Магеллан. Амеріґо (збірник)

Від автора

Книжки народжуються з найрізноманітніших почуттів. Книжки пишуть у пориві натхнення чи з почуття вдячності, хоча духовну пристрасть ніяк не менше здатні розпалити досада, гнів, прикрощі. Іноді до творчості спонукає цікавість, психологічна потреба під час писання самому розібратися в людях та подіях. Але й мотиви сумнівного роду: честолюбство, корисливість, самомилування досить часто спричиняються до творення; тому автор, власне кажучи, щоразу мав би усвідомлювати, які почуття, який особистий потяг змусили його вибрати свій сюжет. Щодо цієї книжки, то її внутрішній мотив для мене цілком очевидний. Вона виникла з дещо незвичного, але вельми настирливого почуття – сорому.

А було це так. Минулого року мені нарешті трапилася довгождана нагода поїхати до Південної Америки. Я знав, що в Бразилії на мене чекають найдивовижніші місця на землі, а в Аргентині – ні з чим незрівнянна зустріч із побратимами по духу. Вже сама думка про це робила поїздку чудесною, а дорогою до цього додалося й інше, що може бути приємним: спокійне море, повний відпочинок на швидкісному й місткому судні, відчуженість від усіх обов’язків та щоденних турбот. Я вповні насолоджувався райськими днями цієї подорожі. Та раптом, на сьомий чи восьмий день, я піймав себе на тому, що в мою душу закралося почуття якоїсь досадливої нетерплячки. Одне і те ж блакитне небо, одна і та ж непорушна морська гладінь! У ту хвилю раптового нетерпіння мені здалося, що години подорожі спливають як ніколи повільно. У глибині душі мені хотілося, щоб подорож якнайшвидше закінчилася, я радів, що стрілка годинника щодня невтомно рухається вперед. Лінива, млява насолода нічим якось несподівано почала гнітити мене. Одні й ті ж обличчя тих самих людей навівали нудьгу, одноманітність життя на борту корабля дратувала нерви саме своїм розміреним супокоєм. Тільки б уперед, уперед, тільки б швидше, швидше! Нараз цей чудесний, затишний, комфортабельний лайнер видався мені не таким швидким, як того хотілося б.

Мабуть, мені потрібна була якась мить, щоб усвідомити свою нетерплячку, і мені відразу стало соромно. «Ти ж їдеш, – сердито сказав я собі, – на одному з найбезпечніших суден, здійснюєш чи не найпрекраснішу подорож, до твоїх послуг будь-які розкоші. Якщо увечері у твоїй каюті надто прохолодно, варто тобі лише двома пальцями повернути ручку регулятора – і повітря нагріється. Дошкуляє полуденне сонце екватора – не біда, поруч з тобою знаходиться приміщення з охолоджувальними вентиляторами, а трохи далі на тебе чекає плавальний басейн. За обіднім столом у цьому найвишуканішому з усіх готелей ти можеш замовити собі будь-яку страву, будь-який напій – все з’явиться, наче за помахом чарівної палички, мовби принесене небесними ангелами, до того ж у достатній кількості. Можеш побути на самоті і почитати книжку, можеш, скільки душі забагнеться, розважитися іграми, музикою чи спілкуватися з товариством. Маєш усі зручності, і безпека твоя гарантована. Ти знаєш, куди їдеш, знаєш із точністю до години час прибуття і знаєш, що на тебе чекає тепла зустріч. Так само й у Лондоні, Парижі, Буенос-Айресі та Нью-Йорку щогодини знають, у якій саме точці світу знаходиться твоє судно. І варто тобі лише піднятися по східцях, якихось двадцять сходинок, як слухняна іскра бездротового телеграфного зв’язку негайно вилетить з апарату і понесе твоє запитання, твоє вітання в будь-який куточок земної кулі, а за годину ти уже матимеш відповідь з будь-якої точки світу. Згадай-бо, нетерплячий, ненаситний чоловіче, як то було колись! Порівняй хоч на хвилину цю подорож з мандрами минулого, насамперед з першими мандрівками тих сміливців, котрі відкрили ці безкраї моря-океани, відкрили світ для нас, і нехай тобі стане соромно! Спробуй собі уявити, як вони у давнину на крихітних рибальских вітрильниках вирушали у невідомість, не знаючи дороги, загубившись у неосяжних просторах, де на них увесь час чигала небезпека, віддані на поталу примхам погоди й приречені на муки. Морок ночі, єдине питво – тепла й затхла вода з бочок або ж зібрана дощова, єдина їжа – зачерствілі сухарі й солоне прогіркле сало, а часто навіть цілі дні без цього убогого харчу. Ні постелі, ні кімнатки для відпочинку, пекельна спека, немилосердна холоднеча, до того ж усвідомлення повної самотності й безвиході серед цієї безжалісної морської пустелі. Дома ж місяцями, роками не знали, де вони і що з ними, та й самі вони не знали, куди пливуть. Незгоди супроводжували їх повсякчас, тисячолика смерть переслідувала їх на воді й на суші, щомиті загрожувала їм зустріч з розбійниками, з грізною стихією; місяцями, роками, безперестанку їхні злиденні, вутлі суденця були огорнуті страхітливою порожнечею й самотністю. Ніхто – і вони це добре знали – не зможе прийти їм на допомогу, жодне вітрило – і вони це знали – не зустрінеться їм за довгі, довгі місяці плавання в цих неторованих водах, ніхто не зможе порятувати їх у біді, в час небезпеки, ніхто не принесе звістку про їхню смерть, їхню загибель». Ось такі думки про перші подорожі конкістадорів морів обсіли мою голову, і я відчув жагучий сором за свою нетерплячість.

Оте почуття, щойно з’явившись, уже не полишало мене впродовж усієї подорожі, думка про безіменних героїв ні на мить не давала мені спокою. В мене з’явилося бажання більше довідатися про тих, хто першим відважився на боротьбу зі стихією, прочитати про перші плавання по непізнаних океанах ті оповіді, які так хвилювали мене ще в юності. Тож я заглянув до суднової бібліотеки і вибрав собі навмання кілька томів. З усіх постатей мореплавців і описів плавань найбільше враження справив на мене подвиг людини, котра, як мені видається, здійснила неймовірне в історії пізнання земних просторів. Я маю на увазі Фернана Магеллана, того, хто з п’ятьма утлими рибальскими вітрильниками вирушив із Севільї, щоб обігнути земну кулю. Чи не найдивовижніша одіссея в історії людства – це плавання двохсот шістдесяти п’яти відважних моряків, з яких повернулися лише вісімнадцять, хоч і на напіврозбитому судні, зате з прапором великої перемоги на щоглі. В тих книжках про нього розповідалося небагато, принаймні мені цього було замало. Тож, повернувшись додому, я продовжував читати і дошукуватись нових відомостей, дивуючись, як мало та й скільки непевного було досі сказано про це героїчне діяння. І, як це не раз бувало раніше, я збагнув, що найкращою можливістю пояснити самому собі непоясненне буде взятися за перо й описати усе. Так з’явилася ця книжка – правду кажучи, й на мій власний подив. Бо, намагаючись якомога правдивіше зобразити цю другу одіссею за всіма доступними мені документами, я весь час мав якесь дивне почуття, ніби оповідаю щось небувале, одне з найбільших марень, одну з найсвященніших легенд людства. Та немає нічого прекраснішого за правду, що видається неправдоподібною! У великих подвигах людства, саме через те, що вони так високо здіймаються над пересічними земними ділами, завше криється щось незбагненне; та саме в цьому незбагненному людство знову й знову черпає віру в себе.

1937

Ім’я людини, котра здійснила перше кругосвітнє плавання, увійшло в історію не менш як у чотирьох-п’яти варіантах. У португальських історичних документах великий мореплавець згадується то як Фернан Магальянш, то як Фернан Магельянш. Сам же він, перейшовши на службу до іспанського короля, підписував документи Магальянес або ж Магельянес, а картографи подавали іспанський варіант відповідно до латини – Магелланус. Тож, коли переді мною постало питання вибору одного імені для цієї книжки, я віддав перевагу латинському, давно вживаному в усьому світі варіанту – Магеллан, за аналогією з Колумбом (Columbus), якого ми також не звемо Христофором Коломбо чи Христобалом Колоном. Габсбурзький монарх, який сприяв спорядженню експедиції Магеллана, теж виступає під своїм відомішим іменем – Карл П’ятий, хоча він на час початку експедиції був відомий лише як Карлос Перший, король Іспанії, і ще не був увінчаний короною німецького імператора.

Navigare necesse est[1]

Спочатку були прянощі. З тих пір, як римляни під час своїх подорожей і воєн уперше добрали смаку в гострих, ядучих і п’янких східних приправах, Захід уже не може та й не хоче обходитися і на кухні, й у погребі без especeria – індійських спецій. Бо аж до пізнього середньовіччя їжа північних народів була неймовірно прісною і несмачною. Мине ще багато часу, перш ніж найпоширеніші нині плоди – картопля, кукурудза і помідори здобудуть собі права громадянства в Європі; а поки що мало хто підкислює страви цитриною, підсолоджує цукром; ще не виявлені чудесні тонізуючі властивості кави і чаю; навіть правителі і знатні особи за тупою ненажерливістю не здатні приховати сіру одноманітність трапез. І от – диво дивне: варто лише до найскромнішої страви додати одне-єдине зернятко індійських прянощів, пучечок перцю, сухого мускатного цвіту, дрібку імбиру або кориці, – як у роті відразу ж виникає незнане досі приємне подразнення. Між яскраво вираженим мажором і мінором кислого й солодкого, гострого і прісного наразі забриніли чарівні кулінарні обертони й проміжні звуки; невдовзі ще не витончені, варварські смакові нерви людей середньовіччя починають з усе більшою жадобою вимагати цих нових збуджуючих приправ. Страва вважається добре приготовленою, лише коли вона до знемоги переперчена, надміру гостра й пекуча; навіть у пиво кладуть імбир, а вино так приправляють товченими спеціями, що кожен ковток, наче порох, обпалює горло. Проте не тільки для кухні потрібна Заходу така величезна кількість especeria. Жіноче кокетство вимагає все більше й більше пахощів Аравії, до того ж щоразу нових і нових – подразливого мускусу, п’янкої амбри, трояндової олії; ткачі й фарбувальники мусять виготовляти для них китайський шовк та індійські візерунчасті тканини, а золотарі добувати на торгах білі цейлонські перли й голубуваті нарсингарські діаманти. Ще більший попит на заморські товари має католицька церква, бо жодне з мільярдів зерен ладану в кадильницях, якими вимахують причетники в тисячах і тисячах церков Європи, не проросло на європейській землі; кожне з мільярдів цих зерен морем і суходолом здійснювало свій довгий шлях з Аравії. Аптекарі у свою чергу є постійними покупцями знаменитих індійських спецій: опію, камфори, дорогоцінної смоли натурального каучуку; з досвіду вони добре знають, що ні бальзам, ані якесь інше лікарське зілля не змусить хворого повірити в його цілющу силу, коли на порцеляновому тиглику синіми літерами не буде виведено магічне слово «arabicum» або «іndicum»[2]. Усе, що походило зі Сходу, своєю віддаленістю, винятковістю, екзотичністю, а може, й навіть дорожнечею нестримно почало набувати для Європи навіяних гіпнотичних чарів. «Арабський», «перський», «індостанський» – ці атрибути в добу середньовіччя (подібно до того, як у вісімнадцятому столітті епітет «французький») прирівнюються до слів: розкішний, витончений, шляхетний, вишуканий, коштовний. Жоден товар не був таким жаданим, як прянощі: здавалося, ніби пахощі цих східних квітів наповнили магічними чарами душі європейців.

Але саме через те, що мода так настійливо вимагала індійських товарів, вони були дорогими і ставали дедалі дорожчими. Сьогодні навряд чи можливо точно відтворити криву гарячкового підвищення цін на них, бо всі історичні таблиці грошової вартості, як показує досвід, лишаються абстрактними. Наочне уявлення про бездумне підвищення цін на прянощі найкраще можна скласти собі, згадавши, що на початку другого тисячоліття нашої ери той самий перець, який нині вільно стоїть на столиках кожного трактиру і який недбало розсипають, мовби пісок, відраховувався по зернинці й прирівнювався майже до ваги срібла. Цінність перцю була настільки стабільною, що чимало держав і міст розплачувалися ним як благородним металом; за перець можна було придбати земельні ділянки, перцем сплачували посаг чи купували собі права громадянства. На вагу перцю багато правителів і міст визначали мито, а коли в середні віки хотіли про когось сказати, що той багатюща людина, його глузливо обзивали «мішком перцю». Імбир, корицю, хінну кору і камфору зважували на ювелірних і аптекарських терезах, щільно зачинивши вікна й двері, аби протягом не здуло бодай крупинку дорогоцінного порошку. Але якою б абсурдною на сьогодні не видавалася нам така переоцінка прянощів, вона стає зрозумілою, коли згадаєш, з якими труднощами і ризиком їх привозили в Європу. Безконечно далекою на той час була відстань між Сходом і Заходом, і яких тільки перешкод, яких небезпек не доводилося долати кораблям, караванам і валкам! Якої одіссеї мусило зазнати кожне зернятко, кожна пелюсточка, перш ніж вони з зеленого куща на Малайському архіпелазі потрапляли на свій останній морський берег й, нарешті, на прилавок європейського крамаря! Звісна річ, сама по собі жодна з цих рослин не була рідкісною. На протилежному боці земної кулі всі ці рослини – коричні дерева на Тідорі, гвоздичні на Амбоїні, мускатні горіхи на Банді, кущики перцю на Малабарському узбережжі – буяють так само привільно, як у нас чортополох, тому центнер прянощів на Малайських островах коштує не більше, ніж дрібка прянощів на Заході. Але через скільки рук має пройти товар, перш ніж він через пустелі й моря потрапить до останнього покупця – до споживача! Першій парі рук, як завжди, платять найгірше: раб-малаєць, який зриває свіжий цвіт і в плетеній корзині на засмаглій спині несе його на ринок, не набуває собі нічого, крім власного поту. Зате його хазяїн уже має певний зиск; купець-магометанин скуповує у нього товар і на невеличкому малайському вітрильнику під пекучим сонцем везе його з Молуккських островів вісім, десять, а то й більше днів до Малакки (поблизу нинішнього Сингапура). Тут у витканих ним тенетах уже чатує перший павук-кровопивця: хазяїн гавані, могутній султан, він стягує з купця мито за перевантаження товару. Лише після сплати мита купець одержує право перенести духмяний товар на джонку, дещо більше за розмірами парусне судно, і знову широке весло або чотирикутне вітрило поволі рухає суденце вздовж берегів Індії. Так спливає не один місяць: одноманітна їзда під вітрилом, а в штиль – нестерпно довге чекання під спекотливим, безхмарним небом. Тоді знову поквапна втеча від тайфунів і корсарів. Яке ж важке й невимовно небезпечне це перевезення товарів через два, ба навіть через три тропічних моря! З п’яти суден майже щоразу одне стає жертвою бур або піратів, і купець дякує Богові, коли, благополучно поминувши Камбай, нарешті дістанеться до Ормуза чи Адена, де йому відкривається доступ до Arabia felix[3] або Єгипту. Однак новий спосіб перевезення, що починається в тутешніх краях, не менш тяжкий і не менш небезпечний. Довжелезними покірливими вервечками стоять у цих перевалочних гаванях тисячі верблюдів, за першим знаком хазяїна слухняно опускаючись на коліна, коли на них один за одним нав’ючують туго перев’язані тюки перцю та мускатного цвіту, і, розмірено погойдуючись, «чотириногі кораблі» розпочинають свою путь по піщаному морю. Довгі й довгі місяці просуваються крізь пустелю арабські каравани з індійськими товарами – «тисяча й одна ніч» немов воскресає в цих назвах – через Бассору, Багдад і Дамаск до Бейрута і Трапезунда або через Джідду до Каїра. Ці предковічні довгі шляхи добре відомі торговцям ще з часів фараонів і бактрійців. Але, на лихо, їх не згірше знають бедуїни – ці пірати пустелі; сміливий набіг часто-густо одним махом знищує плоди зусиль багатьох місяців. Навіть коли й пощастить порятувати добро від піщаних вихорів та бедуїнів, то воно стає здобиччю інших розбійників: з кожного верблюда, з кожного тюка хеджаські еміри, єгипетські й сирійські султани вимагають сплати мита, до того ж якнайщедрішого. Сотнями тисяч дукатів оцінюються щорічні прибутки одного лише єгипетського розбійника з великої дороги, який стягує мито за перевезення прянощів. І коли, нарешті, караван дістанеться гирла Нілу – поблизу Александрії, – там його вже очікує останній, але далеко не найскромніший любитель поживитися – венеціанський флот. Відтоді як Венеція підступно знищила свою торгову суперницю – Візантію, ця маленька республіка повністю привласнила собі монополію торгівлі прянощами на Заході; замість того щоб перевозити товар до місця призначення, його спершу везуть до Ріальто, де його купують на торгах німецькі, фламандські чи англійські маклери. І лише по тому, у возах на широких колесах, через засніжені й зледенілі альпійські перевали, котяться ці плоди, два роки тому народжені і виплекані тропічним сонцем, до європейського крамаря, отже, й до споживача.

Не менше ніж через дюжину рук, – меланхолійно занотовує Мартін Бегайм 1492 року в свій глобус, знамените своє «Яблуко земне», – повинні пройти індійські прянощі, перш ніж потраплять до останніх рук – до споживача: «А також знати належить, що спеції, які ростуть на островах індійських, на Сході в багатьох руках побувають, допоки до наших країв потраплять». І хоч нажива має бути поділена між дюжиною рук, кожна з них все ж вижимає з індійських прянощів доволі золотого соку; попри всі небезпеки й постійний ризик, торгівля спеціями в середньовіччі вважається найбільш прибутковою, бо найменший обсяг товару дає найбільший прибуток. Нехай навіть з п’яти кораблів – експедиція Магеллана підтверджує правильність цього розрахунку – чотири підуть на дно разом з вантажем, нехай з двохсот шістдесяти п’яти осіб двісті не повернуться додому, то це значить лише, що матроси й капітани поклали життя, а купець і тут не матиме збитків. Навіть коли по трьох роках з п’яти кораблів повернеться найменший, але добре завантажений прянощами, цей вантаж із лишком компенсує втрати, бо мішок перцю в п’ятнадцятому столітті коштує дорожче за життя людини. Тому й не дивно, що за великого пропонування нічого не вартих життів і бурхливого попиту на високоцінні прянощі розрахунок купців завжди виявлявся безпомилковим. Венеціанські палацо, палаци Фуггерів і Вельзерів споруджені майже виключно з прибутків від індійських прянощів.

Але як залізо неминуче береться іржею, так і великі прибутки незмінно супроводжуються чорними заздрощами. Будь-який привілей сприймається іншими як несправедливість, і там, де окрема групка людей надміру збагачується, там сама собою виникає коаліція обділених. Уже давно генуезці, французи, іспанці дивляться скоса на спритнішу Венецію, яка зуміла відвести золотий Гольфстрім до Канале Гранде, але ще більше дратують їх Єгипет і Сирія, де іслам нездоланним ланцюгом відгородив Індію від Європи: жодне християнське судно не має права заходити у води Червоного моря, жодному купцю-християнину не дозволяється проїжджати через нього. Вся торгівля з Індією невблаганно здійснюється через турецьких і арабських купців і посередників. Таким чином, товари не лише безглуздо піднімаються в ціні для європейського споживача, не лише перехоплюються прибутки купців-християн, але й виникає загроза, що вся маса благородних металів рине на Схід, оскільки мінова вартість європейських товарів значно поступається вартості індійських. Уже через цей досить відчутний торговий дефіцит поквапливе бажання Заходу звільнитися з-під розорливого і принизливого контролю ставало дедалі невідступнішим, і врешті-решт сили європейців злилися воєдино. Хрестові походи аж ніяк не були (як це інколи дехто романтизує) лише містично-релігійною спробою відібрати у невірних «Гріб Господній»; ця перша європейсько-християнська коаліція була водночас першим логічним і цілеспрямованим намаганням розірвати ланцюг, що закривав доступ до Червоного моря, домогтися для Європи, для християнського світу права торгівлі з країнами Сходу. Але оскільки ця спроба не вдалася, оскільки Єгипет неможливо було вирвати з-під влади магометан, а іслам, як і раніше, заступав дорогу до Індії, то, цілком природно, визріло бажання знайти інший, вільний, незалежний шлях до цієї країни. Та відвага, яка покликала Колумба на захід, Бартоломеу Діаша і Васко да Гаму – на південь, Кабота – на північ, до Лабрадора, народилась перш за все із свідомого вольового прагнення відкрити, нарешті-таки, для західного світу вільний, безмитний, без найменших перешкод, морський шлях до Індії і тим самим зламати ганебне владарювання ісламу. В історії найважливіших винаходів і відкриттів окрилюючим началом завжди є духовні, моральні мотиви, але поштовхом до них, зрештою, найчастіше бувають звичайні меркантильні інтереси. Безумовно, вже сама відчайдушність задумів Колумба і Магеллана мала б викликати захоплення у королів і їхніх радників. Але ніхто ніколи не ризикував би вкласти в ці проекти кошти, необхідні для їх здійснення, жоден монарх чи лихвар не спорядив би їм флот, не будучи водночас упевненим, що витрачена на експедиції сума буде відшкодована тисячоразовими баришами. За героями тієї доби відкриттів стояли купці, виступаючи їхньою рушійною силою; і цей перший героїчний порив завоювати світ був викликаний суто земними міркуваннями. Спочатку були прянощі.

У безупинному плині історії чудодійними бувають хвилини, коли геній людини поєднується з генієм доби, коли окрема особистість прозорливо передбачає прагнення свого часу. Серед країн Європи була одна, котрій ще не вдалося виконати свою частку загальноєвропейського завдання, а саме – Португалія, яка після тривалої героїчної боротьби звільнилася від панування маврів. Тепер, коли свободу і самостійність остаточно здобуто, нуртуючі сили молодого енергійного народу змушені бути бездіяльними; природне бажання розширити свої землі, притаманне кожній молодій нації, попервах не знаходить виходу. Всі сухопутні кордони Португалії прилягають до Іспанії, дружньої, братньої країни, отже, розширити свої території маленька і бідна Португалія може лише шляхом морської торгівлі та колонізації. Але, на лихо, географічне положення Португалії порівняно з усіма іншими мореплавними народами Європи було – чи, може, лише видавалося таким на той час – найменш сприятливим. Бо Атлантичний океан, хвилі якого, накочуючись із заходу, розбиваються об португальське узбережжя, вважався, згідно з географією Птолемея (єдиного авторитету середньовіччя), безмежною, нездоланною водяною пустелею. Таким же нездоланним зображався на птолемеївських картах світу південний шлях – уздовж африканського узбережжя: вважалося неможливим обійти морем цю піщану пустелю, цю сувору, ніким не заселену країну, що простяглася нібито аж до арктичного полюса й жодною протокою не була відокремлена від terra australis[4].

На думку давніх географів, з усіх морських країн Європи Португалія, яка не була розташована на березі єдиного судноплавного моря – Середземного, перебувала в найбільш невигідному становищі.

І ось метою життя одного португальського принца стає зробити, здавалося б, неможливе, відважитися на спробу й довести, як мовиться у Біблії, що останні можуть стати першими. Що, коли Птолемей, цей geograph us maximus[5] цей батько землезнавства, помилився? Що, коли цей океан, могутні хвилі якого іноді наносять із заходу й викидають на португальське узбережжя рештки дивовижних, невідомих дерев (десь вони мали таки рости), зовсім не безкраїй, а веде до нових, незнаних країн? Що, коли Африка заселена й потойбіч тропіків? Що, коли велемудрий грек просто напустив туману, запевняючи, ніби цей недосліджений материк не можна об’їхати морем, ніби океаном неможливо потрапити до індійських морів? Тоді Португалія, розташована західніше, ніж інші країни, стане справжнім трампліном усіх відкриттів – звідси відкриється найближчий шлях до Індії. Тоді Португалія не буде відокремлена океаном, а, навпаки, як жодна інша європейська країна, буде займатись мореплавством. Ця заповітна мрія зробити маленьку безсилу Португалію великою морською державою, й Атлантичний океан, що досі вважався нездоланною перепоною, перетворити на морський шлях, стала in nuce[6] метою всього життя інфанта Енріке, якому історія справедливо і водночас несправедливо дала ймення Генріха Мореплавця. Несправедливо, бо, за винятком короткого війського походу в Сеуту, Енріке жодного разу не ступав ногою на корабель, не написав жодної книжки про мореплавання, жодного навігаційного трактату, не накреслив жодної карти. І все ж історія з повним правом нарекла його цим іменем, бо виключно мореплаванню й мореплавцям віддав цей португальський принц усе своє життя і все своє багатство. Відзначившись ще юнаком під час облоги Сеути (1412), ця одна з найбагатших людей країни, син португальського і племінник англійського короля, міг би вдовольнити своє честолюбство, посівши будь-яку найпрестижнішу посаду: європейські двори навперебій запрошують його до себе, Англія пропонує пост головнокомандувача. Проте цей дивак і мрійник вибирає натомість творчу самотність, знаходячи собі притулок на мисі Сагреш, колись священному (sacrum) мисі стародавнього світу, і там упродовж майже п’ятдесяти років готує морську експедицію в Індію й тим самим – великий наступ на Mare incognitum[7].