Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі
Таким архітектором національної дипломатії і був черговий міністр, з яким Григорію доводилося мати справу. Відомчий начальник не брав участі у призначенні канадського консула, який був висуванцем патріотично-громадянського середовища, тому волів триматися від нього подалі, на кожному кроці демонструючи свою адміністративну недосяжність. Консула цілком влаштовувала така начальницька індиферентність, бо похвал він не чекав і не любив, а міністерська пихатість – річ все-таки аж надто тимчасова, як і самі міністри закордонних справ.
Тим часом у кімнату зайшли розпашілі дружина Мирослава і син Дмитро.
– Вітаю, татку, це був вишак! – кинувся обіймати батька Братів-молодший.
– Молодець, коханий! – іскрилася щастям дружина. – Але ти інакше не можеш. Я така рада за тебе! Така рада!
Селектор відтворив холодне клацання на тому кінці дроту. Відтак з’явилося вимушене зітхання секретарки Оксани, що не мала куди подітися із цієї, незбагненної для неї ситуації, і далі промовляла мало не з плачем:
– Вибачте, Григорію Андрійовичу, – схлипування неначе скапувало із слухавки. – Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Як і весь апарат МЗС, який вас любить. Я не знаю, чому? Що сталося? Але я мушу передати це вам. Міністр сказав, щоб ви виконували наказ. І щоб ви більше не дзвонили.
Була у цих коротких гудках, перерваних раптово розмовах і безжально обрізаних стосунках якась спопеляюча логіка автоматних черг, що враз розстрілюють тебе посеред чистого плеса щойно зниклого безтурботного штилю.
Консульському сімейству було не звикати до пострілів у спину, але щоб у таку мить… Україна, 10 років. Ювілей. Гості зі всього світу. І одним снарядом із телефонної слухавки все пустити прахом.
Він був той, хто носив у собі Україну, тому по ньому часто били. І щораз рідні мусили переживати тягар неймовірної наруги, бо для смертних людей такою важкою є божественна правда, адже нагородою за твою правоту є тільки терновий вінець. Бо неможливо звикнути беззахисній людській душі до процедури – кидатися із вершини тріумфу в безодню тривоги.
– Що сталося, коханий? – Мирослава ковтала слова, і дежавю минулих ран знову починали ятритися на дні свідомості. Вона, наче декабристка, стоїчно розділяла тягарі, які він наче шукав на свою невпокорену долю, однак, як ніхто, Мирослава, прагнула цього разу хоча б тут, у тихій та безтурботній Канаді, отримати те, на що може розраховувати кожна людина, – на душевний спокій чи хоча б на такий скупий і нетривкий час для себе і для родини. Слухаючи цей діалог із міністерською приймальною, вона розуміла, що мрії про родинне блаженство, напевно, знову понесли хвилі Атлантики у протилежний бік.
Консул дивився у вікно, наче намагаючись піднятися над цією скаженою дійсністю, у якій ти мусиш щораз платити данину за право бути інакшим. Стань таким, як вони. Пливи за течією. Поцілуй вельможну руку. І усе це разом називається – змирися. Навіть не треба нічого робити! Жодних зусиль і жодних дій – змовчати. Набери повні груди повітря і занурся, заляж на дно лише на мить. Коли ти випірнеш на поверхню, перед тобою постане зовсім інша дійсність, у якій ти отримаєш нагороду за своє мовчання.
Але якщо ти взамін за ці отримані дивіденди морального компромісу втратиш найдорожче, що є у тебе? Якщо ти випливеш уже без совісті, яка залишиться там, на дні? Як жити із цією втратою? А ніяк. Жити без совісті, яку ти сам втопив, – так не буває. Із розпуки сам кинешся туди, за нею.
Хмари пропливали поміж шпилями торонтських архітектурних бескидів, котрі невпокорено розрізали небесні потоки згущеного вологого повітря. Ще мить тому він був тут, на висоті. Разом зі своєю рідною Україною.
А тепер от грянула буря. Посипалася донизу наростаючими і спадаючими ріками небесні тумани. А ти, залишаючись на висоті свого земного призначення, мусиш знову відповідати, як це було не раз у минулому і буде завше до кінця днів твоїх: «Іду на грозу!». Не випросиш такого права у самого себе – зійти із маршруту, накресленого тобі Всевишнім.
Григорій вмить уже на іншій октаві вольового виверження цілком природно посміхався:
– Нічого аж такого не трапилося. Вони мене звільнили.
Клич Бандери
(За шість місяців до вбивства)
Гідність людська у будь-якій державі має найточніший вимірник – як у ній живуть люди, демографічно близькі до смерті. Як моторошно наче сказано, але це справді нестерпно залишатися наодинці, коли ти уже не в змозі бути самим для себе опікуном в останні свої земні роки.
Мотто електорального рекордсмена із канадських глав держав звучав неймовірно патетично: «Канада – найкраща країна світу!». Але то була не патетика, а констатація, яку засвідчити могли якраз 80-річні і старші сеньйори, що чулися у долонях держави, як у Бога за пазухою. Поки на протилежному березі Атлантики сатанинський промисел будував соціалізм для одного живого на кістках сотні невинно убієнних, друга батьківщина для мільйонів українців стала ідеальним зразком соціалізму, який торжествував у Канаді, нагороджуючи громадян добробутом і вищою мудрістю людського співжиття.
Поки в одному, антигуманному, світі рахували видобуток вугілля та виплавку сталі, як віхи сходження до комунізму та індикатори добробуту, у світі протилежному найістотнішим вимірником усього сущого було саме його величність Життя у його арифметичній кількості. Тривалість життя громадян – ось інтегральний і єдиний соціально-економічний, суспільно-політичний, морально-психологічний показник, якою є країна, бо якщо життя людини не триває, коли нема життя, а є смерть, то на біса ці держави та її вожді?! І в той час, коли у самій Україні – ні комуністичній, ні тим паче посткомуністичній – ніхто й не задумається респектабельність держави вимірювати тривалістю життя на душу населення, Канада, у якій опинилися мільйони втікачів з України, за цією тривалістю екзистенційної субстанції справді вела людство до реального комунізму.
Третя хвиля української еміграції за океан була, здебільшого, політичною. На відміну від двох перших на стику ХІХ – ХХ століть, якими провадив пошук кавалка хліба, післявоєнне пришестя українців у Канаду провадила воля, якої не було вдома. Із повстанської багатомільйонної маси одні заплатили життям у нерівному бою із різного роду окупантами, інші отримали довічну каторгу на рудниках Норильська чи Соловків, треті, піднявши руки із криївок, пішли на компроміс із власною совістю та влилися у густі ряди енкаведешних сексотів, а от четверті, усім смертям на зло, зуміли прорватися в окупаційну зону західних альянтів на впокореній нацистській Німеччині і подолали океанічну Атлантику, яка стала для них прірвою між смертю у гулагівських таборах і життям у північноамериканському ареалі свободи, де їхня фанатична відданість свободі отримала цілковиту політкоректність вільного світу.
Але більшість цих бандерівців усе ж за власним маєстатом перебували у ролі тимчасово виконуючих обов’язки канадця – з дня на день чекали повернення додому. Отак в очікуванні на протилежному березі океану й заскочила їх старість, а відтак, ясна річ, прихисток у пансіонаті для сеньйорів.
У цю райську місцину, яку українська громада вибудувала, власне, для своїх, одиноких, аж до похилого віку поважних громадян, полюбляв навідуватися Григорій. Публічне життя було сповнене по вінця заходами та імпрезами, але лише тут була нагода зосереджено погомоніти із тими, хто залишався носієм колективної пам’яті невпокореного покоління.
Ця його схильність особливо імпонувала господарці колективного сімейства пані Стефанії, яка не приховувала задоволення від того, що пан генеральний консул так полюбляє навідуватися в очолюваний нею соціальний заклад.
Ця поважна пані не надто вирізнялася з-поміж своїх підопічних за віком, бо сама за тривалі десятиліття споважніла до сеньйорського статусу, але про це було відомо усім довкруж, окрім неї самої, бо генеральній опікунці здавалося, що сповільнений час для пансіонаріїв передовсім стосується її самої аж до такої міри, що той час непідвладний над нею.
Вона завше чекала дорогого гостя ще на під’їзді, а відтак супроводжувала по усіх лабіринтах цього райського пансіону.
– Ви знаєте, що я подумав. Напевне, отак собі уявляли комунізм ті його будівники, які вдома доживають віка на мізерні пенсії у нужді, – подався у свої лабіринти осмислення Григорій, чемно слідуючи за не по літах жвавою поводиркою.
Пані Стефанія, якій здавалося, що вона на півжиття молодша, ніж було насправді, вміла якось дзвінко сміятися.
– Та тут, пане консуле, трохи інші будівники. Як ви там кажете в Україні, воєнні ветерани. Вони хотіли будувати Україну, але не комунізм. Та не судилося.
– Нічого, пані Стефаніє, ми за них це зробимо. А вони нехай тут уже відпочивають. Потішаться життям під вашою чуйною опікою.
– А ви гадаєте, що вони хочуть відпочивати. Ці дідугани далі борються. З москалями. От я вам одного такого покажу.
Враз опинилися на порозі розлогої веранди. В оточенні величавої колонади сидів у лікарняному кріслі старець. Вдивлявся в далечінь, неначе не існувало для нього світу довкруж. І справа навіть не у властивостях часу, коли спомини про минуле раптом налягають на життя сьогоденне, що маліє у часовій оптиці, на видноколах котрої яскравіють події, блиск яких пробивається крізь товщу десятиліть.
Є незбагненна спільність між усіма людьми і на усіх континентах, яким судилося у молоді роки бути на відстані витягнутої руки зі смертю, які прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пішли туди, де життя відбирають, – на війну. І на схилі віку усі ветерани усіх армій потрапляють у спільний для них полон спогадів про молодість, яка виривалася із лещат смерті.
– Що, пане Петре, Україну виглядаєте? А от я вам привела її поважного посланника. Спеціально приїхав, аби вас навідати і передати уклін від неньки України.
– Слава Ісусу Христу, пане Петре, – чемно привітався консул, тиснучи не по літах міцну руку ветерана.
– Слава навіки Богу, – відповів, із неприхованою цікавістю розглядаючи гостя. – Я ще не чув, аби так віталися українські дипломати. Пам’ятаєш, Стефко, позаторік також приходив консуль і навіть говорити не вмів українською. А тут так звертаєтесь, пане, як було вдома, у моїм селі.
– А чому було? Так і нині у вашому й у моєму селі люди благословляють одне одного при зустрічі іменем Бога.
– Боже, як то мило таке слухати. А я, пане консуль, скоро перевірю, чи то правда, то шо ви кажете.
– А то як? – розсміявся Братів.
– Додому поїду, прошу пана. Мушу поїхати. Вмирати я не збираюся, щоб так, перед смертю. Рація інакша. Я ж чоловік воєнний. Поїду за наказом.
– Наказ є наказ. – Консулу розмова видавалася щораз цікавішою. Була ця ветеранська бравада доволі щирою і завше вартою поваги.
– Справа у тому, що пан Петро – предсідник канадської Булави вояків УПА, – пані Стефка поквапилася продемонструвати свою патріотичну обізнаність.
– А Булава наша скликає всесвітній збір. Вперше – у вільній Україні. І як мені не поїхати? Надійшов наказ від побратимів з краю. То я уже тут сиджу і ніби виджу Україну. А то тисячі миль. І ще довших десятки літ.
– Якщо вам накладає медичну візу на бойовий наказ пані Стефанія, то до ваших послуг уся наша консульська допомога.
– О, добре, що ви нагодилися. Хотів бим відвідати брата рідного Йосифа. Бо, як би там було, я тут не при канонах, а почесний пенсіонер. Може, бим поміг йому. Бідує там у горах. За совітів ніц не змінилося у Карпатах. Нарід гарує, як худобина, по верховинах. То поміг би йому. Бодай на старість. Чи як ви кажете?
– Чом би й ні. Дуже добра справа.
– То я прошу вашої помочі. Якби знайти мого Йосифця. Ачей не давався чути. За совітів я також не міг голоситися, бо якби вчули більшовики, що він має у Канаді живого брата-бандерівця, вивезли на Сибір. Чи як ви кажете?
– Цілком можливо. Може, на старість би й не повезли за Урал, але мав би проблеми родич канадського націоналіста гарантовано. – Братів знав це достеменно, бо й сам проходив через це сито, хоча вихідці із його родини покинули Україну ще у часи Першої світової війни. – І не тільки він, а і його діти. Було так, що при будь-яких посадових призначеннях треба було відповідати на запитання анкети «Чи є у вас родичі за кордоном?». Ви знаєте, а вони, москалі, боялися вас, повстанців у вигнанні, до останнього. Все чекали, що ви приїдете їм повстання робити.
– Та що ви кажете? Які тепер із нас повстанці? Але імперія й без нас розсипалася.
– Не зовсім так. Признайтеся, що ви все-таки її добряче підточили у свій час. А ваш дух патріотичний ніколи не згасав. Може, й мовчки, але ми носили той дух і чекали слушного моменту. Ми були виховані вами, тому, коли настав час, ми саме на ваших плечах піднялися проти імперії. Вона сама би без нас і без вас ніколи не впала.
– Боже, як ви говорите добре, – заіскрилися очі старого вояка. – Якщо тепер бандерівці прорвалися у дипломати, то має бути все добре з Україною. То як із тим, аби помогти мені знайти братчика?
– Ото вже буде ваш командирський наказ генеральному консулу. Буде зроблено, друже провіднику. Але за однієї умови.
– А то як інакше. Я відплачу. Я задурно не хочу.
– Що то значить канадське виховання. Бізнес є бізнес. Тому є для вас робота – записати мене у почесні члени Булави УПА? Чи то неможливо?
– Та як ні! – піднявся з крісла дідусь. – То є дуже файно. Генеральний консуль України – і вояк УПА. Як голова всеканадської Булави, оголошую вас почесним воякою Української повстанської армії!
Присутні дідусі і бабусі, що підслуховували розмову, дружно зааплодували. Старий вояк і дипломат обнялися, як батько із сином.
Вітаючись на ходу, консул покидав пансіонат, як завше у стані духовного піднесення. Ну як можна було не захоплюватися цими дідусями? Так склалося опріч їхньої волі, що на схилі віку замість синів та дочок, онучок і внуків у них залишилася лише рідна Україна. І таке солодке слово про рідню мало для них особливий, первинний смисл.
Уже на виході пані Стефанія неначе потривожила роздуми високого візитера:
– Добра була розмова. Така зворушлива. Але, напевно, не поїде він в Україну.
– А то чому? Ще міцний доволі дідусь.
– Міцний лише зверху. А всередині його з’їдає страшна хвороба. Люди ще безсилі проти тої пухлини. А в нього уже четверта стадія. Так що…
Москва в пікеті
У мегаполісі Торонто – третьому в Північній Америці після Нью-Йорка і Лос-Анджелеса – понад сотня дипустанов. Але тільки єдина із них – Генеральне консульство України – володіло ексклюзивністю – час від часу потрапляти в облогу. То уже виходила на арену хвиля четверта, як і обидві перші, – трудова.
Напевне, не може бути емігрантів, які б не вважали причиною свого паломництва світами владу на батьківщині. Українців це стосувалося й поготів, бо у випадку з ними то була правда. Мільйони мандруючих світами посткомуністичних остарбайтерів мусили зриватися із корінням від рідних садків вишневих коло хати і подаватися світ за очі.
Народ гнала з дому вже не окупаційна московська влада, а компрадорська влада ненаситних клептоманів. Минали літа на волі, держава святкувала щораз новий День незалежності, а кількість мігрантів з України зростала до багатомільйонних лав. Бо не все так сталося, як гадалося, бо в один момент, опинившись на роздоріжжі – куди далі йти і що будувати, можновладці обрали найзгубніший варіант клептократичного олігархату, за якого рай – для одиниць і пекло – для мільйонів. І ці мільйони, безробітні і безправні, ставали безбатченками у чужих світах, коли народні артистки київських театрів мили вікна у приміщенні ООН у Нью-Йорку чи доктори медичних наук за щастя влаштовувалися «сідєлками» у немічних чиказьких або барселонських старців. Сяк-так потрапивши у глобальні міграційні лави, знаходили кавалок хліба, але у їхньому серці жила ненависть до влади в Україні у таких масштабах, що жодне щастя від добробуту, отриманого на Заході, не могло знайти собі місця у тому серці.
До Києва – далеко, але чому б ненависть до влади не вилити під вікнами українського посольства чи консульства? Зрозуміти цих людей можна було, але як поясними їм, що дипломат, який несе службу державі за кордоном, не володіє жодними можливостями впливати на владу на Печерську.
Тут, як і вдома, вулична стихія відкривала широкі шлюзи для різного роду провокацій. Провід громади завше відділяв щирий соціальний протест від проплаченого антиукраїнського прояву, з якого стирчали вуха московських спецслужб.
Черговий пікет генконсульства відбувся спонтанно. Одразу на другий день опісля ювілейного відсвяткування 10-річчя України. Була ця оказія наче не зовсім на часі, бо варті протесту проти них були хіба що власть імущі, а не юна Україна, з нагоди уродин якої щиро раділи українські діаспорники по усьому світу. Протести – на то нема ради, але хоча б на святкову пору взяти паузу, а тут якби навпаки.
Зазвичай протестували проти президента. Найвищий начальник несе відповідальність за долю кожного, тому повнота влади передбачає повноту її вразливості. Дипломатів особисто не чіпали, хоча не усім було зрозуміло, чому генеральний консул, такий авторитетний і популярний, не вийде на вулицю і разом зі всіма присутніми не вигукне: «Кучму геть!»? І коли помірковані бунтарі вели роз’яснювальну роботу у масах, що у такому разі миттєво пішов би ГЕТЬ не Кучма, а генконсул, то саме цього ви хочете? Протверезіння наставало, хоча не завжди.
З другого боку, той самий консул мусив інформувати центр про акції протесту – мусив, бо паралельно це робили таємні стукачі. А там, нагорі, здебільшого була єдина реакція – а почему вы не остановили этих дураков, не дорабатываете, товарищ консул, или вы вместе с этими антипрезидентскими силами?
Тому дипломат завше був між молотом і ковадлом. Розраховувати на розуміння поціновувачів твоєї роботи на площі Михайлівській чи на вулиці Банковій у Києві були ще важче, ніж досягти усвідомлення твого становища камікадзе на вулиці Блюр у Торонто.
Однак цього разу змістове наповнення атаки на генконсульство заграло невідомими досі мотивами. Крізь натовп маневрувала група особливо скандальних типів, які тримали у руках плакат «Геть генерального консула, приспішника президента».
Їх сторонилися, однак агресивна меншість чи навіть групка навіжених була настільки екзальтованою, що стихійний натовп отетерів. Почервонілі очиська у супрязі із різким алкогольним перегаром – усе це сіяло острах серед оточуючих. Як правило, до організації своїх акцій лідери трудової еміграції ставилися відповідально – бомжів і наркоманів у перші ряди не підпускали. Якби так, досить було зробити фото чи відео і показати у Києві – от, мовляв, справжнє обличчя протестуючої діаспори.
Цього разу виглядало, що неодмінного правила чистоти рядів не дотрималися, бо, як ніколи, публіка зібралася більш ніж підозріла. Асоціальні типи зайняли передній край, створюючи вельми непривабливу телекартинку для місцевих каналів, які залюбки за законами жанру висвітлювали ці рідкісні збурення у респектабельній Канаді, тим паче що самої Канади вони не стосувалися.
Антиконсульський плакат викликав у загальній масі більш ніж подив.
Врешті, оціпеніння почало відступати. Гомін нерозуміння, а відтак невдоволення поповз по на мить принишклих рядах, з яких враз на передній план вийшла знана у всьому мегаполісі активістка у вишиванці, пані Зоряна.
Її авторитет у вуличних баталіях був незаперечним. Вона мала бунтівний досвід ще із акцій «Україна без Кучми» у Києві, що, власне, і змусила цю привабливу, але уже не молоду жінку ховатися від переслідувань за океаном.
– Ти що тут повісив, дурню! – Зоряна схопила за руку крикливого типа, показового пацієнта алкогольних диспансерів, що тримав плакат проти консула.
– А он такой же, как і єтот рижий. Поняла? – відгавкувався, задкуючи, знічений «герой».
– Та що то за москаль тут взявся? Люди, ви його знаєте? По рускі калякає. Хто його знає? – Зоряна однією рукою вирвала плакат і почала топтати, а другою потягнула за засмалену гриву на середину вулиці опецькуватого москалика.
Народ почав змикати ряди, і над миршавим типом нависла уже призабута у цих краях загроза суду Лінча.
– Не знаємо такого!
– Провокатор!
– Московський агент! – сипалися звідусіль вигуки. А відтак у хід пішли кулаки.
– Жора, бєгі! – кинувся на поміч ще один із провокаторів.
– Ви шо, оборзелі, – огризався, відбиваючись, Жора. – Он же моєй тьоще візу не дав. Говоре, давай бабки.
– Так то ж провокатор! – Зоряна схопила гучномовець, і від її рішучості годі було чекати пощади. – Ловіть його, люди!
Жору взяли під ноги, могло трапитись непоправне, але він впав прямо перед паном Чуйком, що якраз прямував до генконсульства.
– О, то ви, пане Юрку, – стримуючи натовп, звернулася до поважного лідера громади подруга Зоряни Тетяна. – Цей бомж прийшов із плакатом проти консула.
Пан Юрій уважно розглядав підозрілого типа.
– Те, що він не з нашої громади, то я даю голову навідріз. Але є друге важливе – хто його підіслав? – багаторічний досвід боротьби із московськими провокаціями в українській громаді впродовж десятиліть відточив в авторитетного провідника навіть візуальну безпомилкову реакцію.
– Хто тебе прислав, москалю смердючий, – дебелі хлопці уже скручували руки і в’язи провокатору.
– Ой, больно. Не бєйте, я усьо скажу. Усьо скажу.
Жору відпустили. Бомж відсапувався довго, вивергаючи отруйні алкогольні пари. Врешті, заговорив, і було видно, що зізнання для нього не було великою проблемою:
– Там у консульстве єсть такая толстуха, Валюша. Ви же в курсах.
– Ну є така. І що? – пропікала його пронизливим поглядом Зоряна.
– Вона мене вичислила через руководітєля московськой групіровки діаспори і дала плакат. Щоб я здєся постояв. І бабки дала. Могу вєрнуть на громаду. Только отпустітє. А шо, я на півко хотєл заработать.
– Ага, на пивко, кажеш, – Чуйко вивільняв Жору із цупких обіймів протестантів, бо отримана інформація, не зовсім зрозуміла присутнім, його заінтригувала, – промовив неначе сам до себе. – Та відпустіть його. Цього дрібного москалика. Нам тут доведеться впіймати рибину куди більшу. Цілу акулу, прошу панства.
Наступ Валюші
Григорій звик до пікетів. Більше того, він не тільки розумів цих людей, а й сам би став з ними поруч, якби цим можна було зарадити їхньому горю, що гнало їх за океан. У більшості пострадянських емігрантів у душі мусили вміщатися одразу дві розпуки – нужда, що облягала вдома мало не кожну родину, і розчарування раєм, який кожен з них витворив в уяві. У Канаді чи в будь-якій іншій країні, куди заносили міграційні вітри українське насіння, воно приживалося надто болісно. І річ навіть не у матеріальних статках, хоча здобути їх у чужому світі – справа не з простих. Підточувала нудьга, що породжувала злість на усіх і усе, а відтак у протестному зугарі неначе відступав біль. Накричавшись, дурили себе думкою, що на душі стало легше. Хоча цього разу генконсула також насторожила ця позачергова, ні світ ні зоря, акція.
Він знав усі повадки і ритуали. Лідери протестуючих мас крадькома попереджали його про свій черговий наступ на олігархів, і та ж Зоряна дзвонила і радила генконсулу на час пікету поїхати десь на «симпозіум», аби не псувати собі нерви за цих виродків у Києві.
А тут – без попереджень, і якось – не за графіком, о 10.00, а ще до відкриття генконсульства десь з восьмої почали несамовитий ґвалт.
У кабінет, всовуючи голову у привідчинені двері, просилася працівниця консульства Валентина Пантєлєєва, дебела туша якої ледь проходила у вхідний отвір. Це був карикатурний тип совкового буржуа, про що мали свідчити численні і не до ладу розвішані вздовж і впоперек розпухлої «пишки» золоті брязкальця. Культові бренди теж мають свої бутики для особливо огрядних, тому не було проблемою у зовнішній комплектації із нахабним викликом повісити на себе кілька десятків тисяч доларів у шматті від світових кутюр’є. За крикливу рекламу домашнього олігархату цю нову консульшу у Торонто незлюбили з перших днів. Плюс до того, на публічні імпрези діаспори, включно із богослужіннями, вона приїздила на «порше», яке й приснитися не могло українському дипломату, включно із генконсулом.
Якусь мить Валюша стояла у дверях, а відтак, неначе по команді, рушила до керівного стола, нахабно звисаючи своїми м’ясилами на вузькому стільці, у який вона всадовилася без дозволу господаря кабінету. Нахабно дивилася в очі керівнику, тарабанила тлустими пальцями по приставному столі, нервово втягуючи шмарки, враз промовила:
– У наказі міністра сказано, що справи у звільненого із посади колишнього генерального консула належить прийняти мені. Я прийшла виконувати міністерський наказ.
Григорій оглядав цей живий експонат зі жвавою зацікавленістю. Люди, які так чи інакше спілкуються із письменником постійно у силу службової необхідності чи епізодично попросту у побуті, навіть не підозрюють, що вони саме у цей момент взаємин, незалежно від їхнього характеру, неодмінно та автоматично вступають у процес постійно діючого кастингу на роль прототипів майбутніх книжок.