Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

– Не розлучений, – сказав я.

Я помітив, як вона знову глянула на мене краєм ока.

– Самотній мисливець далеко від дому, он воно як. А чим на життя заробляєш?

– Я експедитор,[4] – відповів я і, відчувши якийсь рух над головою, зиркнув угору і встиг помітити у вікні якогось чоловіка, перш ніж той запнув фіранку. – Але саме пішов з роботи. Шукатиму що-небудь нове.

– Що-небудь нове, – повторила вона голосом, у якому мені вчулося зітхання.

– А ти, значить, прибиральниця? – запитав я, здебільшого, аби щось сказати.

– Мама також дзвонар і церковний служка, – втрутився Кнут. – Дідусь каже, вона могла би також стати вікарієм. Якби була чоловіком, ясна річ.

– То хіба не ухвалили закон про жінок-священиків?

Вона розсміялася:

– Жінка-священик у Косунді?

Кнут знову показав пальцями пекельне полум’я.

– Ми прийшли.

Вона повернула до будиночка з голими – без фіранок – вікнами.

У під’їзній алеї, на бетонних хвилерізах стояв легковик «вольво» без коліс, а поруч із ним – візок, у якому лежали два іржавих колісних диски.

– Це татова машина, – пояснив Кнут. – А онде мамина, – показав він на «фольксваген-жучок» у напівмороці відчиненого гаража.

Ми увійшли в незамкнений будинок, і вона провела мене у вітальню, а сама пішла по обіцяний дробовик. Ми з Кнутом лишилися стояти. Вбого обставлена кімната була чисто прибрана й охайна. Міцні присадкуваті меблі. Ні телевізора, ні програвача, жодних кімнатних рослин. На стіні лише Ісус з ягням на руках і весільна світлина.

Я підійшов ближче. Поза сумнівом, на світлині була вона. Гарненька, майже красуня у весільній білій сукні. Поруч із нею – високий плечистий молодий. Його усміхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловіка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вікні.

– Ульфе, іди сюди!

Я рушив коридором на її голос і увійшов у щось на кшталт майстерні. Його майстерні. Верстак з іржавими автомобільними запчастинами, поламані дитячі іграшки, що, схоже, віддавна тут лежали, так само як інші незавершені проекти.

Вона витягла коробку із набоями і показала на дробовик, що висів поруч із гвинтівкою на кілочках так високо на стіні, що жінка сама не дотяглась би. Я подумав, що вона спершу завела мене у вітальню, щоби трохи прибрати в цьому приміщенні. Я мимоволі роззирнувся, шукаючи поглядом порожні пляшки, бо відчув виразний дух сивухи і тютюну.

– А до гвинтівки набої маєш? – запитав я.

– Звісна річ, – відповіла вона. – Одначе ти ніби куріпок думав стріляти?

– З гвинтівкою полювати цікавіше, – відказав я, тягнучись по зброю.

Я націлив гвинтівку на вікно. Фіранки в сусідньому будинку ворухнулися.

– До того ж не хочеться гарну дичину дробом нашпиговувати. Як вона заряджається?

Перш ніж показати, вона уважно подивилася на мене, явно зважуючи, чи я серйозно кажу, чи жартую. З огляду на мій фах можна припустити, що я неабияк знаюся на зброї, а насправді я знайомий заледве з двома-трьома моделями пістолетів. Вона вклала магазин, показала, як він заряджається, і пояснила, що гвинтівка – напівавтоматична, тому, згідно з законом, на полюванні в магазині має бути не більше трьох набоїв, плюс один у патроннику.

– Безперечно, – погодився я, заряджаючи, як вона показала.

У зброї мені подобається звук гарно змащеного металевого механізму, точність інженерного мистецтва. Тільки це.

– Ось іще може стати у пригоді, – сказала вона.

Я обернувся. Вона простягла мені військовий бінокль. Радянська модель Б-8. Мій дід свого часу роздобув собі такий, щоби вивчати деталі церковних фасадів. Він розповідав мені, що до війни найкращу оптику виробляли у Німеччині, тож росіяни, окупувавши східну частину Німеччини, насамперед викрали німецькі промислові таємниці та обладнання і почали робити дешеві, але збіса якісні копії німецької оптики. Господь знає, як Б-8 опинився у цьому закутні. Я поклав гвинтівку і подивився в бінокль на будинок, де вигулькувало обличчя. Зараз там нікого не було.

– Я, звісно, сплачу за оренду.

– Дай спокій! – пирхнула вона, прибравши набої до дробовика і ставлячи переді мною короб набоїв до гвинтівки. – Але, гадаю, Уго не заперечуватиме, щоби ти сплатив за вистріляні набої.

– Де він зараз?

Моє запитання виявилось недоречним, судячи з того, як жінка насупилася.

– Рибалить, – лаконічно відказала вона. – Ти маєш якусь їжу та питво?

Я похитав головою. Я про це навіть не подумав. Чи я взагалі щось їв од самісінького від’їзду з Осло?

– Я можу загорнути тобі з собою сандвічів, а решту докупиш у крамничці Пірйо. Кнут тобі покаже.

Ми вийшли на ґанок. Вона подивилася на годинник. Ймовірно, хотіла переконатися, що я пробув у неї недовго і сусіди не матимуть підстав пліткувати. Кнут гасав по двору, наче щеня в очікуванні прогулянки.

– До мисливської хатини йти з півгодини, чи пак до години, – сказала вона, – залежно від того, який ти швидкий.

– Гм. Я не знаю точно, коли прибуде моє рушниця.

– Я не поспішаю. Уго на полювання вибирається не часто.

Я кивнув, відрегулював ремінь на гвинтівці й повісив її на плече. На здорове плече. Скинув оком на село. Треба було вигадати, що сказати на прощання. Вона схилила голову набік, точнісінько як її син, і прибрала пасмо волосся з чола.

– Не надто гарна, як на твій смак, га?

Я напевне збентежився, бо вона засміялась, і на її високі вилиці набіг рум’янець.

– Наша місцина, я маю на увазі, Косунд. Це через будинки. Колись вони були гарні. До війни. Та коли у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому прийшли росіяни, то німці, тікаючи, геть усе попалили. Усе, крім церкви.

– Тактика випаленої землі.

– Людям треба десь мешкати. Тому будували наспіх. Про зовнішній вигляд ніхто не дбав.

– Нормальний вигляд, – збрехав я.

– Облиш, – розсміялася вона. – Будинки потворні, але не люди, які в них мешкають.

Я подивився на її шрам.

– Вірю. Та нам час іти. Дякую тобі.

Я простягнув їй руку. Цього разу вона її потиснула. Її долоня була твердою і теплою, як нагрітий сонцем гладенький камінь.

– З Богом.

Я подивився їй в обличчя. Вираз його був щирим.

Крамничка розташувалась у підвалі одного з будинків. Там панував морок, і господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув її втретє. Пірйо виявилася закутаною в хустку опасистою тіткою.

– Юмалан терве! – привіталася вона різким фальцетом.

– Перепрошую? – не второпав я.

Вона повернулась у бік Кнута.

– «Господь благословен!» – переклав той. – Пірйо балакає тільки фінською, але знає, як називається по-норвезьки весь її крам.

Продукти було виставлено на полицях за прилавком, і Пірйо викладала переді мною те, що я замовляв. Консервовані котлети з оленини, консервовані рибні тюфтелі, ковбаса, сир, хліб із цільного борошна.

Пірйо напевне підраховувала подумки, бо, коли я закінчив, вона одразу написала на папірці та показала мені загальну суму. Я схаменувся: мені слід було витягти кілька банкнот із пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав наміру всім показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима – десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пірйо та Кнута, відступив до муру і розстебнув два нижні ґудзики на сорочці.

– Ульфе, тут не можна дзюрити, – озвався до мене Кнут.

Я мовчки озирнувся на нього.

– Я пожартував, – засміявся він.

Пірйо на мигах показала, що не має здачі зі стокронової купюри, яку я їй подав.

– Пусте, – сказав я. – Візьми собі на чай.

Вона щось відказала своєю жорсткою незрозумілою мовою.

– Вона каже, ти зможеш узяти на решту інші продукти, коли прийдеш удруге, – переклав Кнут.

– Тоді їй, мабуть, варто записати.

– Вона запам’ятає, – сказав Кнут. – Ходімо.

Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.

– Ульфе…

– Що?

– Чому в тебе таке довге волосся?

– Бо його ніхто не підстриг.

– А-а…

За двадцять секунд:

– Ульфе…

– Га?

– Ти геть не знаєш фінської?

– Ні.

– А саамську знаєш?

– Ні слова.

– Тільки норвезьку?

– І англійську.

– А в Осло багато англійців?

Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.

– Не дуже, – відповів я хлопцеві. – Але це – міжнародна мова.

– Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька – це мова розуму, а саамська – мова серця. А фінська – це священна мова.

– Либонь, знає, коли так говорить…

– Ульфе…

– Що?

– Я знаю один анекдот.

– Гаразд.

Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:

– Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?

– Це хіба не загадка?

– Сказати відгадку?

– Так, мабуть, муситимеш сказати.

Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.

– Ульфе, ти брешеш.

– Перепрошую?

– Ти сам знаєш відповідь!

– Невже?

– До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете…

– …горіти у пеклі?

– Так!

– А «ви всі» – це хто?

– Тато. І дядько Уве. І мама.

– Он як? А твоя мама про що бреше?

– Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповідати анекдоти.

– Я не дуже вмію розповідати анекдоти.

Кнут зупинився і картинно зобразив розчарування, схилившись уперед і звісивши руки у верес.

– Ти не здатний влучити у ціль, нічого не знаєш про куріпок, жартувати не вмієш. Є що-небудь, на чому ти знаєшся?

– Авжеж! – сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небі над нами. Вистежує. Чигає. Його жорсткі, розпростерті крила нагадали мені військовий літак. – Я вмію ховатися.

– Правда? – різко підніс він похнюплену голову. – То граймо у хованки! Хто водить? «Іні-міні-майні-мо…»

– Біжи вперед і ховайся.

Він пробіг зо три кроки і різко зупинився.

– Що сталося?

– Ти сказав це тільки для того, щоб мене здихатися.

– Здихатися тебе? Отакої! Ні.

– Знову брешеш!

Я знизав плечима:

– Ми можемо пограти в мовчанку. Хто порушить мовчання, дістає кулю в голову.

Він вражено зиркнув на мене.

– Удавано, – уточнив я. – Згода?

Він кивнув, міцно стуливши губи.

Ми простували далі й далі. Краєвид, що здаля видавався таким монотонним, постійно змінювався: від м’якої охристої поверхні, порослої зеленим і коричнюватим вересом, до порепаної місячної пустелі. У світлі помаранчевого сонячного диска, що від часу мого прибуття зробив уже половину оберту, понад кам’янистими брижами світився, ніби розпечена лава, що поволі стікає схилом. А над усім цим – неозоре небо. Не знаю, чому воно тут видається таким величезним, чому мені здалося, що я бачу вигин земної кулі. Можливо, річ у недосипанні. Я читав, що після двох діб без сну в людей починаються психози.

Кнут мовчки марширував, зберігаючи вираз затятої рішучості на своєму веснянкуватому обличчі. Комарі роїлися дедалі густіше, аж доки не утворили суцільної хмари, з якої ми вже не мали надії вивільнитися. Я, зрештою, перестав бити вампірів, що сідали на мене. Вони проколювали мою шкіру, застосовуючи знеболення, і робили це так ніжно, що я вирішив не перешкоджати їм. Головне, що метр за метром, кілометр за кілометром зростала відстань між мною та цивілізацією. Хоча, рано чи пізно, я змушений буду визначити який-небудь план.

«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».

Досі мій план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що він здатен розгадати будь-який логічний план, що я вигадав би. Єдиним моїм шансом залишалася непередбачуваність. Я мав діяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мій подальший крок. Але потім я мав щось придумати. Якщо, звісно, буде «потім» як таке.

– Годинник, – не витримав Кнут. – Відгадка, годинник.

Я кивнув. То було тільки питання часу.

– А тепер, Ульфе, можеш прострелити мені голову.

– Гаразд.

– То стріляй!

– Навіщо?

– Щоб не чекати. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.

– Бах!

– Ульфе, тебе у школі дражнили?

– Чого ти таке питаєш?

– У тебе кумедна вимова.

– Там, де я виріс, усі так розмовляють.

– Овва. То всіх дражнили?

Я аж засміявся.

– Гаразд, мене дражнили. Трішечки. Коли мені було десять, мої батьки померли і я переїхав зі східного Осло у респектабельний західний район до свого дідуся Бассе. Там однолітки дражнили мене Олівером Твістом і забродою зі сходу.

– Ти не такий.

– Дякую.

– Ти заброда з півдня! – розреготався він. – Це теж був жарт! І тепер ти винен мені три дотепи.

– Звідки ти їх береш, Кнуте!

Він подивився на мене, примруживши одне око.

– Можна я понесу гвинтівку?

– Ні.

– Це мого батька гвинтівка.

– Я сказав: ні.

Він застогнав, похнюпив голову і звісив руки, але за мить знову випростався. Ми наддали ходи. Він щось мугикав собі під ніс. Я не впевнений, але, здається, він наспівував псалом. Я подумував, чи не запитати, яке має ім’я його мати, – могло би згодитися, коли я повернуся в село. Наприклад, якщо я забуду, де їхній будинок. Але щось мені заважало сформулювати питання.

– Осьде й хатина, – показав Кнут рукою.

Я дістав бінокль і налаштував його: у Б-8 треба сфокусовувати кожен окуляр окремо. За миготливою пеленою мошви вимальовувалося щось радше схоже на дровник, ніж на хатину. Жодних вікон, наскільки я міг розгледіти; лише сіра маса нефарбованих пересохлих дощок навколо вузького чорного комина.

Ми рушили далі, і я, напевне, замислився про щось стороннє, коли мої очі враз помітили рух. Рух чогось набагато більшого за мошву чи комарів раптом порушив монотонність пейзажу метрів за сто від нас. Серце мені на мить завмерло, а тоді закалатало. Почулося дивне клацання, і могутня рогата істота промчала заростями вересу.

– Букк, – упевнено визначив Кнут самця.

Мій пульс поступово повернувся до нормального ритму.

– А з чого знати, що не-е… ота інша?

Кнут витріщився на мене ошелешено.

– В Осло не так часто бачиш північних оленів, – пояснив я, – хоч букка, хоч ту…

– Сімль, – підказав Кнут назву самиці. – Видно з того, що самці мають більші роги. Дивись, він їх чухає об дерево.

Олень зупинився в заростях позаду хатини і став терти рогами стовбур берези.

– Він кору обдирає, щоб з’їсти її?

Кнут розреготався:

– Олені харчуються ягелем.

Звісно ж, олені харчуються ягелем. Ми проходили в школі, що ягель – це різновид моху, який росте у цих краях, ближче до Північного кола. Ми читали, що йойк – це традиційний саамський горловий спів, що лавво – це житло, схоже на індіанський вігвам, і що Фіннмарк віддалений від Осло набагато більше, ніж Лондон чи Париж. І ще нас навчали техніки, яка допомагає запам’ятовувати назви фйордів, але навряд чи хто з нас пригадає зараз ту техніку чи назви більшості фйордів. Принаймні не я, хоча й відучився п’ятнадцять років, з яких два – в університеті, здебільшого перескакуючи з п’ятого на десяте.

– Він у такий спосіб чистить роги, – пояснив Кнут. – Вони це роблять у серпні. Коли я був маленьким, дідусь казав, вони чухають роги, бо їм дуже свербить.

Він казав, по-старечому прицмокуючи, ніби нарікаючи на те, яким наївним був колись. Я міг би, натомість, розповісти йому, що дехто з нас залишається наївним на все життя.

Хатина стояла на чотирьох великих каменях. Вона була не замкнена, проте я мусив добряче смикнути двері, щоб одвірок відпустив їх. Усередині, крім двох двоярусних ліжок із вовняними ковдрами, була ще дров’яна пічка, на якій стояли пом’ятий чайник і каструля. Під стіною розташувалися помаранчева шафа і червоне пластикове відро. Два стільці та стіл нахилилися на захід – чи то самі перехняблені, чи то підлога крива.

Вікна, як виявилося, хатина таки мала. Здаля я не розгледів їх, бо вони були схожі радше на амбразури, на вузькі бійниці у кожній стіні, крім тієї, де двері. Вони пропускали всередину сяке-таке світло, і я міг побачити усякого, хто наближатиметься до хатини з будь-якого боку. Навіть коли я, зробивши три кроки від однієї стіни до іншої, відчув, як уся споруда погойдується, ніби французький кавовий столик, моя думка не змінилася: хатина була ідеальною.

Я озирнувся і згадав, як мій дід тоді, несучи мою валізу, підвів десятирічного онука до свого будинку, відчинив двері та сказав: «Mi casa es tu casa».[5] І хоч я не знав жодного з тих слів, але зрозумів, що він хоче сказати.

– Хочеш випити кави перед зворотною дорогою? – запитав я і відчинив дверцята пічки.

Пічка війнула на мене сірою золою.

– Мені десять років, – сказав Кнут. – Я не п’ю кави. А тобі потрібні дрова. І вода.

– Зрозумів. А як щодо сандвіча?

– Ти маєш сокиру? Або ніж?

Я мовчки подивився на нього. Він закотив очі: мисливець без ножа.

– Можеш наразі позичити у мене.

Кнут, завів руку за спину і витягнув величезний ніж із широким лезом і жовтим дерев’яним руків’ям.

Я взяв ніж у руку. Важкуватий, але не надміру важкий, гарно збалансований. Приблизно так відчувався б у руці гарний пістолет.

– Тобі його батько подарував?

– Дідусь. Це – саамський ніж.

Ми постановили, що він принесе дрова, а я – воду. Пишаючись тим, що йому доручили дорослу справу, Кнут ухопив ніж і рвонув до лісу. Я знайшов у стіні дошку, яка не дуже міцно трималася. За нею намацав свого роду утеплювач із моху і торфу. Туди я запхав свій пояс-гаманець із грошима. Набираючи відром воду зі струмка, що пробігав метрів за сто від хатини, я почув завзяте гупання важкого ножа по дереву в лісі.

Поки Кнут закладав у пічку хмиз і кору, я повигрібав із шафи мишачий послід і склав у неї продукти. Я дав хлопчикові коробку сірників, після чого у пічці спалахнув вогонь, і невдовзі почав посвистувати чайник. У хатині зробилося трішечки чадно, і я помітив, що комарі повтікали від диму. Я з того скористався, щоб, скинувши сорочку, побризкати собі водою з відра на торс і обличчя.

– Що це в тебе? – показав пальцем Кнут.

– Оце? – перепитав я, беручи в руку іменний жетон, що теліпався у мене на шиї. – Ім’я і дата народження, вибиті на бомбоопорному металі, щоби знали потім, кого вбито.

– Навіщо комусь це знати?

– Щоби знати, куди надіслати скелет.

– Ги-ги, – іронічно мовив хлопець. – Це за дотеп не зараховується.

Посвистування чайника перейшло у попереджувальне булькання. Доки я наповнював одне з двох тріснутих горняток, хлопчина вже наминав другу скибку хліба, щедро намащеного паштетом. Я подмухав на чорну маслянисту пінку.

– Кава, яка вона на смак? – запитав Кнут із напханим ротом.

– Найгірше, коли куштуєш уперше, – зробив я пробний ковток. – Доїдай і мерщій додому, поки мама не почала непокоїтися.

– Вона знає, де я.

Він поставив на стіл обидва лікті й підпер голову долонями так, що щоки піднялися до очей.

– Анекдот.

Кава насправді була смачнюча, а горнятко приємно зігрівало руки.

– Чув про те, як норвежець, данець і швед заклалися, хто далі висунеться з вікна?

Кнут забрав руки зі столу і заінтриговано витріщився на мене:

– Ні.

– Вони сіли на підвіконня. І враз норвежець переміг.

У тиші, яка запала по моїх словах, я зробив іще один ковток. З напруженого виразу обличчя Кнута я зрозумів, що він чекає на дальшу розповідь.

– То як він переміг? – запитав, нарешті, хлопчик.

– А ти гадав, як? Норвежець вивалився з вікна.

– То норвежець поставив сам на себе?

– Ясна річ.

– Це не так ясно. Ти мав уточнити від самого початку.

– Гаразд. Але тепер ти зрозумів, у чому сіль, – зітхнув я. – То що скажеш?

Він приклав вказівний палець до свого веснянкуватого підборіддя і задумано втупився у простір. Потім пролунали два коротких вибухи сміху. Тоді знову замислене споглядання.

– Закороткий анекдот, – зробив він висновок. – Але тому, либонь, смішно. Беркиць, і справі кінець. Що ж, ти насмішив мене.

Він знову хихикнув.

– До речі, щодо справи…

– Авжеж, – сказав він, підводячись. – Я завтра знову прийду.

– Справді? Навіщо?

– Мазь від комарів.

– Мазь від комарів?

Він узяв мою руку і приклав до мого лоба. Мені здалося, я торкнув протиударну обгортку – пухир на пухирі.

– Гаразд, – кивнув я. – Принеси мазь від комарів. І пива.

– Пива? Але тоді ти…

– Горітиму в пеклі?

– Це треба їхати в Алту.

Я згадав алкогольний дух у майстерні його батька.

– Паленка.

– Га?

– Самогон. Чи що п’є твій батько. Де він це бере?

Переступаючи з ноги на ногу, Кнут знехотя відповів:

– У Маттіса.

– Гм… Кривоногий коротун у подертій парці?

– Він.

Я витяг купюру з кишені.

– Візьми, на скільки цього вистачить, а на решту купи собі морозива. Якщо, звісно, це не гріх.

Він похитав головою і взяв гроші.

– Бувай, Ульфе. І тримай двері замкненими.

– Облиш! Більше, ніж є, комарів уже не налетить.

– Не комарі. Вовки.

Він жартує?

Коли хлопчик пішов, я дістав гвинтівку і поклав дуло на підвіконня. Подивився у приціл, обводячи поглядом обрій, натрапив на спину Кнута, що підстрибом біг по стежці, перевів приціл далі, у глиб лісу. Знайшов оленя. Він тієї-таки миті підвів голову, ніби відчув загрозу. Наскільки мені відомо, північні олені – стадні тварини, отже, цього вигнали зі стада. Так само як мене.

Я вийшов надвір, сів коло хатини і допив каву. Жар і чад від пічки викликали у мене головний біль, що наче живчиком бив.

Я подивився на годинник. Минуло вже майже сто годин. Сто годин від миті, коли мені належало померти. Сто годин бонусу.

Коли я знову подивився у приціл, то побачив, що олень підійшов ближче.