – чоловіки, жінки, діти, – щоб усі знайшли швидку смерть!

– Чому ж неодмінно смерть?

Це прозвучав голос Багратяна. Десь жевріючи в глибині його душі, світло спитало, коли Ґабріель почув себе: «Чи це я?» Серце чоловіка билося спокійно. Скутість минулася. Назавжди. Виникло відчуття глибокого переконання. Напружені м’язи розслабилися. Всім своїм єством він знав: заради цієї миті варто жити. Бувало, коли чоловік часто розмовляв із тутешніми селянами, його вірменська мова здавалася йому неприродною та вимученою. А зараз промовляв не він – і це надавало величезного спокою – а якась владна сила, що вела Баграятна сюди довгими обхідними шляхами століть і короткими, але також крутими дорогами його життя. Провідник із подивом прислухався і до цієї незримої сили, яка так природно черпала з нього слова:

Примітки