Криниця для спраглих. Кіно (збірник)
– А, попалась! – стежить старий за щукою, що летить за волосінню.
Потім носом човна розштовхує очерет, лякає чутливу сім’ю диких качок, витрушує ятері – карасі й верховодки сиплються в місячних блискавках на дно човна, що поволі розламує місячну стежку.
– Ось і юшка буде на похороні!
Левко звертається вже до риби чи до верби, а може, до самої принишклої нічної річки, що тихо поплюскує в борти човна:
– Треба добренько помитися, щоб менше бабам роботи було. А то як почнуть мертвого шурувати, аж напаряться, – і пробує воду ногою. Вибирає плесо з пісочком, ставить відро з рибою на землі, роздягається і, помітивши одірваного ґудзика на спідніх, злиться: – І скільки вже нагадувати Оксані: приший ти мені ґудзика. Ех, Параска, все робила мені без напоминанія.
Ляпотіння води розноситься по тихих лугах.
І ось один із рибалок тре дідові спину шовковистою зеленою травою. Дід стоїть ледь зігнувшись, задоволено крекче.
– Чого це, діду, серед ночі? – допитується рибалка.
– Завтра в армію піду, – жартує Левко. Потім вділяє кілька карасів рибалці-невдасі зі свого відерця, береться за дужку й тягне за собою ятері.
Скрикує на призьбі під розложистим кленом пара, злякавшись білого діда-сновиду.
Рипить корба в нічній тиші, і завиванням на неї відгукується Кудла.
– А запався б ти, ану, помовч, – тихенько кричить на нього господар. Кудла тихо погавкує у відповідь. Босі ноги одхиляють молоденьке картоплиння і квасолиння. Дідові видно, як у сусіда за тином нічну темінь розпанахує вогонь. Смалятина вдаряє у дідові ніздрі. Дармидон і Дармидониха вовтузяться коло свині, перевертають її з боку на бік на обсмалених цеглинах.
Сусіди трохи перелякані – вони аж ніяк не чекали побачити перед собою старого Левка, котрий обходив їх удень десятою дорогою.
– Боже поможи вам, – несподівано виплинуло у Левка.
– Спасибі, – здивовано Дармидон, одказує що із засученими рукавами порається коло вогню.
– Нічого кабанчик, – знову вставляє Левко.
– Богу дякувати, добре сало буде, на долоню, – примирливо відповідає Дармидониха.
– Ну, я пішов. – Дід знову взявся за відро.
– Бувайте здорові, – одказують здивовані вкрай поступливістю і примирливістю діда Дармидони.
Дід іде через картоплиння додому і на подвір’ї зі зла виливає воду з відер на гнойовище.
– Тьху тобі, зовсім перевівся, навіть ворогові дулі скласти не годен. Не інакше, як помру сьогодні…
І виплив у пам’яті той день повоєнного голодного року, коли Левкова Параска ледве дісталася додому. І в тому спогаді так багато місця займав Дармидон.
У селі більше землянок, ніж білостінних мазанок.
– За податком ідуть! За податком! – біжать хлопчаки, притримуючи штанці однією рукою, спішать виконати свою одвічну місію вістунів.
За кілька хат од Левка з’являються фінагент у важкому кавалерійському галіфе з червоними лампасами і високий, до чорноти просмалений об’їждчик у зеленому картузі з чорною околицею – Дармидон.
Левко хитро підморгує підліткові Івасеві, ставить помальовану смолою драбину і, чіпляючись за джгути сухої ненадійної смоли, викарабкується до самого димаря – це мідна розкраяна німецька гільза. За ним натужно тягнеться малий Івась: в одній руці в нього, майже під пахвою, довгий нерозряджений снаряд, в кишені віддулися молоток і обценьки.
Батько з сином спокійнісінько всідаються на кону даху і починають неспішно знешкоджувати страшну зброю. Промені сонця виграють на полірованому стволі гільзи.
– Киш у хату! – гонить переляканих, але цікавих синів рудувата сусідка, вона визирає з напівпричинених дверей землянки.
Тікає баба, оглядаючись на свого збожеволілого сусіду, біжить з цинковим тазом по розсипищах білих, пойнятих фіолетово-синім блиском, шкаралущах молюсків – у тазу підстрибують свіжовпіймані линки.
Тікають від проклятої Левкової хати фінагент з Дармидоном у зеленому військовому картузі.
– Ой, гляди, Левко, приведемо міліцію, коли податку не заплатиш!
Та Левко так дзвінко, так хоробро б’є молотком по снаряду, що Дармидон тікає подалі, а однорукий фінагент присідає з переляку. Залягла в кущах, очікуючи вибуху, баба Маройка – в її руках задихається леггорна з червонястим гребенем.
…Уже на подвір’ї, під грушею, топчучись біля труни, старий перевдягається в свою найдорожчу одежу: натягує свіжу байкову білизну, а стару складає на прохолодній лаві, одягає чорні святкові штани, взувається в нові черевики, вийнявши їх з картонної коробки, і, поцілувавши внучку в чоло, зауважує, що черевики затісні. Трохи розпускає шнуровку, влягається в домовину, складає руки на грудях.
Потім, щось згадавши, ще раз схоплюється на ноги, виносить люльку, виймає зі старих штанів кисет з турецьким тютюном, шукає сірники і, полінувавшись знову вставати, засинає з нерозпаленою люлькою в роті…
І прийшов судний день
Вони йдуть полем. Одні несуть вінки, нанизані на руки, інші – валізи. Похоронну процесію замикає хлопчик у блакитній матросці, та Сидір Львович – інспектор обласного комітету ДТСААФ. В усій його пониклій під сонцем постаті – вид людини начальственої, авторитетної, яку незаслужено образила доля. Поряд чимчикує десятилітній хлопчак із вудилищами – його син.
У сорочці з червоного сатину, з підкоченими рукавами, пріє од ваги валіз завгосп риболовецького колгоспу Петро. Він лає під ніс свою опасисту половину – Наталку.
– Ти в них, напевно, гантелей наклала.
Наталка вища від чоловіка на цілу голову. Вона ніяк не може заспокоїтися, тому все запитує:
– Так що ж вона тобі сказала?
– Сказала: помер батько, навіть у домовину вже поклали.
Маленький кощавий Артем, електрозварник, у жовтих слюдяних окулярах підбігає до Петра, щоб ще раз почути вістку. Од нього не відстає напнута білою хустиною, завжди всім і в усьому співчуваюча дружина Настя.
– Не може ж бути!
– Кажу вам, поштарка сказала: «Лежить, – каже, – наш Левко в домовині під грушею».
Наталка ставить важкий чемодан на стежку і наривається на Петра:
– А я тобі що казала? Он бачиш, помер уже. А ти ж торочив: «Чорт його не залоскоче». А тепер що? З ким дітей на літо зоставимо?
Розгніваний коротенький Петро теж ставить валізи на землю, хапає свою половину за плечі, завзято термосує нею:
– Ану цить, стерво, а то пригалушу на місці! Ти що, оглухла? Батько помер! Спочила б ти навіки!..
Тим часом Артем скидає свою яскраву, з видами Бомбеїв і Сінгапурів сорочку, натягує на спітніле тіло чорну, дружина заправляє її ззаду у штани. І знову процесія йде далі…
А в селі вступає в свої права клечальна субота. Жінки несуть од річки татарське зілля в ряднах, з полів – сухий духмяний чебрець. У стріхи помазаних свіжобілим вапном хат стрімляється клечання.
Хлопчаки ж відчахують клечання з розлогого американського клена в Левковому садку, і даремно захрипло лютує, заливаючись не своїм голосом, патлатий Кудла.
Стоїчне терпіння верхолазів і дитяча мужність пояснюються дуже просто і жорстоко: дід Левко помирає – лежить у труні під грушею, а за клечанням бігати в ліс – цього ще їм не вистачало.
Та старий не може довго стримуватися – він пацає ногами в домовині, підводиться навсидячки, знову, махнувши на все рукою, лягає в духмяне сіно. Нарешті його аж ломить, ніби одчахується од нього оте зелене клен-дерево. Він упирається в ребра домовини і спішить у садок на собачий лемент.
Хлопчаки сиплються, як перезрілі груші: тріщать штани, заголюються животи. Наздоганяє їх Левко: собака тягне його на свою повну застояну силу, псові так кортить зігнати оскому на тугих, пропечених сонцем хлопчачих литках.
Та ось батько побачив похоронну процесію своїх давно очікуваних синів, що так поволі й статечно наближалися з берегів. Іде Петро з дружиною й дітьми, військова виправка відчувається в ході безрукого Сидора – рукав чорної сорочки в кишені, тягнеться з валізами подружжя Артема і Насті. Внуки несуть траурні вінки з чорними муаровими стрічками.
Навпроти цієї урочистої процесії вилітає засапана зграя втікачів-верхолазів.
Переляканий Левко вже присів, щоб не потрапити на очі синам, та застояний пес домігся свого: він вирвав лискучого ланцюга з нетвердих рук, аж старий упав і поповзом під кущами аґрусу й смородини дістався до труни.
Захеканий, спітнілий, груди ходять ходором, лежить Левко, всім тілом дослухаючись, як Кудла приймає його синів.
А собака нікого вже не пам’ятає: стільки років ніхто додому не потикався. Він кидається то до опецькуватого Петра, то до переляканої Наталки: валізи жалко залишати на лузі, та страх проймає до кісточок. Діти відбиваються вінками від настирливця – квіти розриваються, вінки розтоптуються.
Підоспіла Оксана поставила відра долі, біжить на допомогу, рятуючи родичів од Кудли.
– Ой Господи, дядько Артем! Ах ти, гаде нещасний! – Онука встигає і рідню привітати, і пса приструнчити.
– Дядько Петро! І Шурик тут! Щоб ти навіки затявся! – Прив’язує Оксана розлютованого пса й спішить з нежданою новиною до діда.
Ні живий ні мертвий, увесь мокрий від біганини й переляку, лежить із заплющеними очима і складеними руками на грудях батько своїх синів. Він чекає…
Рідня оточила Левка півколом. Винуватець, тихий і присоромлений, лежить на сіні, мов на розжареному вугіллі.
– Що з вами, тату? – нахиляється над ним Артем. Разом із ним нахиляється і його сухенька дружина. Батько довго одкашлюється, затикає під себе край рядна і починає:
– Зле мені. Тіло ломить. Кашляю. Ядуха. Грижа. Серце не робить. Руки трясуться. Зубів нема. Не бачу.
– А нас бачите, тату? – єхидно й делікатно дошкуляє Петро з розірваною штаниною.
– Бачу, що ти приїхав, пузо своє відгодоване привіз, очі б мої тебе не бачили. А ти нас із Оксаною хоч раз на рік бачиш?
Левкові важко лаяти навлежачки, і він поволі встає, спочатку лає сидячи, потім його обережно підводять, та він одштовхує простягнуті до нього руки родини.
– Я сам, обходився без вас і тепер обійдусь.
З усіх привезених подарунків старому, крім відрізу з чорної шерсті і вузьких модних черевиків, найбільше припала до смаку велика алюмінієва миска.
– І розумник ти в мене, Артеме, хоч викупаюсь…
У розсохлі старі ворота влітає блискуча чорна «Волга», шурхотить шинами по розсипаному хмизу. З машини виходить астроном, чи, як його величає Левко, звіздар Максим, з кучерявою чорно-синястою борідкою, і міцно збитий з бульдогоподібним обличчям слюсар за професією і борець за покликанням флегматик Василь.
– Ну й чагарники ж розвів, – простує старий до щойно прибулих дітей, та потім, усміхаючись, обминає їх і молодцювато поспішає до машини, обережно мацає фарбу, тарабанить по товстому склі і хоче натиснути на випуклу кнопку багажника.
– Тату, я сам усе зроблю, я сам! – злякано підходить Василь і обережно відтісняє батька від багажника, показуючи йому ящик із пляшками пива на задньому сидінні.
– Сам, сам! А може, старому найшла охота тобі допомогти, коли ти йому не допомагаєш, чемодани піднесу… – І старий знову тягнеться до випуклого чорного багажника.
– Тату, ми самі відчинимо, – поспішає на допомогу братові кучерявий звіздар; усі забули про свої розпаковані валізи, сини поскидали черевики за прикладом батька і босі товпляться з дружинами навколо «Волги», а Левко, вкрай здивований незрозумілою поведінкою Василя, намагається відчинити багажник – кнопка йому не піддається.
– Ану, одчини! – наказує він синові.
Василь розводить руками, Максим сміється. Оксана завмерла з чавунком картоплі в руках. Левко ж дивиться войовничо і владно. Ніби чорне надкрилля жука, зводиться кришка багажника: на жовтих шкіряних валізах лежить стандартний траурний вінок з металевим подзвонюючим листям та чорною муаровою стрічкою. – Тату, це я про всяк випадок! – виправдовується син.
Левко злісно грюкнув кришкою серед німої тиші й помітив за спинами то похилених, то насмішкуватих синів легеньку постать золотоволосої Соломії – вона ніби світилася ізсередини й тихо всміхалась тонкими вологими губами.
– І ти, доню, теж приїхала мене ховати? А де ж мій син, де ж Івась? Як же він не побоявся таку гарну жінку з такими телепнями одпроваджувати?
І золотиста жіноча голівка опинилась у старого на грудях.
З Левкового двору виїздить машина. Дід зачиняє ворота, трохи підіймаючи їх легшим, струхлявілим краєм, і заспокоює жінок, що залишилися, звертаючись до Соломії:
– Не журись. Я тебе на цвинтар сам поведу. А поки обходься без свекрухи. – І старий не знає, з якого боку підійти до невістки, що так йому сподобалася.
– Пішком би годилось на могилу матері, так ні, машиною, – продовжував старий бурчати, приміряючи нову сорочку перед дзеркалом і ненароком струшуючи сльозу, щоб невістки не побачили.
«Волга» зупиняється біля воріт цвинтаря, обкопаного довгим глибоким ровом. Деінде над могилами вишні, кущі бузку, шовковиці. Але загалом він справляє враження трохи запущеного пустиря – це старий цвинтар, до нього тулиться новий, з новими хрестами і зірками, відвойовуючи простір у безмежних полів. Над обома цвинтарями високо підноситься самотня ялинка – це вже не дерево, а сама його видимість.
Над струнким височезним стовбуром, зачепившись за залишки глиці, лопотить паперовий змій, розмахуючи хвостом.
Сини ходять по цвинтарю, як по лабіринту. Ніхто з них не знає, де ж могила матері. Вони блукають від однієї могили до іншої, та все дарма: ніякі прикмети не потрапляють на очі. Сини не дивляться один на одного, тільки Сидір кричить на Петрів виводок, що гасає по могилках ззаду за процесією. Нарешті один із синів, напевно, надумався запитати хлопчаків, що обламували клечання на рові, чи бабу Маройку, що стояла з велосипедом на стежці з пучком чебрецю, припнутого до багажника, але не наважився – соромом спалахнуло його обличчя. Він зразу ж повернувся до процесії й першим поклав свого вінка на одну з могил. Вінок задзвенів бляшаним листям. За ним, майже не зупиняючись, поклали вінки всі інші, не дивлячись один на одного, попрямували між гробками до машини. Пилюка знялася між деревами в напрямку Левкової господи…
Баба Маройка поклала велосипед на стежку, вирвала пучок чебрецю й пішла до могили Параски, яку так і не знайшли сини. Вона розклала чебрець по барвінку – могила була зелена і чиста. Потім баба позбирала з чужого гробка щойно принесені синами вінки і теж поклала на могилу Параски, перехрестилась і лячно озирнулася на високу-височенну ялину, де гучно лопотів паперовий змій, розмахуючи хвостом над опустілим цвинтарем…
Потім вони сиділи обоє поруч на лаві. Левко на очах ревнивих невісток приніс Соломії пухнасту японську подушечку, щоб м’якше сиділось, і попросив її:
– Навчи ж мене, доню.
І Соломія брала його жовтий, поїдений тютюном вказівний палець у свої тоненькі й натискувала ним на вмикач білого портативного магнітофона. В приймачі щось вищало, стукало, шелестіло, було чутно суперечку: «Вже готово? Тихше, вимкни приймач. Ну, з Богом! Пусти мене, що ти витворяєш? (І жіноче вищання з приймача – невістка зашарілась.) Тату (і кашель, і рипіння крісла, і віддалений посвист літака), тату, ви ображаєтесь на мене, що рідко пишу, зате такого листа, говорящого, ви ще не отримували. Прийміть Соломію суворо, та не лякайте її своїми білими вусами. А я приїду трохи пізніше, слідом за нею, – зараз випробування нової марки, не можу вирватись, та коли…»
Левко слухав, скоцюрбившись грудкою, так було добре Левкові, ніби цвіркуну в суху зоряну ніч, він навіть дихати забув…
– Подумаєш, здивувала – привезла коробку! – обурювалась збоку Наталка, розповідаючи Насті про свої лиха. – Ми тільки-но на курорт зібрались, а тут ця сумашедша телеграма. Приїхали – і все даремно: живий, йому хоч би що…
– Забожись, що це сам Івась говорив, – недовірливо запитує Левко невістку, коли та його ж жовтим пальцем натисла на інший шерехуватий клавіш і голос щез.
– А спробуємо вас записати, тату, може, тоді повірите?
І вони бавилися магнітофоном, слухали дивну музику, а Левко кривився, Левко не знав, що говорити в мікрофон, і найкраще записався неждано настиглий його ядушливий кашель, а Наталка докірливо похитувала головою:
– Що старе, що мале – один розум…
Всідається за столом родина, вся дюжина стільців заповнена, лише один стілець у центрі вільний – для Левка.
– А де ж тато?
– Їй-богу, понесло його за водою.
– Зараз він влаштує церемонію.
Оксана й невістки витягують із печі горшки, Сидір Левкович із Шуриком всілися на покуті. Артем виграє ложками, Настя крає домашній хліб, притискуючи буханку до грудей, і складає окрайці у велику білу миску Васильківського заводу.
– Дивіться, сьогодні навіть коньяк «три гички» дістали.
Горпина ставить на стіл літрові бутлі самогону з кукурудзяними корками, відставляючи подалі коньяки, казенні кислі вина.
Петро виглядає у вікно, потім швиденько скидає туфлі і, напустивши шевелюру на обличчя, сідає на батьків стілець. Він повертає обличчя до повеселілої родини тим боком, де в Левка світяться всі зуби. Він імітує батьківські рухи, і в манері людини, якій достобіса набридли всякі застольні анекдоти, всякі дурнуваті реготи, намагається сказати те, що належить йому сказати по праву батька.
Сім’я очікувала видовища, Оксана подивлялася у вікно – не нахопився б зненацька дід.
А Петро віщав голосом старого:
– От, люди добрі, дочекався я синів. Не всіх, правда, та хай йому скрутиться, хто не приїхав на батькову смерть. Тож як ви розлітаєтеся завтра, то позавтра й почнемо гостювання з доброго діла: разом, усією родиною виллємо криницю.
Тут один із Петрових хлопців потягся до миски, не дочекавшись патріаршого благословення глави сімейства. Петро так огрів його дерев’яною ложкою по лобі, як справжнісінький дід. Хлопченя захлипало, а Наталка насупилась:
– Сказ тебе взяв би – дитина без голови зостанеться.
Та Петро й далі копіював старого:
– Коли з головою приїхала, з головою й відпровадимо. Цить ти! Не привчили вас до порядку. Так ось, цю криницю ми ще з вашим дідом викопали. У кожного із вас, любезні мої синочки, нарівні з материнським молоком ходить ця вода.
– Ой Господи, і як же славно, – зловила сльозу кулаком Оксана, – як жалко, що дід Левко не почує.
– Тільки декому пішла вода чиста як сльоза, а от, приміром, Петрові, – Петро на хвилю знову став слухняним сином, щоб зразу ж перевтілитися в батька, – Петрові, напевно, із жабуринням завжди тягнули, от і вийшов він тепер пришелемонений трохи, йолопуватий.
– Тату, чого-то ви на мене нападаєтесь, я, може, до сусіда ходив воду пити, а вашої й не куштував, – спробував одбутись жартом Петро-син.
…І вже сам Левко, причесаний, делікатний, ніби вів далі почате сином у його ролі:
– Так хто ж тепер полізе в криницю? Прийдеться, напевно, свої сімдесят літ опускати, а то в кожного персональна колька в боку, в того серце несправне, той худий – на вітрі не встоїть, той безрукий, той безголовий. Сам полізу!
Старий перервав свою імпровізацію і повів оком у бік Оксани, що так і тяглася своєю юною статтю до зібраного нарешті родинного товариства, так і світилась, як свічка на каштані в травневе запаморочливе розмай-небо.
– А ти що сплещеш, господине кирпата?
– Мене опустите, дідуню, я ж тоненька.
– Тебе ще треба заміж спершу видати, а потім уже опускати в оту холоднечу. Сам полізу, – ще раз завершив підпилий Левко…
Родина сиділа на призьбі, перекидалася жартами, відпочивала.
На вулиці тарахкотливим голосом заговорив мотоцикл, близько до штахет підкотив ІЖ. Із заднього сидіння легко зіскочила жінка, лишивши за кермом маленького чоловічка в темних окулярах, що зрісся ногами з машиною.
Жінка була висока і струнка, ступали легенькі літні черевички, як вилиті, лежали на ній чорні з іскорками штани, шурхотіла припорошена блакитна вельветова куртка. Довгі смагляві пальці правої руки вимахували вогнисто-фіолетовим букетом будяків, ліва рука нервувалась у кишені.
Вона роблено спокійно одчинила хвіртку і, закинувши назад красиво посаджену голову, мов скакова лошиця, напівзлою-напівсумною ходою пройшлась по подвір’ї.
Левкова родина завмерла од несподіванки.
Наталка злякано відкрила рот, Артемові заманулося поставити взуту ногу в миску з водою, а юна Оксана всією поставою потяглась до прибулої – та легенько і розуміюче поплескала її по щоці.
– Тьотя Марія! – В голосі Оксани прорвалася така очікувана радість, що жінка машинально одірвалась од неї й дикувато огляділась.
Левкові невістки дивились на неї, як дивляться вимотані під хомутом коні на вигадуваного для скачок, облитого сонцем півторалітка. А Марія злісно помахувала трьома будяками – вона вишукувала очима бодай непримітний слідочок того, ради якого поспішала сюди на мотоциклі.
– Вона? – з легким презирством і потаємними ревнощами оглянула зніяковілу Соломію, вибравши з-поміж інших невісток ту, котра могла б бути Івасевою, допитливо зміряла її всю – від маленьких струнких ніжок до посипаного пилком вагітності лиця.
На порозі хати виріс підпилий Левко. І Марія відразу ж зломилась. Без єдиного слова, швидко пішла до хвіртки, потім побігла. Голова її схилилась, і лише яскрава дикувата квітка будяка горіла, дотлівала, а згодом і погасла.
Маленький Маріїн супутник вивів мотоцикл на дорогу, й вони поїхали. Левко, взявши Соломію за руку, кричав навздогінці:
– Нема Івася! Нема і ніколи не буде для тебе, стерво! Ось вона – моя невістка! Чуєш, дохторшо?..
Чоловіки мовчали, жінки, виведені з шокового стану, намагались виговоритись і звільнити себе від незручності.
– Іч ти, як вирядилась!
– Тепер, певно, жалкує, що покинула.
– Це він її покинув.
– Знайшла тепер лобуря з мотоциклом.
Чоловіки тікали од бабських теревенів, лише Петро знущався:
– Мені б таку жінку, я б її не випустив з рук.
– Ні слова про цю стерву! – крикнув Левко домостроївським голосом, і жінки йому вдячно усміхнулися.
Соломія, напружуючи всю силу волі, намагалась не заплакати. Та коли Левко невпевнено і боязко поклав свою смагляву руку на золоту голівку, вона захлинулася слізьми.
– Вона така гарна!
– Мій син теж гарний! – невдало потішав Левко невістку й поперхнувся од незручності…
Під грушею, під липою, в хаті, де навстіж розчинені вікна й двері, де вологий нічний вітер вигулює так привітно і розмашисто, скрізь – на ліжку, на тапчані, просто на свіжозмащеній глиною долівці, на запахущому сіні, абияк накритому ряднами, – скрізь спочиває родина, вперше і востаннє в житті так одностайно зібрана на батьківській землі.
Левко смалить чорну продовгувату люльку, вона закінчується химерним – не злим, фабричним, а добрим, сільським – Мефістофелем з дивною, власної фантазії, інкрустацією.
І коли до нього, викликана маренням із того світу, підходить шістнадцятилітня Параска, красуня з ледь окресленими шнурками брів, у білій нічній сорочці, в поликах, боса, трохи соромлива – майбутня мати його дванадцятьох дітей, така ж юна й лукава, якою була піввіку тому, і він, посипаний сивиною мужчина, веде її до своїх синів.
– Невже це ти, Параско?! І яка ж ти молоденька, ніби вчора нас посватали.
– Ще двоє з фронту не повернулось, а двоє – просто нікудишні.
Артем – електрозварник – з дружиною зігнулися калачиками на широкій койці-розкладачці.
– Цей мені миску привіз. Сім років тому як пообіцяв, а й досі не забув – пам’ятливий.
Сидір Левкович із Шуриком сплять на ліжку – батько в зеленій смугастій піжамі з начальственим неспокоєм збив простирадло з ноги, те єдине простирадло в господі, котре йому, єдиному, простелила Оксана як заслуженому родичеві. Простирадло приберігається в цій господі для найбільш персонистих гостей, яким не дай боже намуляти боки на твердому рядні сільського виробу чи наштрикнути вночі випещене тіло об кляту кострицю, якої баба не вибила як слід об бительню.
– А Сидір наш став тепер дуже хворобливий, раніше він сюди не приїздив – часу не було, а як погнали його з партійної лінії на профспілкову, а звідти аж на досаафівську, – тільки внески приймай та стріляй з малокаліберки, – так він уперше за десять років і батька побачив. Дуже хворобливий, похмурий, надутий такий…
Левко веде свою молоду дружину за руку, а вона його запитує, поправляючи фарбоване рядно на одному з синів:
– А як же тобі ведеться?
– Мені якось незвично серед них: тепер вони ніби за мене доросліші, всі посміюються надо мною, ніби я маленький.
– А це хто? Онучок? – запитує Параска, показуючи на наймолодшого циганчука, що зривається на ноги уві сні.
– Ні, це наш мізинок, он родимка на щоці, хіба не бачиш. Цей дуже принциповий.
Дід закашлявся довго і протяжно, аж дехто скинувся спросоння.
– Ти, Левку, – каже дружина, – коли в тебе ядуха, до дохторів не ходи – всі вони коновали. Шукай багульник, шипшину пий.