Гроші. Ч 1. Сизий світанок
Тут, у Міжріччі, йому дуже подобалося. Можна сказати, що нарешті він отримав від життя те, що хотів. Залишалося завершити одну справу – і можна зайнятися своїм особистим життям, не думати про політику і хто скільки вкрав. Не можна сказати, що він втомився від насиченого політичного життя, але постійний «дах», що надавав команди вже кілька десятків років, напружував. Хоча, зрештою, ким би він став, аби не той випадок, аби не далекий родич-космонавт і його друзі? Що б із ним сталося? Не виключно, що розділив би долю тих сотень «биків», що догнивали після чергових розборок зараз у закинутих шахтах Донбасу. Дві відсидки на «зоні», а потім… Потім він одружився – так було потрібно – на доньці судді, і підписав той папір.
І от, після того, як він погодився працювати на «контору», він раптом став улюбленцем життя. Наче з’явився якийсь маг, який перетворював каміння і гарбузи, що валялися на його шляху, на діаманти і дорогі автомобілі, переносили з одного крісла в інше – все вище і вище. Він довго не вірив у всемогутність тієї сили, що стала опікуватися ним, аж поки не потрапив, не маючи спеціальних навичок чи талантів, хіба що пристрасть до швидких автомобілів, на автоперегони в Монте-Карло. Маючи дві судимості! В таке важко повірити. Навіть добропорядній людині і комуністу (такий збіг насправді траплявся не часто) виїхати за кордон у СРСР було вкрай проблематично, а тут – офіційна делегація, і все таке. Правду кажуть – мафія безсмертна.
Але тим, хто потрапляв на перехрестя співпраці партійних ділків, спецслужб, «цеховиків» і злочинного світу, таланило вдвічі більше, ніж звичайним агентам. Там крутилися гігантські гроші, про які пересічний будівельник комунізму і мріяти не смів, та й американському імперіалістові довелося б попітніти не один десяток років і придумати не одну бізнес-комбінацію або побудувати не один завод, щоб заробити стільки. А тут гроші текли рівчачком прямо в кишені за докладанням найменших зусиль, інколи просто за мовчазної згоди і добре продуманих паперових оборудок. Так що звичка красти з державного бюджету завелася тут давно, просто це мало хто досліджував, а хто досліджував, той довго не жив.
Так він і зробив кар’єру, особливо не переймаючись за минуле – сліди за ним замітали справжні професіонали. Коли СРСР не стало, він було подумав, що все тепер у минулому, але його знайшли, розповіли, що до чого, і дуже детально пояснили, чого від нього очікують відтепер. Все буде так, як і раніше: він підніматиметься нагору, настільки, наскільки то можливо. Його будуть підтримувати і просувати, боронити і піклуватися про реноме. «Ми купимо всіх у цій країні, яка не має права називатися країною, – сказав сивочолий інтелігентного вигляду чоловік. – Спочатку ми наберемося сили, ствердимося вдома, а потім займемося тутешніми справами більш щільно. Ми купимо всіх, хто стоятиме на дорозі. А кого купити неможливо, тих вб’ємо. Рано чи пізно ми повернемо всіх назад… Твоє завдання – уважно слухати інструкції і натискати в правильному напрямку…» Коли почали гинути, розбиваючись об КамАЗи ті, хто стояв на дорозі у його покровителів, тоді він повірив, що все серйозно.
І став слухати уважно, навчався різним премудростям, навіть вивчив – ну як зміг! – українську мову, говорив поки що помалу, хоча й із паузами, проте досить чітко. Траплялися, звісно, недолугі випадки з деякими непростими словами, вилазили російські звороти, але ж не порівняти з тим, як він говорив українською раніше. Для вивчення мови інструктори застосували спеціальну методику: на деякий час він навіть засинав під запис українською, потім прокидався – і починав вправи на вимову. А щоб він не уникав занять, уважно стежили люди з його охорони. Вони не підкорялися Гуслякову і державній службі охорони, не підкорялися СБУ, по документах проходили як його особисті охоронці.
Насправді можна сказати, це були його наглядачі звідти, від кураторів, адже система побудована дуже раціонально, зі знанням життя і людей – нікому не можна довіряти на сто відсотків. Отже вони наглядали за ним, передавали дрібну повсякденну інформацію, буденні інструкції, надійно охороняли.
Але навіть Гусляков і досвідчені охоронці «контори» не змогли врятувати його від нападу вінка. Тоді йшов противний дощ, але ніяк не можна було відмінити цей візит до Вічного вогню – протокол є протокол, тим більше, що то був візит одного з кураторів, президента, хай і лялькового, Росії. Отже, вітер кидав в обличчя краплі води, костюм, такий гарний дорогий блискучий костюм, геть промок, і коли він зробив кілька кроків уперед, вінок чи то з сосни, чи то з ялинки фактично напав на нього. Саме так – напав, іншого слова він і не підібрав би. Рефлекторно Хазяїн нахилив тулуб вперед, почав пручатися, але вінок і не думав здаватися. Він спробував відштовхнути вінок руками, але вітер, наче його проплатила опозиція, подув ще дужче і виявився сильнішим, продемонстрував його безсилля. Охорона завмерла на мить, не розуміючи, що їй робити – хапати вінок, не хапати вінок? Надягати на вінок кайданки? Відтягати Хазяїна в бік? – охоронці стояли, наче зачаровані.
Найбільше він спочатку переймався, а потім захоплювався реакцією Ведмедкіна – жодна рисочка не сіпнулася у того на обличчі, наче за протоколом так і було записано: вінок нападає на Хазяїна. Ввечері, після закінчення офіційної частини, уже в Міжріччі, в Хонці, на улюбленому дивані, він попросив Ганю показати йому відеозапис. Продивившись кілька разів, остаточно переконався, що вінок наче хтось навмисне смикнув за мотузку, іншого пояснення він не знаходив. Ну не буває так у житті, щоб на президента країни так нападав вінок! Ганя, звісно, посміялася: «Вітер! То просто подув надзвичайно сильний вітер!» – але на той час його вже мало хвилювала думка цієї жінки – її вплив на прийняття ним рішень якщо не минув остаточно, то скотився до критичного рівня. У найближчі дні він вчинив внутрішнє розслідування, есбеушники сотні разів переглядали відео, опитували присутніх, але зрозуміти і пояснити природу нападу вінка ніхто так і не зміг. Все закінчилося тим, що Хазяїн дав у морду якомусь полковнику з «контори». Тим і випустив пар, як завжди, коли справа не виладновувалася, як слід.
Але не всім навіть він міг дати в морду, таке от складне життя. Досі паморочилося в голові і хотілося щось розламати, коли згадував про свій день народження. Там, у Криму, на Форосі, зібралися найближчі люди. Як завжди, дарували дорогі подарунки, говорили улесливі слова. Хазяїн встав, взяв слово, подякував присутнім, а потім перейшов до суті:
– Ми зробили дуже багато, у нас все є. Ми рухаємося вперед, але вже не так швидко, як колись. Думаю, настав час нам подумати над тим, щоб звільнити дорогу нашим дітям! Вони молоді, хай керують! – Він виразно обвів поглядом святковий стіл. Реакція гостей його збентежила. Тут зібралися люди розумні і заможні, багато хто з них пройшов не менше, а може, і значно більше в житті, ніж він. Всі вони складали певну систему в його оточенні, а деякі – і свою власну, незалежну, яку вибудовували десятиріччями. Вочевидь, вони не були готові зараз до таких змін, він поспішив. Але ж правду говорять, що коли мова заходить про дітей, навіть наймудріші люди втрачають голови?
– Діти ще молоді, – раптом він почув голос Ранета. – Хай ще заслужать право чимось керувати!
У залі стало тихо – назрівав конфлікт. Хазяїн гарячково думав, що відповісти, адже Ранет був незалежною людиною, мав свої стосунки з кураторами і крадіями в законі, мав величезні статки, але найголовніше – був дуже розумним і дуже обережним. І якщо він сказав таке вголос, прямо протиставив себе Хазяїну, значить, на то була якась змова, значить, його рухи по просуванню сина і створенню «сім’ї» з єдиним центром управління по відмиванню грошей стали предметом серйозних обговорень в усіх колах. Можливо, вони навіть щось задумали, щоб протистояти невпинному натиску «сім’ї». Але що? Це він з’ясує згодом, а зараз потрібно щось відповідати – так, щоб не впасти в очах присутніх і не образити Ранета.
– Ранете! – усміхнувся Хазяїн. – Всім відомо, як ти виховуєш своїх дітей: ти навіть сина не віддав в академію «Шахтаря», щоб той не втратив відчуття реальності і щоб не виникало бажання у тренерів якось полестити тобі і поставити його на гру. Я думаю, це прекрасний приклад! За Ранета, за правильне виховання наших дітей!
Так він і викрутився тоді, але проблема обізначилась. Наче хтось впустив на підлогу міцну вазу – річ не розбилася, але тріщинки пішли по всій поверхні. Всі зрозуміли, що Хазяїн не жартує – країну він планує передати сину. Про це говорили навіть не його тости, а тихі, але дуже агресивні дії «сімейних» бізнес-структур: Дантист разом із сином генерального прокурора, своїм товаришем, – тепер головою Нацбанка Гарбузом, Куркою, бізнесменом, що виник невідомо звідки і від кого, іншими наближеними міністрами і бізнесменами, почали стрімкий наступ на бізнес-інтереси майже всіх великих гравців по всьому бізнес-фронту.
Не чіпали вони хіба Ранета і Юрка Горлівського – двох найнебезпечніших людей країни, про силу і впливовість яких вони знали не з газет. У 2015 році маячили вибори президента, і потрібні були люди, на яких вони спиратимуться в запеклій боротьбі за владу. Також трохи осторонь стояли брати Збруєви – хитрі, сильні і цинічні. Вони вміли будувати системи і зарекомендували себе вірними людьми, що не бояться взяти на себе відповідальність в публічній сфері, прийняти удар на себе. Але всі вони, як один, остерігалися того, що Дантист порушить всі домовленості і займеться переділом сфер впливу, просто викине їх за борт, наче старий мотлох. Що наразі вже потроху і відбувалося. І два мільярди, спочатку красиво віджатих у «Нафтогазу» Кардашем, а потім заблокованих «сім’ю», – тому яскравий приклад.
Хазяїн нарешті дійшов до своїх улюблених пеньків, що стали знаменитими після репортажів по телебаченню, коли він, послухавшись Ганю, запустив у Міжріччя журналістів. Що смішного в тому, як він стрибав? Хазяїн щиро не розумів. Ну, стрибає людина по пеньках, це дуже корисна вправа для ніг і тулуба, і що смішного?! Він примірився до першого пенька і стрибнув, впевнено став на ноги, перегрупувався і безпомилково, задоволений власною вправністю, пострибав по пеньках далі.
«Конференція з європейцями, – думав він, – має відбутися за два місяці, в середині листопада. Чому вони такі недалекоглядні? Чому так беззастережно вірять в усе, що він їм обіцяє? У чому підступ? Як можна так жити?! Як вони взагалі з таким підходом до життя здобули свої статки, свої держави, міста, будинки, заводи, медицину, футбол та все інше?»
Весь досвід його власного життя говорив про те, що чесність – доля лохів, тобто простакуватих невдах, обдурити яких – законна справа будь-якого чоловіка, що себе поважає. Саме це він і збирався зробити – надурити всіх. І своїх, і чужих, за винятком, звісно, тих, хто все придумував і організовував. А потім…
Потім на нього очікувало життя в своє задоволення тут, у Міжріччі.
Тут він почувався вільно, начебто саме це місце природа і доля спеціально створили для нього. Що й не дивно – з перших відвідин стало зрозуміло, що саме тут мусить бути його житло, саме тут його місце під сонцем. Кінцевий пункт призначення. Та й сама історія Міжріччя говорила про це: першу резиденцію заснували тут на місці стародавнього Спасо-Преображенського монастиря. Як то кажуть, сам Бог велів – із страхом Хазяїна перед невідомим і нездоланним, жахом смерті, з його-то звичками літати на Афон і отримувати там чергові благословення від монахів! Тут святе, намолене місце, якого він буде вартий, коли виконає місію по з’єднанню двох братніх народів, тобто, вибачте, повернення частини народу, що заблукала, в рідний дім, до витоків. Монастир побудували ще в ХІІ сторіччі, а за радянських часів, само собою, знесли, зрівняли з землею; у 1935 році тут збудували перший комплекс відпочинку для керівників республіки, за незалежності комплекс, само собою, занепав. У 2002-му Хазяїн, коли став прем’єр-міністром, шляхом нехитрих і вдалих комбінацій зробив тут свою резиденцією, побудував будинок, а коли став президентом, то через підставні структури (спасибі братанам Збруєвим) приватизував 137 гектарів землі. Буквально за рік-півтора шаленими темпами на них виріс клубний будинок «Хонка» (його улюблене місце відпочинку), можна сказати, що головний палац, гостьовий будинок («будинок Путіна», як називає його Гусляков через те, що там побував сам Володимир Володимирович, якому Гусляков преклонявся наче божеству), дебаркадер «Галеон», спорткомплекс, спа-центр, гольф-клуб, яхт-клуб, гараж, де він розмістив свою улюблену колекцію автомобілів, зоопарк – там він особливо любив спостерігати за страусами, кінологічний центр, величезний парк зі штучними озерами, містки, скульптури і т. д. Куди там маєткам українських гетьманів, мільйонерів або секретарів Центрального Комітету Комуністичної партії, він «зробив» їх усіх! Сам Рокфеллер міг би позаздрити! І якщо він мав колись віддати країну в управління комусь іншому, то ці 137 гектарів будуть тільки його приватною країною, яку він нікому ніколи не віддасть. Він заслужував на такий приз, без сумніву.
Єдина проблема, що стояла перед ним: коли цим всім користатися? Коли грати в гольф? Насолоджуватися поїздками на автомобілях? Милуватися страусами? Їздити на полювання в Заповідник? На все це потрібен час, а час йшов на управління країною, точніше на підготовку передачі території під управління. Він планував відійти від справ після виграних виборів 2015 року – зробити прем’єр-міністром сина, а самому зайнятися, нарешті, впритул кабанами, страусами і тією, хто приходить тепер до нього вечорами у ліжко. Так сталося, що тепер з дружиною – тихою, вірною, безшумною жінкою – вони жили порізно. Син виріс, тесть помер, а більше їх, кінець кінцем, нічого і не пов’язувало, хоча ставився він до своєї жінки з повагою, проте, і повага мала свої кордони, бо він мав свої бажання, і гадки не мав, щоб їх стримувати. За усіма ознаками Хазяїн ставав дуже особливою людиною, можна сказати, історичною постаттю. І якщо вічність була йому гарантована, то, значить, і саме життя потрібно прожити на повну, як і годиться постаті історичній.
Інколи він з сумом відчував себе самотнім і винуватим перед сином і дружиною, тож вирішив, що мусить якось загладити провину перед ними. А що може бути найкращим подарунком для матері? Саме так – бачити своє дитя успішним і щасливим. Таким він і зробить його – першою людиною в країні, а сам залишить за собою роль верховного судді, до якого будуть приїздити або за особливими порадами, або за вирішенням складних розбіжностей. Тут їхні інтереси збігалися повністю, кожен отримував те, що хотів і на що заслуговував.
Хазяїн набрав по мобільному сина:
– Ти коли зможеш заїхати? Літак о шостій сідає? Чекатиму! – поклав слухавку в кишеню і рушив до Хонки. (А коли йшов, з посмішкою згадав, як заклякли від здивування і народні депутати, і судді, і члени Центральної виборчої комісії, коли він під час інавгурації, замість повернути посвідчення президента, засунув документ у внутрішню кишеню.)
6
На роботу в перший день після відпустки Саша прийшла у футболці з оригінальним принтом: трафарет Хазяїна з червоною крапкою посеред лоба. Автори трафарету – два зовсім молоді хлопця – отримали за цей малюнок по кілька років в’язниці, тож Саша вирішила, що треба їх якось підтримати, хоча б таким чином. Олексій Петрович, начальник юридичної контори «Коротенко і К», спочатку не звернув уваги на її зовнішній вигляд – насправді вони мали купу роботи, але потім, очевидно, за підказкою секретарки Олени Янівни, яка не дуже любила Сашу, зняв окуляри і нарешті покликав на розмову.
– Сашо, – сказав, як завжди, розважливо. – Ти ж знаєш, я цього… – Начальник мляво помахав у бік трафарету Хазяїна рукою, – урку сам терпіти не можу. Але ми на роботі, тож, будь ласка…
– Не можна на роботі так ходити? – уточнила Саша.
– Ну, по-перше, незалежно від малюнків на футболці, у нас існує певний дрес-код. Він досить демократичний, як на мене, тож варто його дотримуватися. Маємо солідних клієнтів… ну, ти сама розумієш…
– Так, ясно, – Саша кивнула головою. – А от…
– …але справа не тільки в роботі. Я дуже, чисто по-товариськи, не рекомендую тобі носити цю футболку деінде.
– Чому? – здивувалася Саша.
– Задля безпеки, – Олексій Петрович постукав пальцями по дереву стола. – Повір мені, часи йдуть вельми скрутні. В столиці тепер наймодніші – автомобільні номери з Донецької області.
– Ви щось знаєте? – запитала Саша. Олексій Петрович, зважаючи на перелік клієнтів, з якими він мав справу, завжди щось знав.
– Ти про що?
– Ну… Про країну. Про те, що станеться?
– Не турбуйся, тебе це не обходить, – посміхнувся керівник. – Просто зніми футболку… ха! – ляпнув себе долонею по лобі. – Я мав на увазі – не ходи в ній, а не «зніми футболку»!
Саша засміялася. Підсвідомість, ясна річ! Після повернення з відпустки виглядала вона дійсно неймовірно привабливо, кожна клітиночка її тіла дихала свободою і здоров’ям, хоча сказати, що вона красива, навряд чи було можна. Але зараз вона просто сяяла, і навіть чоловік ніяк не міг насолодитися її присутністю – дуже скучив, і з великими труднощами відпускав на роботу кожного ранку. Через кілька днів він мав їхати в Макіївку, до себе на батьківщину, там йому пропонували якусь роботу і заробіток, відмовлятися не мало сенсу, бо гроші в родині зовсім зійшли на ніщо5.
Наступного дня Саша прийшла в контору вдягнута, як завжди, по-діловому, поклавши в прання футболку з «хазяїном-вдовою індуса», як висловлювався про неї Іван через червону цяточку на лобі. Вона не мала жодних претензій до керівника своєї юридичної фірми – вони ж не програмісти якісь, що ходять на роботу в різнокольорових драних шкарпетках і з немитими головами – такий стиль їм навіть личить, інакше важко зрозуміти, як вони дають раду всьому тому безладу в комп’ютерах і програмах, та й на душі стає легше – такі розумні, але ж, бачиш, бідолашні, чим доводиться жертвувати… – Ні, вони висококваліфіковані юристи, що мають дуже впливову і багату клієнтуру, яка миттєво реагує на будь-яку дрібницю.
Так, все правильно: бізнес є бізнес, і особисті політичні уподобання не мусять муляти вимогливому оку клієнта. Але щось всередині не відпускало її, противилося звичним раціональним доводам, не вкладалося в звичні ніші, в яких раніше вона почувалася затишно і де завжди можна було сховатися від нового знання про гидотний світ, що її оточував.
«Напевне, це тому, – здогадувалася Саша, – що нове отримане знання перевершує собою все, що я знала раніше про цей світ. А можливо, воно стало, як то прийнято говорити, останньою краплею, що переповнило склянку». Так чи інакше, але Саша не знаходила собі місця, і її улюблений діловий костюм видавався їй тепер тюремним одягом, який її примусово змусили вдягнути, наче вона натягнула чужу шкіру, а та, справжня, залишилася вдома крутитися в центрифузі пральної машинки, інколи подаючи знаки червоною цяточкою на чорному трафареті ненависної пики з білосніжної піни «Рекса».
Новим її знанням, що так її збентежило, став план маєтку сину хазяїна – Дантиста. Ті двоє чоловіків, які заскочили її, коли вона, наче Афродіта шпигунів, виходила з піни морської, тримаючи на витягнутій руці таки мокрий фотоапарат, виявилися милими будівельниками, точніше архітекторами-прорабами. Вони помітили вправи Олександри, які вона виконувала навколо будівництва з фотокамерою, тож, коли вона зайшла в море, вирішили поцікавитись, хто вона така і навіщо їй неприємності. Чоловіки спочатку були налаштовані вкрай рішуче і грізно, але наскільки ж чоловіча природа вразлива до напівоголенного спокусливо-мокрого жіночого тіла! Побачивши Сашу в купальнику, вони вмить забули про свої претензії і розмову почали грайливо. Саша підтримала цю тональність, розуміючи, що головне зараз – дістатися одягу, а там далі як уже піде.
Трохи обсохнувши, вона швидко вдяглася, одночасно відповідаючи на різноманітні запитання, і навіть не відкинула пропозицію випити кави чи чаю у найближчому кафе.
Кафе виявилось саме таким, які Саша любила в Криму, – кримськотатарським, тому після кави вона не відмовилася від шурпи і плову. Слово за слово, відчувши, що перед нею не охоронці і не манкурти Хазяїна, а нормальні люди, та ще й із Києва, вона стисло виклала мету свого візиту – дізнатися все про будівництво і максимально зафіксувати на фотоапарат. З останнім трапилися очевидні проблеми, проте емоційні враження перекривали цю невдачу. Зрештою, сюди можна було повернутися більш підготовленою, покликати журналістів тощо… Чоловіки, яких звали Анатолій і Сергій, уважно слухали дівчину, попиваючи пиво, здавалося, що сказане нею їх мало хвилювало. Та й дійсно, яке їм діло до злочинної влади? Вони тут працювали, заробляли гроші, і непогані гроші, а от хто замовник, вони могли і не знати, та й яка, кінець кінцем, різниця? Якщо замовник – погана людина, то хай із ним розбирається прокуратура, чи не так? Їхня справа – будувати. Проте чоловіки знали, хто замовник, про що повідомили Саші: Дантист особисто контролював будівництво, неодноразово тут бував, і, очевидно, великих симпатій до нього будівельники не мали. Зрештою, вони розплатилися за обід, подякували за компанію і попросили номер телефону: так, про всяк випадок.
Пізно ввечері Саші на вайбер прийшов якийсь план. Ледь розідравши очі, вона у темряві намацала нудний телефон, що сповіщав про повідомлення, розкрила його і довго не могла зрозуміти, що то за картинки їй надіслали з незнайомого номера. Вранці прийшло просвітлення – то був план маєтку Дантиста. Дуже детальний, з усіма входами-виходами, комунікаціями і навіть системою внутрішньої безпеки і сигналізації. Маючи на руках такий план, можна вільно проникнути всередину і взяти там все, що захочеш. Це був щедрий подарунок в обмін на кілька хвилин спостерігання Афродіти-шпигунки і неквапливий спільний обід. Значить, зачепила їх чимось, змогла достукатися до сумління, хоча вони ж просто говорили про ситуацію в країні, про донецький клан, мафію, «сім’ю», про те, що країна занепадає при Хазяїні просто на очах. Значить, не одна вона так думала, не тільки маргінали-журналісти чи опозиція або заштатні громадські активісти чи вузьке коло національно налаштованої інтелігенції за чаркою горілки це обговорювало. Проблема хвилювала значно ширше коло людей. Для неї це був сильний сигнал.
Тепер Саша сиділа в Києві на роботі і думала, як має вчинити з тим планом маєтку Дантиста з мису Айя. Хороми там виростали на п’ять тисяч квадратних метрів – для чого, для кого? Для однієї людини? П’ять тисяч квадратів заповідної кримської землі тільки під фундаментом і дахом, а скільки ще заховають за височенний паркан?
Підліткові жахи, що переслідували її колись, – що Крим перетвориться на суцільні вузькі доріжки, огороджені величезними парканами, набували реалістичності, точніше, сюрреалістичності. Фотографії справді вийшли не дуже вдалими, проте на деяких можна було досить чітко розгледіти і будівництво, і башти, і дах будинків, і паркан.
Шкода, оптика не дозволила охопити всю грандіозність задуму проекта. Не обійшлося і без сюрпризів: на одній із фотографій Саша угледіла під деревом якісь мішки із трубами. Вона збільшила зображення на екрані і з’ясувала, що це не труби, а… гармати, замотані в мішковину. Спочатку вона здивувалася: невже дійшло до того, що охороняти маєток сина президента буде артилерія, потім розсміялася – ну, це було б уже занадто! Роздивившись, прийшла до висновку, що тим гарматам – сторіччя півтора-два, не менше, де ж він їх взяв? Тож навмання кинула в пошук у Гугл «старовинні гармати в Криму» і знайшла дуже цікаве повідомлення: нещодавно в Севастополі в Артилерійській бухті поцупили старовинні гармати.
Отаке. Не може бути! В інтернеті також висвітилася стаття з місцевої газети, в якій патріотична громадськість Севастополя переконливо стверджувала, що крадіжка тих гармат – справа рук британців, бо Велика Британія з часів перемоги в Кримській війні виливає саме зі сталі саме таких трофейних російських гармат знамениті «хрести Вікторії». «Очевидно, – стверджувала севастопольська патріотично налаштована громадськість, – у британців закінчилися трофейні гармати, от вони і вкрали наші. А все чому так відбувається? Тому що зробили Севастополь відкритим містом! От коли був Радянський Союз, і місто було закрите для іноземців…» – ну, і далі в тому ж запеклому дусі.
Подібні завивання про СРСР Саші нагадував відомий анекдот про недбалого студента, що для іспиту вивчив відповідь лише на одне запитання – про бліх. Тягне квиток, перше запитання – коти. «Коти – це тварини, вкриті шерстю, – відповідає студент, – в якій водяться блохи…» Друге запитання – собаки. «Собаки – це тварини, що мають довгу шерсть, в якій водяться блохи…» – відповідає так само студент; нарешті, третє запитання у нього – риби. «Риби – це істоти, які не мають шерсті, але якби риби мали б шерсть, то в ній би водилися блохи…» Тобто «патріотично налаштована громадськість», незалежно від місця мешкання і теми, завжди говорила тільки про бліх, що стрибали у них у головах. Але то пусте, так би мовити, рефлексії на задану тему – найцікавішими в статті виявилися не слова, а світлини вкрадених гармат, що як дві краплі води були схожі на ті, що вона випадково сфотографувала під деревом у майбутньому маєтку сина президента. Такий збіг видавався неймовірним, неможливим – виходить, син президента для свого маєтку вкрав історичні гармати з набережної міста-героя?! Але скидалося на те, що це було правдою.