Дім, у котрому заблукав час

А потім усе прокинулося, завирувало – люди збивалися у натовпи, кудись бігли, їхали та йшли, бо гуртом не так страшно, та й можна з кимось поговорити. Незабаром з’ясувалося, що їхнє містечко не самотнє у своєму безчассі – те саме спіткало Київ, Варшаву, Лісабон, Берлін, Лондон, Париж, навіть Нью-Йорк, Мехіко, Оттава та Сідней не знали, котра година.

В одну мить по всьому світу зупинилися годинники. Чверть на шосту за київським часом.

Здавалося, людський світ перетворився на довжелезний пасажирський потяг, що зійшов із рейок, – спочатку у провалля полетів перший вагон і потягнув за собою решту – іграшковими кубиками вони нагромаджувались один на одного, трощилися, ламалися й деформувалися, аж доки не утворили купу брухту, з котрої до неба здіймався сивий дим. Ніби й дрібничка – втрата годинникового часу, але на хвилинах, годинах та секундах виявилося так багато зав’язано у звичному житті, так багато заплановано, що враз усе полетіло шкереберть.

Містяни кинулися у майстерні до годинникарів, трясли гарантійними талонами, вимагали ремонтів та надії, благали повернути час. Але чи то минулої ночі трапилась якась усесвітня годинникова афера, чи то всі годинникарі якимсь чином змовилися між собою, та ніхто з них не спромігся полагодити жодного годинника – механізми для вимірювання часу просто фізично відмовлялись запускатися. І нехай би вже просто старі кварцеві чи механічні часоміри вийшли з ладу – але ж ні! – новітні електронні пристрої теж завмерли циферками чверть на шосту. Ніби хтось прокляв їх. На земній кулі не залишилося жодного годинника, здатного показувати час.

В одну мить увесь світ зробився неповносправним. Годинниковий час був йому ніби відсічена кінцівка, без котрої слід навчитися жити. Звикнути жити. Та соромитись не було чого – усі довкола такі, з відсіченою кінцівкою. Усі однакові. Здавалось, якби тут зненацька зустріли людину зі справним годинником, її просто роздерли б на шматки, така довкола стояла лють та нетерпимість, допоки люди намагалися зрозуміти, що робити без годинникового часу…

«Шановні громадяни! – нарешті спливло тривожне чорно-біле повідомлення на всіх телеканалах. – Стався тимчасовий технічний збій, пов’язаний із роботою годинників. Поки що достеменно невідомо, чим спричинений даний збій, але фахівці з усього світу працюють над усуненням цієї проблеми. Просимо зберігати спокій та утриматися найближчим часом від поїздок та подорожей. Стежте за наступними повідомленнями».

Далі ефір заповнили старими серіалами та повторами футбольних матчів. Схоже, ніхто не знав, що насправді сталося. І це лякало найбільше. Замість того щоб слухняно сидіти перед екранами своїх телевізорів, утримуючись від поїздок та подорожей, люди висипали на вулиці, обмінювалися новинами, шукали рідних та друзів. То тут, то там виникали стихійні мітинги, що вимагали від розгубленого уряду пояснень і негайного повернення годинникового часу.

І можновладці пообіцяли, що повернуть час. Терміново зібрали найкращих фахівців годинникової справи, пробували конструювати нові хронометри, усе старанно робили, як належить, та жоден пристрій не зрушився стрілками, не змигнув циферками, хай то був коштовний «швейцарець» в єдиному екземплярі вартістю у сотні тисяч євро чи його дешева піратська копія за кілька баксів. Навіть атомний годинник, що за ним звірявся час у всьому світі, вийшов з ладу. Не працювали секундоміри. Рухався хіба пісок у клепсидрах, але такі «годинники» не показували часу, хіба фіксували окремі його відтинки. Та й де взяти піскових годинників на всіх? Вони давно вже зробилися раритетами, останні екземпляри котрих зберігалися в музеях, наукових лабораторіях та приватних колекціях. Людям були потрібні справжні годинники. Але закони фізики чомусь більше не мали влади над годинниковими механізмами. Все залишилось на своїх місцях, просто якоїсь миті світ позбувся можливості рахувати час. Жоден науковець не зміг пояснити, що насправді трапилося, навіть славетний Стівен Гокінг[2] затаєно мовчав, хоч його публічного виступу світ очікував найбільше. Ніби фізично скалічений, позбавлений мови і прикутий до інвалідного візка науковець був зобов’язаний виправдовуватися перед усім людством за збій у законах природи чи… за помилку Бога (різні побутували версії). Але Гокінг, схоже, не поспішав із поясненнями. Або він так само не уявляв, що сталося, або ж уже просто фізично не мав змоги спілкуватися зі світом – казали, здоров’я геніального вченого з кожним днем погіршується, він навіть замислюється про евтаназію. Репортери та представники годинникових брендів удень і вночі чергували під будинком Гокінга, аж доки його рідні зі сльозами на очах не попросили всіх піти.

– Стівен не може вам повернути час, пробачте, – так вони сказали перед тим, як зачинити двері перед самісіньким носом непроханих гостей.

ЗМІ переключилися на інших експертів (залишивши на даху будинку навпроти чергового репортера – якщо Гокінг помре, їхнє бюро новин має першим про це дізнатися), а годинникові бренди розгублено завмерли – хтось просто викреслив їх із життя.

У швейцарському офісі компанії Rolex, заснованої в далекому 1905 році німцем Гансом Вільсдорфом, уявлення не мали, що робити з понад півмільйоном коштовних годинників, котрі компанія стабільно випускала щороку. Престижний годинниковий бренд Girard-Perregaux мав іще давнішу історію – його було започатковано 1791 року, і це саме їхні інженери винайшли перший кварцевий механізм з пульсацією 32 768 Гц, котрий і став міжнародною нормою для кварцевих годинників усього світу. Тепер кварцеві годинники мовчали. Як і механічні годинники швейцарської марки Blancpain, чия історія розпочалася ще 1735 року з сільського годинникаря Жан-Жака Бланпа. Усі їхні годинники були механічними, усі збиралися винятково вручну, усі як один тепер завмерли. Сотні тисяч коштовних годинників преміум-класу водномить вирушили на смітник. Така ж доля спіткала й п’ятнадцять тисяч годинників Audemars Piguet, кожен з яких був зібраний вручну й позначений унікальним номером та підписом майстра.

Не оминули важкі часи й компанію Chopard, названу ім’ям свого засновника Луї-Улісса Шопара, що починав із виготовлення кишенькових годинників на ланцюжках далекого 1860 року в містечку Сонвійє. Щоправда, перш ніж позбутися знаменитих годинників Chopard з «плаваючими діамантами» (коштовні камені вільно рухалися між двома сапфіровими циферблатами), їхні власники виколупували з годинників діаманти. Так само нівечились і наручні годинники Patek Philippe – ще одного швейцарського бренду, що зазвичай очолював рейтинги годинникарів. Ціна всипаних коштовностями хронометрів стартувала від десяти тисяч доларів, тепер же вони не коштували нічого. На щастя, поляк Антоній Патек і француз Адрієн Філіпп, що заснували цю компанію у позаминулому сторіччі, вже не застали такого неподобства.

Годинникова компанія Bradley теж уявлення не мала, чому зупинилися хронометри. Адже їхня гордість – наручний годинник Know-how Bradley був створений із благородною метою. Магнітний механізм з двома сталевими сферами, котрі рухались канвою у титановому корпусі й займали позицію поточної години і хвилини – до цього дива достатньо торкнутися кінчиком пальця, аби дізнатись час, навіть не дивлячись на циферблат. Годинники для сліпих. Навіть вони завмерли у пору безчасся.

Торговельна марка WeWood також керувалась благородною метою, конструюючи свої годинники з натуральної деревини екзотичних порід. За їхніми словами, самі вони ніколи не вирубували дерев, а використовували непотрібні залишки лісопилень та великих деревообробних концернів. Та ще й за кожен проданий годинник висаджували дерево, що підтверджувалось відповідним сертифікатом, який оформлювали при купівлі.

«Насправді помер не час, – сказав у своїй прощальній промові генеральний директор WeWood. – Померло добро, яке ми несли світові».

Іншим брендам пощастило менше – їх не просто позбувалися, їх робили винними. Власники годинникарні Mr. Jones Watches кляли себе за дешевий фаталізм, яким необачно захопилися напередодні годинникового кінця світу. Бо це ж вони нещодавно випустили модель The Accurate, стрілки в котрій виконані у вигляді фрази «Пам’ятай, що помреш», та ще й дзеркальний циферблат зробили, щоб жоден покупець не мав сумніву, до кого звертається годинник. А їхній The Decider зі змінним цеферблатом з написами «Yes» та «No», що чергувалися щосекунди? Мовляв, для того, аби допомогти клієнтам у прийнятті складних рішень, просто гляньте на циферблат свого чудового нового годинника у хвилину сумнівів та вагань! Коли зупинився час, на всіх циферблатах цієї моделі застигло слово «No».

Але найбільше звинувачень і косих поглядів дісталося чотирьом друзям, котрі заснували швейцарську компанію Slow. Це ж їхні рекламні ролики закликали «призупинити плин часу і насолоджуватись моментом», щойно у продаж надійшли Slow Jo – годинники з однією-єдиною стрілкою, що одночасно керувала годинами, хвилинами та секундами. З першого погляду на їхні циферблати справді складалося враження, що час зупинився. Так і сталося. То хто ж винен? Відповіді не було.

Майже одночасно покінчили життя самогубством кілька виконавчих директорів трансконтинентальних годинникових компаній та один засновник. Ті, що лишилися живі, не могли пояснити розлюченим клієнтам, чому їхні брендові годинники, виготовлені в єдиному екземплярі вартістю у цілий статок, раптом поламалися нарівні з дешевими китайськими аналогами простих смертних – замість того, щоб іти вічно. Хіба ж вони могли сказати замовникам, що коштовні годинники потрібні зовсім не для того, аби показувати час? Час – тільки формальний привід, щоб продемонструвати статус. Начепити консервну бляшанку вартістю у двоповерховий будинок собі на зап’ястя лише для того, аби переконати оточення – авжеж, ти можеш дозволити собі такий будинок, натомість купив «бляшанку», адже двоповерховий будинок у тебе певно що вже є (особливо, якщо насправді його немає). Кожен це знав, та всі мовчали. Годинникарів завалили судовими позовами, страхові компанії повітряними кульками лускали одна за одною, не в змозі виплатити численні компенсації…

У тому, що зупинені годинники – лише початок індустріального кінця світу, люди переконалися, коли хтось спробував увімкнути пральну машинку із сенсорним таймером. Електронний час не зрушив з місця, пралка не запустилася. Те саме спіткало інші побутові прилади – сенсорні мікрохвильові пічки, мультиварки, посудомийні машинки з таймерними режимами. Вони просто «зависли», кожна їхня функція потребувала певного відтинку часу, встановити котрий відтепер було ніяк. Саме це почули мільйони власників новітнього сенсорного начиння у своїх сервісних центрах, які виявилися безсилими супроти безчасся. Працювало хіба старе добре механічне приладдя, котре від плину часу не залежало – дарма, що після купівлі нової техніки господарі збиралися винести його на смітник. Тепер не винесуть. Тепер будуть берегти як зіницю ока, аж доки знову не налагодиться серійне виробництво старомодних пралок, мікрохвильовок, холодильників та електрочайників… Але й тут виринули чергові незручності. Технологічні процеси на виробництві також регламентувалися годинниковим часом – виробничі інструкції передбачали чіткі часові норми для кожної, навіть найдрібнішої операції, відступатися від котрих було не можна. Тож в одну мить зупинилися усі фабрики й заводи світу – час паралізував їх, ніби укус велетенського отруйного павука.

Та це були дрібниці порівняно з масовим колапсом, що спіткав транспортну мережу, де все трималося на часовому розкладі. У містах-мільйонниках не запрацювали метрополітени, наземний транспорт теж не зміг вийти на маршрути, міжміські сполучення так само виявилися знерухомленими. Не вирушали і не прибували потяги (диспетчери зупинили їх у дорозі – аби не сталося зіткнення на залізничному полотні), не сідали і не злітали літаки – а ті нещасні, яких світ без часу застав у небі, кружляли над аеропортами, благаючи дозволу на посадку. Авіадиспетчери сивіли – як і де посадити одночасно стільки літаків? Шість пасажирських «Боїнгів» упали і розбились – у них скінчилося пальне просто в повітрі. Ще кілька чартерів зіткнулися у небі і впали уламками на житловий масив (у диспетчера, який їх вів, стався серцевий напад за хвилину до авіакатастрофи). Кожен опинився там, де його застав світ без часу. Найближчі та найрідніші загубилися один для одного. Мобільного зв’язку, Інтернету й повноцінного телебачення досі не було – не можна було зідзвонитися чи списатися у соцмережах, побачитися у скайпі. Суспільство, котре перемістилося у віртуальний простір і там проживало свої дні без відриву від комп’ютерних ігор та електронної роботи, тепер просто не уявляло, що робити. Це що ж, тепер доведеться з усіма спілкуватися особисто? Чи як там чинили наші пращури у дрімучому ХІХ столітті? Писати листи красивим почерком із вензелями й відправляти голубиною поштою? Люди були схожі на сліпих кошенят, викинутих жорстокими господарями на вулицю. Міста біліли клаптями оголошень на кожному кроці: шукали тих, хто не повернувся додому. Родичі пасажирів, що зависли в небі, гуртом окупували аеропорти, вимагаючи повернути їм своїх – живими і неушкодженими. І це було чи не єдине, чого ніхто пообіцяти їм не міг. На світанку хтось невидимий і незбагненний вимкнув час для усього світу.

Жодна країна не виявилась до цього готовою. Усі вони були готовими до будь-яких стихійних лих чи катаклізмів – повеней, пожеж, землетрусів, танення льодовиків, атомних вибухів, нападу іншопланетян… Тільки не до втрати годинникового часу. Це було занадто просто, аби про нього бодай хтось замислився, й занадто складно, щоби в одну мить передбачити усі можливі наслідки. І тоді почався справжній хаос.

Крамниці враз спорожніли, населення спускало свої заощадження на закупівлю найнеобхідніших речей – сірники, сіль, питна вода, консерви тривалого зберігання, елементарні засоби гігієни, ліхтарі та батарейки. Курси валют ніби показилися, умить підскочивши до критичної позначки; відповідно, на все миттєво зреагували ціни. Та це тільки підігріло купівельний ажіотаж – люди живою рікою ринули у торговельні зали супермаркетів, хапали з полиць уже все підряд, тягли додому, без огляду спустошуючи свої кредитки, – наприкінці світу ніхто не рахуватиме боргів. Банки масово блокували картки. Підприємства закривалися, люди сотнями, тисячами втрачали роботу. Крадіжки й пограбування стали звичною справою (полювали переважно на харчі, вириваючи у людей просто з рук пакунки із логотипами продуктових супермаркетів). Школярі й студенти не ходили до навчальних закладів – а як ходити, якщо не знаєш, о котрій годині починається і закінчується твій час? Як ходити, коли не знаєш, чи прокинешся завтра? Якщо так просто з людського світу забрався час, хтозна, що може зникнути далі? Повітря? Вода? Земля? Чи… люди?

Фаталісти казали: буде кінець світу. Час то лише початок, на черзі – здійснення усіх біблійних пророцтв – нищівні пожежі, повені, нашесть осатанілої сарани…

Оптимісти сподівалися: будемо жити вічно. Якщо зупинилися рукотворні годинники, то й біологічні не зрушать з місця, не стане старості, хвороб, кожен залишиться у тому віці, якого наразі досяг, такий собі ідеальний світ…

Ті, що звикли називатися реалістами, відкидали обидві версії. Казали: це тимчасовий збій, треба гуртуватися, шукати вихід, продовжувати спроби конструювання нових годинників, усе мусить стати на свої місця, не може бути світу без часу. Якось пережили календар майя і з цією халепою упораємось!

Та ніхто не міг пояснити, що насправді відбувається. Кінець світу уперто не наставав, повеней та пожеж було не більше, ніж зазвичай, популяція сарани теж плодилася в міру своїх природних можливостей, люди старіли, хворіли, помирали, як і раніше… біологічні годинники, вочевидь, зупинятись не збиралися. Все нібито було, як завжди, просто ніхто не знав, котра година і скільки хвилин. Знаходилися, звісна річ, і дзиґармайстри, котрі й далі намагалися зробити бодай якусь подобу годинника – щиро вірили, що саме їм судилося повернути людству його втрачений час, але… новостворені годинники так і не запрацювали, ніби хтось силою утримував їхні стрілки на місці. Електронні теж не бажали рахувати час. Сонячні показували, котра година, доки небокраєм рухалося сонце (то тут, то там на будинках, а то й просто на асфальті були нашкрябані крейдяні циферблати – люди «конструювали» собі сонячні годинники), та надходила осінь – час похмурих дощових днів, а ще були ночі – коли небо вщерть затягнуте брудно-сизим лахміттям хмар, що й рятівник-місяць не прозирає…

Насправді час нікуди не подівся. Це було зрозуміло з того, як завше невідворотно ніч відповзала до якогось лише їй відомого виміру (аби перебути день), поступаючись місцем ледачому, напівсонному світанку. З того, як ранок непомітно, крапля за краплею, переливався у день, а опісля до вікон вкотре підступали волохаті сутінки.

І звісно, невблаганно наближалась осінь.