#ЯНеБоюсьСказати
Ми підпускаємо людей тим ближче, чим ріднішою є людина. Від ворога чи незнайомця тримаємося подалі, з друзями можемо говорити на відстані витягнутої руки або трохи далі. З коханим кордони стираються, нам хочеться буквально злитися з ним.
Держави піклуються про свою територіальну цілісність, і ніхто не може без дозволу порушити кордон. Згадай, як складно перетнути кордон, якщо ти їдеш за межі України! Прикордонників навчають захищати кордон, і перетнути цю лінію може лише людина, яка має на це право (наприклад, візу).
Наша задача подібна до завдання прикордонників – навчитися оберігати наші особисті кордони від вторгнення чужинців.
Якими бувають особисті кордони і чи у всіх вони є?
Фізичні кордони
Перш за все, є фізичні кордони. Вони обмежуються нашим тілом. Здавалося б, так легко зрозуміти, де ці кордони пролягають. Але є люди, котрі не відчувають фізичних кордонів, або ж не бачать чи не поважають кордонів інших людей.
Ярославу 9 років. Він біжить по супермаркету, пробігає повз дівчинку його віку і просто на ходу торкається на мить її руки, аби роздивитися, що вона тримає.
Ярослав не відчуває кордонів інших людей. Він часто товчеться по тілу батьків, завдаючи болю, а показуючи якусь річ – тицяє її просто в обличчя. Він не зумисне це робить, він усього лише не відчуває кордонів. Але всіх така поведінка безмежно дратує.
Буває, дорослі поважають кордони одне одного, але не поважають кордонів своїх дітей.
Наприклад, багато кому неприємні доторки сторонніх людей. Якщо твої далекі родичі, яких ти не знаєш, змушують тебе цілувати їх у щічку чи обіймати, а тобі це неприємно – це порушення твоїх кордонів. Не бійся здатися нечемою, скажи: «Ні!»
Замислись: чи приємні тобі дотики інших людей? Можливо, лише близьких і рідних? Можливо, ніяких? Проаналізуй свої відчуття щодо контактів з іншими людьми. Як далеко має стояти людина при розмові, аби тобі було комфортно? Чи може вона брати тебе за руку, обіймати, цілувати?
Я особисто взагалі не люблю дотиків. Коли мене пробують обійняти чи поцілувати в щічку, я просто сахаюся і виглядаю трохи як дикунка. Але мої друзі з розумінням ставляться до цього і просто тримаються від мене на віддалі.
Коли я була маленька, до нас у гості часто приїжджав мій двоюрідний дядько. З самого малку він полюбляв садовити мене на коліна і цілувати в губи. Мені було це огидно, але я нічого не могла зробити, бо це видавалося мені неправильним – заперечувати родичу. Але коли мені було 12 років, я категорично відмовилася цілуватися в губи і сідати на коліна. Дядько назвав мене нечемною, але мені більше не доводилося терпіти ці тортури. Я відстояла свої кордони.
Непрошені ляскання по сідничці, щипання, мацання, доторки до коліна, цілування – дуже поширена практика порушення фізичних кордонів людини. Завжди зупиняй дії, які тобі неприємні!
Дорослі часто починають цьомати немовлят і не помічають, що немовлята згодом стануть дорослими людьми, які мають свою думку щодо поцілунків. Чомусь через «замовчування» вважається, що дітям і підліткам поцілунки приємні. Але це не завжди так…
Коли мені було 14 років, я любила ходити до церкви. Моя родина не дуже віруюча, тому в цьому плані тиску від них не було. Я відвідувала меси, тому що мені було приємно молитися під чарівну органну музику. Пізніше зі мною познайомилася літня жінка М., яка, як потім виявилося, колись була сусідкою моєї бабусі. Власне, я їй настільки сподобалася, що вона почала насаджувати мені християнство. Оскільки пані М. відвідувала словацькі служби, то і мене просила ходити на словацькі, а не на українські. Словацька мова мені подобалась, тому я не заперечувала. Вона почала дарувати мені різні релігійні книжки та буклети і завжди телефонувала, якщо мене не було на службі. Хоча я вдячна їй за позитивні моменти (вона навчила мене читати словацькою та трохи розмовляти), я до останнього не сприймала негативних (адже у мене було враження, що пані М. – справжня християнка і погано впливати на мене не може).
Виявляється, що може.
На жаль, у неї досить нещасне життя: вона вдова, у неї немає внуків, а син – з особливими потребами. Моя бабуся завжди розмовляла з нею по телефону про мене і радо підтримувала те, що пані М. почала вважати мене своєю внучкою, посланою їй самим Богом. З одного боку – це прекрасно, що людина захоплюється мною, підтримує та турбується про мене. З іншого – це почуття не було взаємним, і для мене вона ще досі залишається чужою та незнайомою людиною. Моя бабця навіть зараз просить мене дзвонити до пані М. з ввічливості та жалісливості. Останнього разу влітку (мені зараз 20 років) я пішла на зустріч з нею, адже моя бабуся попросила мене зробити таку послугу для «самотньої жінки». Саме тоді я усвідомила, що дії пані М. непомітно переходять певні межі стосунків між дітьми та незнайомцями. Власне, за шість років нам так і не вдалося стати ближчими. Її нав’язливість, торкання моїх плечей проти мого бажання, доторки до рук та певні очікування, які я мала виправдати, укупі з іншими моїми особистими переживаннями, з часом відвернули мене від церкви.
Я сказала своїй бабусі про те, що мені не зовсім приємно бути з цією жінкою, і що я не хочу вважати її своєю бабусею, бо я не сприймаю її як таку. Власне, пані М. ніколи не запрошувала мене на чай разом з моєю бабцею, або вона ніколи не питалася, чим я ще цікавлюся, крім Бога, тому вважати її «моєю бабусеюз церкви» не було зовсім доречно. Можливо, у неї були свої причини на це (я знову намагаюся її виправдати). Однак моя бабуся радила боротися з собою, бо ця жінка і так «покалічена життям» і у неї більше «нікого, крім [мене]», немає. Тиснучи на мої почуття провини, жалісливості та співчуття, моя бабуся сама штовхала мене в незручні ситуації, які складалися з пані М. Вона почала мене «цілувати в щічку», що було абсолютно неприємно і навіть відразливо. Хоча навіть якби вона запитала мого дозволу це зробити, я не знаю, чи вдалося б мені їй відмовити. Все ж таки моя бабця провела хорошу виховну роботу зі мною щодо адекватного сприймання дій літніх людей, якими б неприємними вони не були. Я не маю на меті показати, що пізніше пані М. могла б вийти за межі «цілування в щічку», але сам факт того, що навіть моя власна бабуся свідомо заохочувала мене допускати подібні ситуації, вже свідчить, що у нашому суспільстві щось не так.
Якщо ми вже домовляємося, що ти відстоюєш свої кордони від сторонніх зазіхань, то давай домовимося, що і сама/ сам собі цього не дозволятимеш. Тож так само не дозволяй собі ляскати когось по сідниці чи доторкатися, навіть якщо це поширена практика у твоїй компанії. Твоїм друзям знадобиться ще кілька років, аби навчитися коректної поведінки, а ти будеш знати усе вже зараз!
Особисті кордони можуть стосуватися не лише твого тіла. Це також простір, який тебе оточує, і в якому тобі комфортно.
Коли твої батьки без дозволу вриваються у твою кімнату і перевіряють історію твого браузера – вони порушують твої кордони. Коли твій хлопець чи дівчина перевіряє твій телефон – це теж порушення кордонів.
Але інші люди часто і не здогадуються, що перетинають кордон. Давай позначимо кордон чіткою лінією!
Тому:
• Чітко означ близьким, які твої кордони не мають бути порушені (наприклад, скажи батькам, що хочеш, аби вони стукали перед входом до твоєї кімнати). Якщо батьки не погоджуються – це теж є форма психологічного насилля. Скажи, що для тебе є неприйнятним читання особистого листування або перегляд історії дзвінків. Може, батьки чи дорослі, партнер чи друг просто не знають про існування у тебе цих кордонів.
• Поважай кордони інших людей: не бери речей без дозволу, не читай чужі щоденники і листи.
Духовні кордони
Ще є духовні кордони. Це те, у що ти віриш, твої переконання, твій світогляд.
Дуже важливо уміти тримати духовні кордони. Триматися того, у що ти віриш. Цінності і переконання – це наш орієнтир у житті. Що би з нами не відбувалося, ми завжди можемо звіритися зі своїми цінностями: чи відповідає те, що я роблю, тому, у що я вірю? Наприклад, якщо нашою цінністю є гідність іншої людини, то ми не будемо добиватися нашої мети, принижуючи інших.
Ми збираємо свої життєві цінності впродовж життя, немов складаємо по цеглинці високу стіну. Це те, що робить нас – нами. І саме вони мають визначати нашу поведінку і наш вибір у житті, а не сторонні втручання.
Якщо ти віриш у те, що мусиш зберегти цноту до весілля – тримай ці кордони! Це твої переконання, твій життєвий досвід, і хай там що тобі не розповідають, що ти несучасна, геть відстала від життя – тримай кордон.
Якщо ти віриш у вільне кохання – тримай і цей кордон! Тебе звинуватять у розпусті, назвуть «зіпсованою» – тримай цей кордон. Ніхто не вправі казати, якою (чи яким) ти маєш бути. Доти, доки твої дії не шкодять іншим людям і не порушують чужих кордонів – ти можеш бути собою!
З віком наші переконання можуть мінятися, але дуже важливо розрізняти те, у що віриш ти, і те, чого від тебе хочуть батьки чи друзі.
Це дуже важка тема, бо всі ми хочемо подобатися і бути прийнятими до гурту. В давнину одним з найстрашніших покарань для злочинця було вигнання з міста. Можливо, тобі теж знайомі ці гидотні відчуття, коли тебе не сприймає клас чи компанія «крутих» дівчат – хлопців. Саме тому ми підлаштовуємо наші переконання під такі, які є «популярними» чи вважаються «правильними» нашими батьками, друзями, однокласниками. З часом дуже просто загубити межу між «це те, що мені хочеться» і «це те, чого від мене очікують». Ох, це непроста задача! Особливо, якщо твої переконання ідуть врозріз із переконаннями твого оточення!
Але хіба просто прикордонникам захищати кордони держави від вторгнення? Ні. Тому і тобі буде непросто. Але тримати духовні кордони неабияк важливо. Це вберігає від шкідливих впливів, маніпуляцій (коли тебе змушують обманним шляхом робити те, чого ти не хочеш) і насильства.
Про насильство
Напевно, для мене це буде найскладніший розділ. І я маю попередити тебе, що читати це може бути неприємно, боляче і травмуюче. Але як би нам не хотілося вірити у світ рожевих поні та білих кошенят з гарними бантиками, як би наші батьки не старалися якнайдовше утримати нас у безпечній бульбашці і захистити від всього зла світу, але реальність така, що насильство є, і трапляється воно, на жаль, частіше, ніж ми могли б собі уявити.
Отже, давай про це поговоримо.
Як я розповідала раніше, насильство – це будь-які дії, що вчиняються проти твоєї волі і є тобі неприємними. В офіційному визначенні мовиться про те, що насильство вчиняється проти тих, хто є слабшим, хто не може чинити повноцінний опір. Наприклад, якщо дитину б’ють батьки, а дитина надто слабка фізично, аби дати здачу, – це фізичне насильство. Так само, якщо чоловік б’є жінку. Або жінка б’є чоловіка, а він не може дати здачі, бо вихований так, що не має права підняти руку на жінку. Це все є фізичне насильство.
Фізичне насильство зручне тим, що його легко виявити. І є можливість це довести і покарати зловмисника.
Якщо вчитель знущається з тебе в школі, висміює перед усім класом – це психологічне насильство (адже ти не можеш рівноцінно виступити проти вчителя, зважаючи на твоє становище у школі). Психологічне насильство підступне тим, що воно не таке помітне, як фізичне. Багато хто взагалі не вважає це за насильство. Між тим, психологічне насильство може зламати людину. Хоч фізичної шкоди начебто немає, але людину можна знищити. І це дуже страшно. І страшно зізнатися, особливо чоловікам. Бо сказати вголос, що твоя дружина чи дівчина чинить психологічне насильство – це в нашому світі рівносильно визнати себе слабаком.
Психологічне насильство небезпечне ще тим, що довести його майже неможливо. Жертву такого насильства часто вважають саму винною, що допустила таке. Мало того, коли психологічне насильство чинять щодо дітей, це навіть може сприйматися як частина виховання!
Якщо хтось, особливо дорослий, примушує тебе до статевих стосунків проти твоєї волі або переконавши тебе в тому, що ти цього хочеш, – це сексуальне насильство.
Давай поговоримо про сексуальне насильство детальніше. Бо ця книжка, насправді, саме про нього.
Сексуальне насильство і яке воно буває
Чомусь вважається, що сексуальне насильство обов’язково включає в себе те, що ми називаємо «сексом», але із застосуванням сили. Типова картинка насильства уявляється так: хтось сильний валить дівчину на землю, заламує руки. Дівчина кричить і відбивається, але їй грубою рукою затискають рота, здирають одяг і ґвалтують…
Але це не так. Тобто так теж може бути, але це вже крайня форма прояву насильства.
Насправді ж, сексуальним насильством є будь-які неприємні тобі дії, які спрямовані на отримання власного сексуального задоволення проти твоєї волі.
Що це може бути?
Мацання
Дуже типова картинка, коли владний дорослий (тобто такий, що має над тобою безпосередню владу, як-от директор чи вчитель, батько чи вітчим) дозволяє собі, як то кажуть «розпустити руки». Зазвичай він настільки поважний, і ця повага така непорушна в уявленні інших, що тобі просто не вірять. Не вірять, що така хороша людина, знаний фахівець, заслужений діяч, педагог з великої П може дозволити собі розважатися мацанням дівчат чи хлопчиків у підсобках. Думають, що ти фантазуєш або просто брешеш. Наприклад, батьки героїні історії, поданої нижче, сказали дівчині, що вона «перебільшує».
Це був ректор національного економічного університету. Навіть прізвище можна знайти, бо вже покійний, його ховали з почестями державного рівня. 2001 рік, літо. Мені було 16. Заслужений дід, відомий економіст, ректор Наргоспу науковець і діяч. Я робила з ним інтерв’ю для молодіжного проекту, де працювала. Після інтерв’ю спитала його, на який факультет він радить мені подати документи, бо батьки мої вважають, що за цим університетом майбутнє, а я саме закінчувала школу. Я заціпеніла, коли він заліз мені під блузку, притис і облапував у нього в кабінеті – ця гидка, жирна стара жаба. Я мовчала і плакала, коли вийшла із заціпеніння і розвернулася до виходу з кабінету. Він призначив, коли мені прийти в той його кабінет – у суботу «подавати документи», коли нікого нема на роботі. Тоді козлові було за 70.
Або ось така історія, де викладач був настільки поважний, що всі зважали лише на його статус, а не на те, як він регулярно домагався дівчат-студенток:
Мій університет любить пишатися «елітністю» і статусом, бити всілякі рекорди і запрошувати викладачів, про яких можна було б сказати «у нас викладає сам пан N!». Але чомусь мій університет зовсім не турбується про те, як себе поводять ці викладачі зі студентками.
Я не знала, як реагувати на руки старого дідугана-викладача під своєю футболкою. Я не знала, як ще йому пояснити слова «будь ласка, припиніть» і «не треба», коли він ліз язиком мені у вухо. Я не знала, як ще дати зрозуміти, що мені не подобаються його руки у мене на шиї і те, як він підсідає все ближче і ближче, коли я кажу, що мені треба додому, щоб він перестав, що ні, я не піду з ним у його номер. Мої знайомі не знали, що відповісти, коли він чатував на них біля туалету і говорив, як він їх там уявляв.
Я не знала, що відповісти старому сивому завідувачу кафедри, коли він жартував про секс, вагіни і «хтивих студенток».
Моя подруга не знала, що відповісти викладачу, коли він писав у соціальній мережі і запрошував додому, «жалкуючи», що вона не має хлопця з «тугими штанями». Вона не знала, що сказати йому на його відверті залицяння, жарти про шпагат на заняттях фізкультури і занижені оцінки після того, як дала зрозуміти, що все це – зайве для викладача.
Ще часом буває так, що люди просто не реагують на те, що відбувається. Навіть у людному місці ми можемо лишитися наодинці з насильником, і нам не допоможуть. Як ось у цій історії:
Мені було близько 16 років, я їхала в поїзді з Києва в Лисичанськ на нижній бічній полиці. Вранці я прокинулася і побачила, що коло мене на полиці сидить дивний дорослий чоловік і розглядає мене. Він сказав, що коли я спала, у мене трохи задерлася майка і було видно живіт, і він чекав, коли я нарешті прокинусь. До розмови долучилися його друзі, які їхали в купенавпроти. Вони ставили різні питання про моє знання Києва та розхвалювали того дядька, що сидів на моїй полиці. В один момент чоловік, який сидів навпроти, схопив мене за ноги і почав їх розсовувати. Другий загнав у куток і намагався поцілувати. Був повний вагон людей. Я кричала, щоб вони мене не чіпали, але ніхто не реагував. Дівчина, яка сиділа навпроти, дивилася на мене і мовчала, а чоловік, що виходив з туалету, просто пройшов повз. Нарешті моя «чудова» компанія вирішила вийти покурити, залишивши одного «стежити за мною». Я сказала йому, що піду здати постільну білизну. Схопивши телефон і постіль, я побігла в початок вагона, в перше купе. За іронією долі, там був якраз той чоловік, який виходив з туалету і ніяк не зреагував на те, що відбувалося. Побачивши мене, він повернувся до мене спиною на своїй верхній полиці. Я ридала і дзвонила мамі з розрядженого телефону, вона змогла викликати в мій вагон міліціонера. Я не могла говорити від сліз, коли зустріла у вагоні цього міліціонера, але він мене просто обійшов і навіть не звернув уваги. Запитав у провідника при мені, в чому справа, той сказав, що все «ок», після чого міліціонер пішов… Речі свої мені все-таки вдалося забрати. Мама зустрічала на вокзалі і намагалася знайти міліцію, тому що мій «наречений» виходив зі мною на одній станції, але міліції там не було.
Доторки і тертя
Наприклад, коли у транспорті хтось лізе тобі під спідницю чи мацає за сідниці, треться об тебе статевим членом – такі переслідування завдають багато прикрощів, і часом дівчата починають уникати переповнених вагонів метро.
До речі, у Мексиці в години пік, коли вагони найбільше переповнені, у поїзді виділяють пару вагонів суто для жінок. Поліцейські ставлять кордони на платформі, де є вихід до цих вагонів, і жінки, які хочуть уникнути чоловічої компанії у тисняві, проходять туди. Туди також пускають хлопчиків до 14 років.
Я сама їздила у таких вагонах – мені дуже сподобалося відчуття розслабленості і можливість не напружуватися і не чекати ніякого зла від оточуючих. Саме у жіночих вагонах Мексики я вперше відчула, наскільки насправді напруженим є київське метро.
Колись ми з батьками вирушили на відпочинок на море. І там на екскурси їздили місцевими автобусами, маршрутками. Людей набивалось дуже багато, і було дуже спекотно. Батьки сіли на місця біля водія, там дітей на руки не візьмеш. Було одне вільне місце біля дверей. Я сіла скраю, а молодший брат – ближче до вікна. Був момент, коли незнайомий чоловік терся об мене своїм пенісом (добре, хоч у штанях). Я тоді не розуміла, що він робить і що це значить. Мама звернула на це увагу, а тато сказав підсунутись трохи ближче до брата. Але ці домагання не припинились, і цьому мужикові нічого не було за це. Мені було 14 років. Батьки мені тоді нічого не пояснили.
Саме явище називається «фроттеризм», а люди, які його практикують, фроттеристи. Фроттеризм – це коли людина збуджується і отримує сексуальну розрядку шляхом тертя статевими органами об іншу людину. Оскільки найзручніше це робити у транспорті, де люди стають близькими проти волі і зона комфортної відстані зминається натовпом, то фроттеристи полюють на жертв у години пік у переповнених автобусах, тролейбусах чи метро.
Один американський комік дуже гарно описав відчуття, яке, ймовірно, переживають фроттеристи. Він розповів про те, як умудряється у переповненому транспорті ліктем відчути груди жінки. Навіть якщо на ньому куртка, светр, сорочка, а на жінці куртка, светр, сорочка, його лікоть «знає», коли торкається забороненої частини тіла. Адже, каже він, доторк до жіночих грудей сплутати неможливо!
Певно, таке ж збудження відчувають фроттеристи, торкаючись сідниць «обраниці». Вони збуджуються від однієї думки про те, що ось прямо зараз вони труться об щось таке привабливе, і їм за це нічого не буде. Іноді це збудження виливається в оргазм (сексуальну розрядку).
Фроттеристів досить легко злякати, якщо почати голосно обурюватися з того, що вони роблять. Адже це є проникнення за межі твоїх фізичних границь без твого дозволу! У такому випадку більшість фроттеристів просто тікають на найближчій зупинці. Хоча іноді тікати доводиться нам самим…
Мені було 9 років. Була зима 1988–1989. Я їздив три рази на тиждень після школи на репетиції хору. Їздив на метро сам – тоді це було нормою. Повертався назад якраз у годину пік, близько сьомої вечора. Взимку було вже темно в цей час. Одного разу, десь посередині перегону між станціями я відчув, наче щось шкребеться мені в ширіньку. Але у вагоні було тісно, всі були притиснуті один до одного, і я не міг подивитись, що воно таке. Переді мною стояв якийсь чоловік і дивився поверх моєї голови у вікно. Я вирішив, що то він тримає у руці якийсь пакет чи сумку і навіть сам не знає, об що воно там треться. Тож я намагався не зважати і просто дотерпіти до своєї станції. На станції люди почали виходити, і шкрябання припинилось, але коли нових пасажирів знову набрався цілий вагон, усе розпочалося знову. Я все ще думав, що то пакет. Аж ось на наступній станції вийшло багато людей, я опустив очі додолу і побачив, що це рука того чоловіка, що стояв переді мною. Він майже розстебнув мені блискавку і намагавсязасунути пальці мені в штани. Я подивився угору і побачив розчервоніле лице, очі з поволокою і масну усмішку насолоди. Я дуже злякався і почав проштовхуватись крізь натовп людей в інший кінець вагона. Він не пішов за мною, але продовжував дивитись, посміхаючись. Я вийшов на наступній станції Здається, він залишився у потязі. Біля будки міліції я дочекався потяга в протилежний бік, проїхав станцію назад, потім знову вперед, далі, ніж мені потрібно було. Будь-що намагався «скинути хвіст», бо від моєї станції до дому треба було йти темною вулицею, повз покинутий будмайданчик. Нарешті, наважився вийти з освітленого метро і на одному подихові добіг додому.
До речі, фроттеристами можуть бути як чоловіки, так і жінки.
Іноді люди стають фроттеристами не тому, що є збоченцями, а тому, що лише так можуть торкнутися особи протилежної статі.
Наприклад, у такій країні, як Індія, не прийнято мати статеві зносини до шлюбу. Попри те, що країна дала світу відому Камасутру, сама Індія дуже і дуже затиснена у плані сексу. Індійці не можуть відкрито виявити почуття через доторки чи поцілунки – цього нема в звичаях. Тому їхня сексуальність теж ніби затиснена звичаями. Через це дуже багато туристок потерпають від фізичного тертя в натовпі. І, можливо, внаслідок цього в Індії найбільша кількість зґвалтувань у світі. Бо сексуальність не можна затискати, люди мають бути вільними у вираженні своєї сексуальності!
Тертя одне об одного часто практикують за взаємною згодою сексуальні партнери, адже цей процес може бути дуже і дуже збудливим. І коли партнерам це подобається, тоді це не є насильством. Але коли це подобається лише одній людині, а друга на подібні практики не давала згоди – це і є насильство.
Шантаж
Це коли тобі погрожують оприлюднити певну інформацію або зробити щось, чого ти боїшся. І щоб спинити це, тобі пропонують погодитися на статеві зносини.
Що тут сказати? Я для себе давно вивела формулу: живи так, аби ніхто нічим не міг шантажувати! І це зовсім не означає, що я живу праведним життям… Навпаки, я стараюся усе робити відкрито.
Сталося це, до речі, після того, як мене двічі пробували шантажувати.
Уперше хлопець грозився викласти мої оголені фотографії у мережу – таким чином чекаючи, що я до нього повернуся. Вдруге інший хлопець таким чином пробував мені помститися: погрожуючи викласти відео непристойного змісту зі мною.
Звісно, обидва рази я дуже цього боялася. Але потім подумала: а чому я маю боятися? Що такого роблю я, що не роблять інші? Нехай краще оточення знає про мене все!
І почала говорити. Відкрито говорити про геть усе. Я відкрито говорю про те, якими сексуальними практиками займаюся. Мені не соромно зізнатися у своїх бажаннях. Отже я стала невразлива до шантажу. Є лиш одна річ, яка може скомпрометувати мене. І я думала про те, як би реагувала, аби мене почали шантажувати нею. Але гадаю, що і в такому випадку чесно розповіла б про все назагал.