Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Запоріжці тому й називали Великий Луг своїм батьком, що він був джерелом їхнього життя. Та й добре захищав козаків своїми неприступними пущами, протоками, річками та озерами чи багнищами від татар. Та й до всього Великий Луг посідав особливе місце в духовному житті козацтва. Тож тоді козаки й співали, що Січ – мати, а Великий Луг – батько. Чи як у Т. Шевченка:
А піду я одружусяЗ моїм вірним другом,З славним батьком ЗапорізькимТа з Великим Лугом.На Хортиці у матеріБуду добре жити…«На південний захід річище Дніпра помітно розширювалося. Тут починалася Військова Скарбниця. За переказами, в цьому місці запоріжці ховали військовий скарб. «Розповідають, – писав Боплан, – що козаки заховали тут у каналах безліч гармат, і ніхто з поляків не знає цього місця, бо вони ніколи не бувають тут, а козаки, зі свого боку, тримають це у великій таємниці». У Військовій Скарбниці, у вузьких звивистих протоках, серед густих заростів очерету й чагарнику, стояла Запорізька флотилія. Скрізь у надійних місцях розташовано козацькі пікети. «Тут, – писав Боплан, – загинуло чимало турецьких галер… які заблудилися між островами і не могли знайти дороги, тоді як козаки у своїх човнах стріляли в них з очерету. Відтоді, – додає він, – галери не заходять у Дніпро далі як на 4–5 миль від гирла»
(В. Голобуцький).Через Вольності Війська Запорізького низового, а там він і широкий, і глибокий, і швидкий, Дніпро простягнувся більш як на 500 кілометрів.
І всі береги його в нижній течії – за винятком хіба порогів – вкриті густими плавнями, щедро зарослі трав’яними хащами, чагарниками та лісами, ще й перетяті в різних напрямах посестрами його, блакитними річками, протоками й озерами, лиманами – тільки вздовж його берегів їх було 465!
А ще ж дев’ять порогів – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнигівський, Будилівський, Лишній та Вільний!
А ще ж забори – пасма диких гранітних скель, що розкидані по руслу ріки, особливо з правого берега, але які не перетинають ріку повністю з одного берега на інший, залишаючи вільний прохід для суден, всього їх 91, а шість із них просто-таки велетні. А ще ж то там, то там на Дніпрі стирчать поодинокі скелі. Найвідоміші з-поміж них – Богатир, Корабель, Гроза, Розбійник.
А ще ж плавні, озера, острови. По всьому Дніпру, в межах земель запорізьких козаків їх було 265 – великих і малих. І все це у тих краях було вкрите трав’янистою та деревною рослинністю. З усіх несходимих плавнів найзнаменитішим був Великий Луг, він починався біля лівого берега Дніпра, навпроти Хортиці, тягнувся 400 з лишком кілометрів і закінчувався на тому ж березі поблизу урочища Паліївщина, вище від Микитиного Рогу.
Але щоб там відстояти свою свободу і саме життя, і честь свою лицарську, козакові треба було міцно тримати в руках свою «чесну зброю».
І пробираючись на низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:
– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати…
Частина друга
Прийшов, побачив, переміг…
Хто не чув цього – тепер знаменитого у віках – афористичного вже вислову (і не дивувався йому) Цезаря Гая Юлія?! Жив він – полководець, римський диктатор і по суті монарх – давним-давно (100 – 44 рр. до Р. Х.), а й досі оте – «Прийшов, побачив, переміг… згадують цитують, дивуються.
Це він так «сказонув», коли виступив – як завжди рішуче й стрімко-навально, не даючи супротивнику й отямитись – проти Мітридата з Понтійського царства та сина його Фарнака і в першій же битві римські легіони без зусиль розгромили різномасту, наспіх зібрану армію боспорського царя. Про цю вражаючу перемогу Цезар і написав у донесенні всього лише три слова (але які!): прийшов, побачив, переміг…
Так сталося і в Богдана Хмельницького, коли він, нікому до того не знаний, прибувши на Микитинську Січ 11 грудня 1647 р., вчинив точнісінько так, як раніше нього «утнув» Цезар. Різниця тільки в одному слові. У Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг», у Хмельницького – «Прийшов, виступив, переміг».
А прийшов (власне, прибіг, гнаний і переслідуваний) на Січ сотником, виступив перед козаками і…
І повернувся в Україну вже гетьманом Війська Запорізького низового та всієї України, повернувся таким знаним, що тієї відомості йому вистачить на віки. І ще на віки вистачить. Шкода, що в подальшому він не завжди був таким рішучим, як Цезар, але то вже інша історія. А тоді справді так і було: прийшов, виступив, переміг… Це трапилося на самому початку його вражаючої діяльності. Перед цим Хмельницького тримали ув’язненим у селі Бужині Чигиринського повіту Київської губернії та за наказом коронного гетьмана Потоцького «мали стратити як людину, що напевне стоїть на чолі народного повстання проти польського уряду. Але тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати вже було нікого: Хмельницький зі своїм сином Тимофієм утік у Запорізьку Січ…» А далі, як пише Дмитро Яворницький, чию цитату наведено, «Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, що глибоко запала в серця запоріжців і підняла їх на високий подвиг визволення України від польського ярма: «Віра наша свята зневажена… Над проханнями нашими сейм глумиться. Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Дивіться на мене, писаря військового, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло, переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує».
І – прийшов, побачив, переміг.
Будучи гнаним сотником, повернувся в Україну гетьманом.
І вже заспівали кобзарі по всій Україні:
…Тоді-то у святий день,У божественний у вівторокХмельницький козаків до сходу сонця пробуджаєІ стиха словами промовляє:«Ей козаки, діти, друзі-молодці!Прошу я вас, добре дбайте,Од сну уставайте,«Отче наш» читайте,На лядські табори наїжджайте,Лядські табори на три часті розбивайте,Ляхів, мстивих панів, упень рубайте.Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,Віри своєї християнськоїУ поругу вічні часи не подайте!».Оттоді-то ж козаки, друзі-молодці, добре дбали,Од сну уставали,«Отче наш» читали,На лядські табори наїжджали,Лядські табори на три часті розбивали,Ляхів, мстивих панів, упень рубали,Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,Віри своєї християнськоїУ поругу вічні часи не подали.Це чомусь у нас так прийнято в деяких історичних працях починати відлік Січей з Томаківської, тоді ж коли першим центром – військовим, адміністративним і господарським Війська Запорізького низового була…
Так, так, Хортиця. Знаменита у віках, і таких, які не чули би про неї, у нас і немає.
Колись, давним-давно, во врем’я оно (а хто каже, ще за вікопомних козацьких часів, чи й ще за бозна-яких), так ось, тоді на тім острові хорти водилися. Се такі тонконогі, з видовженим тулубом і довгою гострою мордою, з прямою шерстю собаки (згодом їх приручать мисливці).
Тоді їх – хортищ – багато водилося на острові. Кажуть, вони й стерегли скарби. Злюками були ті хортища, просто скажені, лише бісів і слухалися. Хто, бувало, поткнеться тоді на острів, аби скарб чи бодай який скарбець знайти, швидше всього знайде… Але – свій кінець. Від тих хортів, які стерегли той острів зі скарбами.
І була серед тих хортищ одна хортимця, владарка їхня. Люта твар була, навіть самі хортові собаки її боялися, а про людей годі й казати. Ніхто й поткнутися тоді на острів до скарбів не смів – власне життя дорожче.
Ось від тієї хортимці, владарки хортових псів, і зветься острів Хортицею.
Сьогодні про неї можна прочитати в будь-якій енциклопедії чи довіднику десь приблизно таке: острів на Дніпрі, нижче Дніпрових порогів. Входить у міську смугу сучасного Запоріжжя. Вперше згадується під назвою о. Святий Григорій у праці візантійського імператора Константина VII Багрянородного «Про управління імперією». Згодом Хортиця відігравала роль важливого стратегічно-опорного пункту Запорізької Січі. До 1775 р. (з перервами) входила до складу володінь Запорізької Січі…
У Дмитра Яворницького, в його знаменитій тритомній «Історії запорізьких козаків» можна прочитати:
«Острів Хортиця – найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому Дніпрі…»
І далі історик зазначає, що наші предки, слов’яни-язичники, зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху «Із варяг у Царград», могли приносити жертву своїм богам. «Пройшовши Карійський перевіз (тепер переправа Кічкас, вище о. Велика Хортиця. – В. Ч.), вони – руси – пристають до острова, котрий зветься іменем Св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть великий дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромляють також свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м’яса, і що в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб – убивати птахів і їсти (зокрема чорних півнів. – В. Ч.) чи залишати в живих…» У руських літописах назва Хортиця уперше згадується під 1103 р., коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі з іншими князями йшов походом проти половців…
Але мине ще 400 років, перш ніж Хортиця стане на віки вічні знаменитою, дякуючи козакам. А найперше одному князеві, тепер відомому під козацьким ім’ям Байда.
А втім, про це вставна новела.
Князь Вишневецький, або як на Хортиці виникла не знана до того Січ
Є на Тернопільщині містечко (селище міського типу, смт) – Вишнівець, розташований на лівому березі Горині (правій притоці Прип’яті) з населенням, що 2000 р. складало близько чотирьох тисяч осіб.
Герб містечка, ймовірно, походить із середини XVI ст. Ним був родовий знак князів Вишневецьких – «Корибут» (на червоному тлі золотий хрест із перехрещеними кінцями, поставлений на перекинутому рогами догори півмісяці, під яким шестикутна зірка). Перша писемна згадка датується 1395 р., коли Вишнівець був власністю князя Корибута Ольгердовича. Згодом цей рід прибрав прізвище Вишневецьких, від назви їхнього містечка. До цього роду належить і князь Дмитро Вишневецький, з ім’ям якого й пов’язують заснування Запорізької Січі. У 1925 р. в головному корпусі палацу князів Вишневецьких відкрито музей. Сам замок Вишневецьких було спалено, але згодом, у 1962–1970 роках заново відбудовано. Крім замку, збереглися палац і парк князів Вишневецьких.
Це був знатний рід, який, своєю чергою, брав початок від найзнатніших удільних волинських князів Гедиміновичів, а ті вели свій родовід од династії турово-пінських Рюриковичів. От і виходить, що за своїм генеалогічним древом Дмитро Вишневецький міг претендувати не лише на титул великого князя київського, а й на престол короля України. А натомість він подався в козацькі вожді.
Ординці постійно торували шлях в Україну і спустошували її так, що вона не встигала залюднюватися. Будучи черкаським і канівським старостою – південне пограниччя України, – Дмитро Вишневецький, невгамовний і непосидючий лицар України, вирішив нарешті перепинити татарам шлях, яким вони набігали в Україну, себто спорудити на острові Хортиці, в пониззі Дніпра, що було за порогами, потужне укріплення й поставити там надійний та постійний гарнізон, залогу з воїнів-професіоналів, для яких захист кордонів України став би справою всього їхнього життя. І князь Дмитро Вишневецький вирішив створити військове товариство, лицарський козацький орден на границях України. Продовжуючи справу, благородно-самовіддану та, безперечно, лицарську, що її розпочали попередники, козацькі ватажки Богдан Глинський, Костянтин Острозький, Михайло Глинський, Предслав Лянцкоронський, Ocтафій Дашкевич (усі вони були козацькими гетьманами), Дмитро Вишневецький, зібравши на півдні України відчайдухів, готових заради захисту рідного краю на все, повів їх на низ Дніпра, за пороги, і на острові Хортиця почав будувати спершу дерев’яно-земляну січ із вежами для гармат і казармами для залоги, з наміром згодом збудувати там кам’яну фортецю Січі козацької (оскільки це було за порогами, то й Січ за традицією зватиметься Запорізькою, а козаки – Військом Запорізьким низовим). Це були збройні сили новонародженої Козацької республіки. Ті збройні сили, які, захищаючи Україну, вестимуть кількасторічну героїчну боротьбу проти турецько-татарської навали.
І через віки Січові стрільці Української Народної Республіки, незмінним командиром яких із січня 1918 р. був полковник Євген Коновалець, співали на маршах:
Гей, там на горі Січ іде,Гей, малиновий стяг несе,Гей, малиновий… Наше славне товариство,Гей, марширує, раз, два, три!…Гей, повій, вітре, із степів,Дай нам силу козаків…Гей, дай нам силу, відвагу,Гей, Україні на славу,Гей, Україні… Наше славне товариство,Гей, марширує, раз, два, три!…Це вже потім про князя Вишневецького, який у народній пам’яті на віки вічні залишиться козаком Байдою – убитим, але безсмертним, – кобзарі співатимуть:
Ой висить Байда (на гаку) та й гадає,Та на свого джуру та й споглядає…Ой, джуро мій молодесенький…У князя Вишневецького джура був і справді молодесеньким. З ним і з козаками князь вперше прибув на Хортицю, славний острів, якому судитиметься стати першою Січчю на Дніпрі за порогами…
І прибув, як уже мовилося, з козаками-паливодами та з джурою молодесеньким…
А треба вам сказати, що той, хто вперше, вирішивши стати козаком, військовим товаришем, прибував на Січ іще зеленим юначком, без військового та без житейського досвіду, то мав якийсь час побути на становищі «молодика», або «джури», аби набратися військово-козацького досвіду. Під керівництвом звичайно ж старшого запорожця. (Чи не в кожного бувалого січовика таких молодиків, яких він учив «на козака», бувало й по кілька.)
Джурами також називали зброєносців козацької старшини. Це були своєрідні ад’ютанти для різних доручень в офіцерів.
А вже як молодик із роками набирався військового досвіду, показував свою кмету, звитягу та мужність, і надто, коли з козаками витримував з честю морський похід, тоді вже й ставав повноправним козаком…
І князь Дмитро Вишневецький прибув на Хортицю облаштовувати там Січ разом зі своїм джурою. Спершу козаки на княжого джуру й уваги не звернули, джура як джура, кожний старшина козацький неодмінно мав свого джуру – зброєносця і помічника. Княжий джура вдався на вроду: карі очі, чорні брови, біле личко… Стрункенький такий, тільки голосок у нього був мовби не чоловічий, а ніби дівочий – тоненький та дзвінкий… Придивилися козаки – і з подиву аж свиснули: дак це ж дівчина у князя, а не якийсь там джура! Дівчина, хоч і вбрана в козацький одяг. І спить вона разом із князем, і дехто чув, ночами у них таке відбувається, таке… Аж стогне той джура в козацькому вбранні.
І ясно стало козакам: любов у них. У князя з джурою, в ролі якого виступає кралечка, тільки й того, що вбрана в козацький одяг.
І почали козаки ремствувати: у князя любка-голубка, а вони вже й забувати почали, що таке жінка та як з нею любощами займаються… Почали бурчати: нам би теж кожному по такому джурі. Чому це князь має коханку, звабу юну, а їм зась… І чоловіче товариство Січі, зголодніле до жінок, почало в князя вимагати дозволити і їм завести по любці-голубці… На Січі всі рівні – хоч князь, хоч простий козак. То чому князеві можна, а козакам – зась?
Князь Вишневецький про таку забаганку козаків спершу і слухати не хотів.
– Козак мусить воювати, – казав, – а не біля дівки-жінки ніжитись…
– А сам ніжишся з дівкою, хоч і вбрав її, аби відвести нам очі, в козацьке вбрання та за джуру свою любку-голубку видаєш…
Козаки не вгамовувались, і князь збагнув: так і до чварів-розбратів на Січі недалеко. І причиною тому стане його любка-голубка, з якою він ночами і справді, любов крутив…
І, кажуть, велів князь свою любку-голубку, аби розбрату не було, кинути зі скелі у Дніпро… Так воно було насправді чи не так, але подейкують, що таки й так… А вчинивши таке, князь Вишневецький як шаблею рубонув:
– Віднині і довіку не бувати на Січі жінкам! Козаки мусять воювати, а не біля жінок пропадати! А хто з козаків не послухається і заведе собі на Січі жінку, любку-голубку, того велю теж скинути зі скелі у Дніпро!
Може, це байка… Але звідтоді жінкам на Січ і потикатися заборонено. Звідтоді на Січі жили тільки нежонаті козаки, і це вони, на відміну від жонатих козаків по запорізьких зимівниках і хуторах, називали себе лицарями й товаришами. А тих, хто жив на хуторах, у зимівниках і жінку мав, називали сиднями та гніздюками. Відтоді, Боже борони, щоби жінки не лише на Січі були, а й побіля Січі. І відтоді Військо Запорізьке низове переділилося на січовиків, справжніх лицарів, і зимівних козаків. Перші й були квітом козацтва.
І буде записано, як закарбовано до історії: однією з найбільших заслуг Д. Вишневецького стала побудова за його наказом на початку 50-х років XVI ст. добре укріпленого замку на острові Хортиця. Він став основою створення тут першої Запорізької Січі. У 1557 р. гетьман Вишневецький на чолі запоріжців майже місяць оборонявся від багатотисячних орд хана Девлет-Гірея і переміг ординців, а вже наступного року у відповідь на напад хана 30-тисячне козацьке військо Вишневецького оволоділо Перекопом і здійснило похід на фортецю Азак (Азов).
За Д. І. Яворницьким, «назва козацької столиці «Січа, Січ» виникла від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати… піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, малодоступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс і тут, на розчищеній лісовій місцевості… заводили своє селище… Але ця назва, виникнувши в лісовій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу… Траплялося, що обране місце для влаштування в ньому вимагало штучних укріплень: для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною підковою. Отже, назва козацької столиці «Січ» мала подвійний зміст: це було розчищене серед лісу або укріплене висіченим лісом місце…» До всього ж, запорожці, як далі зазначає історик, «вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів… У переносному значенні слово «Січ» означало столицю всього запорізького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво».
І таку Січ першим започаткував князь Дмитро Вишневецький, що стане згодом відомим на віки під популярним козацьким ім’ям Байда, як і трагічна доля князя Вишневецького, безсмертного Байди.
У деяких виданнях так і пишуть: Байда Вишневецький – український князь, прообраз безстрашного козака Байди, оспіваного за мужність і лицарську відвагу в народних думах… Байда, хоча звати його Дмитро.
Історик Д. Багалій залишив йому таку характеристику: «Князь Дмитро Вишневецький – особистість у багатьох відношеннях видатна. Це була людина добра, заповзятлива і надзвичайно любима козаками. Сміливий вождь, він повсякчас шукав небезпеки і боротьби, для нього боротьба з невірними була головним завданням життя».
Історик М. Грушевський зазначив, що Д. Вишневецький «блискучим, променистим метеором перелетів через українське житє середини XVI ст.».
Пригадуєте:
В Цареграді на риночкуТа п’є Байда мед-горілочку,Ой п’є Байда та не день, не два,Не одну нічку та й не годиночку.Цар турецький к ньому присилає,Байду к собі підмовляє:«Ой ти, Байдо, та славнесенький!Будь мені лицар та вірнесенький,Візьми в мене царівночку,Будеш паном на всю Вкраїночку!»Байда не захотів, звісно, потурчитись, тож і відповів султанові:
«Твоя, царю, віра проклятая,Твоя царівночка поганая».І Байді було відразу ж винесено присуд:
Ой як крикнув цар на свої гайдуки:«Візьміть Байду добре в руки,На гак ребром зачепіте!»Про жахливий фінал козака Байди (байдувати раніше означало козакувати) всім добре відомо.
Ой висить Байда та й гадає,Та на свого джуру та й споглядає…– Ой джуро мій молодесенький!Подай мені лучок та тугесенькийІ стрілочок цілий пучок!Ой бачу я три голубочки,Хочу вбити я для його дочки, —Ой як стрілив – царя вцілив,А царицю – в потилицю,А його доньку – в головоньку.– Ото ж тобі, царю,За Байдину кару!Прототип знаменитого козака Байди – князь Дмитро Іванович Вишневецький в одній з битв на території Молдавії завдяки зраді потрапив у полон та був виданий турецькому султанові. А далі, як свідчить Д. І. Яворницький, «палаючи люттю до полоненого за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі Вишневецький, падаючи, зачепився за гак і висів так якийсь час живий, лаючи на всі заставки султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши тих прокльонів».
Після страти Дмитра Вишневецького козаки перенесли Січ із Хортиці, на яку тоді вже «внадилися османи та хани», на острів Томаківку. Він лежав при впадінні однойменної річки в Дніпро. Саме з Томаківської Січі козаки влаштовували блискучі походи на турецько-татарські міста й фортеці Приазов’я та Причорномор’я. Січовики спускалися вниз по Дніпру на човнах і «чайках» і виходили в Чорне море. З часом турки збудували в пониззі Дніпра потужні фортеці, тож козаки змінили свої маршрути: пливли Дніпром до гирла Самари (до сучасного Дніпра), далі простували Самарою, Вовчою, Міусом або Кальміусом, перетягували в деяких місцях човни волоком на суходіл і виходили в Азовське море.
З Томаківки знаменитий козак Іван Підкова (прозваний так за чималу силу – підкови гнув руками) ходив походом на Молдавію, розбив військо турецького ставленика Петра Мірчі та навіть став господарем (князем) Молдавії. Коли повернувся в Україну, його за наказом короля Стефана Баторія схопили і стратили у Львові. Це той Баторій, що у 1578 р. утворив реєстрове козацтво (від слова «реєстр», тобто список) з кількох тисяч вояків. Реєстровці потрапили на військову службу Речі Посполитої та були її силою. І слухалися поляків, од яких отримували платню. І хоч Баторій надав реєстровцям певні права і привілеї, передав їм місто Трахтемирів разом з монастирем і шпиталем, реєстровці отримали клейноди, мали свою «армату», себто артилерію й отримували щорічний жолд – грошову винагороду. І все ж рядове козацтво реєстру, коли-не-коли виступало на боці народних мас, тож уряд Речі Посполитої постійно скорочував їхню кількість і не завжди їм довіряв… Томаківська Січ була базою великого козацько-селянського повстання під проводом Криштофа Косинського. З ним козаки ходили аж до Києва. Цим користалися татари й турки і вчиняли численні набіги на Січ. Сил у них було досить, і козаки невдовзі, переконавшись у неможливості подолати ворога, вночі вийшли на човнах із обложених укріплень. Увірвавшись вранці до покинутої Січі, ординці спалили і сплюндрували її, тож козаки перенесли свою столицю на вигідніше місце, краще укріплене самою природою, що було кілометрів за тридцять на південний захід від гирла Томаківки.
Так виникла Базавлуцька Січ, якій судитиметься проіснувати сорок чотири роки (1594–1638). Містилася вона на острові у гирлі ріки Базавлук – там, де до Дніпра впадали ще три річки: Чортомлик, Підпільна і Скарбна. (Тепер цю територію, яка входить у межі Нікопольського району Дніпропетровської області, теж, як і Томаківську Січ, затоплено водами Дніпра після пуску Каховської ГЕС.)
Козаки надійно укріпили Базавлуцьку Січ: її оточили земляними валами, поставили дерев’яний палісад із вежами, встановили гармати. Перед валом викопали рів, а взимку в льоду прорубувались ополонки, щоби ворог не міг дістатися до Січі по замерзлій воді. Всередині Січі, біля майдану, де відбувалися козацькі ради, містились арсенал, церква, а вже далі стояли курені та інші будівлі.
У 1594 р. Базавлуцьку Січ відвідав посол австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга Еріх Лясота. Він агітував козаків прибути на Балкани і виступити там проти турецької армії. Місія, щоправда, не мала особливого успіху – кидати рідний край на поталу туркам і татарам, а самим завіятись на Балкани… Ні, на це козаки не пристали, але Лясота у щоденнику описав свою подорож на Січ та про зустрічі з козаками, а це – історичний документ. І все ж козаки Базавлуцької Січі робили походи проти татар, доходили аж до Стамбула, запалили його передмістя і добряче переполохали самого султана. За літописом Г. І. Граб’янки, цей султан буцімто зізнавався: «Коли сусідні держави йдуть проти мене війною, то я сплю, нічого не чуючи, а коли козаки, то мушу одним вухом прислухатися».
Українські козаки були вже знані й у світах. П’єр Шевальє, французький офіцер, історик, який 1648 р. командував загоном козаків, завербованих французьким урядом в Україні. Очолений Шевальє загін козаків брав участь в обороні Дюнкерка під час Тридцятилітньої війни 1618–1648 років, сам Шевальє бував в Україні та навіть видав книжку «Історія війни козаків проти Польщі», в якій писав, що «мешканці України, які сьогодні всі називають себе козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі та мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і не здатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі… Мова козаків… є слов’янською. Вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів».