– Джура, – вiдповiв Дон Кiхот.
– Зроду ще не бачив я джури, – зауважив Лiсовий, – щоб отак насмiлювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого – здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то нi в свiтi губи не розтулить.
– Овва! – вигукнув Санчо. – А я таки говорив i буду говорити, i нема чого боятись усякого… усякого… Та нехай уже, щоб не смердiло, краще не ворушимо.
Джура Лiсового Рицаря взяв Санча пiд руку i сказав:
– Ходiмо десь далi та й поговоримо собi досхочу по-наському, по-зброеноському, а панство наше нехай тут про любощi своi розводиться та списи ламае: от побачиш, вони й до бiлого свiту не нагомоняться.
– Чи ходiм, то й ходiм, – погодився Санчо. – Я розкажу вашецi, хто я такий, то й побачите, чи багато ще е таких джур говорючих.
По сiм словi джури пiшли геть, i мiж ними зав’язалася розмова, настiльки весела, наскiльки у панiв iхнiх вона була поважна.
Роздiл XIII,
що мiстить у собi продовження пригоди з Лiсовим Рицарем, а також розумну i нечувано приемну розмову помiж двома джурами
Отак роздiлилися рицарi й джури – сii про життя свое мiж собою говорили, а тii про закохання; але iсторiя оповiдае перше про розмову пахолкiв, а потiм уже про панську бесiду. Отож, кажуть, одiйшовши осторонь, Лiсовий джура сказав Санчовi:
– Нелегке життя, добродiю мiй любий, ведемо i провадимо ми, зброеношi мандрованих лицарiв: от уже справдi iмо хлiб у потi чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатькiв наших.
– І так iще мона сказати, – докинув Санчо, – що iмо його в дрижаках усього тiла нашого, бо кого ще бiльше сквар шкварить i холод дiймае, як тих бiдолашних джур у мандрованого лицарства? І то б iще нiчого, коли б таки iли, бо як е iда, то пiвбiди бiда, а то ж бувае, що й день мине, i другий, а ми тiльки вiтер iмо, а повiтрям запиваем.
– Усе б то воно можна знести i винести, – сказав Лiсовий джура, – як е надiя на винагороду, бо якщо тiльки мандрований лицар не вдасться надмiру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, i подаруе джурi свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.
– Угу, – сказав Санчо. – Я вже говорив пановi, що вдовольнюся губернаторством на островi, а вiн у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообiцяв i приобiцяв.
– А я, – похвалився Лiсовий, – волiю дiстати за свою службу мiсце канонiка, i пан уже напитав десь, та ще яке!
– То певне, – сказав Санчо, – пан у вашецi духовний якийсь лицар, що може вiрним своiм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собi, що певнi люди, розумнi, але, на мою думку, недобромиснi, радили йому, щоб iшов у архiепископи, та вiн сам конче хотiв у iмператорi. Я тодi аж потерпав: не дай боже, думаю, ще вiзьме та в церковники пошиеться, бо куди вже менi та держать якусь парафiю… Признаюсь вашецi, що я хоть i скинувся нiби на людину, а в церковних справах баран бараном.
– Здаеться менi, що вашець усе-таки помиляеться, – сказав Лiсовий, – бо, знаете, отi уряди острiвнi не завше добрi бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, i навiть при найпишнiшому i найлуччiшому губернаторствi такi тяжкi випадають клопоти да турботи, що тiльки пiдставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любiшого дiла, от собi звiра бити чи рибу ловити, бо хоть який бiдний джура, а знайдеться в нього i конячина, i хортiв пара, i вудка, е чим на селi забавитись i розважитись.
– Та того добра i менi не бракуе, – вiдповiв Санчо, – щоправда, коня нема, зате е ослик, що удвiчi вартнiший проти пайового румака. Бодай я паски святоi не дiждав, коли помiняю осла на такого коня, якби навiть iще й два корцi вiвса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сiрого хвалю, – вiн у мене, бач, сiроi мастi. А хортiв добуду, iх у нашому селi хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюеться.
– От же, iй-богу i присяй-богу, – сказав Лiсовий, – вирiшив я, пане джуро, i постановив покинути к бiсу оте дурне лицарювання i вернутись до себе в село та дiток своiх до розуму доводити, а iх у мене трiйко, там як перли орiянськi.[55 - Перли орiянськi – перли Сходу.]
– А в мене двiйко, – мовив Санчо. – Там такi, що хоть самому Папi показати не грiх, а найпаче дiвка, що я ii на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.
– А скiльки ж рокiв тiй панянцi, що на грапиню рихтуеться? – спитав Лiсовий джура.
– Та п’ятнадцятка вже, чи, може, рiк туди – рiк сюди, – вiдповiв Санчо. – А висока, як тополя, та свiженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.
– Ну, з такими прикметами, – гукнув Лiсовий, – вона не то на грапиню потягне, а й на нiмфу зеленого гаю. Ах ти ж, сучоi дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дiвка!
На те одповiв Санчо трохи з серцем:
– Анi вона в мене сучка, анi ii мати, та i зроду сучками не стануть, поки Бог мене на свiтi держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемнiше: вашець рiс нiбито мiж мандрованими лицарями i мiг би од них навчитися гречностi, а такi негожi слова пускае.
– Ох, пане джуро, як же кепсько знаеться вашець на похвалах! – заперечив Лiсовий. – Як то? Хiба ви не знаете, що як штирхоне добре списом бика борець на аренi або як хтось iзробить щось дуже добре, то народ каже: «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І тi слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречiться, мiй пане, синiв i дочок, що дiлами своiми неспроможнi засягти такоi похвали для батькiв.
– Та чом i не зректися, – погодився Санчо. – Коли так воно е, а не iнакше, то нехай i мене, i жiнку мою, i дiти лае вашець по-скурвасинськи скiльки влiзе, бо всi iхнi слова i вчинки гiднi таких похвал понад усяку мiру; аби вернутися до них, побачити iх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного грiха, себто визволив од пренебезпечноi моеi зброеноськоi служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений i знаджений стома дукатами, що iх знайшов я в багульчику у самiсiнькiй щиринi Моренських гiр. І вже менi нечиста сила насувае на очi то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цiлу торбу з дублонами; от-от уже, здаеться, хапаю ii руками, беру, несу додому, даю грошi на процент i на той рiст паном дiло живу… Коли про те подумаю, аж легше стае на всi отi труди й муки приймати, що терплю через мого навiженого пана; бо бiльше в нього божевiлля, анiж того лицарства.
– Недарма ж то кажуть, що жадоба мiшки рве, – сказав Лiсовий джура. – А як уже про панiв говорити, то, мабуть, над мого немае в свiтi дурнiшого. Як тоi приповiдки: «Ухоркають осла чужi дiла». Якийсь там лицар iз глузду зсунувся, а вiн хоче йому ума вставити, та й сам дурiе, i все iздить та шукае бiди на свою ж таки голову.
– А вiн часом не закоханий?
– Атож, – вiдповiв Лiсовий, – у якусь там Касiльдею Вандальську: такоi, каже, сувороi i сировоi панi немае бiльше нiде на всiм земнiм крузi. Та вiн кульгае не на саму лише суворiсть, ще й не такi дурницi в нього в нутробi завелися, вiн iх i сам не забариться викласти.
– Це бувае, – сказав Санчо. – І на гладкiй дорозi спотикаються нозi. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами: бiльше тих прихильникiв i застiльникiв у дуростi, як у мудростi. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше i бiду перебiдувати, то, може, й менi од того полегша, що вашець такому ж дурному пановi служить.
– Вiн у мене дурний та хоробрий, – сказав Лiсовий джура, – а понад те все ще й шахраюватий.
– А мiй нi, – мовив Санчо. – Шахрайство у нього i прислiдку нема, душу мае, як чистий кришталь, зла зроду нiколи не вдiе, а добро всiм робив би; такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе. За ту щиру простоту люблю пана, як свою душу, i нiяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякi витворяе.
– Одначе, пане-брате, – зауважив Лiсовий, – як веде слiпий слiпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п’ятами до свого, мовляв, стiйла, бо хто пригод шукае, той часто в халепу залазить.
Пiд час тоi розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою i нiби аж сухою слиною. Побачив тее i прикмiтив жалiсливий Лiсовий джура та й каже:
– Од цiеi балаканини, здаеться менi, в нас уже язики до пiднебiння поприлипали, та е в мене про сей случай добренний розлiпач, там до кульбаки приторочений.
Устав, пiшов до коня i за малу хвилю вернувся з сулiею вина i з паштетом завдовжки (без перебiльшення кажучи) в пiвлiктя. Був той паштет iз здорового кроля: Санчо як його налапав, то думав, що воно, певне, не козля, а цiлий цапище. Уздрiвши таке добро, запитав у Лiсового:
– І оце вишець такi штуки iз собою возить?
– А ви ж думали як? – вiдповiв той. – Я ж собi не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтинi, що i подорожньому генераловi не снилось.
Санчо iв без припрохи, запихався поночi такими шматками, як ото гудзi на воловодi.
– Оце джура, так джура, – прихвалював Лiсового, – вiрний i щирий, стрiляний i меляний, пишний i щедрий, то вже i з сiеi учти знати, що нiби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тiльки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовцiв ним бий, а до сиру ще кiлькадесят стручкiв та стiльки само горiхiв волоських i лiсових, i все те через пановi злиднi та закони, яких вiн пильнуе, що, кае, мандроване лицарство мае живитись i харчуватись тiльки овочем сушеним та ще зелами польовими.
– Е, нi, брате, – сказав на те Лiсовий, – шлунок у мене не до бур’яну, не до лопуцькiв i не до кисличок. Нехай пани нашi мають своi засади i своi закони лицарськi, хай iдять собi, що iм тi закони велять; а я завжди вожу з собою м’ясиво, а при сiдлi висить iще й оця плетена сулiя, така люба та мила, що я iз нею раз у раз тiльки б цiлувався та обiймався.
Сее кажучи, подав сулiю Санчовi, а той, схопивши ii обiруч, пiднiс угору i приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорi, а випивши, схилив голову набiк, зiтхнув iзглибока й промовив:
– От скурвого сина син, яке ж воно мудре!
– От бачите, – сказав Лiсовий, почувши тi слова, – i ви похвалили се вино батькуючи.
– Правда, – погодився Санчо, – отож я кажу i конфiрмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немае в тiм жодноi образи. Та скажiть менi, дай Боже здоров’я тому, хто вам найлюбiший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля?
– О, та з вас, я бачу, тонкосмак! – вигукнув Лiсовий. – Та вже ж не звiдки, i кiлька рочкiв вистоювалось.
– Кому ви кажете! – запишався Санчо. – Не гадайте собi, що я не знаюся гаразд на винах. Повiрите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую: тiльки нюхну разок i тут же вам усе розкажу й розмажу: i вiдки воно, i якого сорту, i яке на смак, i скiльки вистоювалось, i як мiнилось, i геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моему, по чоловiчому колiну, було двое винопробiв, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвiдчить вам ось який випадок, що iм приключився. Дали iм раз обом покуштувати вина з одноi бочки, питаючись думки про смак його, вiк та доброту. Один узяв на кiнчик язика, а другий тiльки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залiзом, а другий – нi, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистiсiнька, i в винi жодноi немае домiшки, тож нiчим воно не може тхнути, але обидва славнi винопроби на своему стояли. Як уже все вино з бочки виточили й випродали i стали чистити бочку, знайшли в нiй маленького ключика на ремiнцi. А хто, прошу вашецi, з такого роду походить, той може смiло забирати голос у подiбних справах.
– Тим же я й кажу, – похопився Лiсовий джура, – що годi нам тинятися, пригод шукаючи. Маеш хлiб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче.
– Поки пан мiй до Сарагоси не доiде, – сказав Санчо, – мушу йому служити, а там уже всi гуртом якось прирадимо.
